IV. Природа людини

Антропологічні теорії природного права грунтуються на природі люди­ни й вбачають у ній не тільки фактичну даність [§ 8], але й критерії права.

Ідея про те, що природа людини є мірою права, зустрічається вже у софістів. Так, із спільності природних властивостей людей робили висновок про рівноправність. З іншого боку, з фактичної нерівності людей виводили нерівне право. Таким чином, залежно від тих чи тих фактів у такий сумнів­ний спосіб вдавалося дійти до різних «правових принципів».

Керуючись цими міркуваннями, Антифонт заперечує привілеї знаті й обґрунтовує протиправність різного ставлення до еллінів та варварів: «За своєю природою всі ми в усіх відношеннях створені однаково: і варвари, і елліни». Принаймні стосовно тих речей, яких ми від природи потребуємо з необхідністю. Так, «усі ми дихаємо... ротом та носом, і руки всім нам слугують для їжі».

Водночас для того, щоб цим самим методом вивести з природної не­рівності необхідність привілеїв для можновладців, нам необхідно звернути­ся вже до зовсім інших фактів: таким чином, фактична позиція зразу тлума­читься як правова позиція. Звідси Калікл виводив тезу про природні при­вілеї можновладців. Хто має більшу владу, той має й більше прав. Право ґрунтується не на рівності, а на природній нерівності. «Сама природа вирі­шує, що справедливо, коли сильні володіють більшим, ніж слабкі, а обдаро­вані — більшим, ніж обмежені. Серед багатьох інших доказів цього, які оче­видні у тварин, а також у людей, які живуть у великих містах та селах, голов­ним є визнане право сильного володарювати над слабким і мати більше, ніж має слабкий». Настанови, які Макіавеллі давав володарям, не належать до

предмета нашого розгляду, оскільки він досліджував емпіричні засади вла­ди, не надаючи їм ніякої легітимації. Спінозу (1632—1677), навпаки, тут необхідно обов'язково згадати. Згідно з його баченням, Бог виявляє себе в усіх подіях. Тому право природи сягає настільки, наскільки сягає її сила, бо «сила природи є Божою силою, яка, однак, володіє й найбільш повним пра­вом». Таким чином, «право кожного також сягає так далеко, як далеко сягає його сила». І не востаннє раз природне право сильних заново воскресає у Ніцше (1844—1900), коли оцінку цінностей і з ними етику він врешті-решт зводить до волі до влади. Наші оцінки цінностей «відповідають нашим інстинктам та умовам їхнього існування. Наші інстинкти зводяться до волі до влади. Воля до влади є останнім з відомих нам чинників» [Ніцше, XI, №.838]. «Усі "цілі", "прагнення", "значення" слугують способами виявлен­ня та метаморфозами єдиної волі, притаманної всім подіям, а саме волі до влади» [Ніцше, IX, Nr.675]. Для справедливості також «першим і найбільш сильним є... воля та прагнення до переважання. Лише той, хто панує, вста­новлює зрештою "справедливість", тобто він виміряє речі своєю мірою» [Ніцше, XI, Nr.794].

Природа людини як джерело права була також центральною темою у природному праві доби, яка йшла за середньовіччям [Циппеліус, Gesch., Кар. 15]. Тоді намагалися встановити головні властивості людини, щоб ви­вести з них загальні правові та конституційні принципи. Таку базову влас­тивість Гуго Гроцій (1583—1645) вбачав у суспільному інстинкті людей, в їхній схильності до спокійної та розумно організованої спільності з подіб­ними до себе. Оскільки він при цьому відмовляє людині в «розумній при­роді», то він виходить таким чином за сферу «фактів», а разом з цим і при­родного права у вузькому розумінні. Самуель Пуфендорф (1632—1694) ви­водить природне право з інстинкту самозбереження, залежності від інших, а також здатності та схильності, заподіювати шкоду іншим. Це примушує людей створювати суспільство, яке захищає і підтримує інтереси всіх. Ґрунтуючись на цій людській природі, Гуго Гроцій та Пуфендорф виводили головну мету права. Як природне право виступали в цьому випадку всі пра­вила, які були умовами досягнення цієї мети. Гуго Гроцій визначав ці базові правила природного права приблизно так: «коли людина поважає чужу влас­ність і повертає її назад, якщо вона потрапила до неї; коли людина дотри­мується обов'язку виконувати дану нею обіцянку; коли має місце компенсація Навмисно заподіяної шкоди й сплата штрафів». Особливе місце посідає зобо­в'язання дотримуватися угод, яке є фундаментальною умовою впорядкова­ного людського суспільства. Так, obligatio ex consensu (з лат. — суспільний

договір) у кінцевому підсумку є базою громадянського правового суспіль­ства та встановлених ним правових обов'язків.

Інші ідеї природного права пов'язані з антропологічними уявленнями про те, що людині властива мета розкрити схильності та здатності свого характеру. Такі ідеї ми знаходимо ще у Арістотеля [III]. Потім до них знову повертається — у дещо зміненому вигляді — у своєму природно-правово­му вченні К.Вольф (1679—1754). На його думку, людина самою своєю при­родою змушена вдосконалювати сама себе та обставини свого життя. При цьому вона потребує різноманітної допомоги. Звідси виникає природне зобо­в'язання людини сприяти вдосконаленню інших. Виходячи з цих природно-правових передумов, Вольф виводить «ratiocinationis filo» (з лат. — шляхом міркувань) більш специфічні правила спільного життя людей [Вольф, 1752, § 36 ff, 43 ff]. Звичайно, відкритим залишається основне питання про те, яким повинен бути точний прообраз повноцінного людського життя. До того ж залишаються сумніви стосовно того, наскільки взагалі можливо на під­ставі загального принципу та шляхом простої дедукції прийти до змістовно повнозначного правового нормативного порядку [§ 38, II; §39, IV].