IV. Реалізація права через, дії

Таким чином, дійсне право є не просто нормативним смисловим змістом, який може знайти свій вияв, наприклад, у якомусь законопроекті, а певним

⁶ Цей останній аспект виокремлений у феноменології Гуссерля, який тлумачив його на прикладі логічних математичних законів [Гуссерль, 1928, §§ 21 ff, 48]. Так, він розглядав ло­гічний закон несуперечності не як закон свідомості; цей закон не означає, що ми не можемо водночас мислити два судження, що суперечать одне одному, а те, що суперечливі судження (як об'єктивні .смислові змісти) не можуть бути водночас істинними. Проблематика «інтенціо-нальних об'єктів» і питання, чи існують «у собі» етичні й правові чи логічні закони, ми залиши­мо тут поза увагою; для нашого теперішнього пізнавального інтересу достатнім є просте тверд­ження, що психічні процеси відрізняються від смислових змістів, які вони включають в себе. 24-

нормативним станом, який дієво регулює відносини між людьми у кон­кретному суспільстві. Відкритим є, однак, питання про спосіб здійснення правових норм, про модальність (спосіб) дієвості, притаманну правовим нормам. Норми можуть по-різному мотивувати діяльність, наприклад тим що адресат норм їх визнає, або також тим, що за ними стоїть можливість організаційного втілення, або тим, що вони визнані більшістю і з огляду на це навіть ті, хто опирався їм, вважають за краще їх виконувати. Питання про специфічний спосіб (модальність) дієвості правових норм значною мірою створює підставу для розгляду проблеми їх значення [§ 5]. Лише за вирі­шення цього питання може бути остаточно визначене поняття права.

Проблемі специфічної ефективності права підпорядковане й інше питан­ня: яким чином обов'язок і, отже, нормативний смисловий зміст узагалі ви­кликають реальну дію? Єдиним, що, з одного боку, визначається приписом, а з іншого — може діяти як природна причина, є вольова діяльність. Саме вона є сполучною ланкою, через яку припис може справляти вплив на зовніш­ній світ. Вольова діяльність становить проміжну ланку, за допомоги якої за­конодавець може щось вдіяти — передусім у світі зовнішнього соціального буття через приписи — або запобігти чомусь через заборони. Проте коли вольова дія виконана, наприклад, коли куля, яка вилетіла з рушниці, надана сама собі, то вже ніякі приписи не здатні безпосередньо вплинути на заключ­ну дію причини — зупинити політ кулі або заборонити кулі вбивати. Все це вже виходить за межі процесу, який нормується правовими положеннями. Останнім моментом, коли правовий припис ще справляє свій вплив, є мить, коли людина натискає на гачок.

Ці міркування мають значення для проблеми протиправних дій: оскіль­ки лише поведінка завжди мотивується правовими обов'язками, то лише вона й може суперечити приписам і в цьому розумінні бути протиправною. Тим, що об'єктивний припис може діяти лише як свідомий мотив людини до дії, визначено принципові можливості приписів. Звідси не випливає, ніби будь-хто протиправно вчиняє лише тоді, коли ним усвідомлено при­пис у певному випадку. Звідси випливає те, що припис має рацію лише щодо людських дій та бездіяльності, оскільки лише вони можуть норма­тивно регулюватися. Наприклад, можна заборонити стріляти в людей, але не можна заборонити кулі влучати. Можна заборонити кидати каміння у шибки, але не можна заборонити шибкам розбиватися. Принципово не­можливо заборонити дію, яка безпосередньо йде за її причиною; не можна заборонити неминучий результат. Те, що принципово не можна заборони­ти, не може стати змістом заборони й у цьому розумінні належати до «про-

типравних» вчинків. Коротше кажучи, ознаки протиправного вчинку — як і ознаки протиправних подій — встановлюються вже у мить самої дії. Слід зазначити, що слово «протиправний» може мати й інше значення [§ 39, III]. Але якщо бажано позначити як «протиправне» щось заборонене, напри­клад визначити «абстрактні ознаки злочину», то предметом правового пе­реслідування можуть бути лише заборонені вчинки — людська діяльність або бездіяльність.

Так само нормування поведінки скероване на певний результат. Напри­клад, кримінальне право є порядком, який захищає життєві цінності. За до­помоги його норм відбувається запобігання таким небажаним результатам, як знищення та пошкодження охоронюваних ним життєвих благ. Проте у приписах та заборонах ця зорієнтованість на результат набуває сенсу лише у тому випадку, якщо вона звернута безпосередньо до особливостей поведін­ки: це може бути, наприклад, застереження стосовно небезпечної, ризикова­ної або необачливої поведінки та її наслідків. Таким чином, поведінка може бути заборонена у тому випадку, коли вона, наприклад, «небезпечна» для чужого життя або чужої власності, тобто коли з певною мірою ймовірності можна очікувати як результату цієї поведінки — заподіювання шкоди; або ж забороняється поведінка, свідомо спрямована на заподіювання такої шкоди. Коли хтось стріляє в іншого з наміром вбити, він порушує заборону на вбив­ство, а саме — заборону вчинку, спрямованого на вбивство, — незалежно від того, чи вб'є його куля жертву, чи ні (замах на вбивство також є злочи­ном). Мати, яка непередбачливо дозволяє гратися своїй дитині біля провал­ля, навіть якщо нічого й не трапилося, порушує принцип материнського обо­в'язку, прирікаючи своє дитя на смерть. Кримінальне право нерідко пов'язує міру покарання не лише з фактом правопорушення, але й з причинами, які передують забороненій і, отже, протиправній у цьому розумінні дії [Циппе-ліус, RuG, Кар.26,1].

Якщо правові приписи та заборони стосуються лише поведінки людей, то вони повинні бути побудовані таким чином, щоб слугувати людині інструкцією на мить скоєння нею дій. Якщо, наприклад, бажано спрямува­ти поведінку так, щоб запобігти вбивству людей, то було б недоцільно трак­тувати заборону вбивства таким чином: «Заборонені будь-які дії, що ство­рюють умови для смерті інших людей». Адже ж ніхто не може знати, чи не містять якихось віддалених передумов для спричинення небажаних на­слідків найзвичайнісінькі дії. Цього не може знати ані торговець, який про­дає кухонні ножі, ані службовець залізниці, який продає квитки на потяг. Навпаки, правові норми, аби запобігти вбивству людей, повинні бути при-

26

в'язані ex aute (з лат. — виходячи з попереднього) до наслідків дій, які можна розпізнати та передбачити: наприклад, до наслідку певної дії, або до небез­пеки самої дії, або до обставини, знехтування якою призводить до пору­шення прав, захищених законом, і тим самим зумовлює «небезпечність» забороненої дії, — тобто необхідна впевненість у тому, що дія призводить до порушення права.

Можливість мотивувати дії через нормативні смисли й тим самим мож­ливість дії на реальність відіграє певну роль у розв'язанні проблеми свобо­ди. До неї ми повернемося дещо пізніше [§ 25].

27

Розділ 2

СПЕЦИФІКА ПРОБЛЕМИ ЗНАЧЕННЯ

(«ПРАВО І ЗВИЧАЙ»)