§ 19. Ціннісний досвід /. Емпіричний підхід

Уявлення про справедливість, які ми по совісті вважаємо правильними, не є чисто формальними, вони включають і змістовні цінності, зокрема, такі: справедливим є відшкодовувати зумисну шкоду або несправедливим є кара­ти за невинні дії. Коли ми в такий спосіб оцінюємо як справедливі чи не­справедливі рішення чи дії, ми виражаємо цим, що віддаємо перевагу спра­ведливим вчинкам перед несправедливими, правильним перед неправиль­ними, тактовним перед нетактовними, осмисленим перед неосмисленими. Завдяки цьому перші із зазначених зразків поведінки вважаються гідними реалізації, «обов'язковими» моделями для вчинків.

Можна говорити про те, що такі оцінки є лише суб'єктивними судження­ми або «волюнтаристськими бажаннями» [Райхенбах, 1977, розділ 17]. Існу­ють навіть твердження про те, що всі ціннісні висловлювання не мають змісту. Так, наприклад, вважав Карнап [Карнап, 1931, 237]: «Або людина позначає «добре» та «погане», а також інші предикати, які стосуються нормативної

царини, спеціальними емпіричними знаками, або вона цього не робить. Ре­чення з таким предикатом є, по-перше, оцінкою стану справ, але не цін­нісною оцінкою; по-друге, воно буде лише уявним реченням; речення, яке висловлює ціннісне судження, побудувати взагалі неможливо».

Таким чином, тут царина змістовних висловлювань звужується до «емпіричної оцінки стану речей» (і логічних висловлювань). Це обмеження ґрунтується на одному з положень теорії пізнання, яке стверджує: якщо суд­ження не виведене з безпосереднього чуттєвого досвіду, то воно може мати своїм витоком розум, бути невід'ємним від його досвіду. Тобто існує мож­ливість вибирати лише між двома альтернативами: прагненням пояснити люд­ську поведінку на підставі чуттєвого досвіду або шукати це пояснення ви­ключно у царині діяльності розуму.

Водночас таке бачення уможливлює перешкоди на шляху до неупередже-ного сприйняття ціннісного досвіду. Нетактовність або непоміркованість по­ведінки не можна побачити, почути, понюхати або помацати. їх не можна отримати шляхом чуттєвого досвіду. З іншого боку, вони не можуть мати своїм витоком лише раціональне знання, вони обов'язково мусять бути опо­середковані ціннісним досвідом: про те, що є нетактовним, людина може дізнатися лише з конкретної ситуації. Про те, що таке несправедливість, ди­тина, напевне, дізнається вперше тоді, коли без видимих на те причин пере­вагу віддають іншим дітям, а на неї не звертають уваги. Таким чином, наші уявлення про цінності, про що говорив уже Шелер [Шелер, 1954, 88 f, 269], мають емпіричне підґрунтя й виникають з нашого «чуттєвого, живого взає­мозв'язку із світом (незалежно від того, яким він є — психічним, фізичним або ще яким-небудь), з того, чому ми віддаємо перевагу або чим нехтуємо, з любові або ненависті».

Емпіричне знання не вичерпується також твердженням про те, що у пев­ному суспільстві переважають певні цінності. Звичайно, ми можемо, вихо­дячи з цієї «поверхової точки зору», обмежити оцінки простою констатацією того, що інші люди вважають певні моделі поведінки правильними, пристой­ними тощо. Саме з цієї точки зору пишуть історію манер та звичаїв. Таке обмежене тлумачення питання може задовольнити й соціологію, яка фіксує фактичну даність етичних переконань та досліджує їхній реальний вплив [Вебер, 1968, 502 f, 531 ff]. Водночас для тих, хто користується оцінками, вони мають і своєрідний емпіричний зміст. Він полягає, наприклад, у тому, що саме справедлива, тактовна тощо поведінка, яка заслуговує на повагу в моральному розумінні, завдяки цим своїм рисам вважається правильною та гідною наслідування.

//. Емпіричний зміст

Такий ціннісний досвід є дуже різноманітним. Відчуття краси, напри­клад, музики Моцарта або картин Леонардо да Вінчі істотно відрізняється від почуття поваги до людини, яка врятувала чуже життя. Висловлювалася й думка про те, що підґрунтям таких змістовних відмінностей є лише різниця існуючих зразків поведінки або ситуацій, які ми, захищаючи свою точку зору, оцінюємо позитивно або негативно [Крафт, 1951, 13 ff, 19 ff, 98]. Проте на­справді повага до відданої дружби передбачає зовсім іншу змістовну наповне­ність цього почуття, ніж, наприклад, естетичне захоплення якою-небудь кар­тиною, і, в свою чергу, це почуття буде відрізнятися від почуття задоволення з приводу справедливого відшкодування збитків або іншого такого самого акту справедливості. Коротше кажучи, сам ціннісний досвід має якісну, змістовну своєрідність.

Понад те, навіть одна й та сама реальна подія може оцінюватися по-різно­му: коли Тит Лівій повідомляє нам, що під час Латинської війни римський консул Тит Мамлій засудив свого сина на смерть, коли той, у своєму юначо­му запалі переслідуючи ворога, не виконав наказу [Тит Лівій, VIII, розділ 6, 14 — розділ 7, 22], то цей вчинок не може викликати просто схвалення або заперечення — він викликає цілу гаму суперечливих оцінок та почуттів: з одного боку, ставлення до вчинку консула як до бездумної жорстокості та відсутності великодушності, а з іншого — повагу до безстороннього зречен­ня батька, й, нарешті, «змішане почуття» стосовно дисципліни, яка, з одного боку, має в собі риси варварства, а з іншого — постає як той фундамент, на якому були побудовані досить розвинуті суспільства і який був чинником забезпечення порядку в усьому середземноморському світі. Якби з однією й тією самою реальною подією були пов'язані змістовно однакові позитивні або негативні оцінки, то описаний вище трагічний конфлікт навряд чи зміг би стати причиною таких різних за змістом оцінок.

///. Незалежність ціннісного досвіду від здійснення цінностей

Ціннісний досвід «існує окремо» від чуттєвого досвіду й має свою цари­ну. Очевидно, що це пов'язано з тим, що цей досвід не залежить від «фактич­ної реалізації цінностей».

Ці особливі властивості ціннісного досвіду стають зрозумілими тоді, коли ми протиставляємо його чуттєвому досвідові: що це за предмет, ми дізнає­мося лише тоді, коли відчуваємо його. Цього досвіду не можна набути лише

за допомоги уявлень, він досягається за допомоги чуттєвих вражень і є пра­вильним не лише тому, що ми маємо справу з байдужими речами. У випадку з ціннісним досвідом усе відбувається інакше: цінність свободи думок або відданості можна просто уявити, вигадати їх навіть у тих ситуаціях, коли свобода думки не лише не здійснюється, а й навіть пригнічується, а відда­ність не лише не зберігають, але й нехтують нею. Що таке справедливість, людина особливо гостро відчуває у тих ситуаціях, коли вона, ця справед­ливість, відсутня: там, де людина стає жертвою або свідком несправедли­вості. Так, Різлер [Різлер, 50] мав повне право стверджувати, що «несправед­ливість є одним із найсильніших стимулів правового почуття».

Виходячи з такої точки зору, дехто може зробити занадто поспішний ви­сновок про те, що «апріорне знання цінностей» та ціннісний досвід створю­ються стійким і незалежним від них «царством цінностей». Разом з тим така думка викликає істотні заперечення [IV, 3]: адже про апріорність ми можемо говорити також і в іншому, більш вузькому розумінні — у цьому випадку вона означатиме не незалежність від кожного окремого ціннісного досвіду, а лише незалежність цього досвіду від «утілення цінності в життя»; те, що певна дія оцінюється позитивно, відбувається незалежно від того, чи буде вона здійснена насправді. Якщо саме це явище назвати за допомоги поняття апріорності, то таким чином ми висловлюємо точку зору, схожу на ту, яка міститься в дуалізмі Канта [§ 15,1, 1]: критерій істинності існує незалежно від того, чи будуть насправді його дотримуватися.