Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Циппеліус Р. Філософія права. 2000..doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.04.2025
Размер:
3.63 Mб
Скачать

§ 26. Правова свобода____________________________________

да, тут — участь у державі і в такий спосіб ймовірно в більшості, там — свобода від держави; тут — державно-громадянська свобода, там — гро­мадянська свобода; тут — гарантовані державою політичні правові свободи, там — незалежні від держави природні права; тут — абсолютизм більшості, там — розподіл влади». Алексіс Токвілль (1805—1859) показав, що демо­кратична більшість може ставити під загрозу свободу [1835, II, Кар.7]. Джон Стюарт Мілль (1806—1873) розкрив небезпеку, яка загрожує свободі через панування «народної волі». «Те, що називають волею народу, на практиці означає волю чисельно більшої або активної частини народу, волю більшості, або тих, яким пощастило подати себе як більшість. З цього випливає, що народ може мати бажання пригнічувати частину самого себе... Обмеження влади, яку уряд має над індивідом, не втрачає своєї важливості і тоді, коли носієм державної влади є більшість, тобто сильніші партії» [1859, Кар.1].

Незважаючи на цю привабливу антитетику, прийняття повної дивергенції між демократією і лібералізмом не відповідало б духові Руссо. Йому відпо­відала б демократія, яка була б моделлю розв'язання ліберальних у своїй ос­нові завдань: поєднання гарантованого правом порядку з вищою мірою самовизначення, тобто мінімум зовнішнього примусу. Те, що просте вирі­шення цього питання Руссо є недостатнім, є, звичайно, незаперечним [§ 11,

П,4].

Коли принцип демократії зводять до того, що всі мають рівноправні ком­петенції, оскільки кожен кожного бере до уваги як моральну інстанцію [§ 11, II, 4], тоді процес демократичного прийняття рішень за цих передумов прин­ципово обмежений, а саме вимогою постійно брати до уваги й визнавати якраз ці рівноправні компетенції і гідність кожного [§ 30, II, 1 ]. Уже це одне стоїть на шляху легітимного «абсолютизму більшості».

2. «Формальна» і «матеріальна» свобода. Свобода була б недостатньо гарантованою, коли б забезпечувалася лише свобода дії особи від посягань. До свободи належать також «реальні» умови особистого розвитку, насампе­ред, можливості освіти і економічні умови набуття благ. Тому при розподілі свободи йдеться не тільки про формально-правові гарантії — можливості діяльності, але й про розподіл матеріальних проблем [пор.: § 35, III]. Вихо­дячи з цього, Фіхте (1762—1814) вимагав створити кожному можливість ут­римувати себе своєю власною працею [1796, § 18]. З цією метою держава повинна не тільки захищати особу з її власністю, але також справедливо роз­поділяти блага, отже, «кожному надавати лише те, що йому належить, поста­вити його в залежність від його власності» [1800,1, Кар.1]. Подібне ж писав

187

Розділ 6. Свобода

пізніше Лоренц фон Штайн (1815—1890): самореалізація не мислима і не може бути справжньою без панування над духовними і матеріальними бла­гами [1850, IV, 2,3].

На недостатності гарантування одних лише формально правових сво­бод пізніше особливий наголос зробив марксизм. У капіталістичній сис­темі, яка постає на основі ліберально правових свобод, панує свобода, яку має «свободна лисиця в свободному курнику» [Гароді, 1959, 306]. Вимога «абстрактної» правової свободи витісняється внаслідок цього ідеалом гар­монії соціальної свободи, яка, як і економічне, взагалі є фундаментальні-шою, ніж абстрактне право. Падіння соціальної несвободи повинно зро­бити державу і її примусове право взагалі зайвими і зумовити їх кінець [Маркс-Енгельс, 1848, II]. Щоправда Маркс [1875,1, 3] застерігав від над­мірного оптимізму: Лише після того, — зазначав він, — як зникне при­гнічуюча людину підлеглість її поділу праці; коли зникне разом з цим протилежність розумової і фізичної праці; коли праця перестане бути тільки засобом для життя, а стане найпершою потребою життя; коли разом з всебічним розвитком індивідів виростуть і продуктивні сили і всі джерела суспільного багатства поллються повним потоком, лише тоді можна буде цілком подолати вузький горизонт буржуазного права і суспільство зможе написати на своїх гаслах «Кожен за здібностями, кожному за потребами». Історичний досвід, набутий тим часом марксистськими державами, і до­свід того, що трапилось з ними, не став доказом того, що подібна гармонія соціальної свободи може бути здійснена, що передбачені державні гарантії права стали зайвими і взагалі держава, «тобто організоване і систематич­не насилля, всяке застосування насилля проти людини взагалі» відімре [Lenin, 1917, IV, 6; пор.: Циппеліус, AStL, § 18, IV, V].

Усталеним залишається, однак, те, що свобода має реальні компоненти. Це стосується як свобод індивідуальної самореалізації, так і демократичних свобод. Так, в епоху раннього індустріального капіталізму гарантована пра­вом приватна автономія економічних відносин звузилась для широких мас до нестерпної індивідуальної несвободи. Яка міра фактичної самостійності стоїть, з іншого боку, за демократичним правом участі і формування держав­ної волі, — це залежить не в останню чергу від способу й розмаху формуван­ня вільної громадської думки і маніпулювання засобами масової комуніка­ції. Якщо громадянина, наприклад, державним радіо і пресою, що перебува­ють під наглядом держави, інформують однобічно і неправильно, то він прий­має своє політичне рішення на основі фальшивої передумови. Якщо йому при виборі надаються лише незначні альтернативи, які не можуть впливати 188

і 26. Правова свобода

на зміну уряду і його програму, тоді його голосування перетворюється в чисту формальність, яка нічого не вирішує [§ 32, II].

///. Право як система розумного порядку свободи

1. Вчення Канта. Правова теорія Канта займалась безпосередньо про­блемою свободи. Кант визначив поняття права саме як «сукупність умов, за яких вияв волі одного може бути поєднаним з виявом волі іншого за загаль­ними законами свободи» [MS, 33]. Тут право визначається через відношення до свободи, а саме, як інструмент, який обмежує свободу одного заради сво­боди іншого.

Стосовно питання, за яким критерієм право має здійснювати це обме­ження, Кант прив'язується до принципу, який він раніше сформулював для моральної філософії: «Всезагальний критерій, за яким взагалі можна пізна­ти як право, так і неправо, стане очевидним лише тоді, коли ми «зігноруємо емпіричні принципи» [MS, 32]. Зокрема, з предметів інтересу чи, як каже Кант, з об'єктів бажання, не можна отримати жодного етичного мірила. Тому що вони утворюють лише підставу «щастя», яке є лише фактом, а факти не можуть бути придатним мірилом правильної поведінки. [§ 15,1,1].Такіщодо питання справедливого права Кант робить уже наведені висновки: критерій справедливості слід шукати не в «матерії вияву волі», а в «чистому розумі». ■ Внаслідок цього критерієм справедливості зостається лише принцип: свобо­ду кожного слід так обмежувати, щоб вона могла співіснувати зі свободою іншого «за загальним законом» [І]. Коли йдеться про обмеження свободи одного супроти іншого «за загальним законом», то береться до уваги лише форма у відношенні обабічного вияву волі, оскільки лише вона розглядається як вільна [MS, 32 f].

Тут також постає уже раніше [§ 15, II] висловлене застереження: фор­мальний критерій є необхідною, але недостатньою умовою для порядку ви­користання свободи. Він не пропонує жодного практичного мірила, яке б задовольняло питання справедливості у всіх їхніх диференціаціях і вело б до їх однозначного розв'язання.

Ще інший пункт вартий уваги. Іноді висловлюється думка, згідно з якою правовий закон Канта зводиться до того, щоб забезпечити співіснування інди­відуальних моральних автономій. Це уявлення випливає з таких підстав. Згідно з категоричним імперативом автономно діюча совість повинна орга­нізовувати використання своєї свободи згідно з принципами, які водночас повинні мати значення всезагальних законів. За такими ж формальними прин-

189

Розділ 6. Свобода

ципами розуму повинно і право обмежувати свободу людини стосовно іншої людини. Всезагальний моральний закон і всезагальний правовий закон по­винні, отже, скеровувати використання свободи за одним і тим самим прин­ципом. І справді, Кант говорить про те, що благо держави полягає в «найви­щому збігові конституції з правовими принципами..., вимагати якого нас зо­бов'язує розум на основі категоричного імперативу» [MS, 203], Це, однак, означає: те, що велить нам розум через мораль, повинно також вимагатись від нас конституцією і правом.

Проте, не існує гарантій того, що позитивне право постійно йтиме за ви­могами розуму. Крім того формальний принцип є недостатньою визначальною основою правильних дій [§ 15, II], хоча б тому, що голоси совісті одиниць часто йдуть врізнобіч [§ 20, II].

Уже з цих підстав необхідно розрізняти правові вимоги та індивідуальні обов'язки совісті. Правові обмеження свободи мають значення і для таких випадків, які не визнаються совістю. «Обов'язки, що випливають з правово­го законодавства, можуть бути лише зовнішніми обов'язками, оскільки це законодавство не вимагає, щоб ідея цього обов'язку, яка є внутрішньою, бу­ла б для самої себе визначальною основою волевиявлення діючого» [MS, 15, 34]. Коротко кажучи, право вимагає від мене, незалежно від того, чи я узгод­жую із совістю те, що від мене вимагають.

Розуміння того, що принцип справжнього права і принцип правильного використання індивідуальної автономії повинні все ж конвертувати, може відкрити дорогу демократичному правоформуванню, навіть настійно реко­мендує цю дорогу, тобто ідею створення права на основі якнайширшого кон­сенсусу, який повинен грунтуватися на розумних рішеннях совісті. Це — ідея права, яка реалізує розумну автономію громадянина в найширших як мож­ливостях [§ 11,11,4].

2. Вчення Гегеля. Гегель тим часом вибрав інший шлях: не рішення совісті громадянина і залежний від нього консенсус повинні стати керівною настановою, а розум, який, на думку Гегеля, розгортається в ході всесвітньої історії [§ 13,1]. «Право не визнавати нічого, що я не вважаю за розумне, є вищим правом суб'єкта, але і право розумного як об'єктивного залишається твердо при суб'єкті» [Hegel, RPh, § 132]. «Супроти принципу одиничної волі слід нагадати про принцип, згідно з яким об'єктивна воля є в собі в своєму понятті розумною, незалежно від того, чи пізнана вона одиницею і чи відпо­відає її добрій волі, і протилежне — знання і воля — суб'єктивність свобо­ди, яка одна тільки стверджується в тому принципі (йдеться про концепцію 190

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]