Валюта платежу
Валютне законодавство не встановлює жодних спеціальних вимог до оформлення векселів, які використовуються для розрахунків у зовнішньоекономічній діяльності. Проте видача векселів нерезиденту має здійснюватися з урахуванням тих вимог валютного законодавства, необхідність дотримання яких виникне при здійсненні платежу за пред’явленим векселем.
Основною вимогою, яку ставить валютне законодавство до розрахункових операцій у зовнішньоекономічній діяльності, є встановлена ст. 7 Декрету України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” від 19 лютого 1993 р. № 15-93 вимога про використання в розрахунках між резидентами й нерезидентами в межах торговельного обігу як засобу платежу винятково іноземної валюти. Здійснення розрахунків у валюті України допускається тільки за умови одержання індивідуальної ліцензії Національного банку України.
Виключення становлять розрахунки з юридичними особами-резидентами країн СНД і Балтії. Відповідно до інструктивного листа Національного банку України і Кабінету Міністрів України “Про порядок розрахунків із країнами зони функціонування карбованця” від 26 квітня 1993 р. № 19029/730 і листа Національного банку України від 14 квітня 1998 р. № 13-110/655-2651, українські юридичні особи в розрахунках з юридичними особами-резидентами цих країн мають право використовувати валюту України без одержання індивідуальної ліцензії Національного банку України, якщо така форма розрахунків передбачена зовнішньоекономічним договором (контрактом).
Отже, якщо українське підприємство-векселедавець не бажає нести додаткових витрат на одержання індивідуальної ліцензії НБУ на використання валюти України як засобу платежу в розрахунках з нерезидентами, вексельна сума має бути виражена в іноземній валюті. Видача векселів, вексельна сума яких виражена у валюті України, можлива лише у випадку якщо:
отримано індивідуальну ліцензію Національного банку України; або
векселедержатель є резидентом країни, використання гривні в розрахунках з якою не забороняється валютним законодавством.
Вексельна сума
Уніфікований вексельний закон вимагає, щоб вексельна сума була визначеною і неподільною.
Визначеність вексельної суми означає, що вона має встановлюватись таким чином:
вексельна сума має бути зазначена в тексті самого векселя. Будь-які посилання на те, що вексельна сума має визначатися на підставі інших документів, робить вексельне зобов’язання юридично нікчемним;
вексельна сума має встановлюватись однозначно, без будь-яких сумнівів щодо її розміру.
Неподільність вексельної суми означає неможливість її дроблення за будь-якою ознакою, наприклад, за строком платежу.
Вексельна сума вказується у векселі двічі – цифрами і словами. У випадку розбіжностей між цими позначеннями сплаті підлягає сума, зазначена словами.
Місце складання
Відсутність в Уніфікованому вексельному законі будь-яких спеціальних указівок щодо змісту даного реквізиту дозволяє сторонам вексельного зобов’язання самостійно визначати, з якою точністю місце складання векселя має відображатися в тексті векселя – із зазначенням точної поштової адреси або лише найменування населеного пункту.
Цей реквізит має досить істотне значення для сторін вексельного зобов’язання, оформленого при розрахунках у зовнішньоекономічній діяльності. Конвенція про врегулювання деяких колізій вексельних законів визначає, що саме відповідно до законодавства місця складання векселя вирішуються питання про вексельну правоздатність сторін вексельного зобов’язання, про дійсність форми вексельного зобов’язання, про строки для використання права регресу, тощо.
Відсутність у векселі реквізиту “місце складання” не є підставою для визнання векселя недійсним. Вексель, в якому не вказане місце його складання, вважається складеним у місці, зазначеному поруч із найменуванням векселедавця.