3. Тип Кільчасті черви, або Анеліди (Annelides). Клас Багатощетинкові, або Поліхети (Polychaeta) та Малощетинкові черви, або Олігохети (Oligochaeta).

Тип Кільчасті черви, або Анеліди (Annelides).

Це найбільш високоорганізовані черви. Здебільшого це вільноживучі тварини розміри варіюють від 0,5 мм до 3 м. Населяють вони моря, прісні водойми, а також вологий ґрунт. Більшість гідробіонтних видів веде придонний спосіб життя, живе в прибережній смузі. Є серед анелід й такі, що опускаються на глибину 1000 м, а деякі — до 8000 м. Бентосні кільчасті черви повзають по дну або зариваються в мул чи пісок, планктонні - види ведуть вільноплаваючий спосіб життя. Невелика кількість ане­лід є ектопаразитами тварин і людини (п’явки). Нараховують понад 12 тис. видів анелід, з них у фауні України - більше 300.

Будова і життєві функції.

В будові тіла анелід виділяється головна лопать (простомій), сегментованийтулуб і задня анальна лопать (пігідій). Тіло вкрите одношаровим епітелієм, що виділяє тонку кутикулу. Під ним розташований набагато краще розвинений, ніж у плоских і круг­лих червів шкірно-м'я­зовий мішок, що має два шари добре розвине­них кільцевих і поздовжніх м'язів. Крім них у рухах беруть участь і допоміжні придатки: щетинки та параподй (гр. para - ,,біля” і podion - ,,ніжка”). Щетинки розташовані поодиноко або пучка­ми правильними поздовжніми рядами. Параподії являють со­бою бічні вирости тіла з добре розвиненою мускулатурою і розміщуються по боках кожного сегмента, крім головного і заднього відділів. Вони ма­ють дві гілки - спинну (нотоподій) та черевну (невроподій), ко­жна з яких несе пучок щетинок і чутливі вусики (у багатьох поліхет спинний вусик перетворився на зябра).

Всі названі особливості будови забезпечують різноманітні рухи цих тварин у у різних середовищах.

У кільчиків виникла вторинна порожни­на тіла- целом. Вона розвивається з мезодерми, міститься між стінками тіла і внутрішніми органами й вистеле­на власним целомічним епітелієм. Целом розділе­ний перегородками на сегменти, що відповідає зовнішній сегме­нтації. Вторинна порожнина виповнена рідиною, близькою за хімічним складом до морської води. Целомічна рідина виконує ряд функцій: ,,гідравлічного скелету”, завдяки її руху переносяться поживні речовини, кисень, вуглекислий газ, про­дукти обміну речовин. Внутрішні перегородки захищають орга­нізм при пораненнях і розривах тіла. Кільчастим червам влас­тиве явище регенерації.

Нервова система цих червів також більш досконала й представлена надглотковими і підглотковими нервовими вузлами (гангліями), які з’єднуючись між собою утворюють навкологлоткове нервове кільце, і черевним нервовим ланцюж­ком із посегментно розташованими гангліями, від яких відхо­дять нерви до різних органів. Надглоткові ганглії називають головним мозком. Як вільноживучих тварин в анелід добре роз­винені органи чуття. У багатьох із них є очі, що знаходяться не лише на голові, але й на тулубі та хвості. Наявні також смакові рецептори і нюхові клітини, які сприймають за­пахи та інші хімічні подразники. Добре розвинені органи слу­ху, побудовані на зразок локаторів. У примітивних кільчаків є статоцисти. Завдяки розвитку різноманітних органів чуття анеліди дістають різноманітну інформацію про зміни в навколиш­ньому середовищі та опрацьовують її в головних гангліях. Це значно збільшило активність червів і визначило складніші фор­ми їх інстинктивної поведінки

Травна система анелід також досконаліша. У них краще виражений поділ травної системи на різні відділи, кож­ний з яких виконує свою функцію. Травна трубка, як правило, пряма і поділена на: ротову порожнину, глотку, стравохід, який розширюється у воло, мускульний шлунок, се­реднюя кишку, заднюя кишку, що закінчується анальним отво­ром. У глотку і стравохід відкриваються протоки залоз, секрет яких сприяє травленню їжі. Перетравлювання їжі відбувається в середнійкишці, стінки мають залозисті клітини, які виробляють травний фермент. Інші всмок­тують перетравлену їжу.

Органи виділення - метанефридії (гр. meta -,,після” і nephros) - служать для виділення продуктів обміну речовин. Вони розпочинаються лійкою в порожнині тіла; від лійки йде звивистий канал, який відкривається назовні в наступному сегменті. Метанефридії розташовані метамерно: у кожному сегменті їх по два.

Досконаліша у кільчаків і кровоносна система. Здебільшого вона замкнена, тобто кров не виливаючись у порожнину тіла рухається по спинній та черевній судинах, які посегментно з’єднані кільцевими. Серед основних судин виділя­ються своєю товщиною пульсуючі, які оточують страво­хід і виконують роль сердець. У стінках шкірно-м’язового мішка та навколо кишок є добре розвинена сітка капілярів (навколо-кишковий кровоносний си­нус). Кровоносна система виконує функції транспор­ту поживних речовин і га­зів, а також захисну (фаго­цити крові захоплюють ба­ктерій, інородні тіла тощо). В анелід порівняно з ін­шими червами спостерігаєть­ся інтенсифікація обміну ре­човин і дихання. Обмін газів в основному відбува­ється через шкіру, проте ба­гато морських форм мають розташовані на параподіях або на простомії шкірні зябра.

Кільчасті черви розмножуються здебільшого статевим шляхом, іноді безстатевим - брунькуванням або поділом. Вони можуть бути або роздільностатеві, або ж гермафродити. Запліднення зовнішнє або внутрішнє. Статеві залози - гонади -утворюються в основному в стінках целому. У кожному сегмен­ті тіла кільчаків є набір певних органів: параподій і щетинок, целомічних мішків, гангліїв, кільцевих судин, нефридій, гонад. Явище повторення подібних структур має назву метамерії, яка буває гомономною (усі сегменти зовні однакові) та гетерономною сегменти відрізняються за будовою). У прісноводних та наземних форм) розвитoк прямий, морсь­ких видів з метаморфозом ( є стадія личинки – трохофори).

Тип Кільчасті Черви поділяють на два підтипи: 1. Безпояскові (Асlіtellatа) і 2. Пояскові (Clitellatа).

Підтип Безпояскові (Асlіtellatа).

Представники підтипу Безпояскові - роздільностатеві організми, які не мають на тілі характерного утвору - пояска. Роз­виваються з метаморфозом, мають вкриту війками личинку трохофору. До них належать класи: Багатощетинкові черви (Ро1 усhaetа) та Динофіліди (Dinoрhі1іda).

Клас Багатощетинкові, або Поліхети (Polychaeta).

Самий численний клас анелід що об’єднує понад 6000 видів близько 200 із яких живутьу водоймах України. Здебільшого поліхети - жите­лі морських водойм (населяють весь Світовий океан) і лише зрідка - солонуватих і прісних водойм. Окремі представники ведуть паразитичний спосіб життя. Найхарактернішою ознакою багатощетинкових є наявність на кожному сегменті по парі параподій із пучками щетинок. Параподії - це зачатки кінцівки, які вперше серед безхребет­них з’явилися в поліхет. На параподіях у багатьох видів поліхет містяться розгалуже­ні зябра.

За способом живлення серед поліхет є активні хижаки, що живляться рачками, червами, молюсками, мальками риб, а та­кож детритофаги, які споживають органічні рештки.

Надглотковий ганглій багатощетинкових червів складається з трьох відділів: переднього, середнього та заднього мозку. Він є центром, який одержує і опрацьовує інформацію від органів чут­тя (очей, нюхових ямок, антен, пальп, статоцистів), координує роботу гангліїв черевного нервового ланцюжка.

Всі поліхети роздільностатеві, запліднення зовнішнє. При статевому розмноженні відбувається розвиток із перетворенням; личинка (вкрита війками трохофора) веде планктонний спосіб життя. Через деякий час починається її метаморфоз: задній від­діл виростає в довжину і ділиться на кілька сегментів (від З до 13). На них розвиваються параподії і щетинки, всередині сегментів — целомічні мішки. Так із несегментованої первиннопорожнинної трохофори формується наступна стадія - метатрохофора, посегментована і з метамерним целомом. Вона має головну лопать, декілька сегментів із параподіями та щетинка­ми і задню анальну лопать. Сегменти, що утворились у метатрохофори, називаються личинковими, або ларвальними. Метатрохофора деякий час плаває або веде придонний спосіб життя, після чого зазнає подальшого метаморфозу. На передньому краї анальної лопаті виникає зона росту, клітини якої безперервно розмножуються, утворюючи нові сегменти, які називаються постларвальними. Цей процес триває доти, доки не утвориться кількість сегментів аналогічна дорослій особині. Іноді цей процес триває до кінця життя черва. Поліхети, тіло яких про­тягом життя складається лише з ларвальних сегментів, назива­ються олігомерними (підклас Myzostomida), постларвальних (яких більшість) – полімерними. Тривалість життя поліхет - 2-3 роки. Багато поліхет гине під час розмноження, оскільки виведення статевих продуктів у них пов’язане з розри­вами стінок тіла.

Завдяки здатності до регенерації поліхети можуть розмножуватися й частинами тіла. Здебільшого це відбувається способом поперечним поділу тіла. У частин, що відділилися, відновлюється голова або хвосто­вий відділ. В окремих поліхет тіло може розпадатися на кілька частин, кожна з яких перетворюється на цілого черва (явище архітомії). Значно рідше спостерігається брунькування, при цьо­му голова формується після відшнуровування бруньки.

У деяких поліхет спостерігається метагенез - чергування нестатевого і статевого розмноження.

Цей клас поділяють на 3 підкласи: Рухливі, або Бродячі (Errantia), Сидячі (Sedentaria) і Мізостоміди (Myzostomida). Перші за допомогою параподій активно переміщуються по дну, плавають, енергійно проникають у ґрунт. У них добре розвинений головний відділ з очами та іншими органами чуття. У більшості є зябра. Мають гомономну метамерію тулуба, параподії вздовж усього тіла. За способом живлення вони найчастіше хижаки.

Сидячі форми живуть переважно в трубках, утворених із органічної речовини, що виділяється їхньою шкірою, та піщин­ками, уламками черепашок, грудочками мулу. Іноді ці трубо­чки майже повністю занурені в ґрунт, з якого виглядає лише передня частина тіла з численними щупальцеподібними відрост­ками, що утворюють ловильний апарат. Головний відділ розви­нений слабо або редукований. Параподії також розвинені слабо. Тіло здебільшого гетерономне; складаються з двох-трьох відді­лів, сегменти яких істотно відрізняються між собою.

Типовими рухливими поліхетами є - нереїди (представники родини Nereidae), які поширені в усіх морях, у тому числі в Чорному та Азовському Живлячись детритом (рослинними рештками), нереїди вклю­чають у харчові ланцюги мул. Самі ж вони мають високу кало­рійність і становлять основну кормову базу для осетрових та ін­ших риб. Осетер і севрюга майже повністю живляться нереїсом.

До підкласу Бродячі належить і тропічний вид поліхет - Тихоокеанський палоло (Eunice viridis) (род. Eunicidae), статеві продукти якого вживаються людиною в їжу. Довжина черва близько 1 м. Селиться він у розщелинах коралових рифів в тропіч­них водах Тихого океану. Дозрівання статевих продуктів у палоло збігається з певними фазами місяця. При цьому відбувається епітокія (різка зміна в будові задньої частини тіла, яка містить статеві продукти). У новолуння на поверхню океану у величезній кількості спливають епітокні форми палоло - задні частини червів завдовжки до 40 см, заповнені статевими проду­ктами. Місцеве населення збирає їх і використовує в су­шеному і смаженому вигляді у їжу.

Підклас Сидячих (Sedentaria) представляють піскожили (Arenicolidae), що населяють в північні і далекосхідні моря, а також Чорне море (Arenicola branchialis). Довжина тіла червів - до 30 см. У піскожилів добре виражена гетерономна сегментація: передню частину тіла утво­рюють шість сегментів із невеликими параподіями і без зябер, середню - 13 сегментів, що несуть зябра, і задню - різна кіль­кість сегментів без будь-яких придатків. Усі види піскожилів живуть на літоралі, найчастіше на піщаних мілинах, зариваю­чись у ґрунт на глибину до 20-30 см. Вони викопують дугопо­дібні нірки, стінки яких скріплені виділеннями шкірних за­лоз, із двома отворами на поверхні ґрунту. Піскожил захоп­лює і проковтує пісок разом із органічними рештками, якими він живиться. Пісок проходить крізь кишки і викидається зза­ду. Тому біля рота піскожила на поверхні ґрунту утворюється лійка, а позаду його тіла — конусоподібні купки землі. У лійку потрапляють гниючі рослинні рештки, якими він живиться. Коли піскожил викидає з нірки чергову порцію піску, його можуть схопити риби. Проте жертвує він лише своїм хвостом, який через певний час регенерує.

Сидячі форми поліхет очищають воду від механічних та ор­ганічних часток. Вони є чудовими біофільтратами. Піскожили і нереїди - калорійний корм для риб. Але, добре переносячи опрі­снення, нереїди проникають на рисові поля і псують сходи. Поліхети серпуліди (род. Serpulidae), що належать до підкла­су Sedentaria, живуть у вапнякових трубочках, осідаючи на днищах кораблів, спричиняють разом з іншими тваринами їх небажане обростання.

Представники підкласу Мезостоміди - ектопаразити голкошкірих. Вони мають невеликі розміри (до кількох міліметрів завдовжки) і спрощену будову.

Підтип Пояскові (Clitellatа).

Свою назву підтип отримав завдяки наявності на тілі його представників пояскової зони - клітелума. Тварини цього підтипу без параподій. Гермафродити. Запліднення внутрішнє. Яйця відкладають у коконах, які утворюються з виділень пояска. Розвиток без метамор­фозу. Об’єднує два класи: Малощетинкові і П’явки.

Клас Малощетинкові черви, або Олігохети (Oligochaeta).

Малощетинкові черви поширені на усіх континентах крім Антарктиди. Всього їх нараховують біля 5000 видів. У флорі України їх представляють біля 200 видів, 35 із яких – дощових червів.

Більша частина олігохет жителі ґрунтів суші, менша – мешканці дна прісних водойм та морів. Розміри цих тварин - від кількох дольок міліметра до 0,3-0,4 м (2,5-3 м у тропічного земляного черва Megascolides australis).

У зв’язку з пристосуванням до життя у ґрунті в малощетинкових червів зник­ли параподії, збереглися лише щетинки, кількість яких на кожному сегменті невелика. Метамерія тіла гомономна.

На відміну від поліхет слабо розвинений і головний відділ цих тварин. Він позбавлений додаткових виростів. Дихання відбувається через шкіру. Малощетинкові - гермафро­дити, проте, на відміну від полі хет, запліднення перехресне, внутрішнє, розвиток яєць пря­мий. У дощових червів чоловічі статеві органи представлені сім'яниками, що містяться в 10 та 11 сегментах, у яких розви­ваються сперматозоїди; сім'яними мішками, де вони дозрівають і зберігаються, та сім'япроводом (відкривається назовні на чере­вному боці 15-го сегмента). Жіночі статеві органи складаються з яєчників та яйцепроводів, які відкриваються на черевному боці 14-го сегмента. Крім того, є дві пари сім'яприймачів на 9 і 10 сегментах, у яких зберігається сперма, що потрапляє туди під час копуляції від іншої особини. Обмінявшись спермою, черв’я­ки розходяться. Коли дозрівають яйцеклітини, епітеліальні за­лози пояска (роміщений на 32-37-му сегментах) виділяють слиз, з якого утворюється муфта. Вона зсувається до переднього кін­ця внаслідок скоротливих рухів стінок тіла. До муфти й надхо­дять яйцеклітини та сперматозоїди при проходженні її повз від­повідні сегменти (14-й та 9-10-й). У муфті відбувається заплід­нення яєць сперматозоїдами від іншого черв’яка. Після цього вона зсувається з тіла, змикається на кінцях і перетворюється на кокон, де й розвиваються запліднені яйця. Відомі види, зда­тні до самозапліднення, партеногенезу, архітомії та ін.

Типовим представником класу є звичайний дощовий черв’як (Lumbricus terrestris (рід Lumbricus). Він поширений по всій Європі від Атлантично­го узбережжя до Уралу. Довжина дорослої особини від 15 до 30 см. На півдні України він досягає більших розмірів. Дощовий черв’як має видовжене, сегментоване, загостре­не з обох кінців тіло. Спрямовані назад щетинки (по 8 на кожно­му сегменті) дають можливість чіплятися за найменші нерівності ґрунту. Слиз, що виділяється шкірними залозами, зменшує тер­тя його тіла об ґрунт, перешкоджає його висиханню (отже, сприяє диханню, бо дихає черв'як через шкіру), має антибіотич­ні властивості. До роду Lumbricus належить також малий червоний черв’як, або малий виповзок (Lumbricus rubellus). Він удвічі коротший від попереднього, але забарвлений яскравіше. Тримається в поверхневих шарах ґрунту, у лісовій підстилці. Інший представник - алолобофора сіра, або ріллевий черв’як (Allolobophora coliginosa) – довжиною до 15 см, поширений на полях, городах, у лісах. За сприятливих умов в ґрунті на 1 м² його площі їх кількість може 400-500 особин. Під час літніх засух черв’як опускається на глибину 40-60 см, звертається клу­бком і виділяє слиз, що утворює захисну капсулу. У такому стані може перебу­вати до 2 місяців. Краще від інших видів переносить засуху.

У фауні України поши­рений також представник роду Ейзенія - Eiseenia rosae. Інший вид цього роду - ейзенія Гордєєва (Е. gordejeffi) - пе­ребуває під загрозою зник­нення. На території Укра­їни знайдена лише в доли­ні Сіверського Дінця та на півдні Запорізької області. Довжина тіла тварини - 70-125 мм, забарвлення світло-сіре. Мешкає під пологом байрачних та заплавних лісів, лісонасаджень, під посі­вами багаторічних трав. Занесена до Червоної книги.

У зв’язку з життям у ґрунті в дощових червів спростився рецепторний апарат. У зовнішніх покривах тіла розташовані різноманітні чутливі клітини, які сприймають світлові, хімічні, механічні подразнення. Найчутливіший передній кінець тіла. Будь-який шкідливий або неприємний вплив фактора навколишнього середовища викликає в дощового черв’яка захисну реа­кцію: заривання в землю, скорочення тіла, виділення на поверхні шкіри слизу. Наприклад, від яскравого світла дощовий черв’як ховається в нірку; на слабке світло він реагує позитивно (руха­ється до джерела світла). Із незвичного для нього субстрату (па­перу, скла) намагається переповзти на ґрунт. їжу дощові черви знаходять за допомогою хеморецепторів. Під час повзан­ня по поверхні ґрунту вони можуть сприймати обриси і розташування навколишніх предметів. В умовах експерименту дощові черви змінювали приро­джену поведінку на основі вироблених у них умовних рефлексів.

У ґрунті дощові черви риють глибокі ходи до 2 м від поверхні землі. У теплу і вологу погоду вони вночі виповзають зі своїх нірок, відшукують сире опале листя, інші напіврозкладені рештки рослин й затягують у нірки. Заковтують вони і землю, яку можна завжди побачити в їхніх кишках. Органічні речовини ґрунту, перегній використовуються як їжа, піщинки сприяють подрібненню і перети­ранню рослинних часточок. Перероблений ґрунт черви вики­дають на поверхню у вигляді характерних купок — капролітів. Підраховано, що за добу кожен черв’як пропускає крізь свої кишки таку кількість землі, яка дорівнює масі його тіла. Зимують черви в нижній частині своїх ходів, нижче глибини промерзання ґрунту. При переси­ханні ґрунту під час літньої посухи черви також опускаються в глибокі його горизонти.

Дощові черви відіграють величезну роль у процесах ґрунто­утворення, на що вперше вказав Ч. Дарвін (1881). Вони склада­ють від 50% до 96% усієї біомаси ґрунтових безхребетних. За рік один дощовий черв’як масою 0,52 г пропускає крізь свої органи травлення в середньому 400-500 г суміші з рослинних решток і мінеральних часток землі. На одному гектарі земельних угідь може жити від 500 тис. до 2 млн. дощових чер­вів, які переробляють і переміщують щодоби близько 1/4 т ґрунту. Роблячи ходи, дощові черви також розпушують ґрунт, сприяють його аерації і проник­ненню води. Затягуючи в нірки листя і рослинні рештки, вони удобрюють ґрунт. Капроліти цих тварин сприяють поліпшенню структури ґрунту. Вони містять велику кількість гумусу. До того ж ґрунт, який пройшов крізь кишки дощових червів, змінює свій хімічний склад: у ньому збільшується вміст магнію, каль­цію, аміаку, нітратів, фосфорної кислоти. При цьому нейтралі­зуються шкідливі ґрунтові кислоти.

Завдяки виключно важливій ролі дощових черв’яків в ґрунтоутворенні й підвищенні родючості ґрунту вони заслуговують і потребують охорони. На цих тварин негативно впливають добрива, пестициди, багато їх гине при дискуванні та інших сільськогосподарських роботах. У цілому ж на орних землях дощових червів у кілька разів менше, ніж на цілинних. З метою створення для них необхід­них умов ґрунти слід збагачувати органічними добривами, об­межувати застосування хімічних препаратів.

Деякі види дощових червів застосовують у вермікультурі (лат. vermis - черв’як): розводять у промислових умовах для одер­жання біогумусу і кормового борошна для свійських тварин. Таким є поширений в Україні гнійний черв’як (Eisenia foetida). Він Має тіло 6г 10 см завдовжки темно-червоного чи червоно-коричневого ко­льору (забарвлення не суцільне, а кільчасте). У природних умо­вах оселяється поряд із житлом людини у скупченнях гною, гнилої соломи, інших рослинних решток. Виведені його поро­ди здатні при промисловому розведенні швидко переробляти різні види гною та рослинних залишок у високоефективні екологічно чисті органічні добрива

Дощові черви можуть мати і негативне значення для люди­ни. Вони є проміжними господарями окремих видів гельмінтів, що спричиняють захворювання свійських тварин. Зокрема, вони поширюють метастронгільоз - легеневе захворювання свиней, що спричиняється глистами, а також гельмінтози курей та ін­ших птахів.

Багато видів олігохет живуть у солоних, солонуватих та пе­реважно прісних водоймах. До них належать представники родини Трубочники (Tubificidae), які є бентосними тваринами. Тіло завдовжки від 0,3 до 20 см, червоне чи рожеве (від наявності в крові гемоглобіну), ниткоподібне. Більшу час­тину тіла (2/3) трубочник занурює в ґрунт, а задній кінець ви­ставляє над поверхнею дна, здійснюючи ним коливальні рухи. Навколо нього утворюється коротка трубка із склеєних слизом часточок мулу. Саме здатність виконувати коливальні рухи, що зумовлює притік свіжої води, а також наявність гемоглобіну забезпечують виживання трубочників при дуже малій кількості кисню, а певний час - і за його повної відсутності. У крові тру­бочників наявний гемокруорин, що акумулює кисень. Задній кі­нець тіла трубочника густо пронизаний кровоносними судина­ми і виконує роль органів дихання. Розмноження статеве, від­кладають кокони з яйцями. Трубочник звичайний (Tubifex tubifex) - широко розповсюджений вид. Довжина тіла - 4-6 см. Має вздовж тіла 4 ряди щетинок: по 2 на спинному і черевному боці. Може жити в дуже забруднених водоймах (стічних кана­вах, ріках міської зони). Особливо багато їх буває на замулено­му дні (до 100 тис. екземплярів на 1 кв. м площі). Пропускаючи через кишечник мул із піском, трубочники живляться органіч­ними рештками, мінералізують їх. При цьому вони сприяють біологічному очищенню водойм і є кормом для риб.

Клас – П’явки (Hirudinea).

Група кільчаків, що пристосувалися до своєрідних умов існування: більшість із них є тимчасовими ектопаразитами ( кровососами) переважно хребетних тварин, меншість – хижаками. Клас порівняно нечисленний і об’єднує 400 видів, з них у фауні України - 30. Переважна більшість живе у прісних водоймах, невелика кількість - у солоних (у Чорному та Азовському морях відсутні) і невелика кількість на суші (у вологих тропіках).

Тіло п’явок витягнуте і сплющене, довжина - від кількох міліметрів до 15-20 см. Параподії та щетинки у них відсутні. На кінцях тіла містяться присоски. В зв’язку з необхідністю відшукувати свої жертви у них є добре розвинута сильна мускулатура (у дощових че­рвів м’язи становлять близько 30% маси тіла, а в п’явок - 65,5%), завдяки якій вони плава­ють у воді та рухаються (завдяки присоскам ,,крокують”) по субстрату.

На дні переднього присоска є ротовий отвір, а над заднім присоском заднього - анальний отвір. Тіло вкрите досить щільною кутикулою, під якою лежить шар епідермісу, багатий на залозисті та пігментні клітини (біль­шість забарвлені в чорний, коричневий, зеленуватий, сірий ко­льори). Залозисті клітини виділяють слиз, що зменшує тертя при пересуванні. Целом у більшості п’явок редукований; його залишки перетворились у систему кровоносних лакун. Проміж­ки між внутрішніми органами заповнені паренхімою. У зв’язку з активним способом життя в п’явок добре розви­нені органи чуття, зокрема, у них є очі (від 1 до 5 пар), хеморецептори у вигляді кубкоподібних сосочків. Дихають здебільшого через шкіру всією поверхнею тіла; у небагатьох морських видів є зовнішні зябра.

Травна система складається із передньої, середньої і задньої кишок. Рот веде в глотку. У хоботних п’явок у глотці є хоботок, який висовується з рота і служить для нападу на здобич. У щелепних п’явок у роті є 3 щелепи із зубчиками (близько 100 на кожній); ними вони прорізають шкіру хазяїна і живляться кров’ю, що виділяється з ранки. У глотку відкрива­ються слинні залози, секрет їх містить особливу білкову речови­ну - гірудин, яка перешкоджає згортанню крові. Глотка вико­нує роль нагнітального насоса. Середня кишка п’явок - крово­сосів має ряд бічних відростків - кишень, або мішків (від 6 до 11 пар). Особливо великі розміри має остання їх пара; вона до­сягає заднього кінця тіла. Завдяки гірудину та іншим речови­нам кров у кишенях залишається ніби законсервованою і може оберігатися до 6 місяців. Тому кровосисні види можуть довго залишатися без їжі. Ділянку кишок, що має відростки, іноді називають шлунком. Перетравлення крові відбувається у корот­кому задньому відділі середньої кишки.

У деяких хоботних п’явок кровоносна система замкненого типу, як у олігохет. У щелепних її функції виконують залишки целома. Рідина системи лакун набуває властивостей кро­ві: у багатьох випадках завдяки гемоглобіну вона забарвлена в червоний колір і містить амебоїдні клітини (виконують захи­сну функцію). Органи виділення - метанефридії.

За способом розмноження п’явки - гермафродити. Заплід­нення перехресне, внутрішнє (у щелепних п’явок). У хоботних п’явок формуються сперматофори - мішечки зі спермією, які прикріплюються до тіла партнера. Оболонки їх розчиняються, сперматозоїди проникають у середину тіла, досягають жіночих статевих клітин, запліднюючи їх. Розвиток яєць прямий, у ко­конах (кокон виділяється шкірними залозами ділянки, що є аналогічною пояску малощетинкових червів). Коколи п’явки відкладають на дно водойм, на водяні рослини або ж на березі у вологий ґрунт.

До підкласу Справжні п’явки (Euhirudineа) належать 2 ряди: Хоботні п’явки (Rhynchobdellea) і Безхоботні п’явки (Arhynchobdе11еа).

Ряд Хоботні п’явки об’єднує як хижих, так і паразитичних п’явок, які мають хоботок. Розміри - від 5 до 80 мм завдовжки. Ведуть виключно водний спосіб життя. Кро­воносна система здебільшого добре розвинена. Запліднення за допомогою сперматофорів. У деяких виражена турбота про потомство: відкладені кокони прикривають своїм тілом або вино­шують на черевному боці.

У стоячих водоймах часто оселяється гелобдела ставкова (Helobdella stagnalis); довжина її тіла - 5-6 мм. Нападає на личи­нок водяних комах, олігохет та інших безхребетних, її поїдають риби. Слимакова п'явка (Glossiphonia complanata) має листоподіб­ної форми тіло, завдовжки 15-20 мм. Паразитує на молюсках. Риб'ячі п’явки (родина Piscicolidae) паразитують здебільшого на рибах. У них передній присос виразно відмежовується від іншої частини тіла. Звичайна риб’яча п’явка (Piscicola geometra) має довжину 20-50 мм і найчастіше населяє наші водойми. На тілі однієї риби може бути декілька десятків і навіть більше сотні п’явок. Живе у водоймах, багатих на кисень . Пташині п’явки (рід Protoclepsis) легко проникають у ротову порожнину і дихальні шляхи птахів, де ссуть кров зі слизових оболонок. У стоячих водоймах поширена звичайна пташина п’явка (Protoclepsis tessulata). Масовому її розмноження може призвести при­звести до загибелі гусей і качок.

Ряд Безхоботні п’явки об’єднує здебільшого паразитів хребетних тварин, проте є серед них і хижаки. Розмі­ри - від 30 до 250 мм. Є пріс­новодні та наземні форми.

Медична п'явка (Hirudo medicinalis) поширена по всій Південній Європі, у тому чис­лі й в Україні. Живе у водо­ймах зі стоячою або слабопроточною водою. Особливо по­любляє водойми із глинистим дном. Довжина тіла - 10-12 см, ширина до 10 мм, проте може мати й більші розміри. Забар­влення верхнього боку тіла змінюється залежно від середовища, але на спині завжди є дві поздовжні жовто-рожеві сму­ги. Щелепи і спинні залози добре розвинені. Статевої зрілості досягає на третьому році життя. Кокони з яйцями відкладає на березі у вологому ґрунті. Медичні п’явки ссуть кров усіх хребет­них (у тому числі й людини), проте найчастіше жаб (молоді) і ссавців. Якщо живляться кров’ю безхребетних, то розвиток їх триває довго, і вони відкладають один кокон замість 3-8. П’яв­ки, що присмокталася до тіла, людина може позбутися, посипа­вши її сіллю або змазавши спиртом чи йодом. Медичну п’явку занесено до Червоної книги України, скорочення чисельності відбулося внаслідок її інтенсивного вилову та за­бруднення водойм.

Медична п’явка здавна використовується в медицині. Гірудин пере­шкоджає утворенню тромбів та сприяє їх розчиненню, заспокійливо діє на нервову систе­му, зменшує кров’яний тиск.

Велика несправжня кінська п’явка (Haemopis sanguisuga) розмірами тіла і формою подібна до медичної, проте спина в неї чорна з коричневим відтінком; по поверхні можуть бути розки­дані темні плями. Живе у невеликих водоймах. Ненажерливий хижак: живиться червами, молюсками, водяними комахами, пуголовками. У наших водоймах поширені також герпобдела звичайна (Herpobdella octoculata) і герпобдела лінійна (Н. lineata), які належать до родини Глоткові п’явки (Herpobdellidae). Це хижаки з редукованими щелепами. Вони живляться червами, личинками водяних ко­мах, а їх, в свою чергу, поїдають риби.