Класифікація імунотропних препаратів:

1. Препарати мікробного походження (бронхомунал ІРС-19, рибомуніл).

2. Препарати рослинного походження (імунал, імуновіт, ехінацея).

3. Пептідні препарати (імунофан, мієлопід, гропринозин, тактивін).

4. Цитокіни та препарати на їх основі:

4.1. Препарати на основі інтерферонів (інтрон, роферон, віферон).

4.2. Індуктори інтерферонів (арбідол, аміксин, циклоферон).

4.3. Препарати на основі інтерлейкінів (ронколейкін).

4.4. Препарати на основі чинника некрозу пухлин (хебертранс).

5. Синтетічні препарати (галавіт, декаріс ізопринозин, лікопід).

6. Препарати на основі природних засобів:

6.1. Препарати імуноглобулінів людини (біавен, сандоглобін).

6.2. Імуноглобуліни, збагачені антитілами класу M (пентаглобін).

6.3. Специфічні імуноглобуліни (цитотект, гепатект).

Основні напрямки такого лікування

1) Імунотерапія, спрямована на активацію захисних сил організму.

Використовується при найрізноманітніших хронічних запальних захворюваннях, коли в цілому нормально працююча імунна система не може впоратися з чужорідним агентом повністю. Крім того, застосовується при лікуванні людей, що часто хворіють на запальні захворювання і ослаблених в результаті дії на організм шкідливих чинників фізичної і хімічної природи в умовах несприятливої екологічної обстановки.

2) Імунотерапія, спрямована на усунення імунної недостатності, що розвинулася в результаті тривалого і важкого перебігу запального процесу; що має місце у хворих онкологічними захворюваннями (що пов'язане з низькою мірою чужеродности самого патогена). За своєю суттю це також стимуляція, активація, що виводить імунну систему на новий рівень балансу її компонентів.

Що стосується лікування людей з імунопатологіями, пов'язаними з інфекцією імунних компонентів (наприклад СНІД) або лейкопроліферативними захворюваннями, то тут в основі лежить знищення патологічного початку, що ушкоджує імунну систему, - відповідно вірусу або неопластичного клону ІКК. Проте на певних стадіях цих захворювань доцільна імуностимуляція з метою активації неушкоджених ланок і компонентів для підвищення можливостей компенсації дефектної ланки.

3) Замісна імунотерапія при природжених генетичних дефектах імунної системи. У цих випадках разом з штучною компенсацією ураженої ланки зазвичай здійснюють стимуляцію останніх, нормальних ланок імунної системи.

4) Терапія, спрямована на пригнічення запального процесу при аутоіммунних і алергічних захворюваннях (пов'язаних з неадекватним запуском імунних реакцій). При цих захворюваннях на певних стадіях також використовують імуностимулюючу терапію, яка, виводячи систему на вищий рівень активності, мабуть, допомагає нормалізації її загального балансу.

5) Імуносупресивна терапія при трансплантації. Неважко відмітити, що в звичайній практиці (окрім деяких спеціалізованих клінік) абсолютно переважаюче місце належить першим двом напрямкам імунотерапії. Саме у їх здійсненні безумовну користь приносить імунограма.

Принципи імунотропної терапії:

• Клінічний пріоритет під час призначення та оцінки ефективності лікування;

• Ранній початок (одночасно з антибактерільною терапією та ін.);

• Оцінка вихідного імунного статусу та наступний імуномоніторинг;

• Вибір препарату згідно з особливостями імунітету пацієнта;

• Зниження будь-якого параметра імунітету в практично здорової людини не обов’язково є показом для імуномодуляторів;

• Аналіз співвідношення потенційної користі та можливих ускладнень імунотерапії.

В основі принципів імунотерапії – теоретичне уявлення про функціонування імунної системи. Якщо виходити з фізіологічного розуміння роботи системи захисту організму основою функціонування імунної системи є запальний процес, який розгортається нею у відповідь на появу в організмі чужорідного антигена, - мікроорганізмів, вірусів, найпростіших, власних видозмінених клітин і т.д. Фактично спостерігається протистояння імунної системи і патогена. Боротьба ця далеко не завжди завершується повною перемогою імунної системи з різних причин. Через високу активність і токсичність патогена імунна система часто не в змозі знищити його повністю. Вона може лише блокувати його, не дозволяючи вирватися за певні межі. Встановлюється хитка рівновага: імунна система - патоген. Клінічно такий стан виявляється як тимчасове клінічне здоров'я (ремісія), але насправді імунна система перебуває у величезній напрузі. Така рівновага звичайно легко порушується в результаті активації патогена навіть за мінімально несприятливих для організму умов (переохолодження, стрес і т.д.). Тоді запальний процес активізується і продовжується до тих пір, поки знов не встановиться деяка рівновага імунної системи і патогена. Так перебігає хронічний запальний процес, впоратися з яким організму дуже важко.

Інша ситуація, коли імунна система не може остаточно впоратися з чужорідним, полягає в недостатності її функціонування, яка може розвинутися через втому в результаті тривалої напруженої роботи, несприятливі умови (тривала інтоксикація через внутрішні і зовнішні причини, порушення гормонального або біохімічного обміну, недостатність харчування, пригнічення ланок імунної системи інфекцією або злоякісними клонами) і інші причини. Суть імунної недостатності полягає в неможливості імунної системи розвинути рівень активності, достатній для того, щоб якщо не елімінувати, то хоч би блокувати чужорідне. При онкологічних захворюваннях у зв'язку з низьким ступенем чужерідності пухлинних клітин імунній системі також не вдається запустити відповідь достатньої активності.

Щоб допомогти імунній системі впоратися з чужорідним в тих випадках, коли вона не в змозі цього зробити сама протягом довгого часу, необхідна активація, стимуляція її функціонування. Саме підвищення активності імунної системи відносно чужорідного є тим кінцевим результатом, до якого необхідно прагнути шляхом вживання різних засобів і препаратів. З цього виходять основні принципи імунотерапії, цим визначається стратегія і тактика лікування пацієнта.

Якщо виходити з того, що мета імунотерапії – це активація роботи імунної системи, можна зробити висновок, що головна небезпека на цьому шляху – зайва стимуляція, оскільки вона може створити перенапруження, виснаження резервів і зрештою зрив роботи системи. З іншого боку, імунна система настільки складна, що імунотерапевт не може повністю і в деталях управляти нею, впливаючи на ту або іншу ланку. Він може лише підштовхнути її, запустити на активнішу роботу, побоюючись, аби дія не була дуже сильною і не спричинила небажаних наслідків. Можна думати, що такий поштовх часто не просто підсилює роботу системи, але, перекладаючи її на вищий енергетичний рівень, допомагає системі спонтанно усунути дисбаланс, що є причиною недостатності її функціонування Таким чином, завдання імунотерапії – підштовхнути імунну систему на активнішу роботу, але при цьому ні в якому разі не перестимулювати її.

Практично це виглядає так. За допомогою певної дози імуностимулюючого препарату або дії лікар задає імунній системі мінімальний імпульс активації. Після цього він повинен оцінити її роботу і лише в тому випадку, якщо її активність виявилася недостатня, можна дати ще один активуючий поштовх. Цей принцип лікування називається дозованою імунотерапією. Обов'язкова її умова - контроль стану імунної системи, оцінка ступеню її активації або напруженості.

Сучасна наукова імунологічна література, особливо вітчизняна, намагаючись створити теоретичний базис для імунотерапії, внесла істотні суперечки.

В останніх 20 років відбувається накопичення даних про імунний статус хворих різними захворюваннями, причому не з позиції системного підходу, як слід було б при вивченні такої великої і складної системи, якою є імунна, а з точки зору окремих компонентів. Намагаючись пояснити причину недостатньо ефективної роботи імунної системи відносно чужорідного, імунологи шукають її в поломках або дефіциті тих або інших компонентів. Причому за поломки нерідка приймають фізіологічні зміни значень параметрів, наприклад в період активного розвитку запального процесу. Така точка зору призводить до певного підходу щодо імунотерапії.

В даний час серед імунологів поширена концепція імунотерапії, що полягає в тому, що потрібно коригувати імунні компоненти зі зміненими параметрами, доводячи їх значення до “норми”. З цією метою часто призначають тривалі курси імуностимулюючих препаратів (10 і більше доз), які розглядають як ліки, що коригують, тобто поновлюючі ті або інші компоненти або ланки імунної системи (тому їх часто називають імуномодуляторами). Іншими словами, за допомогою коригування імунологічних параметрів прагнуть керувати роботою імунної системи. Проте якщо виходити з системних, фізіологічних уявлень, стане зрозуміло, що не можна судити про роботу всієї імунної системи по окремих її параметрах, бо система складна і ми не можемо знати всіх взаємозв'язків і взаємовпливу її компонентів. І тим більше безглуздо і навіть небезпечно намагатися вплинути на систему, впливаючи на один з її компонентів, бо кінцевий результат по тих же причинах може бути вельми далекий від очікуваного.

Практика підтвердила ці висновки. Останніми роками стала очевидна клінічна неспроможність цієї концепції імунотерапії. Штучне доведення імунологічних параметрів у розпалі захворювання до їх значень у здорових людей зазвичай не призводить до поліпшення стану пацієнта (не плутати з нормалізацією імунологічних показників при одужанні, яка настає незалежно від того, використовувалися імуномодулятори для лікування чи ні). І це легко зрозуміти, якщо мати на увазі, що імунна система - це складна багатокомпонентна система, що володіє безліччю варіантів досягнення одного і того ж кінцевого ефекту. У будь-яких випадках вона прагне досягти найкращого результату, при цьому зміни в її балансі призводять до більш менш сильних зрушень окремих компонентів. На певних етапах зрушення параметрів можуть бути вельми сильними, але ж це - на користь цілісної системи. І штучно доводити ті або інші показники до норми - означає змінити досягнутий системою баланс, що далеко не завжди корисно для системи. При оцінці системи, особливо в процесі терапевтичних дій, потрібно орієнтуватися не на окремий компонент, а на кінцевий результат роботи системи або хоч би на показник, що є комплексним, системним критерієм.

Втім, більш ніж двадцятирічні пошуки конкретних поломок в імунній системі у вигляді дефіцитів або інших дефектів компонентів при хронічних, рецидивуючих, затяжних запальних процесах, та і при онкологічних і інших важких захворюваннях успіху так і не досягли. При одному і тому ж хронічному захворюванні якщо якийсь показник імунного статусу і змінений, то лише в частини хворих, тоді як у інших пацієнтів він знаходиться в нормі. Мабуть, причини нездатності імунної системи розвинути активність, достатню для того, щоб впоратися з патогеном, тонші і знаходяться на рівні взаємозв'язків і взаємин компонентів, їх балансу, який і наводить в частини випадків до зрушень тих або інших компонентів.

Проте завдяки мультивариабельности системи ці зрушення можуть бути вельми гетерогенними навіть при одній і тій же нозології, однаковій клінічній картині. Це дуже складне теоретичне питання, і намагатися вирішити його можна лише на основі системного підходу до дослідження імунного статусу. Зараз імунологи роблять усвідомлені спроби просування в цьому напрямку. Для практики в усякому разі важливо розуміти, що кінцевий результат роботи імунної системи при перерахованих захворюваннях полягає в неможливості по тих або інших причинах розвинути достатню активність відносно чужорідного.

Досвід вживання імуностимулюючих засобів у всьому світі однозначно показав недоцільність і навіть небезпеку їх тривалих курсів і великих доз. Це побічно підтверджує концепцію використання імунотерапії для активації імунної системи, а не нормалізації рівнів її компонентів, які є, як незрідка говорять, “дефіцитними”.

Необхідно пам'ятати, що дія імуномодуляторами призводить до стимуляції не лише ІКК, але і багатьох інших живих клітин - як самого організму, так і чужорідних. Це спричиняє за собою активацію запального процесу, тобто загострення боротьби імунної системи з чужорідним. Її результат багато в чому залежить від того, наскільки сприятливі умови функціонування імунної системи, від забезпечення її роботи. ІКК в порівнянні з багатьма іншими клітинами володіють високим рівнем метаболітичної активності, тому на їх диференціювання і функціонування особливо сильно впливає наявність токсинів в організмі, збої в обмінних процесах, нестача вітамінів і інших життєво важливих речовин, насиченості тканин киснем і т. д. Звідси випливає, що другим найважливішим принципом імунотерапії є необхідність підготовки оптимального життєзабезпечення імунної системи. До заходів, що дозволяють це зробити, відносяться детоксикація організму, нормалізація обмінних процесів, загальнозміцнююча терапія.

Відмітимо, що цей принцип як найважливіша, обов'язкова частина імунотерапії не новий. Ще в минулих століттях лікарі, прагнучи мобілізувати захисні сили організму при різних хронічних захворюваннях і при затяжних процесах разом із стимулюючими організм засобами обов'язково призначали очисні і загальнозміцнюючі заходи. Таким чином, хоча в минулому столітті не знали терміну “імунотерапія”, по суті лікарі досить часто і успішно її використовували.

Сформулювавши основні принципи сучасної імунотерапії – дозована стимуляція імунної системи під контролем імуного статусу на тлі створення в організмі сприятливих умов її функціонування - необхідно розглянути питання, що зазвичай найбільш цікавить лікарів: яким імуномодулюючим препаратам слід надати перевагу в тому або іншому випадку?

Сьогодні в арсеналі лікаря є багатий набір препаратів, стимулюючих імунні процеси. Серед них важливе місце належить препаратам біологічного походження. До них відносяться тималин, тактивін, тимоптин і ін. (виділяють з тимуса великої рогатої худоби); мієлопід (з головного і кісткового мозку тварин); нуклеїнат натрію (отримують з пекарських дріжджів); продигіозан (з мікроорганізмів). Окрім того, інтерферон, інтерлейкін-2, стафілококовий анатоксин, вакцина БЦЖ, пірогенал і багато інших. Імуностимулюючими властивостями володіють деякі синтетичні препарати - наприклад левамізол, диуцифон, метилурацил, пентоксил, препарати цинку. Список імуностимулюючих засобів буде неповним, якщо не згадати різні фізико-хімічні впливи, такі як аутогемотерапія, ультрафіолетове опромінення крові і ін.

Не потрібно думати, що пріоритет у створенні імуномодулюруючих засобів цілком належить сучасній імунології. Засоби, стимулюючі захисні сили організму, були відомі здавна. У позаминулому столітті, наприклад, для цієї мети використовували мушку шпанки, кровопускання, п'явки. З першої половини минулого століття застосовують лакто- і аутогемотерапію, різні вакцини (як неспецифічний імуностимулятор в них виступає чужорідний білок). У наш час виявлено, що властивістю активувати імунну систему володіють препарати з тимуса, кісткового мозку, мікроорганізмів, ряд синтетичних ліків. Значення сучасної імунофармакології полягає не лише в різноманітності запропонованих препаратів, але і у високому ступеню їх очищення і стандартизації, що дає можливість тонкого дозування.

Всі перераховані препарати і інші подібні до них називають часто імуномодуляторами. Але потрібно чітко розуміти, що всі вони діють однотипно - як стимулятори імунної системи. Причому впливають на всю систему в комплексі, на всі її компоненти, а не селективно на ті або інші компоненти або ланки.

Ще недавно імунологи сподівалися на здобуття імуномодулятора точкової дії, тобто такого, який діяв би вибірково на той або інший компонент імунної системи. Це стимулювало розробку і вивчення все нових і нових препаратів, тобто сприяло розвитку імунофармакології. Але надії, що покладалися на той або інший препарат, кожного разу не виправдовувалися. Навіть у пробіркових дослідах з ізольованими клітинами кожен знов отриманий імуномодулятор стимулював більшою чи меншою мірою більшість ІКК. При введенні в організм він стимулював всі компоненти і ланки імунітету, всю імунну систему в цілому. Мабуть, це закономірно, бо механізм активації всіх ІКК, основних компонентів імунної системи, однаковий, і не можна чекати активації клітин одного типу або субпопуляції при інертності інших. Це, звичайно, не виключає і специфічної дії деяких препаратів. Наприклад, у відсутність Т-лімфоцитів в організмі гормон тимусу індукує їх утворення, але одночасно з цим він стимулює і В-лімфоцити, і фагоцити, і інші клітини.

З того, що всі імуномодулюючі засоби володіють однотипним, стимулюючим впливом на всю імунну систему, в цілому можна сказати, що лікареві байдуже, який препарат або дію використовувати, а отже, можна призначати будь-які. Практика підтверджує справедливість цього висновку. Проте при призначенні препарату корисно враховувати його особливості і паралельний ефект. У окремих індивідів до одних препаратів є підвищена чутливість, до інших - знижена. Таким хворим доводиться підбирати препарат в процесі лікування, замінюючи один на іншій. Добре знаючи клінічний статус пацієнта, можна індивідуалізувати підбір препарату з врахуванням його супутнього ефекту. Так, левамізол як імуномодулятор доцільно призначати при вірогідності у хворого глистяних інвазій (оскільки він є сильним антигельмінтним засобом). Оксид цинку рекомендується застосовувати як імуномодулятор в разі наявності в хворого ряду алергічних шкірних захворювань або посиленого випадіння волосся. Мієлопід володіє потужним кумулятивним знеболюючим ефектом, тому його корисно застосовувати за наявності больового синдрому, наприклад при проведенні імунотерапії у онкологічних хворих. Препарати тимусу доцільно призначати дорослим і літнім людям, враховуючи інволюцію у них тимусу. Таким чином, серед засобів, що володіють принципово аналогічною дією на імунну систему, лікар повинен підбирати індивідуальний препарат грунтуючись на паралельній його дії на інші системи і враховуючи особливості організму пацієнта.

Виходячи з принципів імунотерапії, найважливіше значення для успіху має питання про оптимальну дозу імуномодулятора. Доза препарату має бути достатньою, аби дати імунній системі імпульс активації, але не дуже великий, аби не призвести до зриву роботи системи. Дані літератури вказують на те, що мінімальний курс імуномодулятора, що забезпечує активацію імунної системи з виникненням в імунограмі змін, відповідних слабкій запальній реакції, наступний: щоденний однократний прийом імуномодулятора в мінімально можливій дозі, вказаній в інструкції, протягом 2-4 днів. Препарати можна застосовувати як парентерально, так і перорально, інтраназально, у вигляді інгаляцій або інсоляцій. Саме 2-4 дози імуномодулятора забезпечують мінімальний необхідний поштовх, що запускає активну роботу імунної системи. Причому зазвичай вистачає тих низьких доз препарату, які пацієнт отримує при інгаляціях або інсоляціях.

У відповідь на дію імуномодулятора повинна бути зміна стану здоров'я пацієнта. Але чекати цього кінцевого результату доводиться дуже довго. Для визначення ефективності приходить на допомогу імунограма, і понад усе її системний критерій, що відображає напруженість функціонування імунної системи - індекс навантаження (ІН).

Хронічні захворювання, особливо у фазі ремісії, характеризуються підвищеною напруженістю функціонування імунної системи, що відповідає низьким значенням ІН. Відновлення ІН до нормальних значень - істотна ознака, що вказує на успіх імунотерапії при хронічних захворюваннях. В цілому досягнення нормальних значень ІН – найважливіший критерій достатності проведеного циклу імунотерапії, звичайно, на тлі відповідної клінічної картини і останніх показників імунограми.

Треба відмітити, що при здійсненні імунотерапії, коли лікар впливає на всю імунну систему, основними критеріями оцінки результату можуть бути лише системні показники - такі як ІН або шкірні проби, і це зрозуміло: якісну характеристику зрушень в системі можна отримати лише на виході з системи, по кінцевому результату її роботи, або, що менш точно - по критеріях, що характеризують функціонування цілісної системи. Це, зрозуміло, непростий спосіб, але він випливає зі складності самої системи, з якою лікар має справу. Проте в нашій країні до цих пір продовжує жити спрощений підхід до оцінки дії імуномодуляторів - прогнозування дії препарату на організм по його впливу на окремі імунні компоненти, хоча практична неспроможність його була показана ще на початку 80-х років. Відповідно до нього здійснюють підбір імуномодулюючого препарату і його дози на підставі напряму дії його на клітини, виділені з крові, у різних реакціях (розеткоутворення, бласттрансформації, гальмування міграції лейкоцитів і ін.). Для цього ІКК, найчастіше лімфоцити, інкубують з препаратом в певній дозі в пробірці, потім ставлять з ними імунологічну реакцію. За наявності стимулюючого ефекту на той або інший понижений показник роблять висновок про позитивну дію випробовуваного препарату на імунну систему і рекомендують до призначення. За відсутності такої дії, а тим більше при супресуючому ефекті препарат не призначають (або відміняють, якщо він був призначений раніше). Цей спосіб оцінки дії препарату на ІКК простий і доступний, але він найчастіше не узгоджується з клінічною дією препарату на організм. Тепер здається, що це можна було б передбачити і без масових клінічних випробувань, бо такий метод прогнозування заперечує принципи функціонування великих систем. Але у момент його створення в кінці 70-х років це було важко усвідомити. Приведемо декілька пояснень неспроможності прогнозування дії препарату на організм по його впливу на ті або інші ІКК.

По-перше, дія будь-якого препарату на клітини в пробірці дуже далека від його дії на ті ж клітини в цілісному організмі. І річ не лише в тому, що практично неможливо підібрати порівняні дози і час дії або що клітини, ізольовані з крові і відмиті відрізняються по своїй фізіологічній активності від клітин, що знаходяться в організмі. Попавши в організм, препарат вступає в цикл метаболізму і знаходиться не лише у вигляді вихідної речовини, але і у вигляді різних осколків, що утворилися внаслідок руйнування його молекули, і комплексів з білковими і іншими молекулами організму, сумарний напрям дії яких може відрізнятися від дії чистих ліків.

По-друге, поступова зміна дози препарату не призводить до аналогічної зміни фізіологічної активності клітин навіть в пробірці: зазвичай відзначаються коливальні, циклічні зміни активності клітин в реакціях. Тому навіть мінімальна зміна концентрації препарату може призвести до протилежного зсуву активності клітин (наприклад, від стимуляції до пригнічення). І невідомо, яке з цих зсувів брати за основу при визначенні напряму дії препарату.

По-третє, кожен препарат не обов'язково однонаправлено впливає на ІКК всіх типів. У переважній більшості випадків один і той же препарат в однаковій дозі одинакові клітини стимулює, інші пригнічує, а на третіх майже не діє. Це добре видно при постановці реакцій з цілісною суспензією лейкоцитів, коли присутні клітини декількох типів. І в такому разі неясно, вплив препарату на які саме клітини приймати за основу при його призначенні.

Таким чином, спрощене використання тестів навантажень з імуномодулюючими препаратами in vitro для прогнозування спрямованості їх впливу на імунну систему, на жаль, не витримує теоретичної критики і не узгоджується з практичним досвідом. Втім, можна думати, що не самі ці тести погані, а немає й досі реального підходу до їх інтерпретації. Проте ясно, що в основі їх коректної інтерпретації повинен лежати системний підхід.

Невід'ємною частиною імунотерапії є детоксикація організму, оскільки від цього безпосередньо залежить можливість активного функціонування імунної системи. Зараз медики мають в своєму розпорядженні потужні високоефективні біосорбенти і способи детоксикації, такі як гемосорбція і плазмоферез. Разом з цим з давніх пір використовуються хоча і менш радикальні, але досить ефективні засоби детоксикаційної терапії. До них відносяться голодування з очисними кишковими послаблюючими або клізмами, прийом природних энтеросорбентов, таких як активоване вугілля (або більш сорбційно ємних препаратів, отриманих на основі вугілля, сполук кремнію і інших речовин, які були розроблені хіміками в останні десятиліття для гемосорбції). Це і велика група фітопрепаратів, що володіють сумою детоксикаційних, що активують функціонування печінки і нирок та послаблювальних роботу кишечника властивостей (бруньки і листя берези, листя брусниці, горець геморойний, корінь лопуха, кульбаба, плоди ялівцю, журавлина, кавун, диня і ін.). Саме ці останні засоби використовували медики всіх провідних шкіл минулих століть в різних країнах для лікування хронічних запальних процесів в комплексі із стимуляцією захисних сил організму. Всі ці засоби добре підходять для детоксикації організму при проведенні сучасної імунотерапії.

Для успіху імунотерапії велике значення мають заходи із загального зміцнення організму, нормалізації функціонування всіх його систем. У минулому лікарі рекомендували для цього прийом ряду фітопрепаратів, риб'ячого жиру, сирих фруктів і овочів, пивних дріжджів і ін. Тепер ми знаємо, що ці продукти мають високий вміст поліненасичених жирних кислот, вітамінів, мікроелементів і інших сполук, що стимулюють метаболітичні і проліферативніе процеси в організмі. Сьогодні практично всі з цих біологічно активних речовин випускаються фармацевтичною промисловістю у вигляді препаратів, досить добре засвоюваних організмом (наприклад, полівітаміни в комплексі з мікроелементами, такі як Юнікап-м і ін.; поліненасичені жирні кислоти в желатинових капсулах і ін.). Ці препарати краще дозуються і, можливо, активніше впливають на метаболізм, ніж природні продукти, що їх містять, але їх дія менш фізіологічна, а отже, може мати негативні ефекти. В той же час природні продукти, раніше застосовані лікарями, оптимально засвоюючись організмом, найм'якше і ефективно впливають на всю ланку метаболітичних процесів. Тому ми впевнені, що при проведенні імунотерапії їм слід по можливості надавати перевагу навіть над найкращими фармпрепаратами, особливо у дітей і людей похилого віку, системи організму яких найбільш ранимі.

Отже, лікар готує організм, створюючи імунній системі найбільш сприятливі умови для оптимального функціонування, після чого активує роботу імунної системи за допомогою короткого курсу невеликих доз імуномодулятора. Далі імунній системі надається повна свобода в її боротьбі з патогеном. Через деякий час лікар за допомогою імунограми оцінює успіх цієї боротьби і при необхідності дає імунній системі додатковий імпульс активації. На цих загальних принципах засновані підходи до імунотерапії хворих на хронічні запальні захворювання і пацієнтів з імунною недостатністю іншого походження. Але в кожному випадку, звичайно, є свої особливості лікування.