§ 32. Конституційний суд: керівництво та участь у прийнятті рішень

/. Обмеження правителя згодою підлеглого

Будь-яка влада над людиною є лише іншим боком її слухняності. Oboedientia facit imperatum (з лат. — слухняність породжує наказ (пове­лителя)). Жодна людина не має засобів, щоб змусити до слухняності цілий народ. Вона повинна знайти добровільну слухняність принаймні у певної кількості людей. Не обов'язково останні мають становити більшість народу; це може бути й панівна верства, яка має достатньо силових засобів і прагне створити для одного або кількох правителів слухняність серед неслухняних. Але й тирани «не можуть довго триматися на багнетах» [§ 30,1].

Якщо пануючий державний порядок упродовж тривалого часу не прий­мається переважною частиною народу й, отже, зникає легітимність держав­ного порядку, то протест проти несправедливості закономірно рано чи пізно приведе до революційного вибуху [Локк, Two Treatises of Government, II, § 224]. Питання легітимності є найважливішим збудником революцій. Так, 218

§ 32. Конституційний суд: керівництво та участь у прийнятті рішень________

німецька селянська війна, північноамериканська війна за незалежність та Велика Французька революція розпочиналися в ім'я справедливості [Фейр, Die Tragik im Recht, 1945, S.68 Щ. У селянській війні боролися проти спад­кових привілеїв дворян: «Коли Адам порався на городі, а Єва пряла, де були тоді дворяни?». Північноамериканська війна за незалежність спалахнула у відповідь на несправедливе оподаткування. Й у Великій Французькій рево­люції була висунута вимога відновлення «природних прав» людини: «liberte, egalite, fraternite» (з фр. — «свобода, рівність, братерство»).

Проте демократичне розуміння держави не задовольняється добровільною слухняністю громадян. Воно прагне надати самовизначенню людини ваги також і в політичній царині [§ 11, II, 4]. У кінцевому підсумку всі громадяни (або, faute de mieux (з фр. — за браком кращого), принаймні більшість гро­мадян) повинні самі визначати свої закони та свою політичну долю. Будь-яка державна влада повинна виходити від народу. Всі, хто здійснює державну владу над народом, повинні бути пов'язані згодою та контролем більшості народу. Й ця згода має здобуватися не шляхом маніпуляцій, а через вільне формування поглядів. Вимога згоди та контроль народу стають дійовими перш за все завдяки тому, що народові періодично через вибори пропонують аль­тернативу, яка покликана замінити наявне керівництво разом з його програ­мою на інше. Взаємозв'язок керівництва та наявності згоди на нього вияв­ляється також у понятті авторитету, якщо його приймати в описаному рані­ше [§ 21,1, 3] розумінні: державна діяльність тоді має авторитет у народі (у його більшості), коли більшість громадян готова себе з нею ідентифікувати. У такий спосіб, отже, керівництво, авторитет та певна свобода слухняності (оскільки є змога ідентифікувати себе з розпорядженнями керівництва) по­в'язані одне з одним.

//. Приклад представницької демократії

Згідно з демократичним розумінням, державні функціонери діють як пред­ставники народу й виводять свою владу від народу, чи то вони обрані наро­дом, чи отримали свою посаду від представницьких органів, чи, у крайньо­му випадку, опосередковано виводять цю посаду від них. Як представники вони повинні легітимно враховувати у своїй політичній лінії пануючі у більшості народу соціально-етичні та політичні уявлення.

У представницькій системі міститься важлива інституційна гарантія ро­зумного знаходження рішень [§ 20, IV]. Існує структурна відмінність між радикально-демократичною та репрезентативною системами. Представни-

219

Розділ 8. Філософсько-правові аспекти специфічної царини проблем ки повинні приймати рішення й окреслювати концепції, підносячись над настроями та нерозумністю моменту, вони, отже, не повинні бути просто виконавцями щоденно мінливих день у день поглядів, їхні правові та полі­тичні рішення приймаються на більш тривалий термін з об'єктивністю та знанням справи й діють як стабілізуючий чинник. Вони повинні також фор­мувати власні провідні ідеї та програми, до яких громадська думка може пізніше визначити своє ставлення. Представництво, отже, хоча й вимагає орієнтації політичної лінії на загальний напрям громадської думки, на панів­ну соціальну мораль, проте не означає простого пристосування до мінливих поглядів. Безперечно, у представницькій системі наявний також олігархо-елітарний момент: кожна владна організація перебирає на себе значну части­ну політичної влади народу, який вона репрезентує.

Але представники, згідно з демократичним розумінням легітимності, по­в'язані готовністю правового суспільства до консенсусу, вони взагалі пере­бувають під реальним «легітимним тиском» [§21, І, 3], оскільки провідні представники повинні періодично обиратися народом, і ці вибори припуска­ють можливість їх заміни; це стосується перш за все парламентської більшості та уряду з їхніми програмами. Вибори, надаючи альтернативи, які вплива­ють на формування уряду, є немовби підсумковим звітом за попередній період діяльності й змушують, таким чином, уряд та опозицію також і в період між виборами прагнути до орієнтації на громадську думку, до згоди з нею або до її завоювання.

Оскільки громадськість лише тоді може розумно висловлювати свою зго­ду або незгоду й виявити свій контроль над керівництвом, коли їй надані у розпорядження відповідні підстави для роздумів, то постає вимога гласності (публічності) державної діяльності. Публічність вимагає — й це є істотним — діяти на публіці, привселюдно, а саме не займатися лицедійством, а здійс­нювати діяльність, яка постійно тримає в полі зору погляди загалу та його бажання стосовно роз'яснення стану речей. Громадськості повинна бути га­рантована можливість через свободу поглядів, преси та зібрань формувати у вільних дискусіях думку і про політику уряду. Публічність урядової діяль­ності передбачає також відкрите обговорення з метою встановлення контак­ту із суспільством важливих політичних рішень. Цьому слугують не в остан­ню чергу парламентські дебати, промови в яких значною мірою відбуваються «при відкритих дверях», тобто з наміром ознайомити з аргументами стосов­но політичних рішень громадськість, аби вона, у свою чергу, залучила ці аргументи до своєї дискусії.

220