§ 33. Право відносин: договір

/. Функції договірного оформлення правових відносин

В організованому правовому суспільстві правове регулювання інтересів не завжди повинне здійснюватися через акти державної влади, отже, взагалі через закони або в окремому випадку через окремі акти верховної влади. Вони можуть бути передані й на самооформлення зацікавлених сторін [§31, II, 4]. Право на самоврядування громадян реалізується не лише через демо­кратичну участь їх у процесах державного регулювання, але й значно більшою мірою безпосередньо та дійово через «приватну автономію», завдяки якій вони — в обмеженому обсязі — самі регулюють власні взаємні правові від­носини й безпосередньо впливають на конкретне оформлення своїх обов'язків та прав. Це здійснюється, як правило, на підставі угод, що мають зобов'язу-вальну силу для їхніх учасників, тобто на підставі договорів.

Регулювання інтересів частково передається також спілкам плюралістич­ного суспільства, які при цьому справляють вплив на своїх членів. У такий спосіб вони можуть регулювати більш-менш важливі життєві умови цієї групи й впливати на неї, зокрема, на підставі тарифних договорів, які укла­даються між профспілками та організаціями роботодавців або окремими роботодавцями. Але щоб поширити нормативні положення цих договорів також на осіб, які не є членами спілок, потрібний державний акт (всезагаль-на декларація).

Договір—тобто грунтоване на паритетному узгодженні оформлення пра­вових відносин — має найпоширеніше застосування саме у царині приват­ної автономії; але не обмежується нею. Певне значення договір має й для внутрішньодержавного формування офіційно-правових відносин. Так, адмі­ністративні закони іноді вповноважують укладати адміністративно-пра-

222

§ 33. Право відносин: договір

вові договори між офіційно-правовими органами або між ними та приват­ними особами.

Значну роль відіграє договір у міжнародному праві. Тут узагалі писане право грунтується на договорі [§ 28, IV]. Щоб обґрунтувати його зобов'язу-вальну дію, недостатньо «позитивістського» підходу (тобто недостатньо са­мого тільки тексту. — Прим. пер.), натомість зобов'язувальна дія договорів, які укладаються в рамках державного правопорядку, може виводитися із за­конних повноважень [§ 28, II, 2].

//. Автономія та захист довіри

1. Принцип зобов'язаності. Безперечний принцип усіх міжлюдських від­носин полягає в тому, щоб дотримуватися даного слова, залишатися вірним своєму слову, не підривати довіру, викликану в іншого. Моральна вимога дотримуватися договору грунтується на двох принципах: на автономії та за­хисті довіри. Автономія означає, що гідність того, хто обіцяє, його вимога поважання його як самостійної дієздатної людини або держави вимагає, щоб він виконував зобов'язання, які перебрав на себе у вільному самовиявленні. Ризик утратити повагу та самоповагу надавав зобов'язаності навіть односто-ронньо даному «королівському слову», зобов'язаності, якої не легко уникали навіть тирани. Інший принцип, захист довіри, найтісніше пов'язаний з ви­могою орієнтаційної впевненості й послідовності: впорядковане суспільне життя може функціонувати лише тоді, коли існують орієнтири поведінки та принципи диспозитивності, на які можна покластися. Договір також пови­нен бути таким надійним принципом міжлюдських відносин.

Ці положення мають значення в рамках державного права для зобов'язу-вальних договорів, укладених на позитивно-правовому ґрунті; тут правова зобов'язаність опосередкована законними повноваженнями [§ 28, II, 2]. Вони діють також у відносинах між державами. Але й у позаправовій царині, у царині одних тільки обов'язків пристойності діє принцип, згідно з яким по­трібно дотримуватися слова й не порушувати довіру.

Вже Цицерон [Цицерон, De officiis, I, 23] робить наголос на важливій ролі надійності, «fides» (з лат. — «довірі») в упорядкуванні міжлюдських від­носин: «Але підґрунтям правосуддя є надійність, це означає постійність та істинність висловлювань та домовленостей». Гуго Гроцій проголосив «stare pactis» (з лат. — «додержання договорів») або, у сьогоднішньому звучанні, формулу «pacta sunt servanda» (з лат. — «договорів дотримуються») голов­ною умовою будь-якого розумно організованого суспільства [Циппеліус,

223

Розділ 8. Філософсько-правові аспекти специфічної царини проблем Gesch, розділ 15а]. Вчення про договірне походження держави навіть уба­чає легітимні підвалини державної спільноти й разом з цим державного права у кінцевому підсумку в самозобов'язаності громадян [§11, II, 4]; ця думка продовжує побутувати також і в сучасних теоріях держави, які обґрунтову­ють легітимність державної влади через здатність до консенсусу або через прийняття її актів [Циппеліус, AStL, 16,1; § 17, III, 4].

2. Конкретизація. Автономія та захист довіри перебувають у взаємовід­ношеннях, які не позбавлені напруження. Якби йшлося про здійснення при­ватної автономії, то договір мав би бути дійовим лише настільки, наскільки його правові дії відповідають фактичним та вільним волям обох договірних партнерів. Якщо загальноприйнятими смисл тлумачення договору від­хиляється від уявлень одного з партнерів, то цей останній не повинен бути зобов'язаний змістом тлумачення, яке він не приймав з власної волі, оскіль­ки це рівноцінне відсутності свободи волі. Проте з принципом автономії кон­курує принцип захисту довіри, який вимагає надійного диспозиційного під­ґрунтя у правових відносинах. Якщо виходити тільки з цього другого прин­ципу, то кожен повинен приймати за своє пояснення у загальноприйнятому значенні, байдуже, чи відхиляється воно від його уявлень, і байдуже, під впливом яких мотивів він перебував.

Між обома принципами потрібно шукати розумні компроміси, як це за­ведено в усталеному цивілізованому праві. За приклад може правити рішення, знайдене у Цивільному кодексі законів: у разі помилки необхідно відповідно брати до уваги не тільки справжню волю заявителя. Оскільки він створив довірливі обставини, слід зважити також на інтереси його партнера, який спирався на зроблену заяву. Тому потрібно зважити інтереси, при цьому ма­ють значення передусім різновид помилки та її наслідки: чи стосується по­милка заявленої дії, чи змісту заяви, чи ж лише мотивів [BGB, § 119], чи ж вона зумовлена навмисним уведенням в оману [BGB, § 123]. Мотиваційний тиск також не завжди виключає правочинність зробленого у договорі воле­виявлення. Хто, проте, протиправно через погрозу змушений був до волеви­явлення, той не повинен проти своєї волі залишатися в цьому стані [BGB, §123,абз.1].

Положення «pacta sunt servanda» (з лат. — «договорів дотримуються») ґрунтується на принципі довіри. По-справедливому договори слід тлумачи­ти згідно із смислом, який передбачається довірою [BGB, §§ 157,242]. Тому кожний договір містить невисловлені застереження, згідно з якими не вима-

224

1