§ 9. Зумовленість права потребами

/. Головні ідеї

У правовій антропології ми зустрічаємося з цікавим юридичним під­ходом, суть якого полягає в тому, що з людської природи походять базові потреби, які зобов'язане брати до уваги право [Лапше, 1988,17 Щ. Як регу-

лятор інтересів, право розглядає життєві імпульси, харчовий, статевий, влад­ний та агресивний інстинкти, інстинкт турботи про потомство, а також такі сублімовані потреби, як цікавість, жага знань або жага творчості та прагнення до самовдосконалення своєї особистості, бажання гри або музичні інтереси. Особливу роль відіграють потреби у безпеці та свободі [Боденхаймер, 1971, 653 Щ: потреба в усталеності, у гарантуванні тілесної та духовної недотор­каності, у захисті родинних відносин та власності, у гарантіях від життєвих ризиків. До елементарних потреб у свободі належать, зокрема, свобода діяль­ності, а також розкриття власних обдарувань та здібностей.

Не тільки ці духовні та тілесні потреби зумовлюють природу правового врегулювання. Певні потреби, які набувають відповідного відображення у праві, пов'язані також з формами господарювання, із соціальним розшару­ванням, звичаями, традиціями, рівнем освіти. Такі інтереси набувають сто­совно людської поведінки мотиваційної сили, разом з цим стає вмотивова­ним їхнє правове оформлення. Таким чином, інтереси збуджують правову творчість і справляють на неї вплив. Це вірне зерно генетичної юриспру­денції інтересів. її найвидатніший першопроходець Р.фон Йєрінг (1818— 1892) висунув загальну тезу про те, що «не існує жодного правового поло­ження, яке не було б зобов'язане своїм походженням певній меті, тобто практичному мотиву» [Йєрінг, 1904, S.V]. Не існує волі і дії без мети [S.2], а саме без уявлення про те, що воля задумала здійснити [S.7]. Така цілеуста-новка становить «план дій», який здатність уявлення і прагнення задає волі. Дія передбачає здійснення прагнень [S.8]. Визначають інтерес також спільні дії з іншими людьми: у цьому випадку людина поєднує власні цілі з інте­ресами інших людей [S.27]. Адже якщо інші діють заради досягнення моєї мети, я повинен потурбуватися про те, щоб це відповідало також їхнім влас­ним інтересам. Взаємодія різних людей відбувається у тому разі, якщо їхні інтереси достатньою мірою узгоджуються. Здійснення спільної мети може бути організованим. Свого найвищого пункту така організованість досягає в державі.

Спираючись на ці міркування Йєрінга, генетична юриспруденція інте­ресів вчить, що правові приписи постали на основі дії інтересів. Закони є, як сформулював це Філін Хекк (1858—1943), «результатами взаємодії супереч­ливих інтересів, які борються за визнання в кожному правовому суспільстві інтересів матеріального, національного, релігійного та естетичного спряму­вання» [Хекк, 1914, 17].

Рудольф Мюллер-Ерцбах звертав увагу на те, що поряд з інтересами, які розуміються як потреби та бажання, у формуванні права беруть участь такі

чинники, як любов та ненависть, довіра та сила [Мюллер-Ерцбах, 1950]. Таким чином, тему генетичної юрисдикції інтересів він поширює до все-охоплюючого «каузального правового мислення»: останнє повинно розкри­вати розмаїття чинників, які різним способом взаємодіють один з одним та зумовлюють формування права. Головними з цих чинників є ті інтереси й ті силові позиції, які здатні надати цим інтересам правове значення.

//. Трансформація інтересів у праві

Прозору модель того, як у боротьбі інтересів знаходять прийнятний ком­проміс, пропонує плюралістична демократія. Тут створюються групи пред­ставників спільних інтересів, які намагаються об'єднаними зусиллями про­вести спільні інтереси в життя і вступають при цьому в суперечність з інши­ми групами, які мають свої інтереси. Таким чином, релігійні спільноти, об'єд­нання роботодавців та професійні спілки, об'єднання селян, спілки лікарів, адвокатів та суддів, жертв війни та жіночі організації прагнуть впливати не лише на господарське та соціальне життя, але й на формування права. Інте­реси, які згуртовують такі спільноти, виявляють себе, як правило, через по­літичні партії та за їх посередництва у парламенті: їхнім результатом стає вироблення парламентом відповідних законів.

Прагнення політичних та соціальних сил формуються за допомогою пра­вових компетенцій в обов'язкові правові норми та рішення. Сучасна держав­на влада є владою сформованих у систему правових компетенцій. До сис­теми цих компетенцій належать закони та інші правові акти, які врівноважу­ють конкурентні інтереси та впливи, в результаті чого правовим способом (тобто шляхом обгрунтування у правах та обов'язках) визначають міру допу­стимого задоволення інтересів та їх впровадження в життя.

Така дія інтересів на право поширюється не тільки на законодавство, а й на застосування права: дуже часто закон залишає смисловий простір для різних інтерпретацій або для заповнення смислових прогалин, які у ньому є [§ 38, II]. Цим він вимагає від впроваджувача права участі у зважуванні інтересів.

Групи, поділені за інтересами, прагнуть найрізноманітнішим чином спра­вити вплив на державну владу з тим, щоб надати своїм інтересам значення (силу) державного права. Часто вони намагаються безпосередньо проник­нути у державні органи і посадити своїх людей на депутатські місця або в Урядові адміністративні структури. Такий метод «просунення» у державні органи представників певних інтересів стосується передусім сучасних парла-

ментів, у яких опиняються переважно функціонери різних об'єднань. Іноді право навіть гарантує таким групам місце в офіційних органах, наприклад у комітетах, яким передаються офіційно правові повноваження, або у постій­но діючих конституційних органах. Поряд з цим існує зовнішній вплив на державні органи. Таким чином, нині вже усталеною практикою є те, що мі­ністерства перед прийняттям законодавчих проектів та адміністративних рі­шень залучають об'єднання, які мають до них стосунок. Обговорення адмі­ністративних рішень різними об'єднаннями, наприклад у формі радників, нині практично скрізь інституціалізоване. Як ефективний метод справляння впливу на державну владу спрацьовують також «лобіювання» та «зв'язки», які підтримуються з членами уряду або з вищими чиновниками. Опосеред­ковано вплив на державну владу прагнуть здійснювати через громадську думку, що досягається завдяки пресі та іншим засобам.

III. Недостатність генетичного підходу

Юриспруденція інтересів не може обмежуватися лише генетичним мето­дом розгляду. Правові норми є не просто дією інтересів, не тільки деривата­ми від інтересів, але й розв'язанням конфліктів між інтересами. Праву нале­жить регулювати, які з протидіючих інтересів та якою мірою повинні отри­мати своє втілення, а які — поступитись іншим інтересам. Таким чином, ін­тереси є стимулом до формування права. Вони задають найважливіші про­блеми, стосовно яких право повинно прийняти відповідні рішення. Водно­час інтереси залишаються предметами правової оцінки та правових рішень як для законодавства, так і для застосування права. Простий генетичний спосіб розгляду та сфера суто соціологічного закінчуються саме на принципі «зва-ження» інтересів. Для здійснення правосуддя необхідно крім аналізу діючих інтересів здійснити оцінки, які не можуть бути надані самими соціологіч­ними категоріями [Хекк, 1932,106 ff].

Класична юриспруденція інтересів рекомендує впроваджувачу права орі­єнтуватися на аналогічні зважування інтересів законодавцями. Проте зали­шається відкритим питання, на що ж при цьому повинен орієнтуватися сам законодавець. Крім того, впроваджувач права не йде за зазначеними вище рекомендаціями у тому разі, якщо в законодавчій оцінці інтересів відсутні чітко виражені однозначні рішення. Для всіх таких випадків юриспруденція інтересів так і не виробила задовільної теорії стосовно мірила, яке б дозволило зважити суперечливі інтереси [Хекк, 1914,230 ff,238 ff]. Спірне твердження Хекка про «оцінки, які переважають у правовому суспільстві», не стало пе­реконливим аргументом правової орієнтації.

Таким чином, існує дуалізм між регульованим станом речей та принци­пом самого порядку. Питання про правильний принцип цього порядку є пи­танням про справедливість. А остання не може бути чимось далеким від реальності й таким, що не цікавить «реалістів». Жодне суспільство не здат­не на тривалий час запропонувати регулювання, яке б, принаймні в своїх інтенціях, не було справедливим. Якщо право не виглядає як «примусова спроба справедливості», воно викликає великі сили протидії [§ 30,1].

Загалом, можна твердити, що право формується у просторі взаємодії ре­ально наявного, особливо потреб, і прийнятими за справедливе принципами їх регулювання. Абстраговане спостереження, яке визнає один із цих мо­ментів як всезначущий, веде до однобічності. «Реалії» права виводять за рамки самого права до проблеми справедливого порядку, отже, до проблеми спра­ведливості.