3. Національна мова і мовна політика.

Ключові поняття і терміни: причини й підстави для розрізнення категорій мови і національної мови; визначення поняття «національна мова»; складові національної мови. культурний і політичний ас­пекти життя мови; визначення понять «державна мова», «офіційна мова», «мови націо­нальних меншин», «регіональні мови», «мови національностей» тощо; аналіз правових документів в Україні, що регламентують основи мовної політики; реальна практика проведення національно-мовної політики.

Мова виступає перш за все у свідомості її носіїв як національна, хоча поняття «мова» і «національна мова» не зовсім тотожні. Вони розрізню­ються з точки зору зовнішнього і внутрішнього (форми і змісту) і не зав­жди збігаються.

Так, кубинець, який користується іспанською мовною системою при спілкуванні, – не іспанець, так само, як і американець, що розмовляє англійською мовою, – не англієць. Мовна система, за допомогою якої відбувається спілкування залежно від об’єктивних чи суб’єктивних причин, викликаних історичними, соціальними або психологічними чинниками, пря­мо не стосується національної мови як внутрішнього прояву національного характеру і способу світосприйняття.

Якщо мова є ідеальною уніфікованою системою й основним засобом спілкування, який реалізується у мовленні, то національна мова – засіб і свідоцтво спільності нації. Це тип національного мислення, який може матеріалізовуватися не тільки в різних мовних системах, а й у різноманіт­них витворах національної культури.

З цього погляду національна мова може ототожнюватися з національ­ною культурою, а видатні діячі літератури і мистецтва належати до певних національних культур не за їх походженням, місцем проживання або типом мовної системи, якою вони користуються для передачі свого внутрішнього світу, а за здатністю якомога повніше передати національну специфіку на­віть у тому випадку, коли описується інша культура й інша національна дійсність. Згадайте, наприклад, аварського поета Расула Гамзатова, який писав твори російською мовою, але від того не став росіянином.

Формальна субстанція мови виявляється у специфіці фонетичної, лексичної або граматичної систем, тобто у мовленні (зовнішній прояв), а духовність і культура – в особливостях національного світосприйняття, тобто у національній мові (внутрішній прояв).

Ось чому національна мова охоплює:

1. Сукупність мов національностей та усіх територіальних діалектів певної держави – територіальних різновидів спільнонаціональної мови, які відрізняються специфічними мовними засобами. Так, у Прикарпатті ми можемо почути слова ґазда («гос­подар»), яр («весна»); на Івано-Франківщині – файний («га­рний»); на Поділлі – пательня («сковорода»), рівчак («струмок») та ін.

2. Соціальні жаргони, тобто мову певних соціальних колективів (нагора – у шахтарів, проголосувати питання – у політиків тощо). Щоправда, соціальні жаргони слід відрізняти від злодійського арго – кодованої мови декласованих елементів, яка стоїть поза межами національної мови.

3. Національний фольклор, літературну мову як вищу форму націона­льної мови, національну культуру і мистецтво, які обслуговують культур­не і громадське життя, об’єднуючи народ (або народи) в єдину націю.

Таким чином, національна мова – це тип національного мислення, тип національної культури, філософії і психології, що може реалізовуватися у різноманітних варіантах мовної, мовленнєвої і національно-культурної діяльності. Чим більшими формами і способами передачі на­ціонального світосприйняття володіє людина, тим більше у неї можливос­тей для досягнення психологічної спільності з будь-якими представниками певної нації. Свідоме обмеження спілкування рамками однієї мовної сис­теми (навіть, якщо ця система вважається літературно правильною або по­літично доцільною) є штучним і призводить до поступової втрати політи­ком або управлінцем його авторитету у широкого кола громадськості.

Національна мова об’єднує людей більше, ніж класова, партійна або релігійно-конфесійна приналежність, більше, ніж історія народу, а інколи навіть більше, ніж етнічне походження. Ось чому на відміну від літератур­ної мови національна мова не може оперувати поняттями єдиної уніфіко­ваної норми. Для сформованої політичної нації територіальні або соціальні особливості мови є свідченням широти, стійкості й багатства спільної на­ціональної культури.

У зв’язку з цим завдання держави та її інституцій полягає у тому, щоб побудувати ієрархію цінностей і розставити акценти національно-мовної політики таким чином, щоб зберегти своєрідність кожної мовної культури, дозволити їй розвиватися, поповнюючи скарби національної мови. При цьому національну мову як вічну духовну цінність не можна ототожнюва­ти, а тим більше підганяти під категорію «державної» («офіційної», «регіо­нальної») мови, що знаходиться у сфері поточної матеріальної політики.

У конкретній політичній ситуації державна і національна мова можуть співпадати і не співпадати, і, отже, головною для будь-якої держави є про­блема збереження і піднесення до світового рівня національної мови. Зви­чайно, що найсприятливішою для нації є ситуація повного їх співпадіння, але так буває не завжди. В Індії, наприклад, на певному етапі її історично­го розвитку державною мовою стала англійська, але національна (індійсь­ка) мова як засіб спільності нації, спосіб вираження національної філософії і психології збереглася і навіть зміцнила свої позиції.

Виходячи з цього, класифікації і політичні моделі функціонування мов не стосуються безпосередньо національної мови, а лише сприяють (якщо політична і мовна ситуації оцінені адекватно) або не сприяють її розвиткові (коли оцінки неадекватні), як і розвиткові нації і держави. Йдеться про другий аспект життя національної мови – соціально-політичний (матеріальний), до якого входять поняття «державної» (або «державних»), «офіційної», «регіональної» (або «мов національних мен­шин») і «не територіальної» (або «мов національностей») мов.

Сьогодні в Україні статус державної має тільки українська мова, що закріплено Законом «Про мови в Українській РСР» і Конституцією Украї­ни:

«Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з ме­тою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної самобутнос­ті» (Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки «Про мови в Українській РСР», прийнятий 28 жовтня 1989 року);

«Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови, інших мов національних меншин України.

Застосування мов в Україні Гарантується Конституцією України та визначається законом» (Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. Стаття 10).

Вимоги щодо обов’язкового володіння державною мовою Президен­том України містяться у статті 103, володіння державною мовою профе­сійними суддями – у статті 148. Чинне законодавство передбачає обов’язкове володіння державною мовою особами, які вступають до гро­мадянства України (щоправда, в обсязі, достатньому для спілкування).

Статусу й функціонуванню державної мови на території України присвячені й інші закони. Так, до законодавчої бази належать рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року про застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі вищих навчальних закла­дів України. Ці проблеми піднімаються і закріплюються також у законах України «Про національні меншини в Україні», «Про освіту», «Про видав­ничу справу», «Про телебачення і радіомовлення», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» тощо.

Проте реальна практика мовного будівництва свідчить, що Закон про мови, який формально набув чинності 1 січня 1990 року, ще й досі не виконується. Більше того, політична ситуація навколо питань державної (державних), офіційної (офіційних) мов чи мов національних меншин по­стійно загострюється під час виборчих перегонів. Невизначеність термінів примушує політиків і службовців тлумачити ці поняття на свій власний розсуд.

Як правило, поняття «державний» і «офіційний» розглядаються як синоніми: «державний – такий, що має відношення до держави», а «офіційний – той, що регулюється урядом; урядовий, службовий». У побуті люди можуть говорити різними мовами, а для службових офі­ційних відносин у всіх державах світу існує державна (тобто, офіційна) мова. Щодо інших понять, наприклад, «мови національних меншин», то їх взагалі не визначають.

Розпливчастість і невизначеність термінів, у свою чергу, призводить до спекуляції мовними проблемами і дозволяє приймати на рівні регіонів найсуперечливіші постанови щодо функціонування української, російської чи інших мов. Проблем можна було б уникнути при фіксації відповідних визначень у державних документах, а саме:

Державна – це мова (або мови), якою розмовляє або вміє розмов­ляти більшість населення країни незалежно від національної або те­риторіальної належності її громадян. Найвищою її формою є офіційна мова, яка представляє державу на міжнародному рівні.

Державну мову не слід ототожнювати з рідною мовою, якою відбувається процес мислення людини і яка для кожного представника різ­них національностей може бути різною. Статус державної або державних мов визначається і закріплюється Конституцією, а механізми і норми їх розвитку й функціонування (як і норми функціонування інших мов) розро­бляються й описуються в Законі про мови.

Мови національних меншин (регіональні мови) – це мови, які використовуються як засіб спілкування у межах певної території компактними національними групами, меншими, ніж інша частина населення країни, і відрізняються від діалектів державної мови або мови мігрантів. Такими мовами в Україні, наприклад, можуть бути грецька, болгарська або татарська (але аж ніяк не російська).

Мови національностей (нетериторіальні мови) – це мови, якими користуються громадяни певної національності, що не мають широ­кого розповсюдження у межах конкретної місцевості (наприклад, ідиш у євреїв) і не належать до державної мови.

Визначення духовного і політичного аспектів функціонування мов дозволяє по-іншому подивитися на сьогоденну національно-мовну по­літику в Україні і сформулювати принципи, на які треба спиратися при її проведенні, щоб вони не заважали соціальній стабільності, подальшій структуризації суспільства і Гармонізації міжрегіональних та міжнаціо­нальних відносин.