§ 28. Державна спільнота

бігти до суду. У випадках такого роду дозволяється самозахист, тобто за­хисна дія, яка необхідна для відвернення від себе або від когось іншого про­типравного нападу. Існує також право самооборони від небезпечних речей, право необхідної оборони для забезпечення втілення права та право необ­хідної оборони проти тих, хто заважає іншим, не маючи дозволу володіти речами. Крім цих винятків, держава заради правового миру перебрала з рук одиниці здійснення права. Щоб компенсувати цю втрату власного втілення, кожен повинен покладатися на те, що державні інстанції сприятимуть йому в його правах [BVerfGE, 74, 261 f]. Тому кожний цивільний суд зобов'яза­ний перевірити підсудну йому скаргу і, якщо вона піддається розв'язанню і є обгрунтованою, сприяти позивачеві у здійсненні його права через рішення суду. У французькому Code civil (з фр. — «Громадянському кодексі») це за-садове положення виразно закріплене у вигляді «заборони відмови у праві» [ст.4]. У кримінальному праві одиниці навіть мають можливість самі звинува­тити порушника закону перед судом. Згідно з німецьким правом, державна ад­вокатура має «монополію на звинувачення» (оскільки йдеться не про «при­ватно оскаржуваний злочин»). Але щоб також і тут забезпечити правову га­рантію, цій монополії на звинувачення принципово відповідає обов'язок зви­нувачення (принцип монополії прокуратури порушувати кримінальні справи у всіх випадках здійснення злочину), який допускає лише незначні винятки.

IV. Протилежний приклад з міжнародних правових відносин

Всередині однієї держави конфлікти інтересів регулюються правопоряд­ком, гомогенність якого надійно забезпечується, зокрема, розподілом компе-тенцій, а втілення їх у життя гарантується законно впорядкованими діями.

Так само й у відносинах між державами виникає потреба регулювати обмін товарами або, наприклад, законно регулювати такі відносини, які виникають через сусіднє розташування на одній річці. Потребують регулювання різно­манітні взаємовідносини у просторово великих військових та економічних об'єднаннях, а також інтенсифікація руху людей і товарів та обміну інформа­цією, що охопила цілий світ. Усе це посилило всебічну залежність між держа­вами й збільшило потребу в інтернаціональному регулюванні.

Але спільнота народів не є такою самою організованою спільнотою, якою є держава. її «право» не підлягає одній централізованій розпорядчій владі. Міжнародне право не має також таких надійних можливостей реалізації та втілення в життя, як внутрішньодержавне право, й не є, отже, у цьому само­му розумінні (гарантованим) правом, як це останнє [§ 5, IV, 1].

201

Розділ 7. Суспільство

Існує й відмінність в інструментах регулювання. У внутрішній державній царині закон має панівне значення. Договірне самоформування життєвих від­носин можливе лише на ґрунті та в межах повноважень, які надає державне право [II, 2]. На противагу цьому в міжнародному праві панує широке договір­не самооформлення взаємних правових відносин. Усе письмово зафіксоване міжнародне право грунтується (принаймні опосередковано) на договорах. Крім цього діють міжнародне звичаєве право та «визнані цивілізованими націями загальні правові принципи» (як, наприклад, заборона зловживання суб'єктивним правом); принципи, які приблизно відповідають римському поняттю ius gentium (з лат. — міжнародне право) [пор.: ст.38, абз. 1 Статуту Міжнародного трибуналу]. З окресленого тут можуть виникнути питання, як співвідносяться ці джерела права та яким може бути підґрунтя їхньої дійо-вості [пор.: § 33, II, 1].

Розширення та інтенсифікація міждержавних зв'язків та взаємозалеж­ність, яка випливає звідси, зумовлюють процеси міждержавної інтеграції, які знаходять свій інституційний вияв у наднаціональних організаціях. Йдеть­ся про підготовчий та ймовірно перехідний щабель — до державних об'єд­нань та — у подальшому — до федеративної держави. Тут не покладаються на самі тільки техніки договорів, які вже є недостатніми для регулювання різноманітних відносин, що виникають між державами, а натомість ство­рюють власні інституції, які безпосередньо виробляють прийнятні ком­проміси між усебічно переплетеними багатосторонніми інтересами й роб­лять їх обов'язковими для об'єднаних держав. Такі наднаціональні органі­зації надають у такому разі також технічну можливість поступово перехо­дити від принципу одностайності (як це панує в договірному праві) до прин­ципу більшості, ґрунтованої на дружньому співробітництві.

На світовій арені окреслився можливий перехід від схеми договорів до схеми рішень та законів, а саме в рішеннях Генеральної Асамблеї ООН. Ці рішення за своїм статусом є лише рекомендаціями [згідно з статтею 10 ff Хартії ООН], отже, лише політичним засобом тиску, вони не мають статусу міжнародних обов'язків. Але коли рішення виражає загальне правове переко­нання («opinio iuris»), то достатньо узгодженої з цим практики («consuetudo») (з лат. — «звичай»), щоб могло виникнути міжнародне звичаєве право. Але в наш час ці передумови дуже рідко виконуються в рішеннях Генеральної Асамблеї ООН, тим більш, що сучасна кількісна перевага в ній не репрезен­тує відношення сил у світі й, мабуть, не завжди виявляє погляди переважної частини спільноти народів.

202

нота

Якщо в ході історичного розвитку спільнота народів організується у та­кий спосіб, що центральні інституції будуть наділені не лише представниць­кими функціями (як це поки що є з ООН), але й владою, аби правовим чином регулювати відносини між державами, і якщо ця спільнота народів створить надійну можливість для втілення цих регулятивів у життя, то цим самим спільнота народів перетвориться на «державну», організовану правову спільноту, на світову державу, з перевагами та небезпеками, які принесе із собою така консолідація влади.

203

Розділ 8

ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ

СПЕЦИФІЧНОЇ ЦАРИНИ ПРОБЛЕМ