§ 25. Свобода волі

Чи маю я право робити те, що хочу? Це запитання є питанням правової та моральної свободи [§ 26]. Чи маю я можливість робити те, що хочу? Це також запитання про свободу дій та самореалізацію. Чи є у мене простір для свободи вибору того, чого я хочу? Це запитання є питанням свободи волі.

«Свобода волі» відіграє в праві важливу роль особливо тоді, коли вона по­в'язана з особистою відповідальністю, передусім це стосується кримінально­го права [§ 37,1, 3]. Така свобода— вибирати між різними можливостями, виходячи з власної духовної ініціативи, — обмежена з двох боків: по-перше, тому, що всі реальні події є неперервними й (якщо строго розуміти каузальні закони) зумовленими природними причинами [І]; по-друге, якщо не зважати на природничу закономірність каузальності, то вчинки детермінуються немину­чою закономірністю мотивів, які переживаються суб'єктивно [II].

/. Питання природного детермінізму

Зазначене вище питання причинової зумовленості не лише стосується проблем обов'язку, але й має принципове значення для права: якби всі ре­альні події строго й безумовно детермінувалися природними законами, то правові норми були б лише (здатним до об'єктивації) змістом уявлень, зу­мовленим законами природи. Бажання керувати за допомоги правових норм (тобто тих змістовних смислів, які визначають людську поведінку) було б лише ілюзією, оскільки право стало б чимось схожим на звук або запах. Правові зобов'язувальні норми взагалі можуть виконувати свою функцію лише тоді, коли наявне в них зобов'язання не детерміноване причиновою закономірністю. Практичне значення цих норм полягає у вимозі того, що не може статися внаслідок реальної необхідності. «Прескриптивна норма ке­рується законом недостатності підстави. Вона приписує саме те, що не має достатніх підстав» [Гартман, 1938, Кар.ЗЗ]: обов'язок та воля, що її здійс-

177

Розділ 6. Свобода

нюють, мають сенс лише тоді, коли «ланцюжок зумовленостей ще не замк­нено» [Гартман, 1938, Kap.33d]. Без можливостей такого свого впливу пра­во залишилося б тільки позбавленим власного значення супроводом незмін­них причинових процесів. Карл Поппер [Поппер, 1973, 242] назвав таке бачення «жахливим сном фізичного детермінізму», відповідно до якого «всі наші думки, почуття та зусилля не можуть справляти ніякого практичного впливу на те, що відбувається у фізичному світі: вони є якщо не породжен­нями нашої уяви, то у кращому випадку — надмірними сторонніми продук­тами («епіфеноменами») фізичних явищ».

1. Апріорне значення причинових законів. Кант припускав, що кате­горія причиновості має сенс для всіх явищ, є умовою будь-якого можливого досвіду. Отже, й людські вчинки, які розглядаються в колі інших явищ, та­кож підпорядковані строгому законові причин та наслідків. І в цьому розумінні не може існувати ніякої свободи волі; хіба ж можливе вторгнення в структу­ру каузальності?!

Проте з часом дійшли думки про те, що це питання не обов'язково по­винне розв'язуватися тільки так, як це пропонує Кант, адже можна припус­тити, що, незважаючи на неможливість розриву причинової зумовленості, причиновий взаємозв'язок може містити у собі ймовірність виведення до­даткових детермінант з царини обов'язку та вольових рішень. Таким чином, причиновий взаємозв'язок може виникнути завдяки новому каузальному шерегу (наприклад, за допомоги вмотивованого обов'язком вольового рі­шення), створюючи додаткову детермінанту. У природних причинових зв'яз­ках, відповідно, починає діяти нова детермінанта, яка існує вже на іншому рівні. З цієї точки зору й можлива свобода в її позитивному розумінні [Гарт­ман, 1925, Кар.68].

Проте якщо всі явища дійсно a priori (з лат. — на підставі раніше відомо­го) підпадають під категорію причиновості, то тоді неможливо не лише роз­ірвати існуючий каузальний зв'язок, але й додати новий причиновий шерег: оскільки не лише кожна причина має свій наслідок, але й кожний наслідок має цілу сукупність причинових зв'язків, які його зумовлюють. Тоді це озна­чає, що неможливо було б припустити можливість започаткування нового каузального шерегу й тим самим якоїсь надцетермінанти існуючих каузаль­них процесів. Кант був тут цілком послідовним: «Усі вчинки людей в їхньо­му емпіричному прояві та причини, що їх супроводжують, зумовлені поряд­ком, який існує в природі, і якщо ми могли б дослідити у найдоглибнішому ^шґпунті ясі прояви людської волі, то ми не знайшли б жодної людської дії,

178

І § 25. Свобода волі

'"• яку не можна було б з певністю передбачити й на підставі попередніх умов ' пізнати як необхідну. Таким чином, свобода не існує, якщо ми маємо на увазі • цей емпіричний характер» [Кант, 1787, 577 f]. Лише припущення того, що г явище приховує непізнану річ у собі, дає можливість говорити якщо не про . пізнану, то хоча б про можливу свободу. Якщо я не розглядаю людину як явище, як феномен, а думаю про неї як про річ у собі, як про ноумен, то я можу уявити її вільною. «Таким чином, відповідно до свого емпіричного характеру цей суб'єкт як явище, згідно з усіма законами визначення останнь­ого, підкорявся б усім причиновим зв'язкам і відповідно був би нічим іншим, як частиною чуттєвого світу, дії якого, як і будь-якого іншого явища, неми­нуче випливають із законів природи... Але відповідно до свого інтелігібель­ного характеру (хоча ми можемо мати лише загальне уявлення про нього) той самий суб'єкт повинен був би розглядатися як вшьний від усіх впливів чуттєвого світу та визначення його як явища» [Кант, 1787,568 f]. Це і є клю­чем для розуміння відомого висловлення Канта: «Отже, можна припускати, } що якби ми були здатні глибоко сягнути у шари людського мислення, як воно І виявляється у внутрішніх та зовнішніх діях, так, щоб кожний бодай наймен-| ший рушійний поштовх став нам відомим, включаючи всі зовнішні чинни--₍* ки, які на нього справляють вплив, ми могли б вирахувати майбутню пове-| дінку людини з такою певністю, як ми вираховуємо місячні або сонячні за-і темнення; і все ж таки при цьому ми могли б стверджувати, що людина є t вільною» [Кант, 1788,177].

V Проте що все ж таки, крім цієї зумовленої свободи, є справжня свобода?

f Кант [Кант, 1787,566] вважав, що причиновість суб'єкта може бути розглянута

■■ з двох боків — як інтелігібельна, пов'язана з його діями, як річ у собі, та як

сенсібельна — за наслідками її прояву в чуттєвому світі. Наскільки людина є

вільною в осягненні причиновості «речі у собі», яким чином дії суб'єктів,

що розглядаються як річ у собі, стають явищем, і відповідно яким чином

- «досягається справжня свобода» — все це не розглядається у теорії пізнання

- Канта. Незрозумілим залишається також і те, якою мірою строго детерміно­ваний причиновий процес емпіричного світу та дії, які здаються вільними,

; можуть мати один і той самий емпіричний наслідок.

і

' 2. Виключно емпіричний сенс законів природи. Згідно з теорією пізнання Канта, взаємозв'язки в нашому емпіричному світі створюються за допомоги свідомості, що пізнає світ; тобто вони a priori настільки щільно і з

- такою необхідністю визначають явища емпіричного світу, що кожна його емпірична дія повинна бути строго детермінованою. Водночас ця теорія

179

Розділ 6. Свобода

пізнання не є єдиною. їй можна протиставити точку зору, яка стверджує, що взаємозв'язки нашого емпіричного світу підтримуються не конститутивною діяльністю свідомості, а навпаки — сам цей світ має певні структури, які лише сприймаються нашою свідомістю. Виходячи з цієї передумови, ми ма­ли б певне досвідне знання стосовно цих структур, і водночас вони не дава­лися б нам з апріорною необхідністю [Стегмюллер, 1989, 357 f]. Коротше кажучи, каузальний закон мав би лише емпіричний сенс. Таке бачення дає можливість твердити, що царина значення цього закону — одночасно — по­ширюється настільки, наскільки встановлюються, виходячи з наступного до­свіду, засади строгої каузальності.

Проти припущення строгої та безумовної детермінованості поведінки людей, а відтак, врешті-решт, проти теорії пізнання Канта висловлювався ще мудрий Ліхтенберг (1742—1799): «Ми знаємо напевне, що наша воля є вільною і що все, що стається, повинне мати свою причину. Чи не могли б ми перевернути цей аргумент і сказати: наше розуміння причин та наслідків, напевне, далеке від істини, оскільки наша воля не могла б бути вільною, якби вони були правильними?»¹⁹.

Якщо виходити з того, що закон причиновості має лише емпіричний сенс, то свобода волі була б виключеною вже тому, що емпіричні доведення стро­гої детермінованості людської поведінки призвели б — наприклад, за допо­моги проведення нейрофізіологічних дослідів — до висновку про те, що наш мозок працює як комп'ютер і що в людині неминуче відбуваються фізичні та хімічні процеси, а отже, її поведінку можна передбачити так, як ми передба­чаємо «місячні або сонячні затемнення», суб'єктивно ж людина може від­чувати свої рішення вільними.

Той, хто хоче довести зумовленість людських дій законами природи, по­винен дати пояснення різноманітних процесів. Він повинен пояснити розу­мову діяльність на підставі тих природно-закономірних процесів, які її су­проводжують. Так, наприклад, за допомоги фізичних та хімічних каузаль­них зв'язків треба показати, чому такі різні оптичні та акустичні подразни­ки, як написані або сказані різними мовами слова «Зачиніть двері!», а також різноманітні комбінації слів, які мають однаковий сенс, приводять до одна­кових дій. Після цього, за допомоги комп'ютера, що виконує мовні перекла­ди, або ігрового комп'ютера можна продемонструвати, що, наприклад, пра­вила мови або правила гри, які існують для некаузальних, розумових зв'язків, репрезентовані процесами комп'ютера, що можуть оперувати цими прави­лами. Все це відбувається на підставі та за допомоги каузальних процесів у

⁹ G.Ch.Lichtenberg, Sudelbucher, Heft J., Nr.790.

180