Тема 24. Релігійна та традиційна правова сім`я

1. Загальна характеристика мусульманської правової сім’ї.

2. Джерела та основні галузі мусульманського права.

3. Сучасне мусульманське право.

4. Особливості індуського права. Вплив англійського загального права на індуське право.

5. Сучасне індуське право.

6. Загальна характеристика сім’ї традиційного права. Формування африканської правової сім’ї. Традиційне африканське звичаєве право.

7. Вплив правових сімей на традиційне африканське звичаєве право.

8. Сучасні правові системи африканських країн.

1. Мусульманське право — сукупність підтримуваних державою релігійних, моральних і правових норм, принципів і правил, що склалися на основі релігії ісламу в тлумаченні вченими-богословами і правозна­вцями та системно викладених у шаріаті.

В ісламі (виник у VII ст.) не існує поділу релігійного, соціального і правового життя. Мусульманське право можна розглядати як специ­фічну систему права, що існує в межах ісламської релігії. Ісламська релігія має державний характер і більш, ніж всі інші світові релігії, пов'язана з правом.

Географія поширення мусульманського права велика. Традиційно воно присутнє в державах Арабського Сходу (Іран, Ірак, Йорданія, Туреччина, Кувейт і т. д.). Не менш традиційним воно є для мусуль­манських громад Африки (Сомалі, Танзанія, Кенія та ін.), Малайзії, Індонезії і ряду інших країн. Всього 46 країн у світі називають себе мусульманськими.

Через прихильність до ісламу впливу мусульманського права зазна­ють деякі з балканських країн і регіонів (Албанія, Косово), ряд країн СНД (Азербайджан, Узбекистан, Туркменістан, Таджикистан та ін.), суб'єкти Російської Федерації (Татарстан, Чеченська республіка, Бурятська республіка та ін.), а також мусульманське населення України (кримські татари). У деяких з них спостерігаються (різні за актив­ністю і глибиною) процеси відновлення принципів і норм шаріату, що сприяв уніфікації правових норм у мусульманських арабських країнах.

Ознаки мусульманського права:

1. Основу мусульманського права становить боговідвертий священний закон — шаріат. Як найважливіший невід'ємний компонент ісламської релігії, він являє собою всеосяжну систему соціального регулювання, що охоплює різні категорії норм — не лише правові, але й релігійні, моральні, побутові, додержання яких означає ведіння праведного, бажаного Аллаху жит­тя, котре приводить мусульманина в рай. Основні проблеми шаріату розробляються фікхом — теорією мусульманського права, тому шаріат нерідко ототожнюють з фікхом, проте шаріат є ширшим за обсягом. Фікх (право) входить у шаріат поряд з морально-поведінковими наставляннями, приписами культу: регламентацією молитви, посту, релі­гійних свят, інших обов'язків віруючого, тобто шаріат є зводом правил поведінки мусульманина на усі випадки життя.

Шаріат не має кодифікації, подібної до законодавчих систем кра­їн Заходу, проте його книги багато в чому виконують роль збірників законів.

2. Система мусульманського права характеризується казуальністю і догматизмом. Норми мусульманського права не мають абстрактного характеру, властивого романо-германському типу правових систем, а є казуальними, розрахованими на конкретний випадок. Догматизм полягає в тому, що шаріат вимагає виконання догми, букви приписів, а не духу. Доктринальна розробка мусульманського права утруднювала його систематизацію, хоч і додавала гнучкості та можливості роз­витку. У ньому мало узагальнень і визначень.

3. На відміну від норм романо-германського права, регулятивні но­рми мусульманського права не знають поділу на дозвільні, зобов 'язальні, заборонні. Вони усі — зобов'язальні, оскільки в їх основі лежить обо­в'язок здійснювати ті чи інші вчинки, що зумовлені їх релігійно-мо­ральною природою. Мусульманське право засноване на ідеї зобов'я­зань, покладених на людину, а не на правах, які вона може мати. Санкціям у нормах права приділено мало уваги. Санкціями за не­виконання обов'язків, покладених на віруючого, вважається гріх того, хто їх порушує.

4. Головна роль у реалізації приписів шаріату, у тому числі в галузі прав і свобод людини, відведена владі як інституту, пов'язаному нормами шаріату. Якщо концепція прав людини передбачає поширення на всіх людей прав і свобод, то релігійний ісламський догматизм розмежовує людей на праведних, приналежних до мусульманської релігії і неправедних, що належать до інших релігій, атеїстів. У серпні 1990 р. на нараді міністрів закордонних справ країн-членів ОІК (Організації Ісламської Конференції) була схвалена «Декларація з прав людини в ісламі». Вона не цілком збігається з відповідними міжнародними пактами. У ній, зокрема, підкреслюється, що людина має право на життя, свободу, рівність. Проте вже в ст. 1 відзначається, що життя є даром Аллаха і гарантується кожній людині: ніхто не може позбавити людину життя без правової підстави; турбота про збереження і продовження людського життя є обов'язком, покладеним на кожного шаріа­том. У ст. 2 відзначається, що людина народжується вільною і, оскіль­ки вона поклоняється Аллаху, ніхто не вправі поневолювати, прини­жувати, підкоряти, експлуатувати її. Ст. 19 закріплює рівність людей перед законом незалежно від того, чи наділена людина державно-влад­ними повноваженнями. Право звернення до суду гарантовано кожному, правова відповідальність визнана індивідуальною. Усі норми і прин­ципи, зафіксовані в цьому документі, а також у Статуті Ліги арабських держав, не суперечать вихідним принципам ісламу, а джерелом прав і свобод людини визнається шаріат, «божественний закон». Шаріат гарантує людині право на працю, освіту, участь у суспільному житті, закріплює необхідні соціальні гарантії. Він забороняє убивати мирних громадян, привласнювати їх власність, вирубувати ліс навіть під час війни.

5. Мусульманське право застосовується у мусульманській громаді і, як правило, не використовується за її межами. Воно діє насамперед у вза­єминах мусульман, спрямовано на консолідацію і розширення мусуль­манської громади. Шлюбно-сімейні норми мусульманського права по­ширюються винятково на мусульман і не використовуються іншими релігійними конфесіями. Відповідальність за недодержання посту під час рамадану стосується лише мусульман. Проте це не виключає пра­гнення охопити нормами мусульманського права і не мусульман (під­порядкування нормам мусульманського права не мусульманки, яка вийшла заміж за мусульманина).

2. У складі мусульманського права містяться взаємозалежні норми двох груп релігійних джерел: а) юридичні приписи Корану і Суни — зібрання юридично значимих переказів про вчинки, висловлювання і мовчання пророка Мухаммеда; б) норми, сформульовані мусульмансько-правовою доктриною на основі «раціональних» джерел — одностайної думки найбільш авторитетних правознавців («іджма»), умовиводу за аналогією («кияс»). В якості основних норм вважаються норми першої групи, особливо ті, котрі записані в Корані. Мусульманське право можна вважати окремою складовою частиною релігії ісламу.

Структуру мусульманського права складають сформовані в різні часи специфічні правові комплекси норм і принципів, що створювалися представниками основних мусульманських толків (ритів) — сунітсь­ких і несунітських — відповідно до основної тематики: релігія, сім'я, громада та ін. Проте галузевий принцип поділу норм у мусульмансь­кому праві не адекватний структурі континентально-європейського права (галузь, підгалузь, інститут). Хоч за формою структура мусуль­манського права багато в чому збігається з романо-германською: делікт­не право, тобто кримінальне право (укубай); цивільне право (муамалат): «владні норми» (сфера державно-правових і адміністративно-правових відносин); судове право; міжнародне право (сийар) та ін., а також нор­ми, що регулюють шлюбно-сімейні і спадкоємні відносини. З них прак­тично застосовуються норми сімейного, спадкоємного і кримінально­го права. Сфери торгівлі, податкової політики та адміністративного управління регулюються більш розвинутими системами сасанідського (перського) і римського права. Мусульманське право не поділяється на загальне і приватне право, як у правових системах романо-германського типу, або на за­гальне право і право справедливості, як у країнах англо-американського типу.

У системі мусульманського права існує галузь «права особистого статусу», яка відсутня у романо-германському і англо-американському праві. Вона регулює сімейні, спадкоємні і деякі інші відносини. її про­відними інститутами є шлюб, розлучення, споріднення, матеріальне забезпечення сім'ї, обов'язки по вихованню дітей, заповіт, спадкуван­ня за законом, піклування, обмеження правоздатності й інші. У цій сфері Коран має традиційну значущість. Так, юридичними нормами заборонено мусульманці виходити заміж за не мусульманина. При­сутні на весіллі свідки повинні бути мусульманами. Вийшовши заміж, жінка переходить під владу чоловіка, повинна уникати зустрічей з інши­ми чоловіками, не показуватися в громадських місцях. Чоловіку до­зволяється застосовувати до дружини покарання. Розлучення вважа­ється в основному односторонньою дією, що виходить від чоловіка. Спадкоємна частка жінки становить половину частки чоловіка та ін.

3. У сучасних правових системах мусульманських країн спостерігається зменшення впливу мусульманського права, чому сприяє їх уніфікація. Уніфікація правових систем арабського світу супроводжується присто­суванням шаріату до вимог сучасного світового ринку, до взаємови­гідного міжнародного співробітництва, що стимулює проведення кодифікації і створення переважно світських судів. Вторгнення в му­сульманські правові системи закону як основного джерела права стало необоротним процесом.

У наші дні зв'язок мусульманського права з релігією ісламу неоднозначний. З одного боку, існують правові і релігійні норми, що збі­гаються за своїм змістом і реалізуються як релігійними установами, так і державними органами. З іншого боку — держава як своїм автори­тетом, так і примусовою силою підтримує не всі релігійні норми. Вона формулює більшість норм мусульманського права поза безпосереднім зв'язком з релігійними вченнями, сприяє застосуванню юридичних норм не лише мусульманськими судами, але й світськими судовими (світські суди) і правоохоронними органами (поліція). Тому можна виділити три моделі мусульманських правових систем за місцем, яке сьогодні посідає в них мусульманське право:

Модель секуляризації — релігія відділена від державного життя. Прикладом може бути Туреччина, яка ще в 1926 р. сприйняла європейські зразки особистого статусу, сімейного права і права спадку­вання, тим самим порвала з традиційними мусульманськими нормами. Засуджено багатошлюбність, однобічне розірвання шлюбу чоловіком, нерівний розділ майна між синами і дочками покійного. Конституція Туреччини 1982 р. оголосила республіку демократичною, світською і соціально-правовою державою. Відсутні мусульманські суди. Шаріат, рішення і законоположення якого стали основою для мусульман су­нітського толку, зберіг свій вплив лише в громадянському суспільстві, яке використовує традиційно-мусульманські методи міркування і підхо­ду до вирішення життєвих питань. До цієї моделі можна віднести також країни СНД із мусульманським населенням.

Модель гармонії — іслам проголошений державною релігією, проте шаріат не є провідним джерелом права, а займає місце після кон­ституції, законів і звичаїв (Єгипет, Сирія, Туніс).

Модель коранізації — норми шаріату офіційно оголошуються державою джерелом права, що поширює свою дію на всіх осіб у межах державної території (Іран, Ірак, Саудівська Аравія, Лівія).

Серед правових систем, що звузили сферу дії мусульманського пра­ва до регулювання особистого статусу і статусу релігійних установ і за­стосовують в інших сферах світське право, незалежне від шаріату, можна виділити дві підгрупи: 1) що орієнтується на романо-германський тип правових систем (Алжир, Йорданія, Марокко, Сенегал, Ту­ніс — французьке право; Індонезія — голландське право); 2) що взяла за зразок англо-американський тип (сім'ю) правових систем (Бангла­деш, Індія, Нігерія, Судан, Танзанія).

4. Індуїстське право — сукупність моральних, релі­гійних, міфічних і правових норм, що склалися на основі релігії індуїзму і підтримуваних державою. Його слід відрізняти від сучасного національного (індійського) права. Періоди становлення сучасного права Індії: індуїстське, мусульмансько-індуїстське (мусульманська ко­лонізація Індії з XVI до XVIII ст. загальмувала розвиток індуїстського права), англо-індуїстське (англійська колонізація з XVIII ст. до 1947 р. сприяла адаптації загального права до індуїстського), індійське.

Регіони поширення індуїстського права — Індія та інші країни Південно-Східної Азії (Пакистан, Бірма, Сінгапур, Малайзія). Індуїзм сповідують громади й у країнах Східної Африки (Танзанія, Уганда, Кенія), а також у Канаді, США і Великобританії.

Ознаки індуїстського права:

1. Сформувалося в Стародавній Індії під помітним впливом міфологічних і релігійних уявлень, об'єднаних в індуїзм, і разом з ним зберігає дотепер своє регулююче значення. Специфічні особливості релігійної індуїстської свідомості:

а) шанування Вед — священних найдавніших індуїстських текстів:

б) віра в існування вічного і всеосяжного зачатка вищої реальності — не персоніфікованого брахмана;

в) поклоніння на культовому рівні численним богам і богиням (найважливішими з них є Вишну, Шива, Велика богиня, яка має різні імена: Шакті, Дурга, Калі). При цьому кожне божество виступає як об'єкт поклоніння єдиному богу, а наявність індивідуальних культів (вішнуїзм, шиванізм, шактизм) фактично являє собою три основні форми індуїзму.

2. Тісно пов'язано з традиційними індуїстськими соціальними інститутами — громадою, кастовою структурою, що характеризуються як стійкістю, так і здатністю пристосовуватися до мінливих умов життя. Якщо в західній релігійній концепції — християнстві всі люди рівні перед Богом, то в індуїзмі людина — абстракція. Людині від її народження приготована приналежність до конкретної касти. Касті властиві встановлені права, обов'язки, мораль, правосвідомість, що регламентують життя її членів. Ці положення індуїзму склали релігійно-моральний фундамент індуїстського права.

3. Правила поведінки людей викладалися в трактатах. У них класифікувалися норми відповідно до трьох принципів — релігійна заслуга (чеснота), прибуток (інтерес), почуттєве задоволення:

д х а р м а — містить норми-правила поведінки, бажані Богу;

а р т х а — містить правила поведінки, що дозволяють розбагатіти й опанувати мистецтвом керівництва (управління);

к а м а — містить правила поведінки, що переслідують мету одер­жання почуттєвого задоволення.

4. Індуїстське право разом з іншими аспек­тами його функціонування — частина «дхарми». Дхарма створила текс­ти, що навчають людину обов'язку підтримки дхармічного стану сві­ту. Організаційним принципом існування, за дхармою, є не команди і веління, а гідний спосіб життя, виконан­ня обов'язку. Особливості дхарми: (1) складається з обов'язків і вимог їх суворого виконання; (2) не містить згадувань про суб'єктивні пра­ва; (3) систему обов'язків створюють релігійні і юридичні норми без їх розрізнення; (4) визнає звичай джерелом права; (5) її літературний виклад міститься в таких священних книгах, як Веди (першоджерело дхарми), Брахман, Аран'як, Упанішади.

4. В індуїзмі небагато універсальних норм поведінки — він дозволяє різно­маніття поведінки відповідно до розходжень віку, статі, соціального стану. Немає і єдиного правового чи релігійного авторитету, здатного установити єдині норми поведінки для усіх. Тому «Дхармашастри» допускають різноманітні варіанти місцевих звичаїв, особливо тих, котрим із давніх років слідували касти, роди, сім'ї. Вони визнаються як джерело права.

4. Традиційне індуїстське право (до англійського завоювання Індії) спиралося головним чином на праці вчених, збірники, коментарі, на письмово викладені в них ідеологічні настанови, норми-звичаї, норми релігії і моралі. За змістом — це універсальне, систематизоване звичаєве право, поши­рене серед індуїстів.

7. Нормативно-правовий акт (закон) не визнається індуїстською доктриною як джерело права, проте сучасне індійське право на нього спирається. За час перебування Індії в складі Британської імперії в основному склалося коло джерел сучасного права, у яких нормативно-правовий акт, створе­ний з використанням цінностей загального права, зайняв найважливі­ше місце. Нині, окрім Конституції 1950 р., джерелами права є консти­туційні закони; акти делегованого законодавства; рішення Верховного суду в порядку конституційного контролю; правові звичаї та ін.

7. Індуїстське право знає поділ права на приватне і публічне. У джере­лах індуїстського права норми поділені в такий спосіб: дхармашастри — норми приватного права; артхашастри — норми публічного права. Такий поділ зберігся в праві сучасної Індії, причому його ро­зуміння ближче до англійського, ніж до романо-германського.

7. Організація правосуддя — сфера артхи, а дхарма виступає лише як загальне керівництво для судді, від якого можна відходити, не порушу­ючи при цьому її (дхарми) основного принципу. Судове рішення, згі­дно індуїстському праву, не може розцінюватися як обов'язковий пре­цедент, воно співвідноситься лише з конкретно розглянутою справою. Проте в умовах становлення англо-індуїстського права скасовувалися або змінювалися норми індуїстського права, і основним формальним джерелом права нарівні з законом став судовий прецедент, що продовжує використовуватися при відправленні право­суддя в сучасній Індії.

5. Індуїстське право не слід ототожнювати з правом сучасної Індії. Сьогодні правова система Індії, що випробувала значний вплив англійської правової системи, розвивається в новому руслі, проте сучасний індус традиційно зберігає прихильність індуїзму в способі життя і струк­турі суспільства. Тим фактом, що національне право теперішньої Індії називають індійським правом на відміну від індуїстського, підкреслю­ється світський характер сучасного права. Пріоритетною частиною індійського права дійсно є норми, створені в результаті правотворчості державних органів. У середині 50-х рр. XX століття вперше в Індії була проведена кодифікація права в його сучасному розумінні: прийняті чо­тири закони, присвячені сімейному і спадкоємному праву.

Проте було б перебільшенням вважати індійське право «законода­вчим» правом. Нормативні приписи законодавчих актів не вільні від впливу індуїстського права, що передавалося з покоління в покоління і збереглося в обрядах, традиціях, укладі життя, віруваннях і привне­сло свою духовну, ціннісну сутність у сучасне індійське право.

В Індії діє індуїстське право для індусів, ісламське — для мусульман, іудаїстське — для євреїв, християнське — для християн. На відміну від ісламу й інших релігій, індуїзм не є чітко сформульованою теологічною доктриною і не вимагає від своїх прихильників вірності одному віро­вченню. Проте основні положення, що містяться в ньому, підтримують­ся більшістю індусів, незалежно від їх релігійних пристрастей.

У національній правовій системі сучасної Індії рамки використання традиційного індуїстського права обмежені:

1. сферою сімейно-шлюбних відносин — народження дітей поза шлюбом; опікунство; усиновлення; шлюб; нерозділена сім'я з двох-трьох поколінь і поділ майна; спадкування майна померлого родича­ми, включаючи неподільне майно;

1. питаннями участі сім'ї і громади в релігійних і благодійних пожертвуваннях;

2. питаннями суспільного характеру — переважне право на покуп­ку, клятва, передання майна за допомогою заповіту чи іншого докумен­та та ін.;

3. внутрішньокастовими і міжкастовими відносинами.

Іншими словами, сфери впливу індуїстського права: спадкування, шлюб, касти, релігійні інститути. Але навіть там, де відбулися зміни, деякі принципи індуїстського права зберігають своє значення (наприклад, норма про те, що відсотки не можуть перевищувати суму боргу; збе­реження його ідей у концепції державного землеволодіння).

Індуїстське право в Індії відіграє незрівнянно меншу роль, ніж мусульманське право в сучасних мусульманських країнах. Воно втратило своє традиційне значення в період британської колонізації, вимушено уступивши місце англійському загальному праву, що у модифіковано­му вигляді продовжує зберігати свої позиції. У конституційному та під­приємницькому праві Індії просліджується вплив права США.

6. Традиційний тип (сім'я) правових систем — сукупність національ­них правових систем, які мають загальні закономірності розвитку і подібні ознаки, що склалися на основі традицій як основних джерел права, котрі являють собою тісне переплетення моральних, звичаєво-общинних, міфічних, релігійних, юридичних норм, визнаних держа­вою. Уданій сім'ї правових систем шанувалися традиції, і вони дотриму­ються в даний час завдяки тривалому збереженню общинного устрою.

Основні загальні ознаки:

1. шанування традицій — моральних норм (у китайському і япон­ському праві) і норм-звичаїв (в африканському праві);

1. невіддиференційованість юридичних від інших соціальних норм (моральних, звичаєво-общинних, релігійних та ін.);

3) використання релігійних норм;

4. протиставлення традиційних (моральних і звичаєвих) норм, з одного боку, і приписів законів та інших нормативних актів держа­ви, з іншого;

4. реалізація традиційного права без звертання до судових органів держави у разі його порушення, ігнорування державної допомоги в конфліктних ситуаціях і застосування примирливих процедур на ос­нові традицій;

4. відсталість юридичної інфраструктури, що існувала сторіччями: відсутність навчальних установ освіти юридичного профілю, нерозвинутість юридичної науки, низький рівень правосвідомості і правової культури суспільства;

7. вплив права колишніх метрополій на розвиток правових систем;

8. сучасне визнання закону як джерело права.

Звичаєво-общинна група (підтип) правових систем — сукупність правових систем, які сформувалися на основі норм-звичаїв, що скла­лися природним шляхом, а також правових норм, запозичених у коло­ніальних держав. Цю групу складають правові системи країн Африки і Мадагаскару.

Об'єднання в термін «африканське право», аналогом якому є «зви­чаєве право Африки», пояснюється тим, що звичаєве право у народів Африки довгий час мало перевагу перед іншими джерелами права. Говорити ж про єдине африканське право було б неправильним. Сього­дні на Африканському континенті нараховується понад 50 незалежних держав, що мають різний ступінь економічного, політичного і соціо-культурного розвитку.

Північна Африка: Алжир, Сгипет, Лівія, Марокко, Судан, Туніс

Центральна Африка: Ангола, Габон, Демократична Республіка Конго, Камерун, Конго, Сан-Томе і Принсіпе, Екваторіальна Гвінея, Чад, Центральна Африканська Республіка

Східна Африка: Бурунді, Джібуті, Замбія, Зімбабве, Комори, Кенія, Маврикій, Малаві, Мальгаська Республіка (Мадагаскар), Мозамбік, Руанда, Сейшели, Сомалі, Танзанія, Уганда, Ефіопія

Західна Африка: Бенін, Буркіна-Фасо, Гамбія, Гана, Гвінея, Гвінея-Бісау. Зелений Мис, Кот-д'Івуар, Ліберія, Малі, Мавританія, Нігер, Нігерія, Сенегал, Сьєрра-Леоне, Того

Південна Африка: Ботсвана, Лесото, Намібія, Свазіленд, ПАР

Своєрідність звичаєво-общинної групи правових систем Африкансь­кого континенту полягає в тому, що звичаєве право:

1. визнається більшістю населення як регулятор суспільних відно­син, особливо в сільській місцевості. Звичай в Африці є провідним джере­лом права. Звичай установлює правила організації суспільства як у полі­тичній, так і економічній галузях, регулює сімейні відносини, правила обміну, норми кримінального права і процесу;

1. діє в межах общини, відображає схильність людини до спіль­ності, прагнення забезпечити єдність, згуртованість соціальної групи. Кожне плем'я має свій герб. Общинно-груповий характер обов'язків і від­повідальності став однією з головних причин нерозвинутості права, юридичних професій, юридичної науки, юридичних установ на Афри­канському континенті протягом сторіч;

2. передбачає перевагу общинних зв'язків над індивідуальними. Правовий досвід країн Африки і Мадагаскару не пронизаний ідеєю самостійної цінності людського життя. Людина мислиться як частина цілого, як член певного співтовариства;

4. затверджує значну роль різного роду лідерів, котрі беруть на себе право тлумачення норм і втілюють у своїй особі єдність общини, кла­ну тощо;

4. являє собою поєднання моральних, релігійних і правових норм, а також ритуалів, що відображають шанування предків, зв'язок з нав­колишньою природою, «духами» й іншими надприродними силами;

4. не є єдиним для всіх общин, оскільки суспільство розділено за численними ознаками — етнічними, становими, релігійними. Жодна політична сила не могла стати гегемоном і консолідувати суспільство, систематизувати й уніфікувати норми різних общин у межах держави. Кожна група має свої звичаї. Різнома­ніття звичаїв, розрізненість, значний вплив міфології, відсутність пись­мової форми викладу не дозволяють ефективно використовувати їх для створення африканських національних правових систем за типом європейських.

7. У період колонізації африканських держав (XIX ст. — 50—60-і рр. XX ст.) відбувалося насадження європейсько-континентальних норм і судової системи — англійського, бельгійського, португальського, французького зразків. Французьке право введено у французьких коло­ніях Африки і на Мадагаскарі; бельгійське — у Конго; португальське — в Анголі і Мозамбіку; загальне англійське право — в англійських ко­лоніях та у Південній Африці. Без правових норм колонізатори не могли створити необхідну систему виробничих відносин, що забезпечувала б приплив сировини, збут продукції і т. д. Звичаєве право не могло дати необхідної правової бази, тому право запозичалося з Заходу. Це стосу­ється насамперед торговельного, акціонерного, патентного, морського, трудового права. Стали застосовуватися іноземні кодекси.

Колоніальні суди змінили звичаєве африканське право в на­прямку оформлення дуалістичної системи права:

• право, що введено метрополіями;

• звичаєве право.

8. Після проголошення державної незалежності країн Африки і Мадагаскару (в результаті розпаду колоніальних імперій у 50—60-х роках XX століття) формування їх правових систем відбулося різними шля­хами. Загальним для них є використання звичаєвого права при вре­гулюванні правовідносин, що стосуються землі, сім'ї, спадкування, і нині воно, як правило, виступає як субсидіарне джерело права. У сучасних правових системах Африканського континенту поряд зі звичаєвим правом співіснує право колишніх метрополій і мусульмансь­ке право. Сім з дев'яти арабських країн Африканського континенту, за винятком Сомалі і Марокко, є учасницями як Африканської хартії прав людини і прав народів (1981 р.), так і двох міжнародних пактів з прав людини: про економічні, соціальні і культурні права; про гро­мадянські і політичні права (1966). Країни Африки і Мадагаскар знаходяться в стані складного перехідного пері­оду, коли необхідно визначитися зі ступенем, способами і шляхами взаємодії правових культур — корінної звичаєво-правової (джерело — норма-звичай) і привнесеної європейської — романо-германської і ан­глійської (джерело — закон, судовий прецедент). У свій час звичаєве («архаїчне») право та общинно-африканський побут відіграли певну позитивну роль, оскільки вони виявилися резуль­татом закономірного процесу розвитку народностей, характером їх життєсприйняття. Як плід народної свідомості, звичаєве право здій­снювалося добровільно, його виконання було засновано на переконанні в справедливості правових рішень і правильності правил поведінки. За­вдяки закладеній у ньому толерантності (компромісний характер рішен­ня спорів) воно було гнучким, відкривало простір для виразу думок людей при спілкуванні і вирішенні конфліктних ситуацій.

Ступінь визнання звичаєвого права як джерела права в африкансь­ких країн є різною. Проте звичаєве право, незважаючи на позиції, що похитнулися, є традиційною об'єднуючою основою правових систем африканських країн, хоч закон здобуває усе більшого значення.

Загальною закономірністю є збереження основних ознак правових систем держав-метрополій. Вплив правових систем романо-германсько­го типу просліджується в Алжирі, Конго, Марокко, Сенегалі, Тунісі та ін.; англійської правової системи — у Нігерії, Судані, Танзанії та ін.