Поняття адміністративного процесуального права та його місце у правовій системі України План:

1. Адміністративне процесуальне право як самостійна галузь права. Предмет та методи адміністративного процесуального права.

2. Співвідношення адміністративного процесуального права з іншими галузями права.

3. Система адміністративного процесуального права: поняття, складові частини та їх характеристика.

4. Поняття науки адміністративного процесуального права та характеристика її об’єкта. Методологія науки адміністративного процесуального права: поняття та характеристика методів.

5. Адміністративне процесуальне право як навчальна дисципліна: поняття та характеристика.

1. Адміністративне процесуальне право як самостійна галузь права. Предмет та методи адміністративного процесуального права

Зіставлення ключових детермінант адміністративно-процесуаль­ного права з ознаками трьох названих категорій дає змогу визна­чити його як самостійну галузь права:

- адміністративно-процесуальне право має складну структуру, воно складається з цілого комплексу різноспрямованих юридич­них інститутів: провадження у справах про адміністративні про­ступки, провадження з розгляду звернень громадян, адміністратив­не судочинство, нормотворче, контрольне, реєстраційне, дозвільне провадження тощо;

- адміністративно-процесуальне право характеризується наяв­ністю чітко визначеного, відносно відокремленого, цілісного та водночас різнорідного предмета регламентації;

- воно володіє специфічним методом регулювання, відмінним від методів адміністративного, кримінального, цивільного права;

- адміністративно-процесуальне право вступає у системну взаємодію практично з усіма іншими юридичними галузями: конституційним, кримінальним, цивільним, адміністративним, кри­мінально-процесуальним, цивільно-процесуальним, бюджетним, господарським, земельним, трудовим правом та іншими;

- функціонування й розвиток комплексу адміністративно-проце­суальних норм здійснюється на основі визначених правових прин­ципів. Частина з цих принципів має виражений індивідуальний характер - їх вплив поширюється тільки на адміністративно-процесуальне право і лише на нього. А, як відомо, наявність влас­ного набору принципів є невід'ємною рисою більшості юридичних галузей;

- адміністративно-процесуальне право має розгалужену ієрар­хію джерел. Його норми містяться в Конституції України, міжна­родних деклараціях, конвенціях та угодах, законах України, а також у величезній кількості підзаконних нормативних актів. Особливу увагу привертає належність до джерел адміністративно-процесуального права двох кодексів: Кодексу України про адміністративні проступки (далі - КУпАП) та Кодексу адміністративного судочинства України. Проект ще одного кодифікованого акта - Адміністративно-процедурного кодексу України - нині перебуває на роз­гляді у Верховній Раді України:

- ствердження будь-якої галузевої концепції неможливе без її загального визнання в теорії права. Грань між уявленням про юридичну підгалузь та галузь є доволі розпливчастою. Тому остаточне віднесення певного нормативного комплексу до однієї з названих категорій - це завжди результат наукової згоди більшості провід­них правознавців. Не є винятком з даного правила й адміністратив­но-процесуальне право. І хоча ідея про його галузеву природу є порівняно «молодою» (приміром, історія розвитку кримінально-процесуальної та цивільно-процесуальної галузей права нараховує понад сто років), але сьогодні саме вона домінує на сторінках праць таких авторитетних вчених, як І. П. Голосніченко, В. К. Колпаков, М. М. Тищенко та ін.

Детальніше об'єктивні критерії та фактори впливу на форму­вання галузевої парадигми адміністративно-процесуального права будуть проаналізовані у наступному розділі нашого підручника. Проте, навіть їх попередній аналіз дає змогу констатувати таке: адміністративно-процесуальне право на сучасному етапі свого розвитку є повноправною юридичною галуззю. У системі вітчиз­няного права воно посідає одне з чільних місць, поряд з такими профілюючими галузями, як конституційне, кримінальне, цивіль­не, адміністративне право та іншими.

До ключових ознак предмета адміністративно-процесуаль­ного права слід віднести такі:

- відповідні суспільні відносини завжди мають публічно-управлінський характер;

- однією зі сторін цих відносин виступають уповноважені ор­гани публічної влади (органи виконавчої влади, місцевого само­врядування, суди);

- вони спрямовані на забезпечення реалізації відношень іншого порядку - суспільних відносин, які регулюються нормами «ма­теріальних» галузей права (адміністративного, цивільного, тру­дового, митного, господарського);

- щодо останніх адміністративно-процесуальні правовідносини виконують організаційну, а точніше - організуючу функцію;

- вони складаються з приводу реалізації встановленого по­рядку розгляду та вирішення адміністративних справ (адмініст­ративна справа - це питання реалізації матеріальних правовід­носин публічно-управлінської сфери, яке вирішується в порядку, встановленому адміністративно-процесуальним законодавством, і яке має обов'язкові юридичні наслідки).

Таким чином, предмет адміністративно-процесуального пра­ва можна визначити як: публічно-управлінські, організуючі суспі­льні відносини, які складаються з приводу реалізації уповноваже­ними органами публічної влади (їх посадовими особами) встанов­леного адміністративно-процесуальним законодавством порядку вирішення адміністративних справ.

Основним критерієм галузевого поділу вітчизняної системи права є предмет регулю­вання. Але цього критерію не завжди достатньо для повного та чіт­кого розмежування усіх існуючих галузей. З цією метою в юри­дичній теорії часто використовується додаткова підстава - метод правового регулювання. Метод правового регулювання - це си­стема закріплених юридичними нормами прийомів правового регу­лювання (дозвіл, припис та заборона), яка має на меті встанов­лення бажаного для держави вольового стану суб'єктів соціальних відносин у стосунках між собою та щодо до результатів їх пове­дінки.

«Тріаду» прийомів, з яких складається загальний метод право­вого регулювання, становлять: дозвіл, заборона та припис.

- дозвіл - прийом правового регулювання, яким визначаються межі можливої поведінки суб'єктів юридичних відносин. У фор­малізованому вигляді зміст цього прийому може бути виражений таким чином: «можеш обрати запропонований законодавцем варіант поведінки, якщо бажаєш».

- заборона («не вчиняй так») - спосіб впливу на поведінку суб'єктів правовідносин шляхом категоричної вимоги утриматися від здійснення певних дій або ж актів бездіяльності;

- припис («дій так, як це зазначено в законі - іншого не дано») –закріплення необхідної поведінки суб'єктів, встановлення єдиного або кількох варіантів, що є обов'язковими для виконання у разі настання обставин, передбачених нормою права.

Цільове призначення дозволу, заборони та припису полягає у специфічному впливі на поведінку суб'єктів правових відносин. Означений вплив полягає у зверненні з боку держави до волі суб'єктів і має на меті спрямування цієї волі у необхідному для неї (держави) руслі.

У методі будь-якої окремої галузі права завжди наявні усі зазна­чені прийоми. Жодна галузь не може складатися виключно з норм заборонного, уповноважувального або зобов'язального характеру. Саме тому диференціація галузей права відбувається за принципом домінування того чи іншого прийому в методі їх регламентації.

Переходячи від загальних положень до розгляду ролі предмета регулювання в галузевій детермінації адміністративно-проце­суального права, слід відмітити таке. У даному випадку метод правового регулювання відіграє суто допоміжну роль.

Суворо кажучи, за ознакою метода можуть бути розмежовані лише адміністративне, кримінальне та цивільне право, а також на­ближені до них галузі.

Так, наприклад, цілком очевидно, що серед кримінально-пра­вових норм переважну більшість становлять норми заборонного характеру. Відповідно метод цієї галузі характеризується прева­люванням такого прийому правової регламентації, як заборона. Від нього суттєво відрізняється метод цивільного права, у якому чільне місце посідає дозвіл. Держава надає суб'єктам цивільних правовідносин самим вирішувати питання про форму їх реалізації. Метод цієї галузі називається договірним, або диспозитивним. Ос­нову ж адміністративно-правового метода регулювання становить припис, за що він і отримав назву імперативного.

Проте, якщо даний критерій досить добре спрацьовує на рівні трьох зазначених галузевих груп, то всередині них спостерігається зовсім інша картина. Оскільки специфіка методу конкретної галузі полягає у питомій вазі певного прийому, то практично неможливо розрізнити за цією ознакою ті галузі, у регулюванні яких превалює однаковий прийом. Те саме стосується порівняння галузей, де усі прийоми займають приблизно однакове місце в методі правової регламентації.

Приміром, порівнюючи галузі трудового та земельного права не важко помітити, що у використовуваних ними методах чільне ста­новище займає такий прийом, як припис. Відтак, перед дослідни­ком постають два шляхи: або визнати, що названі галузі викорис­товують адміністративно-правовий метод регламентації - тобто метод, котрий належить зовсім іншій галузі права; або спробувати обґрунтувати відмінність пропорційного співвідношення прийомів у методах трудового та земельного права, що об'єктивно не­можливо.

Загальний аналіз нормативного масиву адміністративно-проце­суальної галузі зображує таку картину. Переважна більшість галу­зевих норм втілює такі прийоми правової регламентації, як припис та дозвіл. Ця обставина є цілком очевидною. Адже, в адміністрати­вно-процесуальному праві уповноважувальних та зобов'язувальних норм значно більше від тих, які несуть у собі заборону.

Що ж стосується співвідношення самих припису й дозволу, то практично неможливо з точністю встановити, котрий з цих прийо­мів насправді переважає в методі адміністративно-процесуального права. Дана галузь охоплює своїм регуляторним впливом настіль­ки широке коло суспільних відносин, що неможливо бодай при­близно вирахувати, яка частина її норм носить уповноважувальний, а яка - зобов'язувальний характер.

З цього приводу в літературних джерелах висуваються абсо­лютно протилежні думки. Порівняймо лише слова російського правника С. М. Махіної: «Незважаючи на достатньо значущу роль імперативних приписів, у адміністративно-процесуальному праві превалює дозвіл»] та цитату з офіційного сайту Одеської націона­льної юридичної академії: «Адміністративно-процесуальне право використовує імперативній) метод регулювання суспільних відно­син. Найбільш вираженим елементом цього методу є припис...»'. Але слід мати на увазі, що будь-яке твердження такого роду – це не більше, ніж гіпотеза, яка сьогодні не має емпіричного підтвер­дження.

За відсутності повної визначеності у цьому питанні, єдиним прийнятним варіантом є погодитись з тим, що прийоми припису і дозволу займають приблизно однакове положення в методі адмініст­ративно-процесуального права. По-перше, таке їх співвідношення достатньо точно відображає об'єктивний стан речей. А по-друге, саме відносний паритет названих прийомів та їх обопільне доміну­вання над прийомом заборони і є тією специфічною рисою, котра дає змогу чітко відрізнити метод адміністративно-процесуального права від багатьох інших галузевих методів - кримінального, адмі­ністративного, цивільного, трудового, митного права тощо.

Отже, адміністративно-процесуальній галузі властивий ім­перативно-диспозитивний метод правового регулювання. Го­ловна його особливість - превалювання припису й дозволу над прийомом заборони - допомагає виокремити адміністративно-процесуальне право з ряду інших галузевих утворень. Та все-таки (і це необхідно визнати) це правило діє не завжди.

Імперативно-диспозитивний метод регламентації, справді, є до­сить вдалим критерієм для розмежування адміністративно-проце­суального права з багатьма галузями, але галузями матеріальними. Що ж стосується процесуальної частини вітчизняної системи пра­ва, то тут справа стоїть дещо інакше.

Дві інші фундаментальні галузі процесуального права (кримі­нально-процесуальне і цивільно-процесуальне право) використо­вують у своїх методах приблизно ту саму комбінацію прийомів правової регламентації. Адже ядро кримінально-процесуальної та цивільно-процесуальної галузей також складають уповноважувальні та зобов'язувальні норми. Відтак, диференціація процесу­альних галузей за ознакою метода їх регулювання навряд чи можлива.

У даному випадку, очевидно, постає така проблема, як від­сутність додаткового критерію диференціації процесуальних га­лузей.

З цього приводу зауважимо, що будь-яка процесуальна галузь «обслуговує» певну систему матеріальних норм. У цьому полягає її сервісна функція та похідна роль щодо матеріального права. Так, основним завданням кримінально-процесуальної галузі є реаліза­ція кримінально-правових відносин; цивільно-процесуальне право «опікується» цивільно-правовими відношеннями; адміністратив­но-процесуальне право визначає порядок реалізації норм одразу кількох матеріальних галузей права - адміністративного, земель­ного, митного, трудового та інших.

Як уже зазначалось, кожна з перелічених матеріальних галузей (галузевих груп) має власний метод правового регулювання. Це відповідно: заборонний, диспозитивний та імперативний методи. З нашої точки зору, названі методи допомагають не лише розріз­нити три великі групи матеріальних галузей права (кримінально-, цивільно- та адміністративно-правову), а й розмежувати проце­суальні галузі, які ці групи обслуговують.

Таким чином, допоміжним критерієм диференціації проце­суальних галузей є метод відповідної матеріальної галузі (га­лузей) права. Звідси випливає таке положення: однією з додатко­вих детермінант галузі адміністративно-процесуального права є імперативний метод регулювання, властивий матеріальним галузям, які нею обслуговуються.