2 Коментар до Конституції України: Друге видання, виправлене й до­повнене / Редкол.: гол. Опришко в.Ф. — к, 1998. — с. 169.

Право на самозахист уперше закріплено в новому Основному За­коні, радянська правова система його визнавала обмежено (певні сфери кримінального, адміністративного та цивільного права). Згід­но з Конституцією, особа може вживати заходів до самостійного за­хисту порушеного суб'єктивного права, якщо це прямо не супере­чить законові (наприклад, є неправомірними самоправство, захоп­лення державних або громадських будівель чи споруд). Право на самозахист особи необхідно розуміти як форму соціальної актив­ності громадянина у випадку порушення його основних прав. Це передбачає правову безпеку індивіда, відповідно до якої він пови­нен володіти та вміти застосовувати засоби правового захисту.

Як колективні форми реалізації права на самозахист можна розглядати право Українського народу визначати та змінювати конституційний лад, право на звернення (петицію) до органів пуб­лічної влади та їх посадових осіб, свободу зібрань, мітингів, демон­страцій, походів, маніфестацій тощо. У цьому розумінні здається, що положення Конституції спрямовані на перегляд (ревізію) існу­ючого конституційного ладу. Тому здається логічним, що право на самозахист необхідно розуміти як обов'язок держави гарантувати інституційні (організаційно-правові) та процесуальні гарантії основних прав і свобод.

У значенні організаційно-правовому, реалізація права на само­захист переміщається у площину демократичної структури су­спільства і держави, необхідним елементом якої є диференціація публічної влади на державну та муніципальну. З точки зору пле-бісцитарної демократії, право народу визначати та змінювати кон­ституційний лад втілюється в механізмі установчої влади, яка пе­редбачає наявність існування легітимних органів влади, належно­го нормативно-правового регулювання та відпонідних процесуаль­них гарантій. З процесуальної точки зору право на самозахист не­обхідно тлумачити через використання особою засобів захисту, притаманних судовій юрисдикції.

Таким чином, критерієм розмежування легітимності засобів безпосередньої демократії служить конституційна заборона, на­лежним чином конкретизована в законі, спрямована на забезпе­чення суверенітету і територіальної цілісності України, належно­го функціонування та правонаступності інститутів публічної вла­ди, забезпечення належних гарантій прав і свобод людини і грома­дянина. Форми безпосередньої демократії у місцевому самовряду­ванні, очевидно, повинні бути сумісними із конституційним ладом України, органічно бути включеними, вплетеними у структуру конституційного ладу України, його гарантій та механізм.

Диференціюючи форми діяльності територіальних громад та їх членів на інституційні та громадські форми безпосередньої демо­кратії, слід виходити з того, що інститути безпосередньої демокра­тії (інституційні форми) забезпечують широку участь населення у місцевому самоврядуванні, сприяють розширенню громадської ініціативи, зростанню соціальної активності жителів територіаль­них спільнот. До таких форм варто відносити референдуми та ви­бори. Щодо громадських форм безпосередньої демократії, то вони забезпечують стимулювання участі громадян у місцевому само­врядуванні, їх реалізація насамперед пов'язана із забезпеченням суб'єктивних публічних прав, що свідчить про рівень заінтересо­ваності жителів територіальної громади у вирішенні питань місце­вого значення. Місцеве представництво можливе не тільки безпо­середньо у прямому значенні цього слова, а також через діяльність певної частини жителів територіальної громади.

З часом, у міру формування дієздатних територіальних громад та становлення міцної системи місцевого самоврядування виника­тимуть й інші форми безпосередньої демократії та громадської участі жителів у муніципальному житті своєї громади. Зокрема, це надання матеріальної і фінансової допомоги місцевому само­врядуванню у формі добровільних пожертв, внесків до фондів, що утворюються органами місцевого самоврядування, внесків до бла­годійних фондів, утворених з метою надання допомоги соціально незахищеним членам територіальної громади або з метою сприян­ня культурному і духовному розвитку, підтриманню в належному стані пам'яток історії, культури та архітектури, природних пам'я­ток тощо.

Таким чином, підсумовуючи, можна зазначити, що безпосеред­нє волевиявлення членів територіальної громади, пов'язане з їхнім залученням до сфери громадсько-політичного життя, має кілька основних видів. По-перше, це самозаява членами територіальної громади своїх запитів (на загальних зборах жителів за місцем їх­нього проживання, за допомогою місцевих ініціатив). По-друге, це самореалізація членами територіальної громади власних запитів, у тому числі самостійне прийняття ними публічно-владних рішень: а) нормативних; б) індивідуальних; в) кадрових (на місцевих вибо­рах і референдумах). По-третє, це участь жителів — членів терито­ріальної громади у відправленні органами місцевого самоврядуван­ня владно-управлінських функцій: а) участь у обговоренні проектів місцевих планів і програм, проектів нормативних актів, прийняття рішень про їх реалізацію; б) участь у здійсненні вже прийнятих планів, програм, актів; в) оцінка результатів діяльності органів і посадових осіб місцевого самоврядування, загального стану справ у рамках своєї громади, в окремих сферах місцевого життя (місцеві референдуми, загальні збори громадян за місцем проживання, міс­цеві ініціативи, громадські слухання). По-четверте, це контроль з боку членів територіальної громади, їх об'єднань за діяльністю ор­ганів і посадових осіб місцевого самоврядування і депутатів (місце­ві вибори, громадські слухання, відкликання депутатів та посадо­вих осіб місцевого самоврядування)¹.