3. Філософія давнього китаю.

Історія філософської думки Китаю сягає початку 1 тис. до н.е. У центрі уваги філософії були проблеми морально-етичної природи людини та побудови досконалої держави, управління суспільством.

Духовним каноном життя Давнього Китаю є т.зв. “П’ятикнижжя” (“У-цзінь”) – у образно-міфологічній формі подано складники світобачення.

→ Світ створив першопредок Пань-Гу, який розколов первинне яйце і виділив

Небо (ідеальні закони буття)

Землю (панує стихійність і випадковість)

А Китайська держава – це “Середнє царство” – людина і держава поєднують у собі властивості Неба і Землі.

Китайське “П’ятикнижжя”

1/ Книга пісень або віршів (Ші-цзінь);

2/ Книга змін (І-цзінь);

3/ Книга літописів (Чунь-цю);

4/ Книга історій (Шу- цзінь);

5/ Книга ритуалів (лі-шу).

Філософія Стародавнього Китаю склалася на грунті різних вчень, шкіл, напрямів, міфологічного і релігійного світоглядів. Провідне місце в ній належить таким напрямкам, як конфуціанство та даосизм.

• КОНФУЦІАНСТВО ― етичне, політичне і філософське вчення, засновником і теоретиком якого був видатний китайський філософ Конфуцій (551-479рр. до н.е.).

Якщо у давньоіндійській філософії її найважливішою темою була проблема людини, інтерес до неї, то в давньокитайській філософії такою темою були проблеми регулювання відносин між людиною і суспільством, правителем і підлеглими, моральні засади їхніх взаємовідносин.

Насамперед кілька слів про Конфуція як особистість. Конфуцій – видатна, харизматична людина. Все, що ми знаємо про нього – це розповіді його учнів і послідовників, котрі записували його думки й оформили їх у книзі під назвою “Бесіди і судження”. Філософ мав 3000учнів; 72 з них були його однодумцями, а 12 були при ньому постійно.

У житті Конфуцій був привітним, уважним, ввічливим; зі своїми учнями – сердечним і щирим; у діяльності дотримувався 4 правил:

1/ не бути категоричним у своїх судженнях;

2/ не займатися пустими розмірковуваннями;

3/ не виявляти впертості;

4/ не дбати про себе особисто.

Конфуцій був прихильником традиційних китайських церемоній, дисципліни і порядку. Розповідають, що він навіть не входив до оселі, якщо хідник біля дверей був розстелений неакуратно.

Конфуцій був очевидцем хаосу, чвар, роздробленості, що мали місце в тодішньому Китаї. Причину цього він вбачав у занепаді суспільної моралі, в забутті звичаїв і традицій предків. Звернення до старовини, відродження її – ось шлях, котрий, на думку філософа, приведе до гармонійних відносин між людьми, людиною та суспільством, і, таким чином, гарантуватиме стабільність держави. Проблема регулювання суспільних відносин на основі певних моральних цінностей стали у вченні Конфуція провідними.

Конфуцій вважав, що високопорядна людина повинна володіти 5 необхідними моральними рисами:

щедрістю, щирістю, серйозністю, старанністю, добротою.

Він був переконаний, що той, хто має ці риси, “у будь якому місці Піднебесної буде вважатися гуманним”.

Моральним кредо для Конфуція була вимога: “не роби людині того, чого не бажаєш собі”. Конфуцій був прихильником чіткого розподілу обов’язків між людьми, вимагав, щоб кожен займався своєю справою, робив те, що вміє. “Державець, - говорив він, - повинен бути державцем, сановник – сановником, батько – батьком, син - сином”.

Конфуцій є уособленням Китаю, його культури і філософії.

Сутність вчення Конфуція відображає таке:

1/ Суспільно-політична концепція. Суспільство розвивається не само собою, не стихійно, а за “законами неба” як верховного божества. Держава, її правитель, його влада – божественного походження. Така “воля неба”. Соціальна нерівність, поділ людей на багатих і бідних – це теж “воля неба”. Виходячи із того, Конфуцій розподіляв людей на 4 групи:

→ перша група – це ті, хто має знання від народження, - ці знання їм дарує “небо”;

→ друга група – ті, хто набуває знання в процесі навчання;

→ третя група – ті, що вчаться і мають в цьому великі труднощі;

→ четверта група – ті, хто має великі труднощі в навчанні і не вчиться, це народ.

Перша група людей прагне до справедливості. Всі решта – до особистої вигоди. Висока моральність “благородних” людей з першої групи зумовлює їх владу над простим народом, доля якого – важка фізична праця і беззастережне підкорення людям з першої групи. Звідси і вимога Конфуція прийняти це як “волю неба” і цілком підкоритися правителю (державцю). Така точка зору на державу, владу правителя, безумовно, збігалася з інтересами панівної верхівки д/китайського суспільства.

Конфуцій вважав, що стабільність держави, влада правителя значною мірою залежить від довіри народу. Тому державець повинен використовувати всі важелі для збереження цієї довіри. Як цього досягти?

Філософ пропонує здійснити це з допомогою виховання народу, формуваня у нього доброчинних рис. Для Конфуція бути доброчинним означає:

любити не стільки себе, скільки інших;

за добро відплачувати добром;

заради чужих інтересів жертвувати своїми;

бути слухняним, покірним, шанобливим до старших, особливо тих, хто стоїть на вищих щаблях у соціальній ієрархії.

Якщо такі доброчинні риси у народу не будуть виховані, застерігає філософ, держава не буде стабільною, а її правитель може втратити владу.

Головна політична теза конфуціанства – підкорення нижчих за своїм соціальним станом вищим з метою збереження наявного ладу, забезпечення його стабільності.

2/ Морально-етична концепція Конфуція. Основою стабільності соціального устрою, збереження влади аристократії є регулювання відносин між людьми, людиною і суспільством, вищими і нижчими його верствами.

Конфуцій вважав, що наявний суспільний устрій (феодальний лад) можна зберегти лише в разі неухильного дотримання стародавніх традицій, культу предків, культурних надбань минулого, регулювання морально-етичних відносин між правителем і його підлеглими. У зв’язку з цим філософ пропонує низку заходів, щоб здійснити це на практиці. В основі цих заходів повинні бути обов’язкові життєві принципи:

“Жень” – людинолюбство;

“Сяо” – повага до батьків, старших;

“Лі” – норми поведінки, виконання ритуалів (означає, знати своє місце у суспільстві);

А також, “І” – справедливість і обов’язок;

“Чжі” – знання;

“Сінь” – досвід.

Головними в морально-етичному вчені Конфуція є поняття “лі” (етикет) і “жень”(людяність).

“Лі” – це основа гармонійних відносин між людьми, правителем і підлеглим. Дотримання “лі” означає, що кожен повинен знати своє місце у суспільній ієрархії і діяти відповідно до цього свого становища, бо його місце в цьому – не від влади, а від “волі неба”.

Якщо люди дотримуються “лі”, ними легко керувати. Без “лі” це здійснити важко. Бо поважність без “лі” призводить до метушливості; обережність без “лі” призводить до боягузтва; сміливість без “лі” призводить до смут; прямота без “лі” призводить до брутальності; Якщо дотримуватися “лі”, народом легше керувати.

Отже, конфуціанське поняття “лі” широке за своїм змістом. Це не лише правила певної соціальної поведінки, але й важливий принцип політики, засіб керування людьми і державою, критерій правильних дій державця і його підлеглих. Поняття “лі” в етиці Конфуція є основоположним не лише у відносинах між правителем і підлеглими, але й в колі родинних стосунків.

Поняття “людяність” (“жень”) в етиці Конфуція – це моральний закон. Людяним є той, хто беззастережно підпорядковує свої інтереси вищим за своїм соціальним становищем, хто вшановує старших, ставиться до них з повагою і покірливістю.

Людяність – це чемність, покірливість, терпимість, ввічливість – риси, які повинні лежати в основі керування людьми. Коли Конфуція запитали, як можна керувати людьми за допомогою ввічливості, він висловив здивування таким запитанням: “Яка ж у цьому складність? Якщо з допомогою ввічливості не можна керувати державою, то що ж це тоді за “лі” ?”

Особливо ввічливість, наголошував Конфуцій, повинна бути притаманна державним службовцям, їх ставленню до людей (дуже актуально для нашого сьогодення, чи неправда?). Згодом в китайській соціальній практиці ввічливість стала традицією, була доведена до вичерпності і відома тепер як “китайський церемоніал”.

Конфуцій висловив ряд ідей стосовно розуміння загальності руху, змін, котрі мають місце у природі. Розповідають, що, стоячи на березі річки, філософ глибокодумно промовив: “усе тече так само, як і вода. Час біжить, не зупиняючись, ні вдень, ні вночі”.

Конфуцій був прихильником “культу неба” як верховного божества. Разом з тим зауважувався, що “первоначалом усіх речей” є “ніщо і порожність”.

Державна влада, за Конфуцієм, повинна користуватися авторитетом у народу. Правителі повинні особистим прикладом повчати народ своєї країни.

Конфуціанство, його норми, правила поведінки, соціальний порядок, традиційна ритуальність – усе це було підпорядковане єдиній меті: зміцненню держави і влади правителя, вихованню підлеглих у дусі беззастережної покори їм. Протягом багатьох століть конфуціанство сприяло зміцненню феодального ладу в Китаї.

Конфуцій увійшов в історію філософської думки Піднебесної як прихильник традиційних релігійних поглядів, патріархальних родових відносин, суворої регламентації між людських стосунків, виразник інтересів китайської аристократії.

Другим провідним напрямком д/китайської філософії був даосизм.

• ДАОСИЗМ (від китайськ. дао-цзя – школа дао) виник у 2-й пол.. 1 тис. до н.е. Його засновником був видатний китайський філософ Лао-цзи (579-499рр. до н.е.)

Основні положення вчення Лао-цзи:

1/ Світ розвивається за природними законами, а не за “законами неба”. Природним законом є дао – шлях, якому з необхідністю підпорядковано все те, що існує. Дао – це “матір усіх речей”. Дао породжує одне, одне породжує два, два породжує три, а три породжує всі речі. Дао – загальний закон розвитку світу.

Дао як закон не можна ні побачити, ні відчути, ні сприйняти на дотик. Дао не має ваги, не видає звуків, не має форми. За словами Лао-Цзи, “дивишся на нього (дао), але не бачиш, слухаєш його, але не чуєш, ловиш його, але не можеш впіймати”. При цьому Лао-цзи демонструє глибоке розуміння поняття закону, що відображає загальне, котре дійсно не сприймається відчуттями, оскільки є результатом мислення, узагальнення реального світу.

2/ Важливим положенням вчення Лао-цзи є його уявлення про першооснову всього, що існує. Такою першоосновою, на його думку, є вічна, єдина і неподільна матеріальна субстанція “ці” у поєднанні з дао. Згодом у послідовників філософії Лао-цзи субстанція “ці” вже поділяється на 5 речовинних видів (природних стихій) – дерево, воду, землю, вогонь, метал, як складових елементів усіх речей.

3/ Лао-цзи, як і Конфуцій, виходив з того, що світ – змінний, плинний. У процесі цього речі перетворюються на щось інше. Все це відбувається за законами дао. Замість речей - невід’ємна властивість матеріальної субстанції “ці”. Так, “у світі найслабкіші перемагають найсильніших”; “вода м’яка, але руйнує тверде”; “звуки, зливаючись, переходять у гармонію”. Людина, зауважує Лао-цзи, не може перешкодити цим змінам, бо вони відбуваються незалежно від її волі.

4/ Лао-цзи – чи не один з перших д/китайських філософів, який звернув увагу на суперечливість буття світу. Він стверджував, що речі, досягнувши певних меж, стають іншими: “неповне стає повним; криве – прямим; порожнє наповнюється і навпаки”. Це означає, що речі мають у собі “інь” і “янь” як свої протилежності. Завдяки їх взаємодії виникає гармонія, щось нове. Взаємодію протилежностей Лао-цзи розглядав як загальну закономірність, як дао усіх речей. Вчення Лао-цзи було однією із перших філософських систем, яка започаткувала новий напрямок у філософії на основі матеріальних первоначал, відмінних від міфології, релігії і конфуціанства. Ідеї Лао-цзи мали великий вплив на розвиток культури і філософії Китаю.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1/ Дайте загальну характеристику давньоіндійським філософським вченням.

2/ З’ясуйте сутність основних істин буддизму.

3/ Обгрунтуйте зміст та особливості філософії йоги.

4/ Визначте основні ідеї даосизму.

5/ Розкрийте зміст вчення Конфуція про людину.

6/ Охарактеризуйте вчення Лао-цзи про плинність та суперечність буття.

ТЕМАТИКА РЕФЕРАТІВ

1/ Філософські ідеї Стародавньої Індії та їх сучасне значення.

2/ Сучасна оцінка вихідних ідей буддизму.

3/ Сучасна оцінка основних ідей конфуціанства.

4/ Сучасна оцінка провідних ідей даосизму.

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА

1/ Антология мировой философии. Т.1, кн.1. – М., 1969.

2/ Гессе Г. Сіддхартха // Всесвіт. 1990. №3.

3/ Древнеиндийская философия. – М., 1963.

4/ Читанка з історії філософії: У 6 кн. Кн. 1: Філософія Стародавнього Світу. – К., 1992.

5/ Щуцкий Ю.К. Китайская классическая “Книга перемен”. – М., 1993.

РОЗДІЛ: ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ.

ТЕМА: АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ.

МЕТА: студенти повинні

Знати • на яких загальнокультурних засадах виникла та отримала

початкові імпульси розвитку антична філософія;

• якими були основні етапи розвитку античної філософії;

• проблематику основних філософських шкіл античної

філософії, їх найперших представників та термінологічне

визначення їх позицій.

Вміти • провести порівняння вихідних ідей античної та східної

філософі;

• продемонструвати сучасне значення ідей античної філософії;

• аргументовано виявляти особливості історичного розвитку

людської думки;

• застосовувати характеристики провідних філософських позицій

до аналізу світоглядних ідей;

Розуміти • загальні умови та чинники розвитку філософської думки;

• закономірності розвитку як процесу, так і предмета мислення;

• евристичне значення філософських ідей і теорій античного світу.

ПЛАН

1. Загальна характеристика античної філософії.

2. Філософія Мілетської школи.

3. Висока класика античної філософії.

КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ ТА ПОНЯТТЯ

• АРХЕ – у давньогрецькій філософії – універсальний початок усього сущого;

• КОСМОС – розуміння Всесвіту як розумно та закономірно впорядкованого;

• ІДЕЯ – сукупність необхідних та достатніх елементів будь якого явища або його конструктивний принцип;

• НООС – у давньогрецькій філософії – Світовий розум, розпорядник та впорядник усього сущого у світі.