§ 17. Зумовленість культурою головних ідей права

права і конституції [§ 12, IV]. Але і там, де ця ідея природного права була відсутня, образ людини часто визначав правові і політичні думки. І відповід­но до того, як оцінювалась природа людини — більш оптимістично чи песимістично — або які компоненти людської природи [§ 8, III] — раціо­нальні чи ірраціональні висували на передній план, приходили до різних уяв­лень про відповідний людині справедливий соціальний порядок.

Так, демократична програма Руссо виходить з оптимістичного переко­нання: люди, які живуть вільно в спільності, здатні самі створити і справед­ливі закони. Народ як ціле в принциповому не помиляється, якщо він по­інформований і воля народу не перекручена кліками і партіями. Всезагальна воля, яка за цих умов представляє всіх через рішення більшості, не поми­ляється (Contract social, II, З, IV, 2].

Надто оптимістичний образ людини, коли він ще й поєднаний з вірою в розум, у крайніх формах може призвести навіть до анархістських очікувань, згідно з якими держава як інструмент панування людини над людиною вза­галі є зайвою. В перспективі цього оптимізму лежить також марксистське сподівання, згідно з яким у кінці політичної історії буде реалізоване безкла­сове й вільне від політичного панування суспільство всіх людей [Циппеліус, AStL, § 18,1, III, IV].

Антропологічний оптимізм, поєднаний з вірою в розум, вважав, що лю­дину на основі виховання і освіти можна зробити розсудливішою і миро­любнішою і що соціальні конфлікти можна розв'язувати і регулювати в ході дискусій. Але цей оптимізм відіграв свою роль і там, де доходили менш да­лекосяжних висновків. «Повнолітнім громадянам» повинна надаватись в найширших межах можливість самим регулювати свої справи. Зокрема, за уявленнями XIX ст., парламент повинен був бути форумом, на якому пред­ставники народу шукають вирішення політичних проблем часу за допомо­гою розумних аргументів.

З іншого боку, повсякденний досвід і історія дедалі більше витісняли ці оптимістичні очікування і підміняли їх песимістичними оцінками. Антро­пологічний песимізм також справив вплив на політичну діяльність і процес творення конституцій. Макіавеллі, Гоббс, Локк, Монтеск'є, Ле Бон та інші виявили свій антропологічний скепсис з різними акцентами. Від природної доброти людини не слід багато очікувати, і розуму не слід дуже довіряти. Так, гоббсівська вимога державної владної монополії зумовлена глибоко песимістичною оцінкою людини. І в основі правової держави лежить недо­вір'я: якщо вважати людину егоїстичною і владолюбною, тоді необхідно приборкувати державну владу і налагоджувати достатній контроль над вла-

дою в державі. Так, уже Локк висунув вимогу поділу влади і контролю над владою, а пізніше Монтеск'є висловив недовір'я до можновладців, а також думку, що людям властиво розширювати свою владу аж поки вони не на­штовхнуться на обмеження [Циппеліус, Gesch, Кар. 12b, c; 14a, b).

Пом'якшений розумінням маніпулябельності мас і безумовної необхід­ності контролю над владою, демократичний ідеал перетворився в модель представницької державно-правової демократії. Створення представницьких органів постає, зокрема, як технічний інструмент облаштування системи ор­ганізаційного балансу влад і праводержавного контролю над владою. Одно­часно представницькі органи повинні служити тому, щоб протистояти ризи­ку схильної до демагогії прямої демократії і залучати державних діячів до політичного процесу прийняття рішень [§ 20, IV].

Не другорядну роль для саморозуміння людини відіграли на ранніх по­рах також етологічні дослідження, які встановили взаємозв'язок логіки з тва­ринним світом та його еволюцією [§ 8,1]. Вони звернули увагу на спадкові, глибоко в біології людини укоріненні схильності і зразки поведінки. Але водночас було з'ясовано, що людина значно менше, ніж інші живі істоти, запрограмована інстинктами, що вона менш «закостеніла», володіє значно більшим простором вибору поведінки і пристосування до мінливих обста­вин, ніж інші живі істоти, що якраз її суспільна поведінка не цілком і пов­ністю регулюється інстинктами і що тому вона потребує додаткових, штучно створених, культурних зразків поведінки.

Тут виникає розуміння й інших основних властивостей людини, які вод­ночас мають значення і для питання правового формування політичного су­спільства. Йдеться про, хоча й обмежену, свободу вибору людини та її здат­ність до самовизначення. Кант вчив, що гідність і цінність людини полягає якраз у цій здатності людини до морального самовизначення. Тому кожен має поважати автономію іншого. Ніхто не повинен розглядатись як інстру­мент для якихось цілей [§ 18,1, 1]. У цьому полягає першооснова права на пошанування людської гідності і пов'язаних з цим вимог однакової поваги і свободи віросповідання, совісті і самоформування. Уявлення про здатність самовизначення і рівноправні вимоги кожної людини на самовизначення належать також до джерел демократії [§ 11, II, 4].

З стародавніх часів походить ідея, згідно з якою людина прагне до щастя, яке полягає в тому, щоб здійснити свій хист і здібності [§ 12, III]. Звідси можна вивести вимогу, що політичне суспільство повинно, насамперед, ство­рювати можливості для формування людиною своєї особистості, а також дбати про освітні установи і належні для формування економічні умови.

На уявленні, що людина відповідно до своєї природи перетворює речі за власними бажаннями і завдяки цьому розвиває кращі можливості власної особистості, ґрунтуються також вимога приватної автономії і організаційні принципи, як, наприклад, принцип субсидіарності. Він забороняє державі переймати на себе справи, що їх індивід чи малі громади можуть регулювати своїми рішеннями так само добре або й ще краще [§ 28, II, 1].

Отже, правова і політична думка різнобічно пов'язана з частково опти­містичними, частково песимістичними образами, в яких людина розуміється (в ідеальнотипічній формі) то як «animal rationale» (з лат. — «розумна твари­на»), то як ірраціональна, то як природна істота, то як моральна інстанція. Таким чином схоплюється часткова істина, але якраз лише часткова. При розв'язанні питання про справедливий порядок людського співжиття йдеть­ся не в останню чергу про те, щоб відповідним чином враховувати кожну з цих часткових істин. Це завдання, яке уже не може бути вирішене посилан­ням на ці часткові істини.

///. Основні цільові уявлення правового суспільства

Провідною ідеєю в питанні справедливості і легітимації політичних дій часто служать уявлення про вищі цілі, які повинна здійснити політична спільнота. Ці уявлення цілей, як правило, пов'язані з провідними світо­глядними образами, які панують у певному суспільстві. Коли дискусія про справедливість стосується цього, виникає багато суперечливих проблем.

Радбрух [RPh, § 7] допускає три головні цілі культурної системи, а з нею також і права. Згідно з індивідуалістичною провідною ідеєю, необ­хідно сприяти індивідові для в міру більшої самореалізації і якнайбільшо­го щастя. За надіндивідуалістичною ідеєю, найважливішим мотивом дер­жавницьких дій і рішень стає, наприклад, збереження і розширення націо­нальної влади і величі держави, або релігійне завдання, як, наприклад, розширення ісламу чи християнизація світу, яким підпорядковане щастя особи. Третя провідна ідея — створення предметів культури і забезпечен­ня розквіту мистецтва і науки, як це було в Афінах часів Перікла і в Фло­ренції Лоренцо Пишного, — навряд чи виступала провідним мотивом акту­альної політики, може, однак, бути інтерпретована ретроспективним істо­ричним визнанням як провідна ціль певної суспільності. Видається вза­галі сумнівним, щоб названі цілі, включаючи останню, можна було відір­вати одну від одної. Але як образ, що запам'ятовується і позначає важливі акцентуації, цей тричлен можна залишити.

Всередині цих провідних ідей також виявляються різноманітні диферен­ціації. Так, серед основних індивідуалістичних цілей, які служать свободі самовиявлення, благополуччю і політичному самовизначенню, різні часткові цілі набувають різної ваги. Більший акцент може ставитись іноді на безпе­решкодній, по можливості, свободі дій для всіх (лібералізм), іноді на гаран­туванні правового миру і правової безпеки (з англ. — Law-and-order-Policy — політика закону і порядку), іноді—на рівномірному поділі матеріальних засад розвитку особистості, особливо матеріальних благ (соціалізм), а ще — на можливості самовизначення політичних і економічних відносин (демо­кратизм). Є цілі, які частково суперечать одна одній, частково також допов­нюють. Так, наприклад, обмеження укладання договорів соціальною держа­вою служать також тому, щоб надати якомога більшому числу людей свобо­ду матеріальної діяльності, а також оберегти її від обмеження, наприклад через угоди між картелями. Необхідні для захисту особи гарантії порядку і правового миру можуть вступати в суперечність з потребою безперешкодно­го особистого свободовиявлення. Для розв'язання такого конфлікту важливо знайти правильну міру, в якій як перше, так і друге могли б здійснитися. Питання міри постає, наприклад, також при визначенні державних обов'язків щодо соціальних і господарсько-політичних цілей: державне регулювання повинно, з одного боку, якнайширше дбати про суспільний добробут і соці­альну справедливість, з іншого — не перешкоджати виявленню індивідуаль­ної свободи, не пригнічувати приватну ініціативу і не паралізувати функцію конкуренції відбору.

Також і держава, яка принципово виступає за «індивідуалістичні» цілі, за свободу і щастя своїх громадян, повинна в своїх рішеннях переслідувати багато цілей. Вона має вибирати між суперечливими цілями, але ще частіше визначати правильну міру, в межах якої можуть досягатися ті чи інші цілі. Проблема справедливості зводиться здебільшого до розумного компромісу. На кожному кроці стоїть завдання оптимального і систематичного здійснення різних, однак легітимних, часто взаємозалежних і конкуруючих цілей. Але як визначити правильну міру для різних цілей досягнення яких поставило собі за мету суспільство, і якими засобами слід здійснювати цю міру, — це питання залишається відкритим [до цього § 20, НІ, IV].

IV. Смислова орієнтація у «відкритому суспільстві»

У «відкритому суспільстві» «світогляди» як «перспективи» світорозуміння відіграють також значну роль. Але в державі відкритого суспільства полі­тика спонукають і справедливість шукають у «перспективі легітимного роз-

лаїття перспектив» [§11, III, За]. Держава тут бере до уваги можливість різних світоглядів і не ідентифікує себе догматично з жодним із них. Остан­ньою інстанцією моральної оцінки, а з нею і справедливості виступає совість особи. Тому кожен значить для іншого як рівною мірою гідна поваги мо­ральна інстанція.

У сфері держави і права це уявлення веде до ідеї демократичної легіти­мації: домагання всіх висловлювати думку з рівною компетенцією про громад­ські справи, особливо про питання права і справедливості, і принаймні бра­ти участь у прийнятті суттєвих рішень. Релігійні та інші світоглядні ідеї мо­жуть бути лише тією мірою залучені до процесу демократичного формуван­ня думок, якою вони відображають переконання громадян відкритого суспіль­ства; таким способом вони також у відкритому суспільстві можуть справ­ляти легітимний вплив на державні ідеї. Ці «уявлення про справедливість, що здатні консолідувати більшість», не формуються нашвидкуруч на основі поверхової більшості думок, які могли бути зумовлені конкретними інте­ресами та піддані маніпулюванню. Більше того, здатність до консенсусу по­винна бути «очищена» інструментами правової культури, щоб дослідити, які рішення можуть бути більш правильними з погляду розумної правосвідомості (§§ 18-21].

125

В. ПРАВОВА СВІДОМІСТЬ

Після цього побіжного огляду класичних спроб знаходження критерію справедливості повернімося до вихідного методологічного пункту наших до­сліджень: пробним каменем усіх намагань правильно розв'язати питання люд­ського співжиття повинна бути консенсусна совісна розсудливість як остан­ня, доступна нам, моральна інстанція [§ 11, III, ЗЬ].