Теорія "полюсів зростання" Перру

На цій теорії ґрунтується концепція необхідності стимулювання розвитку відсталих регіонів. Автором теорії "полюсів зростання" є французький учений Ф. Перру (50-ті роки XX ст.). Він поглибив теорію центральних міст В. Кристаллера, використовуючи балансовий метод (модель "витрати — випуск") В. Леонтьєва. Значною мірою концепція

Перру відповідає ідеям районних територіально-виробничих комплексів відомого радянського науковця М.М. Колосовського.

В основі теорії лежить уявлення про визначну роль у структурі економіки галузей-лідерів, які створюють нові товари і послуги. Центри й ареали економічного простору, де розміщені підприємства цих галузей, стають полюсами притягання факторів виробництва, оскільки забезпечують найефективніше їх використання. Звідси й територіальна концентрація підприємств ("агломераційний ефект" А. Вебера), яка зумовлює формування полюсів економічного зростання.

Теорію Ф. Перру доповнюють розробки Ж. Будвіля (обґрунтував, що полюсом зростання може стати населений пункт), Х.Р. Ласуена (полюсом зростання може бути й регіональний комплекс підприємств), П. /7опгьє(запропонував ідею не лише точок, а також осей зростання), Я. Тінбергена, X. Босса та інших авторів. У своїй концепції Ф. Перру використав також теорію інновацій Й. Шумпетера [42; 15, 204—205].

Теорія економічних кластерів

Набула свого розвитку в останні десятиріччя (із початку 90-х років XX ст.). Феномен кластера як об'єкта агломерації взаємопов'язаних підприємств на певній території відомий із часів ремісничого виробництва. Але ефект промислових кластерів почав виявлятися переважно в останній чверті XX ст. Сьогодні більшість науковців вважає, що регіони, на території яких формуються кластери, стають лідерами економічного розвитку і відображають конкурентоспроможність національних економік. Кластерна концепція тісно пов'язана із роботами М. Портери про індустріальні (The Competitive Advantage of Nations, 1990) і регіональні кластери (On Competition, 1998). Проте сам М. Портер визнає, що свої ідеї він почерпнув із праць А. Маршалла про "концентрацію спеціалізованих галузей в окремих місцевостях" [31].

Значний внесок у розвиток кластерної теорії зробили дослідження Скотта, Аміна і Тріфті, Харрісона, Маркузена, Асхайма (1988—2000). М. Енрайт (1990,1996) пов'язав просторові кластери з теоріями бізнес-екстерналій, агломераційної економіки, Трудових об'єднань і переливів знань. Е. Бергман та Е. Фезер у монографії "Індустріальні І регіональні кластери" (1999) визначили п'ять теоретичних концепцій, що підтримують кластерну теорію: зовнішньої економіки (вплив особливостей найближчого економічного простору); інноваційного середовища (природа інновацій, рівень знань і кваліфікації персоналу); кооперативної конкуренції (проблеми кооперування і конкуренції між елементами кластера), міжфірмової конкуренції; залежності шляху (вибір шляху розвитку залежно від чинників, не пов'язаних з поведінкою людей).

У підсумковій публікації щодо дискусії навколо теорії кластерів західні науковці (Andersson Т., Schwaag-Serger S., Sorvik J., Е. Wise Hansson. The Cluster Policies Whitbook. — IKED, 2004) виокремлюють основні сім ознак кластера: 1) географічна концентрація; 2) спеціалізація; 3) множина діючих осіб; 4) конкуренція і кооперування; 5) критична маса (обсяг діяльності, за яким кластер стає стійким і впливовим); 6) життєвий цикл кластера; 7) сприйняття інновацій [ЗО, 102—123; 19],

Додамо, що теорія кластерів значною мірою нагадує радянські концепції TBK і регіональних міжгалузевих комплексів, доповнених елементами ринкової економіки (конкуренції, характеру партнерства тощо), котрі були розроблені набагато раніше, ніж на Заході.