§ 13. Історична розумність

/. Вчення Гегеля

Завдяки Гегелю (1770—1831) знову ожило вчення стоїків про всепро-никний розум, цього разу в системі його ідеалістичної філософії. Головною метафізичною гіпотезою Гегеля є думка про те, що лише розумне є дійсним, що «в світі панує розум» [Гегель, 1955,28]. «Те, що є розумним, —дійсне; і те, що є дійсним, —розумне» [Гегель, Філософія права, передмова]. Філосо­фія історії Гегеля ґрунтується на принципі: розумне стає дійсним (мається на увазі все те, що здійснюється в історії); з цієї точки зору, історія — це пере­важно історія духу. Історія видається йому розумною подією. Те, на що філо­софія історії Канта скептично сподівалася, тобто що людство поступово пря­мує до дедалі більшої розумності [Циппеліус, Історичний розділ, 16е], — перетворюється у Гегеля на філософську догму. Йому історія уявляється як самоздійснення розуму, «образа та справи духу» [Гегель, 1955,36]. Він зна­ходить особливе втілення в дусі кожного народу: «Світова історія — це втілен­ня Божого, абсолютного процесу духу в його найвищих проявах, тих щаблів його розвитку, де він досягає істини та самоусвідомлення. Втіленням цих щаблів розвитку є всесвітньо-історичний народний дух та ціла низка його особливостей — моральне життя, настрій, мистецтво, релігія та наука. Це щаблі реалізації необмежених імпульсів світового духу, його непереборного натиску; саме таке втілення відповідає його поняттю» [S.75]. «Дух народу потрібно розглядати як принцип розвитку, згорнутий у вигляді темних пори­вань, які розвиваються, намагаються стати об'єктивними... Ним єдиним про­низуються всі справи та намагання народу, він приводить до їх здійснення, а також до самоповаги та саморозуміння народу» [S.64 f]. Внутрішньою тен­денцією та дійсністю духу є те, що він зробив у цьому світі, в його просторі; його релігія, культи, звичаї, потреби, мистецтво, конституція, політичні за­кони, загальний обсяг його справ, його події та вчинки — всі ці його витвори і є народ» [S.67].

Право є справжнім лише тоді, коли воно втілює той розум, який прита­манний народному духові. Емпіричне право є або ж реалізацією розуму й тому — «справжнім» правом, або звичайним, суто позитивним правом, уті­ленням випадкової та окремої (власної) волі; так само й держава взагалі є або справжньою, або ж поганою, що нагадує хвору голову, яка існує, незважаючи на реальність. Так і все, що відбувається, є або справжньою реаль­ністю, в якій реалізується розум, або ж просто «випадковим існуванням» [Гегель, 1830, §6].

//. Критика

Головна метафізична гіпотеза Гегеля про те, що лише розумне насправді стає «дійсним», має дуже мало сенсу. Вона хибує насамперед з точки зору практичного критерію: як можна відрізнити «розумне» право від просто «випадкового» або «розумні державні структури» від «випадкових»? І де потрібно вести пошуки справедливості «форм та справ розуму»? Чи ми повинні вважати розумним просте існування народної правової свідомості? Хто може, наприклад, вважати проявом розуму всі ті зміни, які пережив та перетерпів дух німецького народу в XX ст? Невже тоді всі, настільки різно­манітні народи світу повинні вважати реалізацією розуму домінуючі ду­ховні утворення? Гегель повинен був би зважити на те, що не кожне з на­родних переконань і не кожне право є водночас справжнім переконанням та власне «правом»; кожне із зазначених переконань та прав може втілю­вати щось випадкове й бути приреченим на загибель [Гегель, 1830, § 6; Гегель, 1821, §212].

Якщо ми продовжимо наші запитання, то де все ж таки той практичний критерій, який дав би нам можливість відрізняти розумне від просто випад­кового? Гегель дав дві взаємопов'язані відповіді на це запитання: «Те, що є розумним, — дійсне; і те, що є дійсним, — розумне» [Гегель, Філософія пра­ва, передмова]. І далі: загальна всесвітня історія і є всесвітнім суддею [Ге­гель, 1830, § 548]. Розумне виявляється у впливі на перебіг та наслідки всієї всесвітньої історії [Гегель, Філософія права, § 334, § 347].

Але можна сперечатися вже про те, які ж принципи насправді визначають перебіг історії. І чи є вона «ніщо інше, як розвиток поняття свободи» [Ге­гель, 1978,539 f]. І як би точніше визначити цю свободу? Чи, можливо, істо­рію потрібно розуміти здебільшого як наслідок класової боротьби, яка зник­не у безкласовому суспільстві? А можливо, правильним є соціал-дарвініст-ське її розуміння?

І якби в ході всесвітньої історії здійснився той чи той принцип, то все одно залишилося б запитання — на якій підставі такий стан справ можна вважати критерієм розумності? Вважаючи розумним лише те, що має уста­лену історичну реальність, висновок про природність права та критерії легі­тимації роблять на підставі фактів. Таким чином, зникає та критична дистан­ція, яка дає можливість індивідуальному моральному розумінню «спереча­тися» з історичною реальністю. Й головне положення теорії Гегеля залишаєть­ся недоведеною метафізичною гіпотезою [пор.: § 12,1], яка довільно порівнює історичну дійсність з розумністю.

Наступне заперечення є дуже близьким до думок самого Гегеля: існує глибока непримиренність між метафізикою розуму Гегеля та його діалекти­кою з її головним принципом «Істина є цілим» [Гегель, Філософія права, § 4, І], незрозуміле ж, не осягнене розумом, «позбавлене сенсу», «випадкове» — хибне і, з історичної точки зору — є лише частиною цілого.