2. Академічне красномовство

Академічне красномовство — це ораторська діяльність науковця та викладача, який доповідає про результати дослідження або популяризує досягнення науки. Воно застосовується у навчальних і науковій ауди­торіях. Слово походить від грецького ακαδέμια— так називалися сади, поблизу Афін, що начебто належали мі­фічному героєві Академу. Згодом цим словом назвали фі­лософську школу, засновану Платоном у IV ст. до н. е. са­ме в цій місцевості.

Античне академічне красномовство було ще дуже не­вимушеним — так, Арістотель міг читати лекції під час прогулянок з учнями. Проте з часом школа ставала все більш регламентованою і до V ст. н. е., усталився навіть тип лекції. В Європі академічне красномовство почало ди­намічно розвиватися в середньовічних університетах. Воно Існувало тоді в лоні схоластики, що успадкувала від антич­ної софістики інтерес до умоглядних речей (лекція та дис­пут були домінуючими формами). Але особливого розкві­ту набуло воно в післяренесансний період, коли наука, звільнившись від схоластичних моделей, почала широко проникати у світ матеріальних явищ і описувати його. Ус­кладнюється робота вищої та середньої шкіл, виникає нау­кова педагогіка (Ян Амос Коменський). Усе це стало най­суттєвішим чинником у процесі формування сучасної сис­теми академічного красномовства.

В Україні зародження академічного красномовства пов'язано з функціонуванням Острозької школи та Києво-Могилянської Академії, хоча релікти схоластики тут ще були дуже відчутні. Згодом воно розвивається у стінах кількох університетів (Київського, Львівського, Харків­ського та ін.).

Головні риси академічного красномовства —

• доказо­вість,

• бездоганна логічність,

• точність мислення,

• чітка термінологія, позбавлена будь-якої двозначності.

Наука, як відомо, є точним описом реальних і матеріальних явищ світу. Науковий опис цих явищ в усній мові і живить ака­демічне красномовство. Не менш суттєво, що результати наукових досліджень мають бути донесені до громадсь­кості (не кажучи вже про студентів та учнів) у дещо спро­щеній (адаптованій) формі. Водночас учні школи та сту­денти повинні опанувати мову науки, її термінологію та спосіб викладу. Звичайно, ідеалом наукової лекції є ви­клад, адекватний складності об'єкта дослідження. Тому виступи видатних учених перед професійною аудиторією часто важкодоступні навіть вченим-початківцям, не кажу­чи вже про школярів або широке коло слухачів. Адаптації матеріалу відповідно свідомості учнів сприяє використан­ня різноманітних наочних технічних засобів.

Лектор-професіонал не замикається на предметі своєї науки, а дбає про міжпредметні зв'язки, оскільки будь-яка галузь науки Існує не ізольовано, вона пов'язана з ін­шими галузями знання. Наприклад, викладач риторики не може не апелювати до історії, філософії, релігієзнавства, літературознавства і психології.

До жанрів академічного красномовства належать:

наукова доповідь;

наукове повідомлення;

наукова лекція (вузівська та шкільна);

реферат,

виступ на семінарському занятті,

науково-популярна (публічна) лекція,

бесіда

Лекція — основний жанр академічного красномовства: Це монологічний вид виступу, але погано, якщо лекція пе­ретворюється на монолог викладача без зворотного зв'яз­ку з аудиторією. Аудиторія повинна не тільки слухати, а й активно сприймати матеріал. Для цього існує певна систе­ма прийомів : наприклад, проблемний виклад теми, коли лектор не дає готових оцінок, а подає різноманітні точки зору, що існують у науці та можуть навіть суперечити од­на одній — це провокує інтерес слухачів до матеріалу та їх розумову активність.

У рамках кожної наукової дисципліни можна форму­вати корпус лекцій, що відбиває загальнодидактичні прин­ципи поступовості та дозованості навчання (вступні, уза­гальнюючі, оглядові та ін,). Дуже важливо, щоб лектор пов'язував новий матеріал з опанованим; до лекції можна вводити елементи діалогу з аудиторією (наприклад, якщо потрібно пригадати, що вивчалося на попередніх занят­тях).

Цікаво простежити, як вузівська лекція поступово пе­ретворювалася на науково-популярну (публічну). Оскіль­ки відвідування занять у XIX ст. було вільним, то лекції талановитих викладачів приваблювали багатьох студентів, а згодом і широке коло зацікавлених. З другої половини XIX ст. лекції вже читаються вченими спеціально для ши­рокої аудиторії, виникає науково-популярна лекція.

Досвідчені викладачі широко використовують також різноманітні форми діалогу зі слухачам: колоквіум, ди­скусію, диспут, усну рецензію, обговорення і т. ін. Деякі з цих жанрів мають письмові аналоги: наукова доповідь — стаття, усна рецензія — письмова рецензія тощо. Проте під час писемної форми навчання викладач "зв'язаний" її законами — він не може жестикулювати, висловлювати свої емоції, робити паузи тощо. В аудиторії ж оратор мо­же використовувати різні засоби впливу на слухачів, аж до акторських прийомів включно.

Саме форми діалогу переважають в сучасній школі: на­приклад, у західних навчальних закладах лекція давно втратила свою провідну роль. Центр уваги перенесено на самостійну роботу: консультації, колоквіуми, семінари і т. ін. стають основними формами контролю за навчанням студентів і школярів. Адже монолог, який не переростає у зворотний зв'язок, як твердять кібернетики, свідчить про занепад системи в цілому. Саме цей зворотний зв'язок і забезпечують згадані вище форми діалогу з аудиторією.

У такій ситуації слід вимагати від аудиторії доброго знання наукового матеріалу, будь-який виступ на семінар­ському чи практичному занятті, в дискусії чи диспуті має бути серйозно аргументованим: той, хто навчається, му­сить опанувати рекомендований список наукової літерату­ри і посилатися на ті чи інші авторитети (навіть якщо їхня позиція спростовується). Суперечка такого роду повинна ґрунтуватися на етичних засадах: будь-яке приниження чи осміювання суперника недопустиме (особливо з боку "сильного" — викладача). Це саме стосується і культури наукової дискусії.