§ 20. Засади консенсусу

Суб'єктивні уявлення про справедливість можуть бути підґрунтям су­спільного порядку лише тоді, коли поталанить подолати суб'єктивність та досягти консенсусу з проблем справедливості. Думка про те, що подолання суб'єктивності відбувається шляхом порозуміння з іншими людьми, знову перетворюється на підґрунтя для орієнтування людини в світі [див.: § 39,1, 2]. У питанні справедливості це означає всебічне обгрунтування того, що всі або більшість законослухняних громадян підтримують певне розв'язан­ня проблеми справедливості. Коротше кажучи, йдеться про те, щоб відшукати такі правила спільного життя, які є прийнятними для всіх або принаймні для більшості громадян. У зв'язку з цим виникає запитання, чи можуть уза­галі бути предметом консенсусу рішення, останньою інстанцією для яких є правова совість індивіда?

/. Здатність до консенсусу поглядів про справедливість

Дані чуттєвого досвіду ми називаємо загальновизнаними тоді, коли вони є спільними для безпосереднього досвіду будь-якої людини. Висловлювання «Яблука падають з дерева на землю» є справедливим тому, що його підтверд­жує досвід багатьох людей. Критерієм доведення є можливість безпосеред­ньої констатації досвідних даних.

Питання полягає в тому, чи можна у такий самий спосіб, тобто інтер-суб'єктивно, перевірити на істинність і висловлювання про справедливість. Розгляньмо, наприклад, такі висловлювання, як «Несправедливо (незакон­но) примушувати когось дотримуватися угоди, підписаної під дулом пісто­лета», «Є справедливим і законним, коли той, хто навмисне заподіяв шкоду, повинен відшкодувати збитки», «Несправедливо засуджувати голодну дити­ну на смерть за крадіжку їжі». Наслідком сприйняття таких висловлювань індивідуальним правовим почуттям було б емпіричне підтвердження певних ціннісних суджень, і не лише факту їхнього існування, але й факту схвалення або заперечення їх іншими людьми.

Але, мабуть, щодо такої інтерсуб'єктивної перевірки існує принципова перешкода. Звичайно, можна через взаєморозуміння переконатись у тому, що мужній порятунок життя і безкорисне зречення заслуговують взагалі схвалення, також і в тому, що мужня дія, безкорислива допомога і нетактов­ний вчинок викликають оцінки якісно відмінного змісту, що, отже, ці вчин­ки змістовно слід по-різному оцінювати. Зміст наших оцінок ми можемо пов'язати зі світом нашого досвіду: ми можемо виділити типові способи

поведінки, які викликають оцінки специфічного змісту. Однак чи в подіб­них обставинах інша людина пов'язує цінності з досвідом у такий же спосіб, як і я, — це в строгому сенсі перевірити неможливо. Водночас ми повинні пам'ятати, що це ж саме стосується й чуттєвого досвіду: ніхто не може строго довести, що чуттєве сприйняття однієї людини збігається з чуттєвим досві­дом іншої, наприклад, мої враження від барв луки або фіалки, яка тут росте, інші, ніж у будь-якої іншої людини; по-різному ми сприймаємо звуки одно­го й того самого дзвону. Зміст наших відчуттів включається в певну їх струк­туру: наприклад, як відтінок певного кольору, як звук, що долинає від дзво­ну. У вузькому розумінні слова те, що передається суб'єктивно, — це ас­пект того змісту, який сприймається в межах певних структур. І навпаки, якісна своєрідність сприйманого змісту (аналогічного тому, який був згада­ний вище) є особливою для кожної людини. Те, що для когось лука є такою самою зеленою, як і для мене, є однаково переконливим, як і той факт, що ціннісний досвід, якого я набуваю, переживаючи ситуацію мужнього врятування життя людини, має й для когось іншого такий самий зміст. Обидва ці випадки є очевидними, хоча в строгому розумінні слова вони пов'язані з гіпотезами, які не можна довести, але на яких грунтується наше буденне життя.

Проте питання полягає в тому, чи ми насправді можемо охопити най-ширше підґрунтя для тих уявлень про цінності, які узгоджуються між со­бою. У зазначених вище випадках — коли примусово підписаний контракт не обов'язково виконувати або коли за крадіжку їжі голодна дитина не по­винна бути засуджена до страти — правова совість усіх або дуже багатьох людей в оцінці цих ситуацій буде одностайною. Широкий консенсус сто­сується передусім принципового та здійснюваного всім правовим суспіль­ством наміру: кожен повинен мати найширшу свободу для свого самостверд­ження та індивідуального розвитку. Необхідно розглянути значну кількість реальних умов такого розвитку. Одностайно визначається й мета принципу справедливості: право на свободу та індивідуальний розвиток повинне об­межувати аналогічне право на свободу та індивідуальний розвиток наших близьких.

Постулат, який наголошує на рівноправності, вимагає також того, щоб усім були надані рівні можливості для індивідуального розвитку. До того ж метою діяльності держави, для чого й потрібний найширший консенсус, є забезпечення спокійного спільного життя людей. Усі ці наміри вже бути час­тково викладені в етичних поглядах на суспільство Арістотеля, Локка, Руссо та Канта [Циппеліус, Gesch, Кар.За, 13с, 14а, 16].

//. Конфлікти намірів як релятивізуючі чинники

Таким чином, зазначені вище (та інші) цілі, вже взяті самі по собі, мо­жуть отримати найширше схвалення; водночас якщо говорити про пов'язані з ними лінії поведінки, то спочатку потрібно конкретизувати питання. Тут найчастіше потрібно враховувати дуже різноманітні, іноді — взаємо-доповняльні, а інколи й протилежні цілі. Крім того, виникає питання про те, чи може бути зреалізованою, і якщо так, то наскільки, та чи та мета [§ 17, III]. Так, з одного боку, гарантування правового спокою та порядку може суперечити вимозі найширшої індивідуальної свободи; проте, з іншого боку, надійно гарантуються права та свободи всіх громадян. Соціально-державне регулювання та ті заходи, які здійснює держава, мають на меті забезпечити соціальну справедливість та добробут усіх громадян; водночас у них існує небезпека відмови від конкуренції, стримування індивідуальної свободи роз­витку, послаблення приватної ініціативи. Поважання людської гідності од­них людей може вимагати обмеження свободи думки інших. У питаннях про переривання вагітності право самовизначення матері, а у деяких випадках — і наміри політики народонаселення, спрямованої на обмеження народжува­ності, здійснюються за рахунок ненароджених життів.

Таким чином, думки про «справедливий» правовий порядок постійно повинні враховувати численні, часто-густо протилежні наміри й доводити при цьому, які з них повинні реально здійснюватися. Водночас те, які саме цілі потрібно вибирати й — особливо — які з них потрібно здійснювати, часто-густо оцінюється по-різному.

Тут беруться до уваги ті різні тенденції, яким віддають перевагу різні люди. На тому факті, що різні люди мають різну систему цінностей, Едуард Шпрангер [Шпрангер, 1950,121 ff, 312 ff] будує своє вчення про типи: окре­ма людина (якщо говорити образно) впорядковує свої цінності відповідно до структури своєї душевної організації. Враховуючи це, він виокремлює — залежно від того, які тенденції переважають, — людину економічну та дер­жавну, а також соціальну, естетичну, теоретичну та релігійну.

Ці переважні тенденції є якоюсь мірою природженими. Водночас знач­ною мірою вони зумовлюються зовнішніми умовами життя. Провідні ідеї культури [§ 17], в середовищі яких зростає особа, дуже часто визначають її персональні преференції. Має значення також персональний контекст досві­ду. Певну роль можуть відігравати вже сам соціальний стан та професія. Як писав Рудольф фон Йєрінг [Йєрінг, 1921], перш за все ми вважаємо знач­ними ті речі, які створюють умови для нашої професійної діяльності. Вод-

ночас і окремі переживання впливають на особистісну систему цінностей. Якщо, наприклад, свобода думки обмежена до приниження людської гід­ності, то тим самим зростає відчуття її цінності.

Таким чином, одні й ті самі цінності по-різному «важать» для різних інди­відуумів. А мінливість їхніх уподобань перешкоджає тому, щоб індивідуаль­на виваженість намірів залишалася весь час постійною. Особливо вона зава­жає досягненню згоди стосовно правильності певного рішення. Адже завдя­ки саме таким рішенням людина знає, як себе поводити в конкретній ситу­ації. Саме тому релевантні лінії поведінки роблять неможливим цілковите досягнення згоди.

///. Консенсус — головний принцип розумних рішень

1. Програма раціонального взаєморозуміння в питаннях справед­ливості. Навіть якщо спроба дійти цілковитої згоди в усіх рішеннях, що стосуються конфліктів інтересів, може здаватися безнадійною, все ж таки необхідно, наскільки це можливо, позбутися великої різноманітності думок з цього питання. Це можна здійснити в межах раціонального методу. Іспан­ський філософ права Рекасенс Зіхес та бельгійський логік Перельман під­креслювали думку про своєрідну раціональність практичних міркувань: практичні, цілепокладальні питання людського життя й відповідно функції права, які мають своє призначення в тому, щоб позитивно впливати на соці­альну дійсність, відповідають, на думку Р.Зіхеса, особливому типу логічних суджень, а саме логіці розумної аргументації [39,1]. Аналогічним чином опи­сував юридичну логіку й Перельман. Він вбачав у ній логіку аргументованої дискусії, в ході якої відшукуються та обґрунтовуються проблематичні роз­в'язання практичних питань, особливо ж йдеться про те, щоб захистити спра­ведливість за допомоги узгоджених між собою рішень [39,1].

2. Державно-правові конституційні принципи. Головні принципи розумного знаходження рішень стосуються класичних характеристик дер­жавно-правових конституцій. Останні є наслідком роздумів, принципи яких (передбачаючи всі можливі суперечки) мають своєю метою організацію спільного життя правового суспільства.

Раціональність рішень та особливо збереження дистанції стосовно кон­кретних і, таким чином, однобічних інтересів необхідні насамперед тоді, коли дії держави є похідними від загальних норм і відповідно від прин­ципів законності. У такий спосіб виявляє себе принцип однакового обго-

ворення. Водночас втілюється й положення Канта про те, що головні принципи, максими рішень можуть бути істинними лише тоді, коли їх можна узагальнити [§ 15]. Таким чином, здебільшого здійснюється та функ­ція, яку Роулз називав «вуаллю незнання» [§ 16, III]. Щоправда, таким чи­ном установлюється, як ми вже зазначали, необхідна, але ще не достатня умова істинності рішень: не все, що можна узагальнити, є (на цій підставі) істинним.

Дистанція стосовно конкретних інтересів-обов'язків та зменшення у та­кий спосіб кількості нераціональних мотивів рішень досягається за допо­моги створення нейтральних інстанцій, які виробляють відповідні рішення; при цьому вихідною є точка зору репрезентуючих систем [IV].

Крім того, гарантією правильності рішень стає відкрите й розумно об­ґрунтоване обговорення. Головними правилами гри тут є відкрита участь громадської думки та волевиявлення в обговоренні та критичних дискусіях. Як правило, це гарантується свободою думок, зібрань та об'єднань. Аналогіч­ній меті слугують також публічність парламентських та судових слухань та особливо — контроль над державними ідеями з боку громадськості: таким чином, кожен повинен мати можливість вивчити всі обставини та аргумен­ти для певності в тому, що все відбувається розумно й правильно. Коли прий­маються державні рішення, то їх раціональне й відкрите обговорення та «чесна поведінка» взагалі мусять гарантуватися діями інших принципів і перш за все принципом слухняності перед законом «andiatur et altera pars» (з лат. — «нехай буде вислухана й інша сторона»). Завдяки всім цим прин­ципам гарантується з'ясування всіх досі прихованих значних фактів та ар­гументів, розпізнавання та оприлюднення всіх однобічних маніпуляцій.

Раціональний характер та контрольованість рішень мають на меті також обґрунтування обов'язків, продиктованих законами, судовими рішеннями та адміністративними актами. Раціональному поясненню здатності до кон­сенсусу слугують, зокрема, зусилля, спрямовані на знаходження остаточ­ного рішення на підставі узгоджених між собою попередніх рішень та при­ведення цього результату у відповідність з пануючими в існуючому право­вому суспільстві уявлень про справедливість; важливим вихідним пунктом для останніх є конституційні та інші правові норми, які існували раніше, правові принципи ухвалення судових та адміністративних рішень, існуючі звичаї та інституції суспільного життя [§21, II]. Все це дає можливість пе­реконатися в тому, що ті проекти рішень, які пропонуються, перебувають річищі відповідної традиції й можуть отримати в правовому суспільстві за­гальне схвалення.

3. Правила тлумачення. Тлумачення законів також стосується проблем ^прав^{елливост}і^: у цьому випадку переслідується намір вибрати та уточнити їі з можливих інтерпретацій (і відповідно — ті варіанти значень, які закла­дені в положеннях закону й залишають певний простір для свого тлумачен­ая), які «відповідним чином» співвідносять закон з існуючими нормами. Такий вибір значення зорієнтований на відповідне та правильне регулю­вання поведінки. Він здійснюється згідно з правилами розумного прийнят­ій рішень, які мусять визначити та обґрунтувати, чому саме приймається рішення на користь певного тлумачення. Тлумачення має «характер дискур­су, в якому висуваються підстави, протиставляються інші підстави і зреш­тою вирішальне значення мають кращі підстави» [BVerfGE, 82, 38 f]. '. Таке пояснення використовує типові аргументи (критерії пояснення): вони ^мусять слугувати здійсненню «законних намірів». Останні мають раціональне обґрунтування в державному розподілі функцій: повинні бути зреалізовані jj уявлення про наміри та доцільність, які використовувалися законодавчою ■рладою після виникнення норм. Обґрунтування повинне також забезпечити ^єдність права»; іншими словами, норму потрібно обґрунтувати, пояснити /іаким чином, щоб вона органічно вплелася в існуюче законодавство, відпо-]мдаючи при цьому намірам інших правових норм [§ 39, III, 3]. Типізація .-аналогічних випадків слугує тому, щоб спрямовувати обгрунтування в ра­ціональне річище [§ 40]. Подальша «послідовність та виваженість» аргумен-/гації веде до правильного розв'язання проблеми: у такий спосіб демонстру­ваться ті реальні наслідки, до яких приводить та чи та інтерпретація, й дося­гається обґрунтування, пов'язане з оптимальним та справедливим задово­ленням зачеплених інтересів [4].

Загалом, як завжди, застосовується велика кількість аргументів, які част­ково взаємодоповнюють, а частково суперечать один одному. Серед аргу­ментів, які логічно й вербально можливі та узгоджуються з певними закон­ними намірами, вибираються найбільш значні, що приводить до справедли-. вого результату. Якщо правила аргументації не дають таких наслідків, то одним з можливих виходів із ситуації залишається виявлення та заповнення прогалин у законі [§ 39, III, 4].

4. Аналіз рішень. У процесі інтерпретації, а також у тому випадку, коли законодавчій владі потрібно розв'язати конфлікт інтересів, застосовують аналіз рішень [§ 26, І, III]. Він слугує тому, щоб виявити всю різноманіт­ність чинників, які відіграли певну роль у формуванні рішень, спрямованих на досягнення відповідної мети. Аналіз рішень полегшує раціональне прове-

дення дискусії про мету конфлікту та знаходження тієї альтернативи в рі­шеннях, яка забезпечує реалізацію цієї мети оптимальним чином. За такого аналізу рішень йдеться частково про «наміри» або «цілі», частково про «цін­ності», частково про «інтереси». Можна використати будь-який із зазначених термінів: «наміри» або «цілі» означають те, до чого прагнуть, а саме — прид­бання або збереження певних «цінностей» або майна і, таким чином, задово­лення певних «інтересів» (потреб).

Перш за все необхідно, оглянувши проблему із загальної точки зору, ви­значити, на яку з цих цінностей, що захищаються, вибране рішення може вплинути, з одного боку, позитивно, а з іншого — негативно. «Бажаність» або «небажаність» цього впливу визначається окремо для кожного кон­кретного випадку. Це відбувається шляхом досягнення найбільш усеохопно-го консенсусу. Як вихідна точка для визначення значущості того чи того рі­шення часто-густо постає сам правовий порядок: так, наприклад, законодавчі санкції, які передбачають різне покарання за вбивство людини та за штуч­ний викидень, звичайно ж, визнають більш високу цінність людського жит­тя, ніж життя ембріона. Крім того, природно, що фундаментальні цінності, тобто ті цінності, завдяки яким стають можливими й інші цінності, є най­важливішими для права: так, необхідність забезпечення продуктами харчу­вання матиме перевагу перед культурними потребами. Значимість прирос­ту власності та негативна оцінка заподіяної шкоди також залежать від того, наскільки це майно фактично використовується. Значення домагань (напри­клад домоуправління) задовольнити інтереси визначається також обмеже­ністю необхідних благ (приміром відповідних квартир). Крім того, певне зна­чення мають інтенсивність та обсяг набутої цінності — наприклад популяр­ності, здобутої завдяки пресі; в останньому прикладі йдеться не стільки про міру цієї популярності, скільки про те, наскільки вона є глибокою.

Поряд з «бажаністю» або «небажаністю» можливих результатів рішень виникає також питання про те, наскільки високою є ймовірність фактич­ного впливу цих рішень. Ця ймовірність оцінюється на основі задіяних законів природи і соціальних наукових емпіричних законів. Виходячи з чинників «бажаності» («небажаності») або «ймовірності» («неймовірно­сті») прийнятих рішень стосовно певної цінності, визначається їхня корис­ність або шкідливість. Таким чином, загальна цінність рішення вимірюєть­ся сумою переваг або недоліків; зокрема, загальною кількістю того пози­тивного, з одного боку, та негативного — з іншого, що стосується відпо­відної цінності.

Для досягнення оптимального задоволення інтересів у межах конкрет-[ОЇ спільноти використовується, зокрема, принцип поміркованих відносин а заборони всього надмірного. Відповідно до цього принципу інтереси южна зачіпати лише у тому випадку, якщо їх обмеження відповідає пев-[_Им потребам, а саме: якщо потреба у безпосередньому втручанні перева-кає заподіяну ним шкоду. Якщо необхідно вибирати між різними потреба-си у втручанні, кожна з яких урівноважена відповідною потребою (тобто відповідає» стосункам), то тут вступає в дію заборона надмірності. Така аборона вимагає вибору тієї міри, яка якнайменше шкодить протиставле­нім їй інтересам, — щоб ця необхідна міра не переступала через ті інте->еси, яким вона завдає шкоди.

За допомоги такого аналізу рішень пощастить уникнути різноманітності умок або подолати цю різноманітність; при цьому завдання полягає ще й в узагальненні подоланих точок зору. В результаті раціональної дискусії про іеревагу тих чи тих інтересів вдається з'ясувати, які саме інтереси можуть 5ути задоволені за допомоги відповідного рішення і якою є міра ймовірності дієї ситуації. На основі такого аналізу можна в мисленні модифікувати рі-щення і в такий спосіб порівняти альтернативні рішення; це полегшує зна­ходження компромісу між вигодою і шкодою, на справедливості якого здійс­нюється консенсус. Але продуктивна здатність такого аналізу є все ж обме­женою. У складних ситуаціях соціального життя, до яких право й має найбезпосередніший стосунок, інтереси (часто-густо суперечливі), різно­манітність яких нерідко важко систематизувати, відіграють досить істотну роль. Раціоналізація ж рішень з приводу тих чи тих цінностей має свої прин­ципові межі там, де йдеться про вибір різних рішень та намірів, за такого вибору до уваги беруться різні переваги, які не можна раціонально обґрун­тувати [II]. Для зважування інтересів виправданими є ті ж основні положен­ня, які мають значення і для розв'язання питань про справедливість: вони доступні для регулярного раціонального обмірковування, але не доступні для жодного строгого методу розв'язань [Циппеліус, WdR, Кар.8 9].

5. «Системна схожість» (аналогічні складні підходи до рішень). У кожному суспільстві для типових життєвих ситуацій створюються ти-оові нормативні моделі —такі, наприклад, як сімейне право, торговельне право, конституційне право (організація політичної влади та гарантуван-ня громадянських свобод); такі нормативні комплекси, які впорядковують більші чи менші царини життя, є, як правило, також конденсатом пере­важних правових почуттів суспільства, які стосуються зазначених царин

життя. Якщо нам зрозуміле слово «система» (= взаємозв'язок), то відпо­відно до точного значення цього слова зазначені вище нормативні струк­тури, які регулюють більші чи менші царини життя, ми можемо визначити як частини системи права. Виходить більш-менш вдала система регулю­вання складної структури інтересів конкретного суспільства в певній істо-рико-політичній ситуації.

Ці нормативні структури —чи то сімейне, чи то конституційне право, — які існують у різних правових суспільствах, можна порівнювати між собою. З цією метою ми можемо, зокрема, звернутися до царини правової або кон­ституційної історії: з різних конституційних порядків, сімейно-правових норм, які витримали випробування практикою, були вибрані й залишилися тільки ті, що як практична правова нормативна структура потреб громадян є відпо­відно до колективної думки більшості більш справедливими, ніж інші нор­ми. Проведення таких досліджень є одним із найважливіших завдань по­рівняльної характеристики законів та конституцій.

Для розв'язання проблем справедливості використовується також метод «спроб та помилок»: те, що у певний період часу може видатися «найкращим для цього часу рішенням», у процесі історичного розвитку знову стає пред­метом обговорення, оскільки попереднє рішення витісняється іншими моделями соціального порядку, з більш досконалими ціннісними стосунками.

6. Межі раціоналізації. Принципи аналітичного міркування та прийняття рішень, якщо ними керуються цілком та бездоганно, слугують спрямуван­ню справедливих рішень у раціональне річище. Водночас вони не створю­ють ніякого підґрунтя для точного методу. За допомоги переконливих, практичних, зорієнтованих на досягнення мети аргументів, побудованих від­повідно до правил формальної логіки, неможливо врешті-решт прийняти рішення, для цього необхідно також подивитися на різні наміри з точки зору їхньої значимості. Останньою інстанцією, яка дозволяє зробити висновок про справедливість тієї чи тієї максими поведінки й відповідно про найбільш вдалий за своєю переконливою силою аргумент, що спрямовує поведінку, залишається совість окремих людей або той «внутрішній трибунал», як на­зивав совість Кант [§ 18,1, 1,2]. Що ж стосується проблем справедливості, які зазвичай включають в себе оцінки й передбачають, зокрема, зважене ставлення до суперечливих намірів та інтересів, то тут аргументоване мис­лення необхідне лише для того, щоб досягти максимально можливого кон­сенсусу, тобто такого результату, який був би найприйнятнішим для право­вої свідомості [§ 21].

Ч

IV. Інституційне гарантування розумних рішень

Головні принципи розумних рішень є у правовій державі інституційно гарантованими. Це здійснюється за допомоги зазначених вище державно-правових конституційних принципів [III, 2] і особливо за допомоги держав­но-правової репрезентативної системи: це дозволяє вдосконалити раціональ­ність та контрольованість рішень, забезпечує дистанцію до конкретних інте­ресів і створює важливі передумови для того, щоб процес прийняття рішень відбувався у контрольований, найбільш раціональний, «культивований»

спосіб.

Створення представницьких, репрезентативних органів є «технічною» передумовою для того, щоб правильно визначити функції регулювання та прийняття в правовому суспільстві рішень, а також установити державно-правову систему примусового контролю. Тільки організаційно відмінні по­літичні влади можна задіяти, протиставивши одну одній інституціалізова-

ним способом.

Ця система дає можливість розмежувати інстанції, які приймають рішення, та встановити максимально можливу дистанцію між інтересами, які кон­фліктують, з одного боку, та органами, які мають прийняти щодо них рі­шення, — з іншого. Ці функції дистанційованого та раціонального прийнят­тя рішень здійснюються незалежним судом [§ 36, II, 1].

Менш ефективним є диференціювання ролі бюрократії або парламенту. Проте вимога дистанційованих рішень діє також і тут; бюрократичні праців­ники повинні бути позапартійними, а парламентарі — не мати конкретних

доручень.

Там, де державні акти підлягають судовому контролю, вони неухильно спрямовуються діями держави в річище правових і перш за все конституцій­но-правових постанов та мотивувань; з урахуванням цього розв'язуються (частково у вигляді правової аргументації) конфлікти інтересів, які відбу­ваються, щоправда, в тих межах та згідно з тими правилами гри, які встанов­лює право.

Проте розглянуті навіть з такої точки зору парламентські методи та дії виконавчої влади містять у собі певні раціональні елементи, що виявляється, зокрема, в контролі над діяльністю представницьких органів з боку громад­ськості: періодично вибори створюють у рамках багатопартійної системи «легітимуючий тиск» на представницьку діяльність, «тиск», який необхід­ний для виправдання всіх справедливих рішень, які зачіпають громадські інтереси, перед «аудиторією» правового суспільства (якщо не взагалі перед усією «світовою» аудиторією) [§ 21,1, 3].

Таким чином, представницька система дає можливість звернути увагу на всю сукупність рішень, створюючи при цьому певну дистанцію стосов­но конкретного сплетення інтересів, і посилити раціональність рішень. Та­кож і щодо громадської думки у репрезентантів, що періодично обирають­ся, залишається простір для гри, щоб з державницьких міркувань іноді пли­сти проти вітру громадських сьогоденних настроїв зі сподіванням, що на­род до наступних виборів переконається у вірності їхньої політики, і з ризи­ком сплатити рахунок на виборах, якщо цього не вдасться досягнути. Між сьогоденними подіями і розрахунком на виборах простягається час протве­резіння і роздумів, який відкриває шанс діяти з кращого державницького погляду всупереч громадському сьогоденному настрою. В цьому полягає також окультурююча робота представницької системи. Легітимаційне зав­дання представницької влади і особливо високого суду полягає в тому, що вони стають «провідниками-розвідниками», які впливають на розвиток пра­вових уявлень суспільства й спрямовують їх розвиток у річище розумної аргументації. Коли запропоноване нами рішення вписується в контекст схо­жих з ним рішень, то ми переконуємося в тому, що воно вписується в сис­темні зв'язки [§ 38, III] й узгоджується з існуючою традицією [§ 18, II].

Водночас усе це є обґрунтуванням того, що окремі рішення можуть бути прийнятними для всього правового суспільства. З цією готовністю до кон­сенсусу пов'язана депутатська діяльність: її завданням є прийняття узгодже­них рішень, здатних переконати більшість [§ 21,1,3].