6. Сучасний стан ринку праці України.

Механізм функціонування сучасного ринку праці України за своїм змістом відбиває загальну кризу праці. Сутність цієї кризи полягає у порушенні правоповноважень власника робочої сили використовувати та розпоряджуватися своїми здібностями, вміннями та досвідом. Держава не гарантує і практично не забезпечує працівникові конституційного права на працю. Позбавлений прав на використання своєї робочої сили та розпорядження нею він фактично втрачає також право на володіння нею. Володіти своїми здібностями, вміннями та навичками до певної праці означає постійно підтримувати ці якості. За відсутністю коштів на їх відтворення робоча сила деградує, фактично втрачається можливість володіти певними вміннями та навичками. Тобто відсутність умов реалізації прав на використання робочої сили та розпорядження нею веде до втрати власності на неї з усіх правоповноважень: володіти, використовувати та розпоряджуватися. Це є наслідком деформації основних елементів ринку праці: пропозиції, попиту та ціни робочої сили.

З боку пропозиції та попиту робочої сили сучасний ринок праці не відповідає потребам виробництва. На час проголошення незалежності Україна була однією з найбільш розвинутих індустріальних республік СРСР, хоча не мала оптимальної, з точки зору споживачів, структури виробництва. Структура трудового потенціалу країни відповідала структурі економіки.

За минулі роки ВВП України скоротився майже на 60,0%, обсяг промислової продукції - на половину, частина машинобудування у галузевій структурі промислового виробництва зменшилася майже у три рази. Деградують багато важливіших виробництв. Так, з 1990 до тепер у багато разів зменшилося виробництво сталевих труб, хімічних волокон та ниток, верхнього трикотажу, взуття.

Різко скоротилося виробництво тракторів, екскаваторів, телевізорів, шовкових тканин тощо, закрито багато науково-дослідницьких програм. Звільнені працівники сформували пропозицію робочої сили відповідної структури та якості, яка не знаходить попиту. Невідповідність пропозиції та попиту виявляється у тому, що:

• професійні знання та досвід зароки вимушеного безробіття застаріли, тому не можуть бути використані у сучасному виробництві, що знову створюється;

• кадри, які сформувалися у минулому, не є конкурентноздатними через відсутність ініціативи, нездатність до підприємництва, недбайливе відношення до праці, вік, стан здоров'я тощо;

• робочі місця, що пропонуються молоді, не відповідають її соціально-професійним орієнтирам. Ця невідповідність має тенденцію до посилення. Відсутність належного державного регулювання підготовки спеціалістів веде до неможливості працевлаштування за отриманою освітою молодих фахівців (наприклад, економісти, менеджери, юристи тощо).

Обвальне порушення рівноваги пропозиції та попиту створило умови монополізації ринку з боку власників засобів виробництва (роботодавців), встановлення монопольної, заниженої ціни на робочу силу. Це в, свою чергу, привело до збільшення пропозиції праці на ринку.

Низька оплата праці не може забезпечити відтворення робочої сили, а часто навіть підтримання життя. У таких умовах:

• збільшується вторинна зайнятість;

• витрачається власна праця на виробництво товарів та послуг, замість тих, на придбання яких не вистачає отриманої зарплати;

• збільшується пропозиція на ринку праці жінок, що були зайняті у домашньому господарстві, доглядали дітей тощо;

• пропонується праця неповнолітніх та тієї молоді, що навчається;

• заморожується вихід на пенсію працівників, що досягли пенсійного віку.

Отже, наднизькі ставки оплати праці в кризовій економіці за багатьма напрямками призводять до збільшення пропозиції праці. Тому пропозиція праці в Україні залишається дуже високою, а частина економічно активного населення сягає 90 % загальної чисельності працездатного населення (у розвинутих країнах — від 50 до 70 %).

Державне регулювання ринку праці є невід'ємною складовою економічної політики. В сучасних умовах України вона повинна бути спрямоване на стимулювання структурної перебудови економіки та прискорення процесу перерозподілу працівників, що звільнилися; підготовку та перепідготовку кадрів; розвиток гнучкого ринку праці, правове забезпечення, соціальну підтримка безробітних. Реалізація заходів за цими напрямками має забезпечити повернення працівникові його прав використовувати й розпоряджуватися своєю робочою силою. На нашу думку, це є більш дійовим засобом впливу на ефективність використання трудового потенціалу країни, ніж передача працівникові власності на засоби виробництва (ваучери у промисловості, земельні сертифікати у сільському господарстві).