§ 8. Антропологічні передумови

Найважливішим фактом реальності, який є засадовим стосовно права та державного ладу, є сама людина. Можливо, найбільш пам'ятне формулю­вання ця думка отримала у Томаса Гоббса [Гоббс, De cive, 1642, передмо­ва]: «Будь-який предмет краще пізнається завдяки вивченню того, що його складає, подібно до того, як у годинникові, що рухаються автоматично, або в будь-якій складній машині не можна взнати призначення кожної частини і кожного колеса, якщо не розкласти цю машину і не розглянути окремо ма­терію, вид і рух її частин. Подібно до цього при вивченні прав держави і обов'язків громадян потрібно хоча і не розчленяти державу, а все ж роз­глядати її як мовби розчленовану на частини. А це означає, що слід пра­вильно зрозуміти, якою є людська природа, що робить її придатною чи не

придатною для поєднання людей у державу і яким способом повинні з'єдну­ватися люди, що бажають жити разом».

І все ж таки цей метод наштовхується на застереження. Соціальний по­рядок не є конструйованим з цілком ізольованих і чітко визначених еле­ментів. Отже, проти методологічного індивідуалізму можна висунути запе­речення, що людина від самого початку сприймається як групова істота, і будь-яке зведення соціально-історичної діяльності до дій окремо даних осо­бистостей призводить до викривлення картини⁸.

Передусім правова антропологія розглядає людину не тільки як природ­ну, але й як культурну істоту. Вона, отже, спрямовує свій погляд також на простір дій та формотворень, який дозволений людській природі. Головним чином тут йдеться про те, що у межах цього простору зроблено людьми у культурно-історичному аспекті, які культурні й особливо моральні приписи у ньому постали. У зв'язку з цим ще Кант ставив перед антропологією два таких завдання: «Фізіологічне пізнання людини спрямоване на дослідження того, що з людини робить природа, прагматичне — на те, що вона сама як істота, що володіє свободою дій, робить сама із себе або може й повинна робити» [Кант, 1800, передмова]. Така постановка питання враховує те, що, на відміну від мурашника, біологічно задані можливості поведінки людини не зводяться до закінченої й застиглої програми поведінки, а діють лише як фрагментарні мотивації, які не тільки мають певний простір свободи, а й повинні доповнюватись через створені культурою інституції поведінки —у тому випадку, коли взагалі можна говорити про організоване спільне життя людей у певному складному суспільстві [§ 8, II].

Це застереження не змінює положення про те, що право пов'язане з реа­ліями [§ 7] і що найважливішими з цих реалій є фізичні та психічні складни­ки людини.

/. Біологічна основа

Виходячи з такого попереднього розуміння речей і постановок проблем, що з нього випливають, правознавство передусім звернулося до дослідження біологічно регульованої поведінки. Спочатку інтерес спрямували на опис зразків поведінки, які регулюють життя тварин. Проте отримані тут дослід­ницькі результати кидають світло й на біологічну заданість зразків поведін­ки, які впорядковують спільне життя людей. Так, Вільсон [Вільсон, 1980,

"Пор.: J.Schumpeter, Das Wesen und der Hauptinhalt der theoritischen National-ukomomie, 1908, S.92 ff; L.J.Goldstein, in: K.Acham (Hg) Methodologische Probleme der Sozialwissenschaften, 1978, S.49ff

S.6] визначає соціобіологію як «систематичне дослідження біологічних за­сад усіх форм соціальної поведінки всіх видів соціальних організмів, вклю­чаючи людей. Вона аналізує біологічні процеси, на яких основуються орга­нізації таких єдностей, як спільність батьків та їхнього потомства, колонії термітів, зграї птахів, орди павіанів, племена мисливців та збирачів».

1. Головні етологічні факти. Для правової антропології цікавим насам­перед є те, що уже спільне життя тварин регулюється значною кількістю зразків поведінки, які вкорінені у біологічній природі. У більшості видів тва­рин ми виявляємо материнський захист і турботу за своє дитинча. У багать­ох видів тварин має місце ритуальна боротьба самців за самицю. Досить ба­гато видів тварин виявляють нахил жити парами або визначати свій життє­вий простір і захищати його. І це лише деякі приклади. Наскільки детально, до найдрібніших подробиць, може бути «запрограмована» поведінка тварин біологічно, може проілюструвати життя мурашників.

Необхідно взяти до уваги, що у процесі розвитку видів ці зразки поведін­ки зазнають змін, надаючи їхнім носіям деякі селективні переваги порів­няно з видами-конкурентами. Останнє необхідно уточнити у двох аспектах: змін зазнають базові схильності поведінки (інстинкти, механізми гальмуван­ня та збудження, автоматичність координації поведінки), що лежать в осно­ві зразків поведінки. При цьому переваги природного добору можуть бути не на користь окремого індивіда, достатньо й того, що більш високі шанси отримують споріднені тварини, носії схожої «генетичної програми», корот­ше кажучи, коли вони використовують певну «масу спадковості», як, напри­клад, турботу матері про свою дитину. Таким самим чином змін можуть зазнавати не тільки «егоїстичні», але й «альтруїстичні» способи поведінки.

Одним з найбільш важливих і головних моментів є також те, що зразки поведінки тварин варіюють у дуже широкому діапазоні. Поряд з тими, які незмінно зустрічаються у ссавців, як, наприклад, материнський захист та піклування про дітей, існують досить поширені зразки поведінки — напри­клад, стримування від убивства членів виду, стримування від інцесту, або схильність відокремити власні ділянки для життя, або формувати тривалі пари. У зв'язку з цим істотні розбіжності спостерігаються не тільки між родами та окремими видами тварин. Встановлено, що навіть різні підгрупи одного й того самого виду тварин, зокрема павіани, створюють неоднакові зразки поведінки (наприклад, різні способи відносин між різними статями) [Кумер, 1975]. Це свідчить про те, що багато схем поведінки не обов'язково містять у собі переваги, а є біологічно амбівалентними. Корисність їх ви-

57

значальною мірою залежить від зв'язків з навколишнім середовищем. Саме ця гнучкість «біологічних програм», пристосованість їх до умов життя за­кликає нас виявляти обережність, коли постає питання про те, чого може навчити зоологія про поведінку людини.

На основі дуже стислого огляду найважливіших зразків поведінки, опи­саних етологією, можна прийти — згідно з біологічно корисними функ­ціями — до такого поділу.

Передусім ми виявляємо схеми поведінки, які безпосередньо стосують­ся продукування і виховання життєздатних нащадків. До них належать зма­гання чоловічих особин за володіння самицями, яке віддає перевагу у про­довженні роду найбільш життєздатному індивідові. Безпосереднє генетич­не відношення мають також інстинктивні бар'єри проти кровозмішування. Також слід у першу чергу назвати материнське піклування та захист своїх дітей. Зграйним тваринам властиве ще стримування агресії й надання захи­сту стосовно молодших представників тієї самої зграї; це слугує також ро­довій «спадковій масі». Функція надання власній «спадковій масі» найбільш сприятливих умов особливо очевидна у схемі різного ставлення до власних дітей та «пасербів», яка характерна для багатьох мавп та левів-самців. Нам не здається неймовірним, що деякі елементарні мотивації людської пове­дінки походять саме з цієї біологічної функціональної царини. Цілком оче­видно, що біологічну функцію та біологічні корені має «материнська лю­бов». Також інстинктивний захист та стримування агресії стосовно своїх дітей і дітей інших членів групи (що мало місце в ордах, якими, найімовір­ніше, жили гомініди та первісні люди) мали безперечну селективну перева­гу й могли, у зв'язку з цим, принаймні в тенденції, «успадковуватись» та «виховуватись». Дуже поширене змагання за прихильність жіночої особи­ни, яке дає життєздатному індивідові очевидні переваги у продовженні сво­го роду, серед урбанізованих людей виглядає, як і слід було чекати, дещо інакше, ніж у верблюдів. Проте очевидно й те, що «здорове» прагнення чо­ловіка вступити у змагання з іншим є природженим, грунтується на лише цивілізацією зумовлених цінностях. Цим пояснюється й те, що певна пове­дінка, яка у чоловіків здаватиметься лише «природним» намаганням досяг­ти успіху, у жінок буде сприйнята як «непомірне честолюбство». Навіть різне ставлення до рідних дітей та пасербів може, як свідчать приклади, мати біологічні корені.

Другу групу утворюють «енергетично економні» зразки поведінки. їхня загальна схема може бути описана таким чином: певні позиції — володіння територією, володіння жінкою, становище в групі — завойовуються. Проте 58

одного разу відвойоване становище визнається конкурентами лише впро­довж якогось певного часу. Виходячи з цього, не може йти мова про перма­нентний соціальний мир. Особистості та групи, які дотримуються цієї схе­ми, повинні мати перед конкурентами, які постійно загрожують їм, якісь переваги, отримані в результаті природного добору. Звичайно, тут можна вести мову, як правило, лише про зразки тимчасового врегулювання кон­фліктів, які систематично виникають знову і знову повинні розв'язуватися. Для антропології права ці структури поведінки становлять інтерес, оскіль­ки інституції сім'ї та власності, а також певні структури слухняності, мож­ливо, мають певні біологічні засади. Емоційний зв'язок з «вітчизною» та­кож може бути вкоріненим у відповідній біологічній програмі, а саме — у схильності до «територіальності».

Водночас можливості «корисних» та «шкідливих» схильностей пове­дінки далеко не вичерпуються зазначеними функціональними царинами. Наприклад, у приматів, які ведуть стадне життя, заведено, щоб старі тва­рини не лише користувалися повагою, а й у разі небезпеки переймали на себе керівництво всією групою [Віклер, 1985, 141 f]. Біологічний сенс та­кого способу поведінки, можливо, полягає в тому, що старі тварини мають сукупний життєво важливий досвід (наприклад, стосовно того, яким шля­хом можна врятуватися під час повені), й тому у разі необхідності цей досвід може бути корисним для всієї групи. Таким чином, навіть така делі­катна ціннісна схильність людей, як повага до більш старших, досвідчених, «мудрих» членів групи, також виробилася в результаті добору й відтак «ви­ховується» людьми.

2. Можливі наслідки для права. Якщо у людей існують природжені диспозиції поведінки (наприклад, до утворення усталених пар, або до взаєм­ного дотримання кордонів своїх «володінь», або до включення у певні струк­тури підпорядкування), то всі державні ідеології, які розцінюють природні стани людського життя як «неінституційні» й розуміють будь-яку організа­цію спільного життя людей як вимогу цивілізації на противагу природній свободі людей, — всі ці ідеології будуть від самого початку хибними.

Якщо, далі, певні схеми поведінки, наприклад материнська турбота про своїх дітей, невикорінно закладені у «генетичній програмі» людей, обмежую­чи тим самим можливість модуляції людської поведінки, то цим також обме­жується простір правових регулятивних можливостей [§ 7, II]. Водночас людина значно слабше визначається й програмується інстинктом, ніж будь-які інші живі істоти.

59

Проте навіть якщо від природи людині властиві не стільки жорсткі про­грами поведінки, скільки більш-менш домінуючі схильності, для ефектив­ності права це все одно має значення. Адже чим більше право буде співзвуч­ним цим природним диспозиціям поведінки, тим вищою буде ймовірність добровільного підпорядкування правовим нормам. Правові норми, які, на­впаки, суперечать природним схильностям людини, мають більш незначні шанси досягти тривалої слухняності. Проте це зовсім не означає того, що право завжди «конформістськи» підтримує природні схильності людини За умов урбаністичного суспільства природні схильності людини можуть діяти дисфункціонально й, отже, підлягають культурному оформленню й коригу­ванню [II].

Питання про природжені схильності поведінки цікавить юристів і в нашому аспекті. Дуже ймовірно, що генетична програма суб'єктивно вияв­ляється як інстинкти, потреби, гальмування та схильність до певних оцінок

3. Непевність емпіричних підстав. Важко встановити, які саме схиль­ності поведінки дійсно закладені у природних задатках людини. Отже, вини­кає питання, які обставини вказують — якщо немає переконливих доказів — на те, що певні схильності поведінки все ж таки закладені у генетичній про­грамі людини.

Схема поведінки, що зустрічається у всіх приматів і взагалі є дуже поши­реною, а саме — інстинкт материнської турботи та захисту своїх дітей, безперечно, закладена у генетичній програмі людини. Навпаки, було б за­надто сміливим припущенням твердження про те, що для людини є природ­женими ті схильності поведінки, які навіть у приматів мають випадковий і нерегулярний характер.

Про наявність природжених схильностей поведінки свідчить також те, що у всіх або майже у всіх культурах, які не мали можливості взаємодіяти одна з одною, зустрічаються певні схожі соціальні структури (звичайно з деякими відмінностями). Конрад Лоренц навіть стверджував: «Якщо ми ба­чимо, що певні способи поводження та норми соціальної поведінки є загаль­ними для всіх людей, тобто що вони відтворюються людьми в усіх культурах у цілком аналогічних формах, то ми повинні припустити з імовірністю, яка межує з упевненістю, що вони запрограмовані філогенетично й закріплені спадковістю»⁹.

60

''K.Lorenz. Die Rbckseite des Spiegels, Tachenbuchausgabe, 1977, S.228

Дія «природних» схильностей поведінки проявляється — якщо не стає цілком очевидною, — коли певні зразки поведінки з великою настійністю та незмінністю продовжують своє існування в суспільстві всупереч усім ре­форматорським зусиллям. Так, навіть у «комунах», у програмі яких закла­дене усуспільнення жінок та власності, фактично завжди встановлюються й підтримуються неформальний зв'язок парами та приватне володіння, хоча б предметами особистого вжитку або «спальним убранням»¹⁰. У цьому розумін­ні ще Арістотель [Арістотель, Політика, 1261 Щ висловлював свою незгоду з платонівським ідеалом усуспільнення жінок, дітей та власності, говорячи про те, що це суперечить самій природі людини.

Існує припущення стосовно таких схильностей поведінки, які могли «ви­ховатися» у специфічних ситуаціях життя у попередників людини та доісторичної людини, тобто впродовж сотень тисячоліть існування мисливців та збирачів, які жили, мабуть, невеликими групами. Здається, що впродовж цього періоду були сформовані такі узгодженості поведінки, які при зазна­ченому способі життя мали як результат природного добору певні перева­ги — серед них здатність і готовність до кооперації, які опосередковувались комунікацією і спільними уявленнями, що організовують діяльність. У тіс­ному зв'язку з цим, ймовірно, перебуває підстава для доктринерства та фа­натизму, які спочатку створювали дійові передумови для узгодження групо­вих справ, а сьогодні виявляються як атавізм у війнах та масових заходах.

Існує припущення, що під впливом ранніх етапів природного добору у людях вироблялася готовність до знищення конкурентних груп свого влас­ного виду [Моор, 1987, 83, 98]. Це припущення підтверджується й ранніми історичними свідченнями про те; як з лиця землі зникали цілі народи [напр., 4.Mose 31,7 fF; 5.Mose 20,13 flf]. Водночас до цієї гіпотези необхідно стави­тися з певною обережністю, враховуючи велику різноманітність зразків по­ведінки, яка виявлена у первісних народів [Вестермарк, 1907, 279 ff; Ейбл, 1984,519 ff].

//. Культурна зумовленість способу життя людей

Таким чином, є всі підстави твердити, що деякі базові зразки поведінки людей — передусім ті, які повторюються у багатьох культурах, відокремле­них одна від одної, а також ті, які пробиваються всупереч усім реформатор­ським зусиллям, — мають генетичне підґрунтя. На відміну від організації життя мурашника, у людському суспільстві, особливо у високоорганізо-

¹⁰ Докази у: K.Mehnert: Jugend im Zietbruch, 1976, S.283 ff, insbes. S.290,294

ваному урбаністичному суспільстві, сумісне життя індивідів не може коор­динуватися лише самим інстинктом, тобто природженою схемою поведін­ки — застиглою, усталеною й одноманітно спрямованою. Тому людину ви­значають саме як «неусталену тварину». Природні схильності людини по­требують удосконалення й багатобічного коригування шляхом норматив­ної організації поведінки, що є наслідком і найважливішим елементом люд­ської культури. На необхідність такого коригування вказував уже Арнольд Гелен: лише завдяки виникненню у процесі культурного розвитку «інсти­туцій» — тобто нормативних порядків поведінки для певних царин жит­тя — успадковані схильності поведінки доповнюються тими зразками по­ведінки, завдяки яким можуть функціонувати складні суспільства. Тільки такий нормативний порядок створює впевненість в орієнтирах та соціальну стабільність. Він повинен «створити можливість безпеки поведінки і урегу­лювання взаємин», чого уже не можна досягнути за допомоги лише інстин­кту. Лише завдяки зазначеним інституціям люди живуть у «стабільних струк­турах» [Гелен, 1973, S.96]. Ці інституції, як, наприклад, правила організації сім'ї та власності, виявляють себе як знаряддя та гарантія «розв'язання жит­тєво важливих завдань» — таких як харчування та продовження роду. Ці інституції функціонують також як «стабілізаційні сили та форми, що їх люд­ська істота — за природою ризикована, нестабільна, перевантажена афек-тами — створює, щоб терпіти саму себе і навколишніх. Цій організації по­ведінки люди зобов'язані «стабільністю також свого внутрішнього життя, коли вони не спалахують з кожного приводу й не приймають принципових рішень силовими методами». Завдяки цим інституціям виникає «благодійна впевненість в елементарних питаннях, життєво важливе вивільнення від про­блем» [Гелен, 1973, 97 f].

Інституційно організоване суспільство також створює можливість задо­волення (шляхом поділу праці) потреб у їжі, одязі, житлі, гарантії від напа­ду, безмежно поширюючи та вдосконалюючи систему потреб. Крім того, воно забезпечує традиційне «пізнання світу» та технічне знання, починаю­чи від знань про їстівні та отруйні рослини й закінчуючи технічними знан­нями індустріальної культури. У суспільстві створюються також світоглядні та нормативні уявлення, необхідні індивідам для орієнтації в світі та вибору поведінки.

Поза сумнівом, природжені схильності поведінки залишаються елемен­том різних соціальних структур. Вони увіходять, зокрема, до всіх існуючих і тих, що існували, у нашому світі суспільних структур — від різних соціаль­них порядків у первісних народів та скотарів-кочовиків через суспільні зраз -

62

., наприклад феодальних аграрних культур, і до західних індустріальних ьтур. Потреба в доповненні (культурними елементами) й пластичність

інєтичних програм забезпечують, зокрема, пристосованість соціальних ків поведінки до різноманітних зовнішніх обставин. Така властивість

«етичних програм залишає також простір для «автономних» компонентів, Ісаме — для того, щоб між різними фактичними можливостями організації і кісного життя робити розумний вибір.

Не тільки нормативного збагачення, але й нормативного коригування І угребують природні схильності поведінки в урбаністичному суспільстві, j ! вони виглядають пережитками й, отже, є дисфункціональними. Схиль-і )сті, які за умов існування дикунів, що жили невеликими групами, були і фиятливими для виживання, за умов урбаністичного життя людства мо-і уть завдавати шкоди і через те потребують планованого та нормативного і римування. Прикладом може бути схильність до неконтрольованого роз-і иоження. За умов природного існування саме такий приріст чисельності і ццадків був необхідним для збереження та виживання людства. За сучас-і Dc гігієнічних умов воно, навпаки, веде до перенаселення, що становить і югодні одну з найбільших проблем людства, і робить обмеження народ-] уваності жорсткою необхідністю. Іншим прикладом може бути схильність j \ агресивної поведінки. У тваринному світі, а також у первіснообщинному ( 'спільстві вона виконувала важливі функції. У боротьбі за територію, за і ісце, яке посідають у групі, у сексуальному суперництві ця поведінка вела і > відбору найбільш життєздатних особин. Як готовність до захисту від за-і (мовників та диких звірів вона була необхідна всій групі. За умов життя ) (банізованого людства агресивність пов'язана з дедалі більшим ризиком, і їм більше, що тут, порівняно з «природним станом», дія агресії у зв'язку із застосуванням зброї стає значно сильнішою і водночас завдяки збільшенню Дистанції до жертви звужується дія природного вбивства. Отже, людина, к&руючись розумом, змушена відмовитися від природи і там, де це необхід­но, в «розумних межах» звільнитися від її схематизму. «В межах» означає тут таке: перш ніж допустити можливість здійснення у соціальному поряд­ку природно зумовлених мотивацій, необхідно ретельним чином встанови­ти їхню значущість та відповідність. «В розумних» означає, що способи по­ведінки повинні регулюватися так, аби вести до прийнятних наслідків.

Таким чином, смислові орієнтири поведінки виявляються як безпосе­редні «conditio humana» (з лат. — людська умова). Люди потребують не тільки ■Йунтовної нормативної організації поведінки, але й широкої смислової орі-йтації [§ 17,1]. Особистість від самого початку змушена правильно орієн-

63

туватися у цьому складному світі, вона зіштовхується з надзвичайним роз­маїттям даних досвіду та очікувань реакцій на поведінку. Вона прагне зро­бити це розмаїття явним, «збагненним» та доступним для осягнення за до­помоги певних поняттєвих схем. Людина прагне відшукати певний «сенс», тобто знайти всеохопну концепцію, яка дозволяє їй зрозуміти світ. Такі спо­соби орієнтування у світі постають у формі релігійних або інших «світо­глядних» поняттєвих схем, в яких знаходять своє місце, а також свій сенс і соціальні інституції. Проте ці загальні «світогляди» та уявлення про порядок слугують не тільки для осягнення світу. Вони стають водночас орієнтирами, які керують нашими діями, вони набувають «каузального значення стосовно способу розгортання дій реальних людей» [Вебер, WuG, 7]. Так, наприклад, увесь суспільний та політичний процес, керований індуїстськими уявлення­ми про життєвий порядок, відбувається інакше, ніж за уявленнями поцейбічно зорієнтованого, плюралістичного суспільства конкуренції, й, у свою чергу, зовсім відмінно від останнього відбуватимуться суспільний та політичний процеси у суспільстві з марксистським світоглядом.

Таким чином, оскільки в своїй поведінці людина уже не може керуватися тільки «генетичною програмою», вона змушена отримувати орієнтаційні надійності завдяки смисловим структурам — особливо у складному світі ци­вілізації, створеному самою людиною. Ця вимушеність особливо чітко вияв­ляється у тому випадку, коли похитнулися інституційні та світоглядні орієн­тири [до цього див.: Циппеліус, AStL, § 7, III]. Якщо зникає самоочевидність світогляду, який віджив своє, то стають проблематичними й етичні критерії, втрачається надійність правових орієнтирів і, якщо це відбувається також лише через нечіткість або надто швидку зміну правових норм, мають місце дратівливість, невпевненість, агресивність або втеча від дійсності, яка стала нестерпною, внаслідок нездатності людини все це «перетравити», — корот­ше кажучи, до вивільнення «хаотичного в людині». Велика вага, яку люди надають своїм світоглядно-нормативним орієнтирам, не в останню чергу виявляється в тому, що найбільш запеклими війнами бувають війни за світо­глядні переконання та віру.

///. Тварина раціональна чи ірраціональна?

Будучи наполовину вплетеними в нашу природу, наполовину вільними. ми наділені лише обмеженою здатністю розумно упорядковувати наші життєві відносини. Водночас ми повинні створювати й підтримувати цей раціональний порядок. Проте якщо штучно створені інституції руйнуються або зазнають надто швидких змін, доходить до зазначеного вище «вивіль-64

нення хаотичного» в людині, діяльність якої не може підтримуватися в по­рядку вродженими зразками поведінки [§ 23,1]/Навіть у ті часи, коли віджилі світоглядні та етичні орієнтири поведінки, здавалося б, принципово не ви­кликають сумніву, людська природа не може беззастережно підпорядко­вуватися створеному порядку. Знову й знову здіймається вона над штучною перепоною. Демонічними виявами цього є жахливі війни та погроми. Екстра­ординарні вчинки, нерідко із сексуальними ексцесами, або вибухи вандалі­зму [Дуер, 1980] також є протестом проти існуючого порядку. В «організо­ваній розбещеності», у вакханаліях та карнавальних процесіях, в яких зви­чайний порядок зазнає викривлення, ці вибухи самі по собі стають інститу-ціалізованими. \

Уже такі щоденні спостереження показують, що спосіб життя людей ви­значається не тільки раціональними, але й потужними ірраціональними чин­никами. У філософії держави ці ірраціональні риси людей практично завжди бралися до уваги. Нікколо Макіавеллі писав: «Загалом ми можемо сказати про людей, що вони обмежені й зазнають впливу миті. Великий натовп лю­дей завжди утримується видимістю та успіхом, але у самому собі не містить ніякої точки опертя» [Макіавеллі, 1513, розділ 18]. Томас Гоббс виходив з припущення про те, що люди схильні до пограбувань та помсти і що природ­ним станом є «війна всіх проти всіх» [Гоббс, 1642, передмова]. Монтеск'є [Монтеск'є, EL, XI, 4] припускав, що люди мають принципово необмежене бажання влади, а саме схильність поширювати владу, доки це не наштов­хується на опір, який встановлює межу володарювання.

Пізніше романтики, на противагу раціоналізму, зобразили людину як істо­ту, яка діє під впливом не лише розуму, але насамперед почуттів та пристра­стей. Шопенгауер розглядав ірраціональну волю до життя, до самозбережен­ня і збереження виду як самодостатнє прапідгрунтя всіх дій, як своєрідну «річ у собі» [Шопенгауер, 1859, § 29]. Органи нашого тіла є лише видимими проявами наших головних жадань, отже, їх елементарним життєвим пори­ванням [Шопенгауер, 1854, § 20]. Навіть мозок виникає як допоміжний орган збереження індивідів для продовження людського роду.

Все ж таким чином, завдяки мозку, воля, яка до цього інстинктивно дія­ла у пітьмі, «засвітилася світлом». Проте пізнання, яке за своїм походжен­ням стоїть на службі у волі й необхідне для здійснення мети останньої, «май­же повністю їй підпорядковане» [Шопенгауер, 1859, § 27]. Сама ж по собі воля не має меж, вона є безкрайнім прагненням. Якщо воля освітлена знан­ням, вона, хоча і знає те, «чого вона бажає «тут і тепер», проте їй невідомо, чого вона бажає взагалі; кожен окремий акт має певну мету; загальна воля

65

її не має» [Шопенгауер, 1859, § 29]. Пізніше Парето стверджував, що певні базові збудники наших дій знаходяться у наших бажаннях та почуттях; наші аргументи є лише підпорядкованими їм духовними витворами, а саме раціо­нальними формами («дериватами»), в яких ми облагороджено уявляємо ці власне діяльніші мотивації [Парето, 1917/1919, розділ 6,9]. Ніцше, незважаю­чи на значну відмінність своєї позиції від Шопенгауерової, також доходив висновку, що наші дії мають волюнтативне джерело: «Життя... по суті своїй є прагненням до більшої влади...; найглибшим і найпотаємнішим є ця воля» [Ніцше, 1964, IX, § 2, 689]. «Воля до влади є останнім фактом, до якого ми можемо дійти. Наш інтелект — це знаряддя» [Ніцше, 1965, IX, § 2,838]. Фрейд також шукав підсвідомі джерела людських дій і вважав, що йому вдалося їх знайти у лібідо та в деструктивних імпульсах [Фрейд, 1905, 1931 ].

Погляд, згідно з яким людська поведінка несе у собі сильні ірраціональні риси, у століття масових рухів виявився, як то кажуть, «на часі». У своїй «Пси­хології натовпу» Лебон вражаюче описав, як інстинкти та підсвідоме про­риваються саме в натовпі. Завдяки тому факту, що особистість знаходиться у масі, вона набуває відчуття нездоланної сили, яке дозволяє їй іти за тими інстинктами, які вона, перебуваючи на самоті, придушує. Особистість йде за такими інстинктами завдяки анонімності, якої вона набуває у натовпі і яка зменшує почуття відповідальності, є стримуючим чинником у діях окре­мого індивіда. До цього додається духовне навіювання натовпу і його впли­вовість. Як при гіпнозі певні здатності людини призупиняються, а інші дося­гають високого напруження, аналогічні зміни відбуваються з людиною в на­товпі. Вона значною мірою починає піддаватися навіюванню, а її здатності до критичної оцінки дійсності, навпаки, різко знижуються. Несамовитість натовпу є тим більше непереборною, оскільки дія сугестії посилюється зав­дяки взаємовпливу індивідів. Ті нечисленні індивіди, які мають достатньо сильну особистість для того, щоб протистояти цим впливам, будуть просто знесені тиском натовпу. Таким чином, головними ознаками особистості в натовпі є такі: «Зменшення свідомої особистості, переважання несвідомої істоти, керування думками й почуттями в одному напрямку через вплив та зараження, тенденція до негайного втілення у життя навіюваних ідей» [Ле­бон, 1895, розділ 7]. «Лише через сам факт того, що людина стає членом натовпу, вона опускається на багато щаблів культури. Як окрема особистість, людина, мабуть, була освіченим індивідом, у натовпі ж вона стає інстинк­тивною істотою, варваром. Вона непередбачувана, запальна, дика, проте водночас має натхнення й героїчний дух первісної істоти, на яку вона схожа завдяки легкості, з якою вона зазнає впливу слів і уявлень і дозволяє приво-

дити себе до дій, які вочевидь суперечать її власним інтересам» [Лебон, 1895, розділ 7].

Критичне обговорення цих концепцій спрямоване проти їх однобічного та абсолютистського характеру: людську мотиваційну систему не можна зве­сти лише до волі до влади, лібідо або до деструктивних імпульсів; аргумен­ти не є виключно слухняним духовним оформленням наших ірраціональних імпульсів. Водночас воля до влади, лібідо, інколи — виплески бажання зни­щення або самознищення, безперечно, відіграють у мотиваціях певну роль. Наші доводи певною мірою слугують нашим бажанням та почуттям. Корот­ше кажучи, тут схоплена якась частина людської природи, яку повинне врахо­вувати й до якої повинне пристосуватися право, якщо воно покликане ство­рити «реалістичний», пристосований до людини порядок.

З іншого боку, не можна не брати до уваги існування раціонального ком­понента людських дій. Те, що взагалі вдалося створити складний соціальний порядок з передбачуваними й гарантованими індивідуальними свободами, контрольованим відношенням влад і забезпеченням високого рівня добробу­ту народу, є досягненням розсудливості і розумного структурування праг­нень. Не в останню чергу воно є результатом доби Просвітництва. Саме тоді були осмислені та втілені у більш-менш функціонуючі політичні програми ідеї основних свобод, рівності, персональної автономії, претензії всіх на по­літичне самовизначення, поділу влад і контролю над владою.

Спосіб розгляду, не затьмарений спекулятивними упередженнями, не мо­же, отже, зводити людину ні до раціональної, ні до ірраціональної істоти. Але цей спосіб узгоджує раціональний порядок поведінки з ірраціональними спонуками людської діяльності. Таке бачення речей має давню традицію. Так, із засновку про те, що люди схильні до пограбувань та помсти, Гоббс розробив раціональну конструкцію держави, яка забезпечує мир, що досягається шля­хом монополії влади [Циппеліус, Gesch, Кар. 12]. Й саме з концепції принци­пово необмеженої волі людей до влади Локк, а також Монтеск'є вивели раціо­нальну концепцію контролю над владою [Циппеліус, Gesch, Kap.l 4].