IVетап - від Гаазьких конференцій до формування сучасного міжнародного права.

Гаазькі конференції були присвячені двом основним напрямкам співробітництва держав на той час:

- регулюванню збройних конфліктів;

- мирному розв'язанню спорів.

Перша Гаазька конференція 1899 р. відбувалась за ініціативою російського імператора, у ній взяло участь 26 держав. її результатом стало підписання 3-х конвенцій:

1) про мирне розв'язання спорів;

2) про закони і звичаї сухопутної війни;

3) про застосування Женевської конвенції щодо поранених і хворих до морської війни (1864).

Перша Гаазька конференція визначила коло питань для обговорення на наступній Другій Гаазькій конференції. Остання відбулась у 1906-1907 рр. за ініціативою СІЛА. За участю 44 держав світу підписано 13 конвенцій, 1 декларація і Заключний акт, що стосувались в основному питань мирного розв'язання спорів, обмеження застосування сили, нейтралітету держав, умов ведення війни і т.д.

Проведенню Третьої Гаазької конференції завадила Перша світова війна, після завершення якої виникла необхідність утворення міжнародної політичної організації, яка мала забезпечити питання безпеки й миру в світі та співробітництва держав. Таким чином, 1919 р. було створено Лігу Націй з відповідною системою органів, контрольними повноваженнями над мандатаріями, а також захисту національних меншин; реєстрацією міжнародних договорів. Вона мала таки три суттєві риси: асоціація урядів; міжнародна організація; певний метод організації міжнародного життя, а не наддержавний орган.

Ліга Націй прагнула до створення організованого міжнародного співтовариства, водночас не забороняла війну, а лише обмежувалася регулюванням її ведення. її рішення не мали обов'язкової сили. Ця організація припинила своє існування де-факто 1939 року (1946 року де-юре), так і не забезпечивши виконання поставлених завдань і цілей, оскільки не вдалось з початком Другої світової війни гарантувати мир і безпеку в світі.

Право націй на самовизначення продемонструвала на поч. XX ст. (з березня 1917 по квітень 1918 р.) Українська Центральна Рада, історія якої символізує суперечливий процес відновлення української державності. У період існування Української Народної Республіки (УНР) 27 січня 1918 р. було підписано мирний договір між Німеччиною, Туреччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та УНР, де обумовлювались питання кордонів, дипломатичних і консульських зносин, порядок обміну військовополоненими, а також намір активного розвитку зовнішньоекономічних зв'язків.

На цей період припадає також поява у міжнародному праві доктринальних питань визнання держав. Так, доктрина Естрада, викладена в Комюніке мексиканського міністра закордонних справ про визнання держав (27 вересня 1930 р.), полягає в тому, що Мексика у питанні "визнання урядів" відмовилася від поспішного висловлювання з приводу законності або незаконності того чи з іншого іноземного уряду. Цим Мексика уникала створення "образливої практики, яка, крім того, що посягає на суверенітет ? інших націй, призводить до того, що внутрішні справи останніх можуть стати об'єктом оцінки... з боку інших урядів".

Іншим прикладом тлумачення інституту визнання держав є резолюція 40-ї сесії Інституту міжнародного права про визнання ь нових держав та їх урядів 1936 р.

Не менш цікавою з історичної точки зору є і трансформація питання про правонаступництво в міжнародному праві (Декрет Всеросійського центрального комітету рад робітничих, солдатських і селянських депутатів про анулювання державних позик, опублікований 28 січня 1918 р.).

Для історичного періоду характерний подальший розвиток міжнародно-правого інституту прав та обов'язків держав. Міжамериканська конвенція про права та обов'язки держав 1933 р. стала успішною спробою кодифікації прав та обов'язків держав.

З-поміж інших тенденцій у розвитку міжнародного права на початку XX ст. слід назвати суперечності між державами, серед яких основною була суперечність між переможцями і переможеними в Першій світовій війні. Саме ця суперечність стала причиною у 1925 р. Локарнської конференції, яка прийняла 8 актів, що регулюють відносин між західноєвропейськими країнами.

На міжнародно-правові відносини держав впливали і світові економічні кризи, прихід до влади фашизму в Німеччині в 1933 р. Мюнхенська угода, підписана 1938 р. Великобританією, Францією, Німеччиною та Італією, стала дипломатичною предтечею Другої світової війни. Вона розпочинала новий розподіл світу та розв'язання інших проблем міжнародного спілкування.

На сучасне міжнародне право значний вплив мало створення Організації Об'єднаних Націй, НАТО та ряду регіональних міжнародних організацій з метою забезпечення миру і безпеки, демократичного розвитку, свободи і загального добробуту в світі та окремих країнах.

Кінець XIX - початок XX ст. ознаменувалися суттєвими досягненнями в області міжнародно-правового регулювання. Важливими віхами в цьому напрямку стали Гаазькі конференції миру 1899 і 1907 рр.., Скликані за ініціативою Росії. Прийняті на них документи кодифікували правила ведення війни і мирного вирішення спорів, з'явилися значною віхою у формуванні міжнародного гуманітарного права. Цей період завершується закінченням Першої світової війни і створенням Ліги Націй.

У розвитку суспільства настає період соціалістичних перетворень, початок якому дала Жовтнева революція 1917 р., а 1919увійшов в історію міжнародного права як рік підписання Версальського договору, юридично оформив результати Першої світової війни. У проміжку часу з 1917 по 1991 р. поряд з діючими нормами міжнародного права виникли норми, що дозволили регулювати відносини між капіталістичним і соціалістичним світом.

Середина XX ст. відзначена співіснуванням так званих трьох світів, тобто країн, що стали на шлях соціалістичних перетворень, країн з вже сформованими капіталістичними відносинами і країн, що розвиваються, ще до кінця не визначили своє місце у світовому співтоваристві. У цей час удосконалюються інститути міжнародного права, а також помітний процес об'єднання держав в різні організації, що свідчить про прагнення людей до мирного співіснування на планеті Земля. Так, з'явився Рада Економічної Взаємодопомоги (1949 р.), Організація Північноатлантичного договору (1949 р.), Організація африканського єдності (1963 р.), і, звичайно ж, досягненням історії людства з'явився 1945 р., у якому була завершена Друга світова війна і заснована Організація Об'єднаних Націй, створена з метою підтримки і зміцнення миру, безпеки і розвитку співробітництва між державами.

У зв'язку з науково-технічною революцією, зростанням усуспільнення капіталістичного виробництва в 50-х роках XX ст. виникла так звана теорія конвергенції, яка свідчила про те, що відбувається поступове згладжування економічних, політичних, ідеологічних та інших відмінностей між капіталістичними і соціалістичними громадськими системами. Рубіж 80-90-х років XX ст. показав бурхливе перехідний період доконвергенції, пов'язаний, по всій видимості, з крахом світової соціалістичної системи і розпадом СРСР. Зараз важко навіть припустити, коли закінчиться конвергенція. Очевидно, людство нарешті усвідомлює, що воно належить «загальному дому» - планеті Земля. Це спричинить за собою поступове стирання кордонів і встановлення більш тісних зв'язків між державами. Тут важливу роль будуть грати і норми міжнародного права.

Держави поступово стануть однорідними в політичному, економічному, ідеологічному сенсі, де пануватиме фактор права, співробітництва, а не суперництва. Відтак виникне інший якісний характер міжнародних відносин, що призведе до трансформації міжнародного права і переходу до нового історичного типу суспільства. Яким воно буде - питання майбутнього.

Сучасне міжнародне право - Пронюк Н.В.

4 .

План

1.полгяд на становлення сучасного міжнародного права різних представників світу

2. риси сучасного міжнародного права

У сучасний період викликає дискусії час виникнення сучасного міжнародного права. Радянська школа міжнародного права вела відлік із моменту Великої Жовтневої соціалістичної революції. Представники західної школи міжнародного права думають, що сучасне міжнародне право бере свій початок із часу закінчення Першої світової війни і підписання системи Версальских договорів у 1919 році. Існує і третя точка зору. її представники думають, що такий відлік необхідно вести з моменту створення в 1945 році ООН. Незважаючи на різноманітні підходи до вирішення цього питання, переважна кількість вчених-міжнарод-ників сходяться на тому, що основними рисами сучасного міжнародного права є: — визнання політичних змін останніх років у світі, що носять «приголомшуючий» характер: зникнення глобального протистояння двох соціально-політичних систем (соціалістичної і капіталістичної), зникнення наддержав і поява тільки однієї наддержави — США, і модифікація міжнародно-правового регулювання зі сформованих реалій; — сприяння забезпеченню безпеки у світі, взаємовигідному співробітництву держав, розв'язанню глобальних проблем виживання людської цивілізації; — зростання інтеграції між народами і державами у всіх регіонах світу, створення загальних ринків і митних просторів (наприклад, Європейський Союз); — усвідомлення державами й об'єднання їхніх зусиль у вирішенні таких глобальних проблем сучасності, як загроза термоядерної катастрофи, загальної екологічної кризи, проблем економічного порядку в країнах, що розвиваються; — подолання класового підходу в міжнародному праві; — подолання конфронтації, зміна політики стосовно третіх країн — держави оцінюються як рівноправні суверенні суб'єкти міжнародної політики; — перехід від невизначеності в міжнародному праві до визначеності міжнародно-правових норм — відносини між державами закріплюються в міжнародних договорах, положення яких містять чітко визначені взаємні зобов'язання сторін (наприклад, гарантії США і Росії із роззброювання України); — взаємність і контрзаходи. Перше полягає у взаємному і найсуворішому дотриманні норм міжнародного права, друге — у створенні ефективного механізму відповідальності для держав-порушниць міжнародного права.

самостійна 1.1

Стрімке визнання України на міжнародному рівні дало поштовх до ґрунтовної розробки її зовнішньополітичної концепції. Визначені ще Декларацією про суверенітет принципові засади української зовнішньої політики необхідно було конкретизувати з урахуванням тих реальних проблем, що постали перед республікою після проголошення її незалежності. Активна, цілеспрямована, чітко окреслена і виважена зовнішня політика повинна була забезпечити сприятливі умови для економічного та культурного піднесення України й одночасно забезпечити її участь у розв'язанні низки глобальних і регіональних проблем, які потребували об'єднаних дій міжнародного співтовариства. Першою своєрідною програмою зовнішньополітичної діяльності незалежної України став виступ Голови її Верховної Ради Л. Кравчука на 46-й сесії Генеральної Асамблеї ООН 2 вересня 1991 р. З високої трибуни ООН, насамперед, було проголошено вірність України принципам Статуту цієї організації, Гельсинк-ського Заключного акта та Паризької хартії і підтверджено намір стати безпосереднім учасником загальноєвропейського процесу членом європейських структур. Зазначалось також, що Україна не має територіальних претензій до жодного із сусідів і виступає проти будь-яких територіальних зазіхань. Зовнішня політика України спрямована на виконання таких найголовніших завдань: 1. Утвердження і розвиток України як незалежної демократи чної держави. 2. Забезпечення стабільності міжнародного становища України. 3. Збереження територіальної цілісності держави, недоторканість її кордонів. 4. Входження національного господарства до світової економічної системи для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу. 5. Захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України. 6. Надання їм допомоги згідно з міжнародним правом. 7. Поширення у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

У зовнішній політиці Україна бере за основу фундаментальні загальнолюдські цінності і засуджує практику подвійних стандартів у міждержавних стосунках. Вона виступає проти присутності Збройних Сил інших держав на українській території, а також проти розміщення іноземних військ на територіях інших держав без чітко висловленої згоди цих держав, окрім випадків застосування міжнародних санкцій відповідно до Статуту ООН. Згідно з вимогами міжнародного права, Україна здійснює неозброєні примусові санаційні заходи у випадках міжнародних правопорушень, які завдають їй шкоди. Вона застосовує свої Збройні Сили у випадках актів збройної агресії проти неї та будь-яких інших збройних зазіхань на її територіальну цілісність та недоторканість державних кордонів або для виконання своїх міжнародних зобов'язань. Україна вважає себе, нарівні з усіма іншими колишніми радянськими республіками, правонаступницею Союзу РСР і не визнає переваг і винятків з цього принципу для жодної з держав-правонаступниць без офіційно оформленої згоди всіх цих держав. Головними сферами зовнішньополітичної діяльності України в документах визначені: 1. Розвиток двосторонніх міждержавних відносин. 2. Розширення участі в європейському регіональному співробітництві. 3. Співпраця у межах Співдружності незалежних держав. 4. Членство в ООН та інших універсальних міжнародних ор ганізаціях. Пріоритетними напрямами двосторонніх відносин України є активний розвиток відносин із такими групами держав: прикордонні держави, західні держави - члени ЄС та НАТО, географічно близькі держави, країни Азії, Азійсько-Тихоокеанського регіону Африки, Латинської Америки.

Для реалізації зовнішньополітичної діяльності створювалася внутрішньодержавна правова база. У 1992 р. було затверджено Положення "Про дипломатичне представництво за кордоном". Були розроблені правові кредити, за якими визначалася доцільність відкриття закордонних дипломатичних установ України. Визначальними тут були обставини: 1) теоретична наближеність країн до України (країни-сусіди); 2) ступінь впливу країни на міжнародній арені; 3) наявність у країні потужної української діаспори; 4) країни-центри багатосторонньої дипломатичної діяльності; 5) країни, що утворилися на території колишнього СРСР. Реалізацією зовнішньополітичних пріоритетів, які повинні були якнайефективніше забезпечити національні інтереси України, стало продиктоване відкриття у 1992 р. 18 посольств, насамперед, у п'яти державах "Великої сімки", в Польщі та Росії як стратегічно важливих для України державах. Розширювалася мережа консульських установ. У 1993 р. було відкрито 15 закордонних представництв. Наприкінці 1995 р. у системі МЗС України налічувалося вже 46 закордонних дипломатичних установ. Розширення представленості України за кордоном, з одного боку, та зміна структури й функцій центрального апарату Міністерства закордонних справ - з іншого, були взаємопов'язаними, взаємозалежними процесами. Центральний апарат від часу функціонування за нових для молодої держави історичних умов становив мобільну структуру, яка прагнула максимальної адаптації до вимог часу. Постійно здійснювалося її вдосконалення та реорганізація. Молода українська дипломатія робила чималий внесок у становлення міжнародний відносин.