4. Адаптивно-соціалізаційна теорія соціальної роботи

Дослідники проблеми адаптації особистості по-різному оцінюють зв’язок співвідношення, залежність, понятійні межі процесів адаптації та соціалізації особистості. Більшість авторів одностайні в одному: процеси соціалізації і адаптації безсумнівно взаємопов'язані, впливають певним способом один В одного і перебувають у певних співвідношеннях. Точки зору інших авторі групуються за двома напрямками.

Дослідники першої групи додержуються поглядів на адаптацію як складову частину, елемент, внесок у соціалізацію. Так, І. Мілославова вважає, «соціальна адаптація – це лише частина або момент соціалізації.» Така точка зору часто зустрічається також у західних соціологів.

Протилежна позиція, тобто розуміння адаптації ширшим поняттям від соціалізації, властива насамперед авторам, що розглядають адаптацію як сутність та субстанцію життя, яке на рівні адаптації людини здійснюється за допомогою програм спадкоємності: біологічної та соціальної. Представники цієї групи вважають, що глибшим соціальним процесом є адаптація, а соціалізація є формою адаптації, її частиною.

Насамперед слід урахувати, що адаптивно-розвиваюча концепція соціалізації спирається на взаємодію біологічного, психологічного та соціального механізмів адаптації, що дає змогу орієнтуватись у соціальній роботі на цілісну людину з урахуванням конкретних станів та відхилень на кожному з рівнів.

Ця модель соціалізації охоплює всі сфери життєдіяльності індивіда. Тим самим створюються можливості для найповнішої реалізації одного з найважливіших принципів організації соціальної роботи – комплексності.

Крім того, можливість орієнтувати форми та методи соціальної роботи згідно з різними періодами соціалізації клієнта повніше забезпечить диференційований підхід до організації соціальної роботи.

Адаптивно-розвиваюча модель соціалізації на основі механізму засвоєння, нових соціальних ситуацій орієнтує на підтримку творчості і мобільності клієнта, що особливо важливо в період кардинальних змін в усіх сферах життя суспільства.

Концепція розглядає соціалізацію як процес, що протягом усього життя людини створює передумови для організації безперервної соціальної роботи. З урахуванням того, що завдяки успішній соціалізації можна забезпечити такий розвиток та взаємодію людини і суспільства, які найбільше спрямовані а самореалізацію індивіда, забезпечення взаємодії між людьми шляхом соціальних ролей, а також збереження суспільства передаванням новим членам цінностей тих взірців поведінки, роль соціальної роботи можна визначити такими функціями:

Разом з іншими інститутами соціалізації сприяти створенню в суспільстві умов для успішного здійснення соціалізації.

Допомагати у виробленні та тренуванні індивідуального адаптивного механізму особистості.

Соціальна робота є одним з найважливіших засобів реалізації та оптимізації процесу соціалізації як цілеспрямоване управління процесом підтримки розвити особистості. Вона – частина механізму управління соціалізацією, що відбувається під певним соціальним контролем. Допомога у створенні умов для цілеспрямованого систематичного розвитку людини як суб'єкта діяльності, особистості та індивідуально сті й становить те головне, що надає соціальній роботі гуманістичного характеру.

Резюме

Сучасні теорії соціальної роботи групуються за двома критеріями – за ознакою об'єкта соціальної роботи (індивідуальна, групова та общинна робота) і за ознакою близькості до сумісних соціально-гуманітарних наук (психолого-орієнтовані, соціолого-орієнтовані і комплексно-орієнтовані теорії соціальної роботи). Кожній теорії притаманні відповідні методи соціальної роботи.

Існуючі концепції дослідження людини, що проявляються в біологізаторському, соціологізаторському та біосоціальному підходах, не дають чіткого уявлення про механізм взаємодії в людині біологічного і соціального, а тому не дозволяють адекватно описати людину як суб'єкт-об'єкт соціальної роботи.

Системний підхід до вивчення людини позбавлений такого недоліку. Людина при цьому розглядається як жива, відкрита, соціально інтегрована, саморегулююча, багаторівнева система. Взаємодія всіх рівнів людини – структурного, функціонального, психічного, свідомого та поведінково-діяльнісного, яка відбувається під впливом соціального середовища, дозволяє адекватно пояснити механізми взаємовпливу і переплетіння в діяльності людини біологічного, психічного і соціального. Основу такої взаємодії утворюють адаптивні механізми людини.

Адаптація людини є складним соціально зумовленим явищем, для якого характерна діалектично суперечлива єдність трьох рівнів адаптивної поведінки людини: біологічного, психічного та соціального при проведенні визначальної ролі останнього.

Адаптація – це спричинена змінами у взаємодії людини із навколишнім середовищем діяльність, пов'язана з оптимізацією цієї взаємодії за допомогою виконуваної на основі оцінювання характеру змін корекції поведінки людини та навколишнього середовища.

Адаптація є складовим елементом механізму соціалізації, що відбувається як сукупність адаптації до різноманітних життєвих ситуацій, під час яких нагромаджується соціальний досвід, засвоюються норми та цінності. Кожна адаптація збагачує соціальний досвід, полегшує подальшу адаптацію людини. У цьому суть адаптивно-розвиваючої моделі соціалізації.