§ 26. Правова свобода /. Поняття правової свободи

Простір, де людина може робити те, що хоче, обмежений з двох боків: реальністю, яка фіксує те, що насправді можна робити, та нормами, які ви­значають, що людині дозволено робити. Зокрема, на межі дозволених дій вказують правові норми. Таким чином, правова свобода стосується такого запитання: чи дозволено мені робити те, що я хочу?

Як і інші соціальні норми, правові норми також виконують соціальну функ­цію: у відносинах людей вони обмежують царину правової свободи й тим самим надають кожному простір для можливих законних дій. Тому правова свобода кожної окремої особистості завжди пов'язана з правовою свободою інших людей.

За доби Просвітництва та індивідуалізму ми бачимо взаємне обмеження правових свобод: гарантована правова свобода може бути досягнута лише ціною взаємного обмеження сваволі. «За допомоги суспільного договору, — писав Руссо, — людина втратила свою природну свободу та необмежене право на все, що її приваблює і чого вона спроможна досягнути. Замість цього вона отримує громадянську свободу та право власності на те, що їй належить» [Руссо, 1762,1,8,9]. Таким чином, необхідно розмежовувати «природну сво­боду, яка не знає ніяких інших меж, крім сили індивідуумів, та громадянську свободу, яка обмежує загальну волю; володіння, яке є наслідком сили... та 184

§ 26. Правова свобода

власність, яка грунтується на гарантованому праві». «За своєю природою людина має право на все, чого вона потребує; проте правовий акт, який ро­бить її власником певного майна, відмежовує її від інших людей». Монтеск'є висловлював ці думки у такий спосіб: «Свобода — це право робити все, що дозволяє закон. Якщо громадянин зробить те, що закон забороняє, то він більше не матиме ніякої свободи, адже у такому випадку й інші також мо­жуть робити те ж саме» [Монтеск'є, EL, XI, 3].

Фіхте найбільш виразно описує взаємозв'язок свободи та завдання пра­ва: «Певна кількість вільних істот об'єднується, що означає: вони хочуть жити разом. Проте вони не зможуть існувати разом, доки кожен з них не обмежить свою свободу свободою всіх інших людей. Якщо збирається разом мільйон людей, то кожна окрема особистість може побажати для себе стільки свобо­ди, скільки це взагалі можливо. Проте людина об'єднує волю всіх в одному понятті однієї волі, й сума можливих свобод ділиться на рівні частини, й у цьому випадку йдеться про те, щоб вільними були всі разом, щоб свобода кожного була обмеженою свободою всіх інших людей» [1796, § 8]. Саме це обмеження, завдяки якому виявляється єдина воля всіх, здійснюється за до­помоги права. У такому розумінні право визначав ще Кант, розуміючи під ним «обмеження свободи кожного умовою її відповідності свободі кожної людини настільки, наскільки це можливо відповідно до загального закону» [Кант, 1793, розділ II]. З іншого боку, така сама думка міститься й у фран­цузькому варіанті прав людини та громадянина від 26 серпня 1789 року: тут у статті 4, абз. 1, визначено: «застосування природного права кожної людини не має ніяких інших меж, крім тих, які забезпечують усім іншим членам суспільства благо рівних прав». У цьому визначенні свободи виявляється також зазначена вище [§ 16, III] конвергенція ідеї рівності з функцією, яку приписує Кант загальному законові: обмеження простору індивідуальної свободи відповідно до загального закону означає однакове для всіх обме­ження в ім'я цієї всезагальності.

Для того, щоб визначити принцип і функцію права як обмеження і регу­лювання користування свободою, ще не достатньо визначено, як це обме­ження повинно відбуватись.

Формальне підставове твердження Канта виявилось лише необхідним, але уже не достатнім принципом регулювання відносин між людьми [§ 15, II]. В питанні, як в окремому випадку виміряти й обмежити взаємно свободу людей, відображається вся проблематика правосуддя. З кола цієї про­блематики перш за все слід повернутися до вчень Канта і Гегеля, які рішуче пов'язували поняття права з поняттям свободи [III].

185

Розділ 6. Свобода

Але перед цим ще раз поставимо питання: що таке «свобода»? І в право­во-політичній сфері це питання є багатозначним і багатоаспектним. Воно означає не лише збереження свободи індивідуального простору дії, але та­кож свободу участі в формуванні суспільної думки; не тільки формальну га­рантію приватної «автономії», але й «матеріальні» можливості особистого розвитку. Про ці варіанти поняття свободи й вестимемо мову.

//. Варіанти свободи

1. Ліберальна і демократична свобода. Правова свобода громадян має ліберальні і демократичні компоненти. Уже Арістотель [Politik, 1317b] вчив, що «свобода» означає, з одного боку, поперемінно з іншими брати участь у владі, з другого — можливість жити згідно зі своїми бажаннями. За його власними словами, «складовою частиною свободи є можливість поперемін­но керувати і бути керованим. Демократичне право полягає якраз у тому, що всі згідно з числом (а не саном) є рівноправними... так з необхідності панує натовп: все, що більшість вирішить, є остаточним і правовим... Другою скла­довою є, однак, те, що людина живе так, як бажає. Цей момент приводить у дію принцип, згідно з яким не слухаються, де можливо, нікого, або слуха­ються лише тих, кого навперемінно вибирають, і стверджує в цьому від­ношенні постулат рівної свободи для всіх». Це є раннє схоплення протисто­яння демократичної і ліберальної ідеї свободи. Перша прагне надати кожно­му можливість брати участь у формуванні державної волі. Друга бажає нада­ти кожному якомога більший простір для безперешкодної індивідуальної діяльності і самореалізації.

Демократична ідея свободи знайшла свого дієвого захисника в особі Жан-Жака Руссо (1712—1778). Він поставив собі завдання «знайти суспільну форму, яка всією спільною силою береже і захищає особу і власність кожно­го члена суспільства і в якій цей член, хоча і об'єднується зі всіма, але слу­хається лише самого себе і залишається так само вільним, як перед цим». Розв'язання полягає в тому, що кожен віддає свою особу під вище управлін­ня всезагальної волі, в формуванні якої він сам бере участь [1762,1,6]. Окре­ма особа має, отже, подвійну функцію: з одного боку, вона як громадянин держави бере участь в упорядкуванні користування свободою, з іншого — є підлеглою цього упорядкування.

Поширеною є думка протиставлення демократичного принципу свободи ліберальному, тобто принципу можливості безперешкодної індивідуальної свободи діяльності. У відшліфованих антитезах обидва поняття свободи були протиставлені Густавом Радбрухом [RPh, § 8]: «Тут більшість, там — свобо-186