§ 36. Принципи процесуального права

/. Легітимність на підставі процесу

До принципів правової держави належить те, що державна діяльність від­бувається згідно з певними правилами гри [§ ЗО, І]. їх можна сформулювати 238

§ 36. Принципи процесуального права

у таких тезах: державні рішення набувають легітимності не на підставі змістовних критеріїв справедливості, а тільки на основі форми процесу, в якому вони прийняті; всім зацікавленим повинні надаватися рівні можли­вості брати участь у процесі й висловити своє бачення справи та правові погляди з цього приводу; вирішальна інстанція повинна діяти позапартійно й без однобічної зацікавленості; процес повинен відбуватися під контролем громадськості. Це класичні вимоги «процесуального права», і зрозуміло без подальших аргументів, що рішення визнається лише тоді, коли воно прийня­те у процесі, який відповідає цим вимогам.

Проте проблема легітимних рішень буде не повністю з'ясована, якщо ми дивитимемося на неї лише крізь призму процесу. Правові процеси, як зако­нодавчі, так і судові, регулярно зводяться до змістовних питань правового регулювання конфліктів [§11, II, 3]. Законодавець може знаходити нове рі­шення, для судді воно більш-менш точно (у межах інтерпретаційного про­стору) «запрограмоване» законом, у кожному випадку воно постає як завдан­ня знайти правильну відповідь на правову проблему.

Питання матеріальної (змістовної) справедливості при цьому ні в якому разі не постають як такі, що перебувають на межі виходу за процесуальні принципи, або як такі, розв'язання яких для цих принципів становить ус­кладнення. Навпаки, принципи процесуального права від самого початку поставлені на службу завданню привести до змістовно справедливого рі­шення: вони постають як процесуальні умови, завдяки яким можна сподіва­тися на найшвидше змістовно справедливе рішення. Допуск усіх зацікавле­них висловити свою думку про справу слугує, наприклад, всебічному вияв­ленню всіх значних фактів, завдяки яким і можливе предметно справедливе рішення. Створення незалежного суду повинне перешкодити тому, щоб його рішення визначалися чужими щодо справи мотивами, особливо власними інтересами та упередженостями суддів. Позаправовим прикладом того, як формальний процес може вести до змістовно справедливого рішення, може бути давнє правило розподілу між двома партнерами: «Один ділить (на такі дві частини, які йому здаються змістовно рівними.— Прим, пер.), інший вибирає (ту з цих двох частин, яка йому здається більшою. — Прим. пер.). За такого способу той, хто ділить, спонукається власними інтересами до якнайрівноціннішого й, отже, найсправедливішого розподілу. Але сам метод дуже рідко веде настільки примусово, як у цьому прикладі, до справедливо­го регулювання інтересів. Коротше кажучи, бездоганний методе в принципі необхідною, але сам по собі ще не достатньою умовою для справедливих рішень.

239

II. Принципи чесного процесу

1. Нейтральність суддів. До істотних задумів розумних рішень і таки чином до важливих принципів процесуального права належить те, щ_{0 D}-шення приймаються з дистанції, яка є по можливості найвіддаленішою ві інтересів, що конфліктують. Ці засадові положення знаходять вираженн для парламентарів у принципі вільної від доручень репрезентації, а для служ. бовців та суддів у вимозі об'єктивності, позапартійності [§ 20, IV]. У _Су_До. вих процесах, яких стосуються подальші міркування, об'єктивність судді_в має особливе значення. Роль судді повинна бути найвищою мірою соціаль­но відчленована, суддя соціально та у своїх офіційних функціях повинен бути незалежним. Тому в усталених державах посада судді принципово на­дається професійному судді. Для утвердження незалежності належить та­кож звільнити суддю від державних указівок. Але ця ділова незалежність буде слабкою, якщо її не пов'язати з особистою незалежністю суддів; їхній незалежності сприяє те, що суддя призначається пожиттєво, що його прин­ципово не змінюють і не переміщують, що він отримує встановлену зако­ном заробітну платню.

Щоб гарантувати об'єктивність судді, його відкликають від виконання своїх обов'язків, коли розв'язувана справа зачіпає його власні інтереси, коли він перебуває у близьких сімейних стосунках з утягненими до справи або коли є ще якась підстава для виправдання недовіри до його об'єктивності.

Щоб зняти упередженість судді, йому забороняється на цьому ж процесі поставати в іншій ролі, наприклад, бути свідком, або прокурором, або суд­дею попередньої інстанції. Суддівській незалежності, крім того, не повинна загрожувати формально-технічна заангажованість судді. Якщо суддя сам інспірує й започатковує до провадження судову справу, — як це має місце в поліцейсько-державних слідчих процесах, —то він може спокуситися само­утвердитися через судове рішення в тому, що його підозра, яка призвела до започаткування провадження справи, була обґрунтованою. Щоб звільнити суддю також від упередженості цього типу й надати йому роль незаангажо-ваного зважувача, його відстороняють у кримінальних справах від слідчого процесу й згідно з правово-державними «реформованими процедурами» XIX ст. переводять до звинувачувального процесу. Суд розглядає справу лише на підставі та в межах звинувачення прокуратури (в окремих випадках і на підставі приватного звинувачення). Таким чином, діє принцип: «де немає звинувачувача, там немає й судді».

Чи повинен суддя і якою мірою після моменту розслідування звинувачен­ня зберігати дистанцію до розгляду справи й чи повинен він впливати на 240

п еребіг процесу та знаходження істини, — на це погляди розходяться. 0 англійському кримінальному процесі суддя залишається на далекій дис­танції: тут представник звинувачення, з одного боку, та звинувачений та його адвокат — з іншого, протистоять як партії. Господарями процесу є не звину­вачувальне слідство, а самі учасники процесу. Представник звинувачення може розпорядитися відкликати звинувачення в ході процесу, а звинуваче­ний, оскільки його оголосили винним, може визначитися стосозно свого рі­шення. Принциповим завданням представників звинувачення та захисту є притягнення звинувачувального та виправдовувального матеріалу, натомість суддя веде слухання як нейтральний посередник.

На противагу цьому в німецькому кримінальному процесі після дослід­ження звинувачення панування в процесі переходить до судді: прокурор після початку (головного) процесу не може з власних повноважень відкликати зви­нувачення. Й суд від цього часу відповідає за (по можливості найповніше та об'єктивне) прояснення стану справи, увіходить у дію «принцип судового слідства» або «принцип знаходження свідчень». Навіть коли звинувачений визнає проступок, суд повинен переконатися у вірогідності цього визнання. Засадовою стосовно принципу судового слідства є думка, що суддівська об'єк­тивність не буде порушена тим, що суддя активно співдіє в пошуках істини. Все ж таки за цього способу дистанція між суддею та подіями, які роз­глядаються в процесі, втрачається й постає загроза того, що суддя в ході слідства підпаде під владу мисливського азарту. З іншого боку, пошукові істи­ни може слугувати те, що опитування ведеться не із загострено однобічних партійних позицій (як це властиво англо-саксонській моделі), а у намаганні знайти неупереджене пояснення стану речей.

У цивільному процесі, як і у кримінальному, процесуальна ініціатива пе­реноситься ззовні в суд. Тут не підлягає дискусії відкриття процесу через заангажованість суду, як це має місце в кримінальному процесі. Сторони розпоряджаються процесуальними подіями. Ця диспозиційна максима є ви­раженням приватної автономії в процесуальній царині. Позивач через по­дання скарги вирішує привести процес у дію й у своєму клопотанні обмежує предмет суперечки: «ne eat judex ultra petita pertium» (з фр. — «нехай суддя не виходить у покаранні за межі вимог сторін»). Провідна роль у процесі залишається й надалі на боці сторін, з можливістю відречення від скарги, зізнання звинуваченого, взаємоузгодженого відкликання скарги та ком­промісного рішення.

Незаангажованість судді у цивільному процесі виявляється і в тому, що справою сторін є принципово виклад вирішальних фактів та у випадку необ-

241

хідності їх доведення («принцип пред'явлення», «максима слухання справи»). Супротивники, які беруть участь у процесі, на підставі свого підходу можуть визначити, які з цих фактів потребують доведення, а які одразу ж вважаються істинними. Подібно до того, як і в кримінальному процесі, тут також існують різні думки з приводу того, чи може та якою мірою втручати­ся суддя в пошуки істини. Незважаючи на певні сумніви стосовно втрати суддівської дистанції, в німецькому цивільному процесі, наприклад, не вва­жається порушенням об'єктивності, коли суддя тактовно за допомоги запи­тань впливає на можливість повнішого й правдивішого висвітлення вирі­шальних фактів.

Не загрозою нейтральності судді, а радше допомогою у раціональному та об'єктивному завершенні справи є те, що суддя вказує сторонам на вирішальні правові точки зору для того, щоб вони могли орієнтуватися на ці точки зору й щоб вирок не був для них мов «грім з ясного неба».

2. Рівні шанси для всіх учасників. Важливим принципом процесу­ ального права є також те, що всі зацікавлені отримують однакові шанси викласти свої факти та свої правові позиції. Цій вимозі слугує вже нейтраль­ ність судді, але особливу роль вона відіграє як принцип правових слухань. Для процесу, в якому беруть участь дві або більше партій, він часто постає у формі «audiatur ey altera pars» (з лат. — вислухати й іншу сторону). Але цей принцип вимагає лише надання можливості учасникам висловити свої погляди, хоча не зобов'язує їх це робити. Заочний присуд у цивільному про­ цесі також не виключається. Принцип «рівних шансіе для всіх учасників» вимагає не лише того, щоб усі зацікавлені отримували формально сумірну можливість впливу, він вимагає також рівності зброї для всіх, хто протис­ тоїть у правовому процесі. Тому держава у разі необхідності вирівнює ста­ новище одного з учасників у такий спосіб, що вона дбає про адвоката, у кримінальному процесі надає захисника, оплаченого судом, а у цивільному або адміністративному судовому процесі гарантує допомогу грошовими коштами на судові витрати.

3. Публічність процесу. Контролем об'єктивності, рівності шансів та зброї при веденні процесу та прийнятті присуду слугує публічність процесу, точніше, публічність усно проведених слухань справи до постанови суду та виголошення присуду. Тут йдеться про спеціальний випадок вимоги публіч­ ності, яка за умов демократії має принципове значення для державних справ [§ 32, II]. Цей принцип містить запрошення кожному переконатися в тому, 242

щ о все є коректно доступним. Але водночас принцип публічності сформу­льовано так. щоб участь громадськості спрямувати по можливості в раціо­нальне, а не емоційне річище. Зокрема, за доби телебачення не можна пе­ретворювати учасників на об'єкт публічних пліток, а сам процес — на «ви­ставу». З цього погляду видається розумним, коли кореспондентам засобів масової інформації, хоча вони можуть бути присутніми на слуханні справи, забороняється робити звуко-теле-фільмозаписи. В інтересах справи допус­кається або приписується у певному обсязі навіть слухання при «зачинених дверях», як, наприклад, при важливих приватних таємницях у сімейних спра­вах [BVerfGE, 91, 133 ff], справах опіки або у молодіжних кримінальних справах, при захисті таємниць підприємництва та серйозних інтересів дер­жавної безпеки.