4. Церковне красномовство

За традицією, що склалася у вивченні риторики, ми аналізуємо лише християнське релігійне красномовство, що виникає в річищі традиційної української культури і є найпоширенішим в Україні (у свою чергу, тут із зрозумі­лих причин акцентовано, насамперед, практику православ­ної та греко-католицької Церков і лише почасти — про­тестантських конфесій). Щодо релігійної проповіді таких екзотичних течій, як індуїзм, буддизм, неоязичницькі уг­руповання тощо, ми залишаємо читачеві простір для само­стійного ознайомлення з цими питаннями.

Церковне красномовство — це проповіді, бесіди, напучення, коментування Біблії у практиці різноманітних хрис­тиянських конфесій.

Як ми знаємо, християнська свідомість базується на Біблії і тих догматах (непорушних істинах віри), які уста­лено протягом століть колективним досвідом Церкви. Що­правда, лише для ортодоксальних християн (православних І католиків) цей досвід не менш значний, ніж Біблія та Святі Передання; протестанти ж не визнають його рівно­цінним з Біблією.

Це визначає своєрідність церковного ораторства, ос­новним жанром якого є проповідь — коментар до Біблії (хоча християнин мислиться як місіонер, що проповідує за будь-якої нагоди). Це не робить християнську риторику якоюсь "обмеженою", вузькою річчю. Більш того, саме за­вдяки апеляції до Святого Письма громадянські та інші ін­тереси людини стають "крупнішими", узагальненими. Політичний чи інший момент, якому потрібно надати місце в проповіді, мусить мати органічний зв'язок зі Святим Пи­сьмом. Проповідник не повинен відділяти Біблію від мир­ського, світського, а, навпаки, якомога інтенсивніше спо­лучати їх. Але треба, щоб події життя слугували ілюстра­цією до Писання, а не, навпаки, коли Писання є "ілюстрацією" для зведення якихось політичних або жит­тєвих рахунків.

Найперше, що потрібно прихожанам засвоїти з Біблії, це — Декалог, (десять заповідей праведного життя), а також Заповіді Блаженства з Нового Завіту. Необхідно, щоб паства засвоїла, як важливо знати молитви (Сам Христос дав як зразок проникливу молитву "Отче наш"). Широко використовується в богослужінні Псалтир і пізні­ша християнська гімнографія. Церква також потурбувала­ся, щоб певне коло повсякденних та урочистих молитов стало немовби коротким ліричним викладом Святого Пи­сьма та подій церковного року, допомагало людині відчу­вати свою причетність до справ Божих. Проповідник же має закликати людей молитися.

О проповіді-прихожанин мусить засвоїти Священну Іс­торію — творення світу й людини, відпадіння людини від Бога, історію праотців та патріархів, гніву Божого на давнє людство, утворення народу Божого та основних подій упродовж його існування (обрання Авраама, посе­лення його нащадків в Єгипті, Вихід з Єгипту, стримання Закону, відвоювання Палестини, історія Царів та Храму, руйнація Ізраїлю та Юдеї, пророцтва про Спасителя та ін., земне життя, проповідь, мучеництво, смерть і Воскресіння Христа, дії апостолів, об'явлення про Страшний Суд). Нага- дуємо: в євангельських та апос­тольських читаннях за рік прочитується на Літургії Новий Завіт (крім Апокаліпсису), а Старий за нагоди, доречно якомога ширше згадувати, тлумачити й показувати як предтечу Нового.

При цьому потрібно пам'ятати, що Священна історія мусить тлумачитися в трьох аспектах: а) богословському; б) історичному; в) літературному.