5. Центри походження культурних рослин

Російський генетик М.І. Вавилов виділив на Землі кілька центрів найбільш різноманітного набору сортів та різновидів культурних рослин. Ці центри різноманітності і є районами походження сортів даної культури. М.І. Вавилов виділив 7 центрів походження культурних рослин.

1. Середземноморський – 11 % видів культурних рослин світу: маслина, лавр, буряк, ріпа, петрушка, цибуля, часник, льон; багато кормових – конюшина, чечевиця.

2. Південно-Західноазіатський (Мала Азія, Кавказ, Середня Азія, Іран, Афганістан, Північно-Західна Індія) – 14 % видів культурних рослин: пшениця, жито, горох, капуста, морква, диня, гарбуз, гірчиця, виноград, плодові культури (яблуня, груша, вишня, черешня, абрикос, гранат, інжир, хурма, алича), каштан, грецький горіх, фісташка, мак, троянда.

3. Східноазіатський (Центральний і Східний Китай, Японія, о. Тайвань, Корея) – 20 % видів культурних рослин: соя, гаолян, просо, гречка, чай.

4. Південноазіатський (Індія, Індокитай, Південний Китай, острови Малайського архіпелагу) – 50 % видів культурних рослин: рис, цукрова тростина, апельсин, кокосова пальма, прянощі.

5. Абіссінський (Ефіопське нагір’я) – кавове дерево, особливі види пшениці і ячменю, сорго, один вид бананів, олійна рослина нута.

6. Центральноамериканський (Мексиканське нагір’я) – бавовник, кукурудза, какао, помідори, стручковий перець, ряд гарбузових, квасоля.

7. Андійський (Південноамериканський) – картопля, маніок, арахіс, ананас, тютюн, кока, хінне дерево, каучукове дерево.

Переважна більшість культурних рослин пов’язані у своєму походженні з одним або декількома з названих географічних центрів. Це переважно гірські території. Багатий набір культурних злаків в районі Гіндукуш – Західні Гімалаї (м’які пшениці, зернобобові), а також у верхів’ях Нілу (Ефіопське нагір’я), біля витоків Тигру та Євфрату. З цих районів культурні злаки поширилися в інші регіони.

6. Поява осередків землеробства

Перші осередки землеробства з’явилися близько 10 – 8 тис. р. до н.е. у Південно-Східній Азії. Пізніше землеробство виникає в регіонах:

8 – 6 тис. р. до н.е. – Передня Азія та Східне Середземномор’я (палично-мотичне);

7 – 6 тис. р. до н.е. – Індокитай (тропічне гірсько-терасне);

6 – 5 тис. р. до н.е. – Іран та Середня Азія (палично-мотичне);

5 – 4 тис. р. до н.е. – долина Нілу (мотичне зрошуване);

5 – 3 тис. р. до н.е. – Індія (в долині Інду) – мотичне зрошуване;

4 – 1 тис. р. до н.е. – Індонезія (тропічне гірсько-терасне);

Китай (палично-мотичне);

Центральна Америка (підсічно-вогневе);

Перу (палично-мотичне землеробство).

За природними умовами це регіони переважно з теплим вологим кліматом (крім долини Нілу та Інду, де посушливий клімат), в рельєфі поєднуються невисокі розчленовані гори з родючими долинами. Виникнувши спочатку в передгірних і низькогірних місцевостях, землеробство пізніше стало переміщуватися в річкові долини. Тут вперше з’являється зрошуване землеробство.

Наслідки переходу до землеробства суперечливі:

1. Землеробство призводить до осілого способу життя (інша версія – є наслідком осілого способу життя).

2. У землеробських племен більше інфекційних хвороб і в той же час зростає кількість населення.

3. Землероби надають перевагу більш урожайним, але менш поживним рослинам, що погіршує дієту, викликаючи дефіцит білків, на відміну від полювання чи скотарства.

4. Для підтримання існування нових різновидів рослин необхідне перетворення навколишнього середовища – формування штучних ландшафтів, які є нестійкими. Випалювання лісів у поєднанні з розпушуванням та подальшою експлуатацією грунту призводить до ерозії та деградації ґрунтів.