§ 35. Власність

/. Поняття та функції власності

1. Поняття власності. Власність у вузькому розумінні надає власникові принципово [§ 35, II] найширшу фактичну та правову владу розпоряджатися речами. Якщо правовий порядок розуміти як регулювання людських відносин [§ 3,1 ], то правозначущість власності полягає в такому регулюванні відносин, коли товариш по праву не забирає, не знищує, не пошкоджує річ, яка нале­жить іншому, крім цього, не насмілюється заважати власникові використо­вувати цю річ. Це означає, що вони зобов'язалися до цього, незважаючи на певні невигоди. На захист такого порядку відносин власник може виявляти різноманітні фактичні ставлення до своєї речі (наприклад, турботу про тва­рину). Коротше кажучи, власність забезпечує особистості виняткові можли­вості у використанні речей, в їх перетворенні, взагалі у будь-якому повод­женні з ними, тобто вона знімає перешкоди для цієї можливості завдяки нор­мам поведінки. Власник, крім цього, наділений владою таким правовим чи­ном розпоряджатися речами. Ця влада розпорядження зводиться до зміни у власнісно-правовій структурі зобов'язань: після передавання власності по-

233

стають зазначені вище зобов'язання шанувати володіння речами тепер у_Же не колишніми, а новими господарями.

Головною формою власності є описана вище власність на речі, тобто на тілесні предмети. У широкому розумінні існує власність і на інші блага. Так говорять про духовну власність, маючи на увазі при цьому виключне право розпоряджатися й використовувати мистецькі та наукові твори, винаходи та інші ідеї, які можуть бути використані. Є всі підстави для того, щоб захист власності поширити й далі на інші цінності з царини приватного права-навіть публічно-правова норма — право на пенсію — заслуговує на захист, оскільки вона для багатьох такою самою мірою, як приватна власність на річ, становить економічне підґрунтя їхнього існування та свободи [пор.: BVerfGE,53,290].

2. «За» та «проти» власності. Критика власності почалася давно. Пла-тон вважав її причиною егоїзму. Саме тому в своїй «Політиці» він не хотів обидва правлячі класи (філософів та воїнів.— Прим, пер.) наражати на небезпеку загнивання через майнові інтереси, залишаючи їм тільки найне-обхіднішу власність. У соціальній етиці раннього християнства міститься принципова зневага до земних благ, навіть певна ворожість до власності й прагнення до спільної власності. Так, святий Амвросій писав: «Природа створила все як загальне благо для всіх, оскільки за Божим велінням усе було створене так, щоб прогодувати всіх сумісно, й земля надана у загаль­не володіння для всіх. Природа, отже, створила спільні права для всіх; тіль­ки узурпація витворила приватне право». Комуністичні погляди містяться також у пізніших утопіях. В «Utopia» (з лат. — «Утопії») Томаса Мора влас­ність постає як інструмент пригнічення людини людиною та як джерело соціальних негараздів. У кампанеллівському «Civitas solis» (з лат. — «Місті сонця») власність зображена як джерело егоїзму. Маркс вважає приватну власність засобом привласнення результатів праці інших людей і відчу­ження їх від продуктів їхньої діяльності [Циппеліус, Gesch, розділи 2Ь, 5с, 10, 18Ь].

На противагу цьому вже Арістотель у «Політиці» вказав нате, що в люд­ській природі закладена потреба вважати щось своїм власним. До того ж майновий комунізм призводить до незадовільних наслідків, коли той, хто мало працює, отримує стільки ж, скільки той, хто працює більше. Ці сумніви поділяв уже Томас Мор [Циппеліус, Gesch, розділ За]. Справді, у такій сис­темі одні отримують вигоду з праці інших; капіталістична експлуатація по­стає тут у подобі соціалістичного використання праці інших. 234

П ізніше Локк розвинув погляд, згідно з яким кожний має право на са­мозбереження. А відтак— і право власності на речі, які необхідні або ко­рисні особистості. Згідно з таким розумінням, кожному за природою нале­жить праця його рук. З цільового призначення власності постають водно­час її природні межі: володіння повинне принципово набуватися та обме­жуватися власною працею та можливістю використання її результатів. «Скільки землі людина зоре, засадить, обробить, окультивує та який врожай збере, — такою є її власність. Своєю працею вона підвищує водночас за­гальний добробут». Це «здобувати, щоб володіти» знаходимо пізніше також у Гете. Звичайно, Локк приписував ці принципи лише природному станові, в якому ще не було грошового господарства; останнє мало змінити станови­ще [Циппеліус, Gesch, розділ 14а].

У німецькому ідеалізмі на передній план виходить значення власності для людської свободи, тобто значення її як умови розвитку людини. Через влас­ність особистості надається «зовнішня царина її свободи» [Гегель, RPh, § 41]. Завдяки власності, навчав Фіхте, «певна царина об'єкта призначається ви­ключно для певного споживання» одиниці. Це повинно надати кожному мож­ливість жити зі своєї праці. Завдання держави полягає не лише в тому, щоб захищати власність кожного, але й у тому, щоб справедливо ділити блага, «кожному віддавати лише його, лише в межах його власності», кожному на­дати також можливість на гідне життя [Циппеліус, Gesch, розділ 17а].

3. Власність як засіб розвитку особистості. Свобода має, і це є істот­ним, також економічні компоненти. Подібно до того, як завдяки правовій приватній автономії зберігаються частина громадянської самостійності та можливості самоформування [§ 33,1], цей приватний острів у морі держав­ної регламентації, — так і громадянська свобода знаходить опертя у при­ватній власності: у царині, в якій особистість може порядкувати згідно з влас­ними уявленнями, в якій вона не в останню чергу знаходить також частину економічної незалежності.

Завдяки конституційно-правовому регулюванню власності гарантується не лише суб'єктивне право окремої особистості. Цим забезпечується водно­час підтримка існування громадського порядку. Ці інституційні гарантії за­хищають поряд із свободою договорів і свободою професій також самовря­дування — хоча й обмежене законами — професійного та господарського життя (як і забезпечують інші індивідуальні та соціальні царини діяльності, наприклад, через свободу віросповідання та релігії, свободу поглядів, преси та радіо, свободу зібрань та об'єднань). У такий спосіб власність поряд з

235

іншими «інституційними гарантіями» слугує й тому, щоб надативаги~^ ально-життєвим функціональним царинам з обмеженою здатністю д₀ ^Ц'" ватного самоконтролювання й звільнити їх від тоталітарної державної в навчої влади [§31, II, 4].

4. Головні функції власності. Виходячи з викладеного, можна тверд_Ит про такі головні функції власності: вона надає матеріальні умови для вільно го розвитку особистості. Вона уможливлює турботу про накопичення і збе реження матеріальних і грошових коштів для забезпечення особистих жит­тєвих потреб і цим самим створює основи для особистої самостійності та індивідуальної самодовіри. В індустріальному суспільстві це не обов'язково повинна бути власність на речі, нею може бути також і право на пенсію [І, п Власність є інструментом винагороди власних страждань і надає таким чи­ном стимули до праці. Вона гарантує кожному справедливо набуті ним бла­га, ставить дійові обмеження зазіханням інших людей і слугує таким чином правовому спокою. Не в останню чергу приватна власність забезпечує й те, що частина суспільного регулювання інтересів здійснюється приватним чи­ном і цим самим обмежується діяльність держави.

//. Соціальні обоє 'язки власності та відповідальність за власність

1. Соціальні обов'язки власності. Власність як гарантована правом сво­бода користуватися й розпоряджатися економічними благами є результатом зобов'язувального регулювання поведінки [І, 1] і як така є витвором культу­ри, точніше права. Подібно до того, як за правового регулювання свободи взагалі, так і за обмеження тих економічних царин, які позначаються як влас­ність, постає завдання обмежити свободу одного супроти свободи іншого [§ 26,1]. Так, власність уже за своїм поняттям, як і кожна правова свобода, має бути обмежена в інтересах іншого; це означає, що на неї повинні бути накладені певні соціальні обов'язки. Вони, зрозуміло, по-різному формуються залежно від різновиду предметів та особливо небезпеки й наслідків, які вони можуть мати для суспільства, а також від суспільного та господарського зна­чення предметів. Так, наприклад, великий банківський та індустріальний капітал економічно та як соціальна сила відіграє іншу роль, ніж особняк. Але й стосовно цього, як і взагалі стосовно земельних ділянок та будівель, існують неабиякі проблеми соціальних зобов'язань, оскільки використання земельної ділянки зумовлює й порушує доокілля — сусідське оточення, об-

236

р аз міста та місцевості, вигляд ландшафту, зони відпочинку та багато іншого

Чим міцніше об'єкт власності вплетений у соціальні відносини та соці-льні функції, тим ширшими повинні бути повноваження законодавця при «значенні змісту та меж власності.

Соціальну зобов'язаність власності можна конкретизувати, наприклад, таким чином, що вводиться право визначального голосу тих, хто працює за наймом, формується на соціальних засадах право оренди, регулюється зе­мельне та будівельне право, останні — для того, щоб дбати про впорядкова­ність та естетич ність житла. Для збереження ландшафту та локального регу-дювання клімату закони про ліс можуть заборонити вирублення існуючих лісів або поставити його в залежність від дозволу. Земельні та лісові господар­ські зони можуть бути оголошені також такими, що потребують захисту як ландшафти й через це підлягають обмеженню у використанні, зокрема не можуть бути використані як місця для забудови.

Функціональна пов'язаність власності та зумовлені цим державні регу­лятивні повноваження стосовно неї змінюються залежно від суспільних та економічних відносин і повинні узгоджуватися з останніми. Так, власник на воду відіграє різну роль у різних системах господарювання — в сільському господарстві, наприклад, іншу, ніж у високорозвиненому індустріальному господарстві.

Право власності можна не лише принципово обмежити законами, але й у конкретному випадку висунути претензію на відчуження власності. Але це в правовій державі дозволяється лише тоді, коли гарантуються головні поло­ження відношення сумірності та заборони надмірності [§ ЗО, І] і тягар, зу­мовлений втручанням, вирівнюється через відшкодування [§ 34, III].

2. Тягар власності та відповідальність за неї. Перевагам, які забезпе­чують власність, протистоїть тягар відповідальності, наприклад, обов'язок сплати поземельного податку. До цього додається обов'язок відповідальності за небезпеку та шкоду, які породжуються річчю-власністю. Якщо споруда, побудована всупереч порядку, завдає шкоди третій особі, або тварина запо­діює збитки, то цілком можливо, що на фактично вповноваженого розпоряд­ника, а це, як правило, власник, накладається приватно-правовий обов'язок відшкодування [§ 34, II]. Так само й публічно-правова відповідальність («поліцейський обов'язок») за порушення порядку або небезпеку, які вихо­дять з речі, стосується згідно з правом, як правило, власника, оскільки він виготовив річ або придбав її, він її переважно використовував і фактично також міг розпоряджатися нею.

237

III. Питання майнового регулювання

Свобода має також економічні компоненти, які набувають конкретного вигляду, зокрема у праві на власність [1,2,3]. Таким чином, з правовим регу­люванням власності тісно пов'язане завдання справедливого розмежування та розподілу економічних свобод та можливостей [§ 26, II, 2]. Це має сенс не лише для визначення змісту та меж права власності, але також і для майнової політики, яка вимагає справедливого розподілу благ у суспільстві.

Раніше вже було вказано на необхідність урівноваженого соціального розподілу майна та пов'язаного з цим обмеження майна. У «Політиці» Арі-стотель принципово визнає необхідність коригування приватної власності й висуває вимогу надати приватному володінню справедливу міру. Людина повинна жити помірковано, не бідно й не розкішно, а так, щоб вона могла бути щедрою [Циппеліус, Gesch, розділ Зс].

В індустріальному суспільстві особливими державними інструментами регулювання майна є податки. Податок на спадщину повинен перш за все знімати значну частину вспадкованого майна, яка набута не власною пра­цею. Поряд з цим діють податок на прибуток, корпоративний податок, які підвищуються прогресивно стосовно прибутків, та податок на майно, спря­мований, хоча і з обмеженими результатами, проти накопичення майна. Дба­ють також і про те, щоб уже в процесі самого виробництва прибутки розпо­ділялися рівномірно. При цьому береться до уваги продуктивний внесок як капіталу, так і праці робітників. Лише коли враховано внесок наявних у роз­порядженні продуктивних засобів, є сенс для учасників — так само й для осіб найманої праці — вибирати між розширенням споживання та формування багатства, отже, через відмову від споживання набути частину в прибутку з капіталу. З іншого боку, при розподілі спільного прибутку сумірно враховують продуктивний чинник праці. Гідною уваги є думка про залучення тих, хто пра­цює за наймом, більшою мірою, ніж «індустріальних компаньйонів», до участі у виробничому процесі [§ 32, III], впливаючи на це таким чином, щоб частина оплати за працю зберігалася у формі участі в майні підприємства, що збільшить частку робітників у підприємницькому капіталі.