1.Загальна характеристика античної філософії.

Слово “античний” в перекладі з латинської означає “давній”. Але у звуженому розумінні воно означає “початок європейської цивілізації та культури, греко-римський світ”.

Етапи розвитку античної філософії:

1/ натурфілософський (фізичний) або рання класика – 7-5 ст. до н.е.

2/ Висока класика – 5-4 ст. До н.Е.

3/ Пізня класика:

а/ елліністична філософія – 4-1 ст. до н.е.

б/ александрійська – 1 ст. до н.е. – 5-6 ст. до н.е.

в/ римська філософія – 1-6 ст. до н.е.

Найважливіші особливості античної філософії.

1/ набула автономного (щодо інших сфер суспільного життя) розвитку.

2/ постала відкритою і доступною: всі вільні громадяни, крім жінок, мали право займатись філософією.

3/ терпимо ставилась до різних ідей та позицій, крім атеїзму.

4/ була надзвичайно пластичною, тобто здатною набувати різних форм та виявлень.

5/ була динамічною у розвитку, приймала різні ідеї.

Які умови сприяли появі феномену античної філософії.

1/ географічно-кліматичні (перетин Європи, Азії, Африки).

2/ культурно-історичні (контакти з давніми цивілізаціями).

3/ соціальні (високий рівень розвитку соціальних стосунків, існування полісів).

4/ відносна зрозумілість античної міфології та її близькість до людини.

5/ талановитість, активність та рухливість стародавніх греків.

На відміну від східної філософської парадигми, що пояснювала світ реальних речей і явищ у химерно-фантастичному дусі, західна парадигма, вироблена насамперед давньогрецькими філософами, характеризувалася пильною увагою саме до предметно-речового світу.

Для давньогрецьких мудреців світ був живим, гармонійно впорядкованим Космосом, що нагадує собою грандіозний художній витвір. До речі, в давньогрецькій мові слово “космос” означало “лад, порядок, світопорядок”.

2. Філософія мілетської школи.

Класичний характер розвитку філософії виявився в тому, що в ній чітко й виразно продемонстровано логіку розвитку людського мислення. Розпочинається антична філософія з появи натурфілософських ідей та шкіл у Стародавній Греції.

Натурфілософія – це філософське осмислення природи (“natura” з лат. природа).

Грецькою мовою “природа” звучить як “фізис”, тому таку філософію у Стародавній Греції називали “фізичною”, а філософів – фізиками.

Засновниками філософії Стародавньої Греції вважають мілетських філософів Фалеса, Анаксімандра, Анаксімена та їхніх учнів, які жили і працювали у 6 ст. до н.е.

Те, що саме грецька філософія виникла саме в Іонії, не випадково. Мілет (західне узбережжя Малої Азії) належав до сфери відомої кріто-мікейської культури. До того ж він перебував у тісних зв’язках з давніми східними цивілізаціями.

ФАЛЕС – батько давньогрецької філософії, один із “семи мудреців” (Біант, Клеобул, Пітак, Періандр, Солон, Хілон, Фалес), першим прийшов від міфологічної до понятійної картини світу, відмовившись визнавати антропоморфних богів. В єгипетських жреців він навчився математики та астрономії.

Від нього до нас дійшли дві тези:

“Усе з води” і “Все має душу”.

Філософом Фалеса називають тому, що він висунув думку про першопочаток (“архе”) світу, а насамперед тому, що він почав це обґрунтовувати, доводити, посилаючись на те, що без води немає життя, що агрегатні стани (тверде тіло, газ, рідина) вичерпують можливі стани природної речовини. Друга теза засвідчує, що Фалес замислювався і над причинами змін та рухів, що відбуваються у природі і шукав їх причини.

Все з води, стверджував філософ, і все на воду перетворюється. Вода з легкістю втілюється в різні речі, набуває різних форм. Частина води, котра випаровується, стає повітрям; найбільш тонкі прошарки повітря спалахують у вигляді ефіру; випадаючи в осад, вода стає землею. Тому з 4-х елементів (води, вогню, землі і повітря) найпричиннішим елементом є вода. Вона – найперший, наймогутніший і найневичерпніший елемент природи.

Аргументуючи своє уявлення про воду як першооснови всього, що існує, Фалес зазначає:

По-перше, начала, зародки всього живого – вологі, оскільки всі речі беруть свій початок з води;

По-друге, всі рослини, маючи воду, ростуть, розвиваються, плодоносять, а позбавленні цього – засихають. Вода – основа, без чого не може існувати жодна істота;

По-третє, сам вогонь Сонця і зірок живиться водяними випаровуваннями, так само, як і космос.

Космологічна концепція Фалеса зводиться до трьох основних положень:

1/ Сонце, Місяць, зірки мають земле подібну природу, земля там розжарена;

2/ Земля плаває на воді, подібно до шматка деревини (Фалес пояснював у зв’язку з цим такі природні явища, як коливання грунту, землетруси тощо);

3/ начало і кінець Всесвіту – вода.

Фалес прославився одним мудрим висловом: “вода – це найкраще з усього”. За словами Арістотеля, Фалес вважав, що Земля плаває на воді, а магніт має в собі душу, бо притягує залізо, а крім того – всі речі повні богів. Добре розумівся на зорях, і зимою міг визначити, що наступного літа добре вродять оливки, він, маючи трохи грошей, понаймав за дешево всі олійниці на Хіосі і у Мілеті, бо ніхто йому не перебивав торгу. А коли настала пора давати олію і, олійниці стали всім потрібні відразу, то негайно він почав віднаймати їх за таку плату, яку призначив сам, і виручив багато грошей. Він показав, що філософ може легко розбагатіти, аби лише захотів, “але він прагне зовсім не цього”.

У письмовому вигляді філософ не залишив нічого, окрім “Морської астрономії”. Те, що ми знаємо про Фалеса, - це свідчення його сучасників. Помер Фалес на 78 році життя, спостерігаючи за змаганнями атлетів, від тисняви і спеки. На могилі філософа його прихильники написали такі слова: “Поглянь на цю могилу – вона мала, але слава глибокодумного Фалеса висока до неба”.

АНАКСІМАНДР – на відміну від свого вчителя, основою всього, що існує вважав не воду, а якесь вічне, найбільш загальне, нескінченне начало - “апейрон”.

Один із сучасників Анаксімандра про відмінність його філософської концепції пише, що, помітивши взаємоперетворення чотирьох елементів, які були в основі всіх речей, за вченням філософів, - води, повітря, вогню і землі, - він “не вважав жодного з них гідним того, щоб прийняти його за субстрат інших, але визнавав таким субстратом щось відмінне від них”. Цим іншим був апейрон – загальна, нескінченна першоречовина, суміш всіх елементів, з котрих складається світ.

Пояснюючи свій вибір такої першоречовини, як апейрон, Анаксімандр звертає увагу на дуже важливу проблематику – про виникнення світу через взаємодію протилежностей і їх боротьбу. Протилежності ( тепле і холодне, сухе і вологе) споконвічно наявні в речах і виділяються з них. На думку філософа, апейрон “сім’ятворно” містить у собі самому народженя всіх речей. Вони виникають завдяки виділеню ними “протилежності внаслідок вічного руху”.

Вічний рух є причиною виникнення світів. Форма Землі – кругла. Вона складається з двох плоских поверхностей; по одній ми ходимо, а інша їй – протилежна.

Анаксімандр був відомим в античному світі завдяки своїм науковим досягненням. Він першим винайшов сонячний годинник (так званий гномон) – стародавній астрономічний інструмент, котрий складається з вертикального стержня, встановленого на горизонтальній площині. За довжиною і спрямуванням тіні цього стержня можна було визначити висоту і азимут Сонця. Анаксімандр першим накреслив на карті заселену людьми частину Землі (ойкумену), дав перше формулювання закону збереження матерії. “Речі знищуються в ті самі елементи, з яких вони виникли відповідно до їх призначення, - стверджував він. – Вони виплачують елементам законну компенсацію у встановлений термін часу”.

АНАКСІМЕН – продовжував розвивати уявлення своїх попередників про першооснову світу.

Усі речі, котрі ми бачимо і котрі нас оточують, стверджував філософ, виникають з повітря. Воно є рухливим. Бо коли б воно не рухалося, то все, що змінюється, ніколи не могло б змінитися. Рух повітря є вічним, без нього не можливе ні виникнення, ні зіткнення. Коли повітря урівноважене, однорідно-усереднє, то воно себе нічим не виявляє, і ми його не помічаємо. Повітря виявляє себе лише тоді, коли стає холодним, теплим, вологим, рухливим. Тобто відчутних особливостей повітря набуває лише тоді, коли воно рухається: нагрівається чи охолоджується.

Усі речі природи через протилежності гарячого і холодного, котрі є у самому повітрі. Це здійснюється або шляхом розрідження повітря, коли воно нагрівається, або шляхом його згущення, коли воно охолоджується. Все, що існує, “розрідженням і згущенням” виникає. Розріджуючись, повітря стає вогнем, згущаючись – вітром, потім хмарою; згустившись ще більше, стає водою, потім землею, потім камінням, а з них – усе інше, навіть Бог.

ПІФАГОР - засновник піфагорійської філософської школи. Він і його послідовники відкидали вчення мілетських філософів і Геракліта ( все пішло з вогню) про єдине матеріальне начало, про розуміння розвитку, руху, космогонії тощо.

Піфагор стверджував, що в основі всього, що існує, його першоелементом є число. Весь світ – це гармонія чисел та їх відношення. Навіть душа є числом, котре само собою спричиняє рух. Завдяки числам утворюється “космічний порядок”. Пізнання світу – це не що інше, як з’ясування чисел, які цим світом керують. Завдяки числам всі речі піддаються підрахункам, вони можуть визначатися числами, наприклад,

Точка – це не що інше, як одиниця;

Лінія – двійка;

Поверхня – трійка;

Тіло – четвірка і т.д.

Ось розмірковування піфагорійців стосовно значення одиниці:

Одиниця, котра додана до парного числа, дає непарне (2+1=3),

А додана до непарного, дає парне (3+1=4).

Отже, одиниця має властивості роботи парене, і виходить, що сама повинна бути парною.

Одиниця - “мати богів”, загальне першочисло й основа всіх природних явищ.

Слід відзначити, що Піфагор і його послідовники, відкидаючи уявлення про протилежності, їх єдність і боротьбу, значну увагу приділяли таким протилежностям, як межа – безмежне, парне – непарне, праве – ліве, чоловіче – жіноче, спокій – рух, світло – темрява, пряме – криве, добро – зло, прямокутник – квадрат тощо. З цього приводу можна сказати так: тут, у Піфагора, ми маємо деякі елементи стихійної діалектики.

Також Піфагор поглибив знання геометрії – квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів; висловив думку про те, що Земля повинна мати форму кулі, оскільки у природі остання є “найдосконалішою формою гармонії”.

3. ВИСОКА КЛАСИКА АНТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ.

СОКРАТ – один з найбільш відомих філософів Стародавньої Греції, перший великий мислитель, котрий став родоначальником об’єктивного ідеалізму, спрямованого проти матеріалістичних вчень мілетської та ефеської філософських шкіл, автором так званого “сократичного методу”.

Сократ мав численний гурт учнів, з якими проводив свої філософські бесіди. Частина з них була налаштована проти афінської рабовласницької демократії. Саме це вважали виною Сократа і стало приводом до його переслідування. Він був звинувачений у розбеченні юнацтва вільнодумством. За вироком суду філософа у травні 399 року до н.е. стратили (випив отруту з вином). В тексті звинувачення було сказано, що Сократ “не визнає богів, котрих визнає місто, і вводить інших, нових богів. Звинувачується він у розбеченні молоді. Міра покарання – смерть”. Останні слова Сократа на суді: “Вже час іти звідси, мені – щоб вмерти, вам – щоб жити, а що з того краще, нікому не відомо”.

Сократ нічого не писав. Про його вчення ми знаємо від його сучасників та учнів. Сократ відмовився від дослідження природи, вважаючи це заняттям негідним і безбожним. Він був затятим противником матеріалістичних вчень своїх попередників. Природа, світ речей не повинні цікавити справжнього філософа. Предметом філософії може бути лиш те, що доступне людині, тобто її душа, духовне начало. Звідси і відомий афоризм Сократа: “Пізнай самого себе”. Самопізнання є, таким чином, головним завданням філософії.

Відмовившись від пізнання природи, Сократ зосереджувався на дослідженні етики, етичних проблем. Це здійснювалося у відриві від життя, практики, перетворювалося на самоціль і мало релігійно-ідеалістичний характер. Вся його етика ґрунтувалася на вченні про світовий дух, світовий розум, Бога як верховного управителя світу.

Сократ, за свідченням сучасників, справляв на присутніх особливе враження своєю логікою, почуттям гумору, вмінням знаходити суперечності у міркуваннях свого співрозмовника і їх блискуче спростовувати. Він відомий в історії філософії як автор методу, котрий названий на його честь - “сократичним”.

“Метод Сократа” – це творча дискусія між ним і його учнями, мета якої – знаходження “істини” у бесідах, суперечках шляхом формулювання низки запитань, щоб поставити супротивника у безвихідне становище і, таким чином, довести його некомпетентність. Складовими методу Сократа були: полеміка, іронія, маєвтика (маєвтика – дослівно: повивальне мистецтво – процес народження істини). Цей метод Сократа став одним із джерел діалектики.

Сократу належить така фраза: “Я знаю, що я нічого не знаю, проте інші не знають і того”. На його думку, такий сумнів повинен стримувати процес пізнаня, самопізнання, поглиблення знання.

Розповідають, що Сократ якось вирішив поспілкуватися з тими, кого вважав розумнішими за себе. Але після розмови з ними дійшов висновку, що вони більш далекі від розуміння істини, ніж він сам. “Я знаю хоча б те, - сказав Сократ потім, - що я нічого не знаю, а вони не знають навіть того”. Знання – це виявлення загального для багатьох речей шляхом індукції, наведення, переходу від пізнання окремих ознак до їх загального вихначення. Індукція Сократа – це пошук “загального” не в об’єктах природи, а в поведінці людини, її різноманітних “доброчесних” вчинках. З допомогою індуктивного методу пізнання філософ намагався визначити етичні поняття – такі, скажімо, як добро і зло, мужність, мудрість, справедливість, обман тощо. Сократ одним з перших філософів звернув увагу на значення понять у процесі пізнання, прийоми їх визначення і застосування, однак лише для етики.

Сократ вважав, що:

1/ людина повинна грунтувати свою поведінку на надійних знаннях, а останні мають бути остаточними, незмінними і завершеними;

2/ мінливі уявлення нашої душі слід вважати гадкою, але саме через їх мінливість вони не можуть бути підставою для життєвого вибору чи поведінки;

3/ справжні знання, за Сократом, слід шукати у собі (“Пізнай себе”), оскільки душа людини потенційно знає все. Слід примусити їх згадати забуте внаслідок вмирань і народжень.

ПЛАТОН –( широкоплечий) – найвидатніший представник античного ідеалізму в його найбільш розвиненій формі. Він належав до вищої рабовласницької знаті. Все своє свідоме життя боровся проти афінської демократії. Багато подорожував. Побував у Південній Італії і Сицилії. Тут ознайомився із вченням флейців і піфагорійців. Після повернення до Афін організував філософську академію, що стала основним центром боротьби проти матеріалістичних вчень мілетської школи, Геракліта, Демокріта, проти науки.

Поділяючи думки Сократа, вважав, що речі течуть і змінюються, але світ не зникає. Уявні речі, як ідеальні предмети, більше відповідають істині, ніж реальні. Ідеальний світ, за Платоном, вічний і незмінний.

Космос Платон розуміє як сукупність розуму, душі та фізичних тіл, причому розум знаходиться в душі, а душа – в фізичному тілі. Світова душа має певні функції:

По-перше: вона є джерелом руху,

По-друге: основою пізнання.

Душа безсмертна, а тіло смертне. В гносеології Платон заперечує чуттєве пізнання і його форми. З його т.з. раціональне породжує чуттєве. Він так класифікує знання:

1/ достовірні апріорні знання, дані людині Богом.

2/ близькі до достовірних – знання чисел і заснованих на числах наук.

3/ недостовірні знання – емпіричні знання, тобто знання отримані на основі відчуттів.

Великого значення Платон надавав проблемі справедливості. Оскільки ж справедливість і несправедливість найбільш виразно проявляється не в окремій людині, а в державі, то Платон запропонував нарис справедливої держави. Причиною виникнення держави, на його думку, є багатоманітність матеріальних потреб людини і неможливість їх задовільнити по одинці:

1/ правителі (філософи);

2/ воїни (захисники);

3/ землероби (забезпечують засобами для життя);

Філософія Платона відображала інтереси великих рабовласників, котрі намагались ліквідувати зачатки рабовласницької демократії і встановити неподільне панування аристократії. Платон – засновник об’єктивно-ідеалістичного напряму у філософії.

Сутність філософського вчення Платона можна відобразити в таких положеннях:

1/ існує два світи: світ ідей і світ речей. Світ ідей – дійсний, справжній, вічний, висхідний. Світ речей – недійсний, залежний від світу ідей, він є хибним, недостовірним, несправжнім. Світ, в якому ми живемо, - нестабільний, змінний, перебуває у невпинному русі, тоді коли світ ідей – стабільний, постійний, вічний.

2/ кожна річ (світу речей) має свою назву, свою ідею, котра існує самостійно, незалежно від самої речі. Речі виникають і зникають, а ідеї про речі залишаються завжди, вічно.

3/ кожна ідея про речі – це поняття про ці речі. Поняття, як і самі ідеї, вічні. Вони утворюються раніше, ніж сама річ. Поняття є передумовою речі, а не навпаки.

4/ кожна ідея – це сама сутність речі. Немає ідеї, немає і ніякої сутності речі. Ідея речі і сутність речі – тотожні.

Щоб підкреслити ілюзорність, несправжність “світу речей”, Платон наводить такий приклад: уявіть собі, що люди перебувають у глибокій печері і на стінах її бачать лише тіні тих людей, котрі проходять повз неї. Ті, що є у печері, людей не бачать, а їхні тіні, - недійсний світ. Отак і в житті: світ речей, як і самі тіні, а справжніх першооснов цих речей люди не бачать, не бачать ідей, котрі є їх сутністю.

АРІСТОТЕЛЬ – видатний філософ і вчений, засновник перипатичної коли. Це вчитель Александра Македонського.

Найперша філософська проблема в “Метафізиці” – предмет філософії. Арістотель вважав, що філософія повинна вивчати нематеріальні, самостійні, найбільш загальні причини розвитку матеріального та духовного світів і нерухомі вічні сутності (закони), а наука, яка їх вивчає, метафізикою (тобто те, що йде після фізики).

Фізика вивчає матеріальне, філософія – водночас і матеріальне й

ідеальне; вивчення ідеального – кінцева мета філософії. У цьому

плані філософія стає теологією, оскільки ідеальне є Бог.

Матерію, Арістотель розглядає як можливість, потенцію речі. Вона інертна, пасивна. Щоб із матерії виникла та чи інша річ, потрібна певна форма. Тобто, щоб стати річчю матерія повинна оформитись. Форма, за Арістотелем активна, вона є причиною руху.

Виділив 4 причини першооснови світу:

1/ матеріальна причина – те, з чого все виникає;

2/ формальна причина – в поєднанні з матеріальною дає сутність речей;

3/ рухаючи причина – вказує на джерело першоруху;

4/ цільова причина – те, заради чого виникає, розвивається і взагалі існує певна річ.

Всі 4 причини є вічними, вони притаманні живій і неживій природі.

Рух Арістотель розуміє як зміну кількості, якості та зміну місця (переміщення у просторі). Саме термін “простір” Арістотель не вживає, оскільки заперечує існування пустоти. Звідси простір для Арістотеля – це сукупність місць, що займають предмети. Без предметів не існує простору.

Поняття часу і простору, Арістотель пов’язує з рухом. Час без руху взагалі не існує. Сукупність часу – постійна зміна, тобто рух. Час – міра руху. Всяка міра вимірюється числом, яке відраховується душею.

Поняття душі багатопланове. У трактаті “Про душу” Арістотель розрізняє 3 види душі:

• рослинна (вегетативна) – душа виконує функцію живлення;

• тваринна (чуттєва) – наділена відчуттями і на їх основі може відрізняти зовн. Образи окремих предметів і явищ;

• людська (раціональна) – розумна душа, пізнає суть явищ і предметів, суть Всесвіту, зв’язок з Богом.

Самій людині притаманні три види душі. Арістотель заперечує можливість переселення душ. Інтелектуальна діяльність людини залежить від душі, оскільки Арістотель не визнавав мозок органом мислення людини.

У гносеології Арістотель розрізняв чуттєве і раціональне пізнання. Розум може існувати самостійно, незалежно від відчуттів як частина розумної душі, притаманної людині і Богу. Щоб злагодити розрив між чуттєвим і раціональним. Арістотель розрізняв пасивний розум, який відображає буття, і активний, який створює світ. Мета наближення людини до Бога залежить від співвідношення у ній пасивного і активного розуму.

В Арістотеля такі науки, як етика і політика, становлять єдиний комплекс - “філософію про людське”, в центрі якої діяльність і поведінка людини. Вищим благом людини, як зазначає він у “Нікомаховій етиці”, є щастя. Воно полягає у діяльності душі задля реалізації чеснот. Для цього необхідні певні зовнішні блага - здоров’я, багатство, соціальне становище.

Чесноти Арістотель поділяє на етичні та діаноетичні (інтелектуальні).

Етичні чесноти являють собою середину між двома протилежними пороками (принцип “Золотої середини” запозичив у Конфуція):

Мужність – між відчайдушністю і боягузтвом,

Лагідність – між гнівом і незворушністю.

Арістотель виступав проти радикальних змін суспільства. Основним завданням держави є виховання у громадян моральних чеснот. Замість станової диференціації соціальних функцій громадян, Арістотель пропонує вікову: молоді виконують функцію військову, старі – дорадчу, власне, політичну. Фізична праця – це справа рабів, а також торгівля.

“Платон мій друг, а істина дорожча”,

Вислів рим. Юристів: “хай гине світ, але торжествує право”.

У своїй праці “Політика” Арістотель, з’ясовуючи принципи державного устрою, виділяє три правильні форми такого устрою і три неправильні.

До правильних він зараховував:

☺ монархію (влада одного, що переслідує загальне благо);

☺ аристократію (влада небагатьох, кращих представників, котрі здійснюють її в інтересах усіх громадян);

☺ політію (влада більшості, яку відбирають на основі певного цензу і яка переслідує загальні блага людей).

Неправильні форми державного устрою:

☺ тиранія (влада одного, який керується власною вигодою, своїми інтересами);

☺ олігархія (влада небагатьох заможних людей, певного клану, котрий переслідує тільки власну вигоду);

☺ демократія (влада більшості незаможних громадян, яка здійснюється в інтересах суто цієї більшості).

Демократія ― “влада черні”. Арістотель був противником такої демократії. Найліпшою формою державного устрою він вважав “політію”. Арістотель виражав інтереси середніх прошарків рабовласницької знаті.

Філософ висловив дуже важливу думку про те, що в основі всіх великих суспільних потрясінь лежить майнова нерівність людей. Завдяки цьому одні люди в суспільстві щасливі, інші – нещасливі, одні мають більше благ, “ніж це необхідно” – живуть в радості, насолоджуються, інші вдаються до грабіжництва від бідності. Арістотель розумів, що “коли в державі багато людей позбавлено політичних прав, коли у ній багато злидарів, тоді така держава неминуче буває переобтяженою вороже налаштованими елементами”.

Арістотель вперше піддав аналізу форму вартості. Він дійшов висновку, що у міновій вартості товару лежить співвідношення рівності їх вартостей. Чому обмінюються товари? Тому що мають рівну вартість. Це ж – Арістотель.

“Філософія — найбільш цінна з наук, бо спрямована на пізнання першопричини, сутнісного і вічного”.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1/ З’ясуйте сутність діалектики Геракліта?

2/ Окресліть особливості піфагорійської філософської школи.

3/ Визначте відмінність між вченнями Фалеса та Анаксімандра стосовно первоначала світу.

4/ Дайте загальну характеристику філософії Арістотеля.

5/ В чому полягає сутність методу Сократа?

ТЕМАТИКА РЕФЕРАТІВ

1/ Феномен античної філософії в європейській історії.

2/ Умови та чинники формування античної філософії.

3/ Здобутки філософських шкіл пізньої античної філософії.

4/ Впливи античної філософії на розвиток української філософської думки та культури.

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА

1/ Антология мировой философии. Т.1.Кн.1. – М., 1969.

2/ Асмус В. Античная философия. – М., 1978.

3/ Кондзьолка В.В. Нариси історії античної філософії. – Львів, 1993.

4/ Конрад М. Нарис історії античної філософії. – Рим, 1974.

5/ Татаркевич В. Історія філософії. Т.1. – Львів, 1997.

6/ Філософія Стародавнього Світу: Читанка з історії філософії. – К., 1992.

РОЗДІЛ 2. ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ.

ТЕМА: СЕРЕДНЬОВІЧНА ФІЛОСОФІЯ.

МЕТА: студенти повинні

Знати • загальні особливості середньовічного типу філософії;

• основні етапи розвитку;

• провідну проблематику середньовічної філософії;

Вміти • проводити порівняння античного і середньовічного світогляду;

• виявляти позитивні і негативні риси у сприйнятті світогляду;

• бачити елементи середньовічних духовних та інтелектуальних

надбань у сучасному житті;

Розуміти • роль середньовічної філософії у становленні сучасної науки:

• нові обрії людського самовиявлення та самоусвідомлення, що були

окресленні в епоху середньовіччя.

ПЛАН

1. Зміни у світогляді під час переходу від античності до середньовіччя.

2. Християнська апологетика.

3. Патристика. Вчення Отців Церкви.

4. Схоластика. Вчення Томи Аквінського.

КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ

ДУША – в Середні віки – джерело і причина людського життя, результат вкорінення у людське тіло частки божественного духу.

ТЕОЛОГІЯ – термін, введений Арістотелем для позначення “першої філософії”; за змістом – це теоретична складова релігійного віровчення, покликана узгоджувати між собою основні догми релігії та пояснювати їх.

ТЕОЦЕНТРИЗМ – визнання Бога джерелом і основою всього сущого ( “Все, що є, - все від Бога”).