§ 28. Державна спільнота

/. Поняття та функції державної спільноти

Щоб забезпечити правову надійність та правову злагоду [§ 23, II], право повинне гарантувати несуперечливо [II, 2] й надійно [III] впорядковане сум-

195

Розділ 7. Суспільство___________________________________________

існе життя. Це завдання державного правового порядку в його істотних ри­сах осягнув уже Томас Гоббс, вважаючи за необхідне піддавати одиниці на­сильству, що конституює єдність; влада, на його думку, повинна бути до­статньою, щоб спонукати людей до єдності.

Спільноту, яка узаконено регулює своє сумісне життя вищою__

«souveraner» (з фр. — «вищою») — регулюючою й виконавчою владою, ми називаємо державою. Суверенною правляча влада є тоді, коли вона не виво­диться від іншої влади. У точному розумінні «суверенною» є тільки та вла­да, яка надана конституцією, «pouvoir constituant» (з фр. — «конституююча влада»). Згідно з демократичними уявленнями джерелом конституційної влади має бути народ, що, проте, означає тільки те, що він є єдино легітимним конституцієдавцем. Про те, що він не є єдино можливим конституцієдавцем, свідчить історичний досвід.

Усі інші влади в державі виводять свої компетенції безпосередньо або опосередковано з конституції і e_s отже, «pouvoirs constitues» (з фр. — «кон­ституйована влада»). Влада, яка має своїм підґрунтям конституцію і яка роз­поряджається нормами та компетенціями, не обов'язково повинна належати одній окремій людині; вона може з таким самим успіхом здійснюватися ко­легіальним органом на базі правовим чином скоординованих взаємодій або також багатьма органами; у федеративній державі вона також може бути поділена правовим порядком між центральними органами федерації та зе­мельними органами.

Жити з іншими в одній «державі» означає знаходитися з ними у специфіч­ному стані («status») правово регульованого суспільного життя. Утворення організованої «державної» єдності влади та єдності дії, з одного боку, та га­рантоване право — з іншого, є тільки двома боками одного й того самого історичного розвитку [§ 5, IV, 2].

Анархізм заперечує необхідність державної влади найчастіше через нереалістичний оптимізм: самі дух солідарності, розумність та природна миролюбність людей повинні немовби достатньою мірою забезпечувати функ­ціонування справедливого порядку, що гарантує злагоду; принаймні, вважає анархізм, можна змінити соціальні структури або людські переконання, або ж і те і те разом, у такому напрямку, щоб люди жили у мирі та злагоді, не потребуючи держави. Справді, були й є на ранніх щаблях людського розвит­ку спільноти без державної організації [§ 5, IV, 2]. Йдеться про малі групові спільноти, в яких переважна частина життєвої енергії вимушено витрачала­ся на підтримування існування, в яких, далі, одиниця була тісно вплетена в свою групу і з життєвою необхідністю залежала від того, щоб бути прийня-196

Щб28. Державна спільнота

тою своєю групою, спільноти, в яких достатньо було виштовхнути з групи асоціального члена, щоб позбавити його підґрунтя для існування. У такому світі недержавні зразки соціального контролю можуть певною мірою забез­печувати умиротворене взаємне життя всередині групи. Так само й у від­носинах між групами всеохопний державний порядок був зайвим, оскільки конфлікти між ними обмежувалися «можливістю уникнення» за умови пев­ного рівня толерантності.

За зовсім інших обставин у пізніших суспільствах такого контролю вже не вистачає. Це показує весь історичний досвід з часів обмеження держав­ної влади — наприклад, доба середньовічної міжусобиці після занепаду німецької королівської влади, або доба французької гугенотської війни, або доба німецької та англійської громадянських війн сімнадцятого сторіч­чя. Якраз з досвіду таких часів виросла вимога консолідуючої сильної дер­жавної влади, здатної забезпечити порядок та мир. У вченні про суверені­тет Бодена та в теорії держави Гоббса ці вимоги стали ключовими понят­тями розуміння держави.

//. Засоби та межі уніфікування права

1. Поділ правових функцій. Єдності права можна досягнути у такий спосіб, щоб усі зобов'язувальні директиви поведінки виходили з однієї й тієї самої інстанції. Але така централістична суворість була б практично нездійс­ненною, зважаючи на неосяжну різноманітність життєвих відносин, які не­обхідно регулювати.

Строга централізація регулюючих компетенцій може призвести до небезпечної концентрації влади. На противагу цьому розподіл компетенцій створює правову передумову для поділу влади і контролю над владою.

Окрім цього, одиниці та маленькі спільноти (як, наприклад, громада) мають законну потребу самим регулювати свої власні справи в якомога більшому обсязі, наскільки це дозволяють інтереси існуючого суспільства. Заради особистого розвитку та можливості самоформування в політичних об'єднаннях має бути стільки автономії (приватна автономія, автономія ма­лих об'єднань), скільки її можна втілити в життя. Тому вищі об'єднання по­винні переймати тільки ті завдання, які нижчі, менші об'єднання не можуть розв'язувати так само добре або краще (принцип субсидіарності), оскільки чим меншою є спільнота, тим більшою є відносна частка окремої людини у творенні спільної волі, тим більше вона може важити в суспільному житті. Цим вимогам далекосяжного саморозвитку відповідає забезпечення кон-

197

Розділ 7. Суспільство^

ституш'єю громадянської приватної автономії, прав самоврядування громад, релігійних громад та інших об'єднань [§31,2, 4].

Але не слід радикал ізувати вимоги щодо організаторської різноманітності і самовизначення. їм протистоять вимоги забезпечення єдності права, органі­заційного взаємозв'язку і всеохоплюючого вирівняння інтересів. Крім цього за вищої організаційної єдності в багатьох питаннях слід очікувати вищої міри компетенції і ефективності влади [§31, II, 4]. Необхідно шукати компроміс між протилежними вимогами —децентралізації і централізації. І «демократич­ний баланс» не поліпшується прямолінійно через зростаючу децентралізацію рішень. Вища міра індивідуальної самореалізації не обов'язково надійно га­рантується в малих спільнотах; одиниця може і в малих спільнотах піддаватися несправедливим діям і пригніченню, проти яких вона шукатиме захисту у ви­щих об'єднаннях. У всіх цих випадках вищі організації наскільки необхідно виконують субсидіарну функцію. Коротко кажучи, знаходження правильної міри і справедливої модальності децентралізації, або, по іншому, федератив­ної побудови держави, являє собою проблему оптимізації; з нею пов'язане завдання вибрати відповідні правильні рівні рішень, що їх повинна розв'я­зувати система в цілому [Циппеліус, AStL, § 3,1,2; § 23, III; 38].

2. Інструменти правової єдності. При поділі регулятивних функцій слід передбачити уникнення суперечливих норм та рішень, взаємодоповнення різних регулятивних функцій та їхню взаємну координацію.

Для єдності права слід насамперед потурбуватися про градацію порядку сомпетенцій: нижчі за рангом норми є дійовими лише тоді, коли вони грун-уються на вищих за рангом компетенціях: законах, виданих на підставі кон-:титуції, правових приписах виконавчої влади та автономних статутах само-ірядних корпорацій, сформованих на грунті закону. Так само й правові акти, кі регламентують індивідуальні обов'язки, потребують нормативного по-новаження. Для адміністративних актів має значення «застереження пра-а», в ньому полягає водночас взаємодоповняльний зв'язок між виданням агальних норм (законодавча функція) та конкретизуючим виконанням їх адміністративна функція); видання законів та їх виконання перебувають у ваємовідношенні один до одного як програмуюче та запрограмоване рішення, ак само й акти приватної автономії — саморегулювання приватних право-ях відносин — породжують державно гарантований правовий обов'язок ише за умови, якщо вони здійснюються на підставі нормативних ком-зтенцій; так, правочинний договір виникає тому, що до цього вповноважує завова норма зобов'язувального права [§ 33, II, 1].

IS

28. Державна спільнота

Протиріччям між виданими правовими актами запобігають за допомоги правил, які конкурують: зокрема, вища за рангом, тобто вищого рівня ком­петенції діюча норма позбавляє дійовості нижчу за рангом норму, яка супе­речить їй. Недійсними є, отже, закон, який суперечить конституції, або пра­вовий порядок, який суперечить законові (або конституції). Далі, жодний окремий правочинний акт не повинен суперечити правовій нормі; адміні­стративні акти, які суперечать правовій нормі, є спірними або недійсними («пріоритет закону»), приватна правова операція, яка суперечить правовій нормі, є недійсною.

Функції управління та судочинства згідно з поділом праці розділяються на підставі схеми компетенцій і координуються різними способами. В управ­лінні вищі органи здійснюють нагляд над законністю та доцільністю діяль­ності нижчих органів і можуть протидіяти їхнім рішенням: для окремого випадку через «директиви» та взагалі через «загальні адміністративні розпо­рядження». Всупереч рішенню підлеглих органів можна правовими засоба­ми домогтися здійснення рішення вищої інстанції. Правосуддя, в свою чер­гу, розчленоване на правові галузі та інстанції; за допомоги правових засобів можна поставити питання про правове протиріччя перед вищою інстанцією, яка на вершині піклується про єдність та вдосконалення права.

3. Єдність права та поділ влади. За всієї турботи про однорідність (го­могенність) права залишається ще простір для організаційного поділу вла­ди. «Єдність права» вимагає тільки того, щоб держава утворювала правовим чином організовану дійову єдність. Щоправда, для досягнення цієї мети по­трібне розпорядження над інструментами правового управління, тобто по­трібно так централізувати та скоординувати ці інструменти за певною пра­вовою схемою, щоб уникнути взаємосуперечливих норм та окремих рішень і щоб різні функції управління взаємно доповнювали й несуперечливо про­никали одна в одну. Але це не виключає того, аби державні функції між різни­ми державними органами розподілялися так, щоб виник баланс влади. Але центральна, грунтована на конституції держави, схема компетенцій, до якої зводяться всі інші компетенції, може бути прийнята тільки в централізованому порядку. Оскільки це відбувається не через революційні акти «pouvoir constituant» (з фр. — «конституюючої влади»), а через легальну ревізію кон­ституції, то цілком можливо, що саме ці вищі компетенції управління будуть здійснюватися через взаємодію багатьох державних законів, зокрема через погодження дії двох палат законодавчого об'єднання.

199

Розділ 7. Суспільство

III. Гарантії дійовості права

Щоб створити орієнтаційну впевненість, нормативний порядок повинен бути не тільки вільним від суперечностей, а й надійним у дії. Орієнтаційна впевненість взаємопов'язана з реалізаційною впевненістю [§ 23, II]. Право стає надійним порядком захисту та спокою лише тому, що завдяки організо­ваній — державній — владі отримує надійний шанс утілення в життя [§ 5, IV, 1]. Терези як символ правосуддя та меч пов'язані одне з одним. Цьому не суперечить той факт, що право знаходить широку добровільну слухняність. Чим більше це є саме так, тим більш прихованою залишається правова га­рантія державної влади.

Впровадженню права в життя слугують різні механізми правових гарантій (санкції). Найпершим є безпосереднє примушування виконувати діючі пра­вові обов'язки. Якщо боржник не виконує своїх платіжних зобов'язань, то він буде на підставі скарги кредитора присуджений суддею до сплати боргу, якщо він цього й тоді не виконає, то на нього чекає вирок суду.

Якщо, наприклад, сталося вбивство, то вже пізно змушувати вбивцю шанувати чуже життя. Тут можна тільки вжити рішучих кримінальних санкцій і принаймні посилити на майбутнє нормальне функціонування норм [§ 37,1, 1]. Кара, яка загрожує порушувану обов'язків і суворо присуджується у кож­ному окремому випадку, зміцнює загальну мотиваційну силу норми (загаль­на превентивність) і повинна також застерегти самого вбивцю від порушен­ня норм у майбутньому або зробити для нього це неможливим (спеціальна превентивність).

Дотримання права може гарантуватися й у такий спосіб, що протиправні акти оголошуються недійсними або скасовуються. Так, закони, які супере­чать конституції, оголошуються недійсними при перевірці правових прин­ципів конституційним судом, протиправні адміністративні акти скасовують­ся в адміністративно-судовому процесі, а несправедливі вироки суду згідно з правовими засобами можуть бути скасовані у вищій інстанції.

Для самодопомоги, тобто для примусового втілення у життя права тими, права яких були порушені, в системі організованої правової гарантії є лише обмежений простір. І якщо певною мірою це має місце, воно все ж таки не може бути неконтрольованим кулачним правом, понад те, правові процеси готові завжди контролювати, чи існували законні передумови для самообо­рони і чи їхню законну межу не перейдено. Така самодопомога відіграє роль перш за все в ситуації, коли державні правові гарантії не можуть бути до­статньо швидко надані. Коли хтось на мене витяг ножа, я не можу спочатку 200