§ 24. Загальні норми та справедливість

Вище ми вже намагалися узагальнити правові концепції, незважаючи на те, що вони пов'язані з конкретними ситуаціями [§ 18, II]. Саме в цій генералі­зації вкорінений головний принцип справедливості [§ 15]. Необхідність 172

її

І J § 24. Загальні норми та справедливість

стійких орієнтирів також вимагає того, щоб спільне життя людей було орга­нізоване відповідно до загальних правил.

Водночас у своїй узагальненій формі правові принципи та норми мо­жуть бути також застосованими до тих обставин, де правове почуття під­казує необхідність іншого регулювання. Чи потрібно у цьому випадку чини­ти відповідно до загальних норм, чи ж виходячи з уявлень про справед­ливість? Таке запитання втілилося в принципі формального права та спра­ведливості.

З особливою гостротою конфлікт між правовою безпекою, яка вимагає дотримання загальних норм, та справедливістю виявляється у тому випадку, коли йдеться про правовий порядок, який ще не сформувався. У цій ситуації право ще не диференційоване й не гарантоване ціннісними поняттями та загальними положеннями; навпаки, діють лише прості, пов'язані із звичай­ними ситуаціями, норми, за допомоги яких неможливо врегулювати винят­кові ситуації. Водночас у жодному правовому порядку неможливо повністю усунути напруження.

Антиномію між принципом генералізації та справедливості описав ще Арістотель [Арістотель, Нікомахова етика, 1137Ь]: загальне правило не зав­жди може врегулювати всі без винятку окремі випадки. Таким чином, воно зорієнтоване на розв'язання більшості випадків. Уже в цьому знаходиться першоджерело погрішностей, які перебувають у самій природі речей, а саме — в тому, що загальна норма у принципі не може повністю передбачити всю багатоманітність життя в усіх його проявах.

У зазначеному конфлікті Арістотель віддавав перевагу принципові спра­ведливості порівняно з принципом загальної норми: якщо право знаходить якесь загальне рішення і до його царини не вписується конкретний випадок, то звичайним є такий порядок: там, де законодавець залишає цей випадок поза увагою й, узагальнюючи, припускається помилки вже через те, що ко­ригує зміст закону з урахуванням цього недогляду, — отже, людині потрібно діяти так, начебто вона сама брала участь у тій ситуації, стосовно якої по­трібно виробити відповідне рішення, й лише усвідомивши його з цієї точки зору, врегулювати його за допомоги закону. Таким чином, справедливість відіграє коригувальну роль стосовно закону у тому випадку, коли за допомо­ги узагальнених рішень цього закону не вдається віднайти справедливе рі­шення.

Таку саму точку зору висловлює Макс ЕрнстМайєр [Майєр, 1922,79 ffj: «Нормування, типовий підхід є душею права... індивідуалізація є душею справедливості. Оскільки право прагне до шаблонів, а мораль уникає їх...

173

Розділ 5. Забезпечення прав і недоторканості громадян_________________

Право є нормативно обгрунтованим порядком. Проте той, хто вводить нор­ми, не може скористатися плодами справедливості. Норма... забезпечує пра­вову надійність... Норми вимірюються однією міркою, вони забезпечують правову рівність, натомість справедливість не залишає поза увагою жодно­го випадку нерівності».

Можливість помилування, передбачена кримінальним правом, також може бути обгрунтована цим напруженням, що існує між загальними нор­мами та справедливістю, яка звертається до окремих випадків. Йєрінг нази­вав помилування «коригуванням в окремих випадках тих законів, які ви­знаються недосконалими»¹⁸. Існує й інше поняття помилування, яке не є об'єктом нашого дослідження: помилування через співчуття. Воно не нале­жить до царини права й не має на меті знімати напруження між генералізую-чою та індивідуалізуючою справедливістю, оскільки стосується зовсім іншо­го кола питань. Аргументи на користь такого помилування потрібно шукати не у засадах правосуддя (оскільки це лише окремий випадок), а в образі християнського співчуття до грішників [Радбрух, VS, § 15, IV].

Проти голосу, який звучить на користь індивідуалізованої справедливості, порівняно з узагальнюючою, звучить інший голос, який побоюється того, що правосуддя, яке звертається до окремих випадків, веде до сваволі та до правової невизначеності. Саме це мав на увазі Давід Юм, зауважуючи: «Якщо надати людям свободу застосовувати існуючі в суспільстві закони так, як вони вважають за потрібне, то у більшості випадків це призведе до оцінок, які відповідають особливим обставинам, тобто характер та відносини людей будуть важити стільки ж, скільки загальна природа розглядуваних питань. І цілком очевидно, що наслідком цього стане необмежена розгубленість люд­ського суспільства і що жадібність та пристрасті людей дуже швидко призве­дуть до загального хаосу, якщо не утримувати їх у певних межах за допомо­ги узагальнюючих та непохитних законів».

З цих протилежних думок можна, нарешті, зробити висновок про те, що судові рішення слугують неухильному дотриманню загальних норм право­порядку й виключають сваволю. Таким чином, вони переслідують ті самі наміри, на які зважає й правове почуття. Це надає строгому дотриманню норм власної ваги, яка на терезах правосуддя переважає потребу особливим чи­ном підходити до своєрідності кожного окремого випадку, розв'язання якого не завжди може збігатися з нормативними вимогами.

Водночас можливі ситуації, коли справедливість здійснюється, незважаю­чи на вплив потреби у правовій безпеці: у цьому випадку вона повинна пере-

«R.v.Jhering, DerZweck im Recht, 1916, Bd.l, S.333.

174