37.Поняття посади і посадової особи. Класифікація посад державних службовців.

Стаття 2. Посада і посадова особа

Посада — це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень.

Посадовими особами відповідно до цього Закону вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій.

   Поняття посади    Посада — це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень.    Законодавче визначення поняття посади охоплює його характеристику з організаційної і правової точок зору.    В організаційному аспекті посада характеризується тим, що вона встановлюється державою (компетентним органом), включається в штатний розпис (входить до єдиної номенклатури посад), є первинною одиницею державного органу чи його апарату, за якою закріплюється певне коло повноважень, що визначаються, крім штатного розпису, структурою органу і є досить стабільними. Саме цим зумовлені роль і місце особи, яка обіймає відповідну посаду в державному органі та його апараті.    У правовому аспекті посада характеризується повноваженнями, колом прав і обов'язків, які закріплені за посадою. Вони встановлюються нормативно-правовими актами і є частиною прав і обов'язків державного органу.    І організаційний, і правовий аспекти посади пов'язані з особою — державним службовцем, який обіймає посаду. Відповідно його обов'язки та права конкретизуються в нормативних документах, де, крім функцій і повноважень, закріплюються вимоги до особи, що претендує на заняття посади (спеціальна освіта, стан здоров'я, знання державної мови тощо), рівень заробітної плати, порядок зарахування, кваліфікаційний ранг за посадою і т. ін.    Поняття посадової особи    Поняття посадових осіб - це керівники і заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій.    Чітке визначення посадової особи має дуже велике значення. Тому наведене вище тлумачення не може задовольнити правову теорію і практику з принципових мотивів. По-перше, воно є непослідовним, оскільки в ньому говориться про державних службовців, на яких законом та іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій, а в преамбулі Закону встановлено, що він визначає статус державних службовців, які працюють у державних органах та їх апараті.    По-друге, у наведеному визначенні говориться про осіб, наділених консультативно-дорадчими функціями. Проте цими функціями можуть бути наділені не тільки посадові, а й інші особи, як практично це і буває. Якщо консультант або радник не наділений організаційно-розпорядчими (точніше, владно-розпорядчими) функціями, то він не може бути віднесений до посадових осіб.      Класифікація посад державних службовців    Оскільки посада державного службовця завжди створюється для виконання певних функцій державного органу та розв'язання конкретних його завдань, то класифікація посад державних службовців пов'язується з особливостями проходження державної служби, органами, де вона здійснюється, та іншими критеріями.    Закон України “Про державну службу” (ст. 25) наводить класифікацію посад державних службовців. Основними її критеріями є: організаційно-правовий рівень органу, який приймає їх на роботу; обсяг і характер компетенції на конкретній посаді; роль і місце посади в структурі державного органу.    Встановлено сім категорій посад державних службовців, яким відповідають п'ятнадцять рангів, що присвоюються службовцям відповідно до займаної посади, рівня кваліфікації та результатів роботи. Відповідно до категорії посад державної служби та згідно з рангами, які присвоюються державним службовцям, здійснюється прийняття на державну службу, просування по ній службовців, вирішується питання стимулювання їх праці тощо. Безперечно, законодавчо встановлена класифікація посад державних службовців позитивно вплинула на становлення та розвиток державної служби в Україні. Подальший розвиток вона дістала в ряді указів Президента України.   Стаття 25. Класифікація посад

Основними критеріями класифікації посад державних службовців є організаційно-правовий рівень органу, який приймає їх на роботу, обсяг і характер компетенції на конкретній посаді, роль і місце посади в структурі державного органу.

Встановлюються такі категорії посад службовців:

перша категорія — посади голів державних комітетів, що не є членами Уряду України, голів інших центральних органів державної виконавчої влади при Кабінеті Міністрів України, Постійного Представника Президента України в Республіці Крим, представників Президента України в областях, містах Києві та Севастополі, перших заступників міністрів, перших заступників голів державних комітетів, що входять до складу Уряду, керівників Адміністрації Президента України, Секретаріату Верховної Ради України та інші прирівняні до них посади;

друга категорія — посади заступників керівника Адміністрації Президента України, заступників керівника Секретаріату Верховної Ради України, заступників керівника апарату Кабінету Міністрів України, керівників структурних підрозділів Секретаріату Верховної Ради України, секретаріатів постійних комісій Верховної Ради України, Адміністрації Президента України, апарату Кабінету Міністрів України, радників та помічників Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України, заступників міністрів, заступників голів державних комітетів, які входять до складу Уряду, перших заступників, заступників голів комітетів та інших центральних органів державної виконавчої влади при Кабінеті Міністрів України, першого заступника Постійного Представника Президента України в Республіці Крим, перших заступників глав обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій та інші прирівняні до них посади;

третя категорія — посади заступників керівників структурних підрозділів, завідуючих секторами, головних спеціалістів, експертів, консультантів Адміністрації Президента України, Секретаріату Верховної Ради України і апарату Кабінету Міністрів України, заступників Постійного Представника Президента України в Республіці Крим, заступників глав обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, представників Президента України в районах, районах міст Києва та Севастополя, начальників управлінь, самостійних відділів у складі міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади та інші прирівняні до них посади;

четверта категорія — посади спеціалістів Адміністрації Президента України, Секретаріату Верховної Ради України і апарату Кабінету Міністрів України, заступників начальників управлінь, самостійних відділів (підвідділів) міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади, керівників управлінь, відділів, служб обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій та інші прирівняні до них посади;

п’ята категорія — посади спеціалістів міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, заступників представників Президента України в районах, районах міст Києва та Севастополя, заступників керівників управлінь, відділів, служб обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, спеціалістів апарату цих адміністрацій та інші прирівняні до них посади;

шоста категорія — посади керівників управлінь, відділів, служб районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, спеціалісти управлінь, відділів, служб обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій та інші прирівняні до них посади;

сьома категорія — посади спеціалістів районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, їх управлінь і відділів та інші прирівняні до них посади.

Віднесення існуючих посад державних службовців, не перелічених у цій статті, а також віднесення до відповідної категорії нових посад державних службовців проводиться Кабінетом Міністрів України за погодженням з відповідним державним органом

38.Право на державну службу та обмеження при прийнятті на державну службу.

Стаття 11. Основні права державних службовців

Державні службовці мають право:

- користуватися правами і свободами, які гарантуються громадянам України Конституцією і законами України;

- брати участь у розгляді питань і прийнятті в межах своїх повноважень рішень;

одержувати від державних органів, підприємств, установ і організацій, органів місцевого та регіонального самоврядування необхідну інформацію з питань, що належать до їх компетенції;

- на повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників і громадян;

вимагати затвердження керівником чітко визначеного обсягу службових повноважень за посадою службовця;

- на оплату праці залежно від посади, яку він займає, рангу, який йому присвоюється, якості, досвіду та стажу роботи;

- безперешкодно ознайомлюватись з матеріалами, що стосуються проходження ним державної служби, в необхідних випадках давати особисті пояснення;

- на просування по службі з урахуванням кваліфікації та здібностей, сумлінного виконання своїх службових обов’язків, участь у конкурсах на заміщення посад більш високої категорії;

- вимагати службового розслідування з метою зняття безпідставних, на думку службовця, звинувачень або підозри;

- на здорові, безпечні та належні для високопродуктивної роботи умови праці;

на соціальний і правовий захист відповідно до його статусу;

- захищати свої законні права та інтереси у вищестоящих державних органах та у судовому порядку.

Конкретні обов’язки та права державних службовців визначаються на основі типових кваліфікаційних характеристик і відображаються у посадових положеннях та інструкціях, що затверджуються керівниками відповідних державних органів у межах закону та їх компетенції.

Стаття 12. Обмеження, пов’язані з прийняттям на державну службу

Не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі та його апараті особи, які:

визнані у встановленому порядку недієздатними;

мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади;

у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи свояками;

в інших випадках, встановлених законами України.

Стаття 15. Прийняття на державну службу

Прийняття на державну службу на посади третьої — сьомої категорій, передбачених статтею 25 цього Закону, здійснюється на конкурсній основі, крім випадків, коли інше встановлено законами України.

Порядок проведення конкурсу для вступу на державну службу регулюється Положенням, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

Дані про вакансії посад державних службовців підлягають публікації та поширенню через засоби масової інформації не пізніш як за один місяць до проведення конкурсу.

Забороняється вимагати від кандидатів на державну службу відомості та документи, подання яких не передбачено законодавством України.

Президент України, Голова Верховної Ради України, члени Уряду України, глави місцевих державних адміністрацій мають право самостійно добирати та приймати осіб на посади своїх помічників, керівників прес-служб, радників і секретарів згідно з штатним розписом і категорією, що відповідає посаді (патронатна служба). Порядок перебування на державній службі таких осіб установлюється відповідними органами.

Стаття 16. Обмеження, пов’язані з проходженням державної служби

Державний службовець не має права вчиняти дії, передбачені статтями 1 і 5 Закону України “Про боротьбу з корупцією”. (Частина перша статті 16 в редакції Закону N 358/95-ВР від 05.10.95)

Державні службовці не можуть брати участь у страйках та вчиняти інші дії, що перешкоджають нормальному функціонуванню державного органу.

Інші обмеження, пов’язані з проходженням державної служби окремими категоріями державних службовців, встановлюються виключно законодавчими актами України.

39.Проходження державної служби; стадії проходження державної служби.

Проходження державної служби - процес діяльності держав­ного службовця на посадах, які він обіймає починаючи від мо­менту складання присяги державного службовця та завершу­ючи припиненням державної служби. Метою проходження служби є виконання відповідних завдань та функцій держави. Це потребує наділення осіб, що проходять службу, спеціальним правовим статусом — статусом державного службовця.    Важливим є питання, з якого моменту особа набуває цього статусу. Хоча Закон України “Про державну службу” (далі — Закон) не містить необхідних роз'яснень щодо цього, але аналіз чинного законодавства про державну службу дає змогу зробити висновок: статус державного службовця особа набуває не в момент прийняття на службу (видання наказу про прийняття на службу), а в момент складення присяги державного службовця України (тобто підписання тексту присяги). Це стосується насамперед тих осіб, які поступають на державну службу вперше.    Ті ж особи, які раніше перебували на службі й мали статус державного службовця, після чого звільнилися та знов повертаються на службу, — приступають до виконання службових повноважень з моменту призначення на відповідну посаду.    Втрачається статус державного службовця в день звільнення з державної служби. Оскільки на службовців поширюється законодавство про працю в частині звільнення, то втрата статусу державного службовця повинна відбуватися в момент завершення виконання службових повноважень за посадою в останній день роботи службовця.    Під час проходження служби застосовуються певні процедури.    Зокрема, можна виділити процедури, що здійснюють у зв'язку з:     - добором кадрів (конкурс, тестування, співбесіда);     - прийняттям на службу (видання наказу про прийняття на службу на відповідну вакантну посаду та про присвоєння відповідного рангу, ознайомлення з детальним описом службових повноважень, прав та обмежень, приведення до присяги службовця, облаштування службового місця та видача службового посвідчення);     - власне здійсненням службової кар'єри (атестація, щорічне оцінювання, присвоєння чергового або позачергового рангу);     -  реалізацією інших прав службовця (оформлення відпустки, направлення у службове відрядження, проведення службового розслідування і т. ін.);     - переведенням на іншу посаду (в тому ж самому чи в інший орган — конкурс, співбесіда, видання наказу про звільнення у зв'язку з переведенням та видання наказу про прийняття на вакантну посаду по переводу);    - припиненням служби (видання наказу про звільнення зі служби, проведення остаточного розрахунку, повернення службового посвідчення та видача трудової книжки). Проходження служби пов'язане і з певними обмеженнями, встановленими законами України. Зокрема, службовці не мають права вчиняти дії, передбачені Законом України “Про боротьбу з корупцією”. Крім того, службовці не можуть брати участь у страйках та вчиняти інші дії, що перешкоджають нормальному функціонуванню державних органів та їх апаратів. Інші обмеження щодо проходження служби можуть встановлюватися виключно законами України. Отже, поняття проходження державної служби слід визначити як діяльність державного службовця щодо виконання завдань та повноважень за посадами, що він обіймає, починаючи з моменту набуття ним статусу державного службовця і завершуючи його припиненням. Необхідно розрізняти такі стадії проходження державної служби:

1 Прийняття на службу.

2 Просування по службі.

3 Припинення служби.

1.Прийняття на службу - процес зарахування на державну служ­бу за результатами конкурсного відбору. Основними процедурами та стадії прийняття на державну служ­бу є: -прийняття керівником органу рішення щодо проведення кон­курсу на заміщення вакантної посади;

-проведення конкурсу зі складанням іспиту;

-видання наказу чи розпорядження про прийняття особи на посаду державного службовця;

-прийняття присяги державного службовця;

-присвоєння відповідного рангу державного службовця в ме­жах відповідної категорії.

Слід зазначити, що лише на посади третьої - сьомої категорій прийняття на державну службу здійснюється на конкурсній основі. Рішення про проведення конкурсу приймається керівником органу за наявності вакантної посади державного службовця. Саме кон­курс є прямим свідченням утілення в життя конституційного принципу рівного доступу громадян до державної служби. Можна виснувати, що конкурс на заміщення вакантної посади державного службовця - це своєрідне змагання, за підсумками якого кращий претендент отримує посаду державного службовця.

До участі в конкурсі не допускаються особи, які:

-досягли встановленого законодавством граничного віку пе­ребування на державній службі;

-визнані в установленому порядку недієздатними;

-мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади дер­жавного службовця;

-у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпоряд­ковані або підлеглі особам, які є їхніми близькими родичами чи свояками;

-позбавлені права обіймати відповідні посади в установленому законом порядку на визначений термін.

Конкурс проводиться поетапно, при цьому основними ета­пами є: -публікація оголошення державного органу про проведення конкурсу в пресі або поширення його через інші засоби масової інформації. Державний орган, у якому проводиться конкурс, зо­бов'язаний опублікувати оголошення про проведення конкурсу в пресі або поширити його через інші офіційні засоби масової інформації не пізніше ніж за місяць до початку конкурсу та дове­сти його до відома працівників органу, в якому оголошується конкурс;

-прийом документів від осіб, які бажають узяти участь у кон­курсі, та їх попередній розгляд на відповідність установленим ква­ліфікаційним вимогам до відповідного рівня посади;

-проведення іспиту та відбір кандидатів (постанова Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2002 р. № 169 «Про затвердження Порядку проведення конкурсу на заміщення вакантних по­сад державних службовців»).

Важлива обставина, на яку доцільно звернути увагу - це особ­ливі умови щодо прийняття на службу державних службовців на посади, призначення або погодження призначення на які здійснює Президент України за поданням Кабінету Міністрів України або Кабінет Міністрів України Йдеться про можливість проведення спеціальної перевірки відомостей, що подаються кандидатами на зайняття зазначених посад

2.Просування по службі - процес зайняття державним служ­бовцем більш високої посади або присвоєння більш високого ран­ту Нерідко для пояснення просування по службі вживають термін «кар'єрне зростання» Держава зацікавлена в тому, щоб державні службовці просувались по службі, тому що паралельно з цим від­бувається процес професійного зростання такої особи, збільшення п зацікавленості в позитивних результатах роботи, яку вона вико­нує Переважне право на просування по службі мають державні службовці, які досягли найкращих результатів у роботі, виявляють ініціативність, постійно підвищують свій професійний рівень і зараховані до кадрового резерву

Однією з основних процедур, що відбуваються під час просу­вання по службі, є атестація Звичайно, атестація проводиться один раз на три роки. Атестація - процес оцінювання результатів роботи, ділових і професійних якостей державного службовця, в результаті якого виявляється ступінь відповідності посаді, яку він обіймає

Атестації підлягають державні службовці всіх рівнів, в тому числі ті, які внаслідок організаційних змін обіймають посади мен­ше ніж один рік, якщо їх посадові обов'язки не змінилися На під­ставі всебічного аналізу виконання основних обов'язків, складнос­ті виконуваної роботи та її результативності комісія ухвалює одне з таких рішень

відповідає займаній посаді, відповідає займаній посаді за умови виконання рекомендацій щодо підвищення кваліфікації з певного фахового напряму, набут­тя навичок роботи на комп'ютері тощо,не відповідає займаній посаді

Атестованими вважаються державні службовці, визнані комісією такими, що відповідають займаній посаді, або відповідають займа­ній посаді за певних умов (постанова Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2000 р № 1922 «Про затверждення Положення про проведення атестації державних службовців»)

Стаття 27. Просування по службі

Просування по службі державного службовця здійснюється шляхом зайняття більш високої посади на конкурсній основі, крім випадків, коли інше встановлено законами України та Кабінетом Міністрів України, або шляхом присвоєння державному службовцю більш високого рангу.

Державний службовець має право брати участь у конкурсі на заміщення вакантної посади. Переважне право на просування по службі мають державні службовці, які досягли найкращих результатів у роботі, виявляють ініціативність, постійно підвищують свій професійний рівень та зараховані до кадрового резерву.

3.Припинення служби - процес завершення державної служби, що зумовлює втрату статусу державного службовця

Стаття 30. Підстави припинення державної служби

Крім загальних підстав, передбачених Кодексом законів про працю України, державна служба припиняється у разі:

1) порушення умов реалізації права на державну службу (стаття 4 цього Закону);

2) недотримання пов’язаних із проходженням державної служби вимог, передбачених статтею 16 цього Закону;

3) досягнення державним службовцем граничного віку проходження державної служби (стаття 23 цього Закону);

(Офіційне тлумачення положень пункту 3 частини першої статті 30 див. в Рішенні Конституційного Суду N 21-рп/2003 від 25.12.2003)

4) відставки державних службовців, які займають посади першої або другої категорії (стаття 31 цього Закону);

5) виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають перебуванню державного службовця на державній службі (стаття 12 цього Закону);

6) відмови державного службовця від прийняття або порушення Присяги, передбаченої статтею 17 цього Закону;

7) неподання або подання державним службовцем неправдивих відомостей щодо його доходів, передбачених статтею 13 цього Закону.

Зміна керівників або складу державних органів не може бути підставою для припинення державним службовцем державної служби на займаній посаді з ініціативи новопризначених керівників, крім державних службовців патронатної служби.

За державними службовцями, які займали посади першої категорії не менше трьох років і звільнені у зв’язку із зміною складу органу, де вони працювали, або закінченням терміну повноважень цього органу, зберігається середньомісячний заробіток на період працевлаштування, але не більше одного року.

Стаття 31. Відставка державного службовця

Відставкою є припинення державної служби службовцем, який займає посаду першої або другої категорії, за його письмовою заявою.

Підставами для відставки є:

принципова незгода з рішенням державного органу чи посадової особи, а також етичні перешкоди для перебування на державній службі;

примушування державного службовця до виконання рішення державного органу чи посадової особи, яке суперечить чинному законодавству, що може заподіяти значної матеріальної або моральної шкоди державі, підприємствам, установам, організаціям або об’єднанням громадян, громадянину;

стан здоров’я, що перешкоджає виконанню службових повноважень (за наявності медичного висновку).

Відставка приймається або в ній дається мотивована відмова державним органом або посадовою особою, які призначили державного службовця на цю посаду. Рішення про прийняття відставки або відмову в ній приймається у місячний термін. У разі відмови у відставці державний службовець повинен продовжувати виконання службових обов’язків і має право на звільнення в порядку, передбаченому Кодексом законів про працю України.

У разі відставки державного службовця, який не досяг пенсійного віку, але має достатній для призначення пенсії стаж (для чоловіків — 25, для жінок — 20 років) і відпрацював на посадах першої чи другої категорії не менш як п’ять років, йому виплачується щомісячно 85 відсотків його посадового окладу з урахуванням надбавок за ранг та за вислугу років до досягнення пенсійного віку.

При досягненні пенсійного віку державним службовцем, який перебуває у відставці, йому призначається пенсія як державному службовцю.

У разі призначення пенсії за віком, працевлаштування, засудження за скоєння злочину виплати, передбачені частиною четвертою цієї статті, припиняються.

Стаття 32. Оскарження рішення про припинення державної служби

Рішення про припинення державної служби може бути оскаржено державним службовцем безпосередньо до суду.

40. Особливості дисциплінарної відповідальності державних службовців.

Стаття 14. Особливості дисциплінарної відповідальності державних службовців

Дисциплінарні стягнення застосовуються до державного службовця за невиконання чи неналежне виконання службових обов'язків, перевищення своїх повноважень, порушення обмежень, пов'язаних з проходженням державної служби, а також за вчинок, який порочить його як державного службовця або дискредитує державний орган, в якому він працює.

До службовців, крім дисциплінарних стягнень, передбачених чинним законодавством про працю України, можуть застосовуватися такі заходи дисциплінарного впливу:

попередження про неповну службову відповідність;

затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу або у призначенні на вищу посаду.

Стаття 22. Відсторонення від виконання повноважень за посадою

Невиконання службових обов'язків, що призвело до людських жертв або заподіяло значної матеріальної чи моральної шкоди громадянинові, державі, підприємству, установі, організації чи об'єднанню громадян, є підставою для відсторонення державного службовця від виконання повноважень за посадою із збереженням заробітної плати. Рішення про відсторонення державного службовця від виконання повноважень за посадою приймає ться керівником державного органу, в якому працює цей службовець.

Тривалість відсторонення від виконання повноважень за посадою не повинна перевищувати часу службового розслідування. Службове розслідування проводиться у строк до двох місяців у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Якщо правомірність рішення про відсторонення державного службовця від виконання повноважень за посадою не підтверджується результатами службового розслідування, це рішення скасовується.

41.Обмеження щодо державних службовців, пов’язані з проходженням державної служби. Обмеження при проходженні державної служби в Україні На державних службовців поширюються обмеження, передбачені Законом України "Про засади запобігання і протидії корупції".

Державні службовці не можуть приймати участь у страйках та вчиняти інші дії, що перешкоджають нормальному функціонуванню державного органу.

Інші обмеження, пов'язані з проходженням державної служби окремими категоріями державних службовців, встановлюються виключно законодавчими актами України.

Обмеження щодо використання службового становища: Особам, ст.4 Закону України «Про засади та запобігання корупції», забороняється використовувати свої службові повноваження та пов'язані з цим можливості з метою одержання неправомірної вигоди або у зв'язку з прийняттям обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб, у тому числі: - неправомірно сприяти фізичним або юридичним особам у здійсненні ними господарської діяльності, одержанні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів, пільг, укладанні контрактів (у тому числі на закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти);

- неправомірно сприяти призначенню на посаду особи;

- неправомірно втручатися в діяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування або посадових осіб; - неправомірно надавати перевагу фізичним або юридичним особам у зв'язку з підготовкою проектів, виданням нормативно-правових актів та прийняттям рішень, затвердженням (погодженням) висновків.

Обмеження щодо сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності, особам, (Закону України «Про засади та запобігання протидії корупції», забороняється:

- займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю (крім викладацької, наукової і творчої діяльності, медичної практики, інструкторської та суддівської практики із спорту), якщо інше не передбачено Конституцією або законами України; - входити до складу органу управління чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку (крім випадків, коли особи здійснюють функції з управління акціями (частками, паями), що належать державі чи територіальній громаді, та представляють інтереси держави чи територіальної громади в раді товариства (спостережній раді), ревізійній комісії господарського товариства), якщо інше не передбачено Конституцією) або законами України.

У разі якщо Конституцією і законами України для окремих посад встановлено спеціальні обмеження щодо сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності, то їх додержання забезпечується за спеціальними процедурами. Обмеження, (передбачені частиною першою цієї статті Закону України «Про засади та запобігання протидії корупції»), не поширюються на депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів місцевих рад (крім тих, які здійснюють свої повноваження у відповідній раді на постійній основі), членів Вищої ради юстиції (крім тих, які працюють у Вищій раді юстиції на постійній основі), народних засідателів і присяжних.

Обмеження щодо одержання дарунків (пожертв), особам, ( зазначеним у пункті 1 та підпунктах "а", "б" пункту 2 частини першої статті 4 Закону України «Про засади та запобігання протидії корупції»), забороняється безпосередньо або через інших осіб одержувати дарунки (пожертви) від юридичних або фізичних осіб:

- за рішення, дії чи бездіяльність в інтересах дарувальника, що приймаються, вчиняються як безпосередньо такою особою, так і за її сприяння іншими посадовими особами та органами;

- якщо особа, яка дарує (здійснює) дарунок (пожертву), перебуває в підпорядкуванні такої особи. Особи, ( зазначені у пункті 1 та підпунктах "а", "б" пункту 2 частини першої статті 4 Закону України «Про засади та запобігання протидії корупції»), можуть приймати дарунки, які відповідають загальновизнаним уявленням про гостинність, та пожертви, крім випадків, передбачених частиною першою цієї статті, якщо вартість таких дарунків (пожертв) не перевищує 50 відсотків мінімальної заробітної плати, встановленої на день прийняття дарунка (пожертви), одноразово, а сукупна вартість таких дарунків (пожертв), отриманих з одного джерела протягом року, - однієї мінімальної заробітної плати, встановленої 1 січня поточного року.

Передбачене цією частиною обмеження щодо вартості дарунків (пожертв)

не поширюється на дарунки (пожертви), які:

- даруються (здійснюються) близькими особами;

- одержуються як загальнодоступні знижки на товари, послуги, загальнодоступні виграші, призи, премії, бонуси.

Дарунки, одержані особами, (зазначеними у пункті 1 та підпунктах "а", "б" пункту 2 частини першої статті 4 Закону України «Про засади та запобігання протидії корупції»), як подарунки державі, Автономній Республіці Крим, територіальній громаді, державним або комунальним установам чи організаціям, є відповідно державною або комунальною власністю і передаються органу, установі чи організації у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Обмеження щодо роботи близьких осіб, (Особи, зазначені у підпунктах "а", "в"-"ж" пункту 1 та підпункті "а" пункту 2 частини першої статті 4 Закону України «Про засади та запобігання протидії корупції»), не можуть мати у безпосередньому підпорядкуванні близьких їм осіб або бути безпосередньо підпорядкованими у зв'язку з виконанням повноважень близьким їм особам.

Особи, (зазначені у підпунктах "а", "в"-"ж" пункту 1 та підпункті "а" пункту 2 частини першої статті 4 Закону України «Про засади та запобігання протидії корупції»), зобов'язані повідомити керівництво органу, на посаду в якому вони претендують, про працюючих у цьому органі близьких їм осіб.

Положення абзаців першого та другого цієї частини не поширюються на:

- народних засідателів і присяжних; - близьких осіб, які безпосередньо підпорядковані один одному у зв'язку з перебуванням кожного з них на виборній посаді; - осіб, які працюють у сільській місцевості, гірських населених пунктах;

- осіб, які працюють в галузі освіти, науки, культури, охорони здоров'я, фізичної культури та спорту; - інших осіб, визначених законом.

У разі виникнення обставин, що порушують вимоги частини першої цієї статті, відповідні особи, близькі їм особи вживають заходів щодо усунення таких обставин у п'ятнадцятиденний строк.

Якщо в зазначений строк ці обставини добровільно не усунуто, відповідні особи або близькі їм особи в місячний строк з моменту виникнення обставин підлягають переведенню в установленому порядку на іншу посаду, що виключає безпосереднє підпорядкування.

У разі не можливості такого переведення особа, яка перебуває у підпорядкуванні, підлягає звільненню із займаної посади.

Особам, зазначеним у підпунктах "а", "в"-"ж" пункту 1 та підпункті "а" пункту 2 частини першої статті 4 Закону України «Про засади та запобігання протидії корупції» (крім народних засідателів і присяжних), забороняється брати участь у роботі колегіальних органів під час розгляду питань щодо призначення на посаду близьких їм осіб та у будь-який інший спосіб впливати на прийняття такого рішення.

Обмеження щодо осіб, які звільнилися з посад або припинили діяльність, пов'язану з виконанням функцій держави, місцевого самоврядування.

Особам, уповноваженим на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, зазначеним у пункті 1 частини першої статті 4 Закону України «Про засади та запобігання протидії корупції», які звільнилися з посади або іншим чином припинили діяльність, пов'язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, протягом року з дня її припинення забороняється:

- укладати трудові договори (контракти) або вчиняти правочини у сфері підприємницької діяльності з підприємствами, установами чи організаціями незалежно від форми власності, якщо особи, зазначені в абзаці першому цієї частини, протягом року до дня припинення виконання функцій держави або місцевого самоврядування здійснювали повноваження з контролю, нагляду або підготовки чи прийняття відповідних рішень щодо діяльності цих підприємств, установ чи організацій;

- розголошувати або використовувати в інший спосіб у своїх інтересах інформацію, яка стала їм відома у зв'язку з виконанням службових повноважень, крім випадків, установлених законом; - представляти інтереси будь-якої особи у справах (у тому-числі в тих, що розглядаються в судах), в яких іншою стороною є орган (органи), в якому (яких) вони працювали.

42. Поняття законності у державному управлінні, її гарантії та засоби забезпечення.

§ 1. Поняття і система засобів забезпечення законності у державному управлінні

   Законність як важливе політико-правове явище є критерієм правового життя суспільства. У найбільш загальному вигляді законність відображає правовий характер організації суспільного життя, органічний зв'язок права і влади, права і держави.    Поняття законності найчастіше визначається як неухильне виконання законів і прийнятих у відповідності з ними інших правових актів державними органами, їх посадовими особами, громадянами, недержавними органами і організаціями. Закони при цьому мають відповідати об'єктивним суспільним закономірностям, вимогам забезпечення прав і свобод людини і громадянина, грунтуватися на загальновизнаних цінностях демократичної, соціальної, правової держави. Законність розглядається у різних аспектах. Як принцип державно-правового життя законність є основою діяльності держави, усіх її гілок влади. Вимога дотримання і виконання законів та інших правових актів стосується всіх суб'єктів права. Відповідно до частини другої ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Права і свободи людини та їх гарантії згідно з Конституцією України визначають зміст і спрямованість діяльності держави.    Отже, законність має забезпечувати реалізацію та охорону прав, свобод і законних інтересів громадян, рівність усіх перед законом. Водночас принцип законності означає, що органи законодавчої, виконавчої, судової влади та органи місцевого самоврядування мають діяти лише в порядку і в межах компетенції, визначеної Конституцією України, законами, іншими нормативно-правовими актами.    Як принцип державного управління законність передбачає, що держава здійснює свої функції правовими засобами і в правових формах. Це зумовлено насамперед значенням діяльності та впливу органів виконавчої влади на всі сфери суспільних відносин, їх правом приймати на основі законів та відповідно до них нормативні та індивідуальні правові акти, розглядати і вирішувати справи про застосування заходів адміністративної та дисциплінарної відповідальності, тобто здійснювати так звану адміністративну юрисдикцію.    З огляду на це правомірність діяльності органів виконавчої влади є “стрижнем режиму законності в державі”. Особливого значення режим законності набуває в період політичної, соціально-економічної перебудови суспільства, коли необхідна висока організованість діяльності органів виконавчої влади, дисциплінованість посадових осіб.    Законність тісно пов'язана з дисципліною в державному управлінні. Законність і дисципліна — необхідні умови утвердження демократичної, правової держави, оскільки спрямовані на забезпечення функціонування громадянського суспільства, активної ролі особи в усіх сферах суспільного життя. Ці явища мають загальну мету в сфері державного управління, хоча дещо відрізняються за своїм спрямуванням.    Дисципліна у державному управлінні передбачає певні вимоги до поведінки суб'єктів, які включають дотримання різних видів соціальних норм, у тому числі правових і моральних. В юридичній літературі найчастіше дисципліна визначається як точне, своєчасне і неухильне додержання встановлених правовими та іншими соціальними нормами правил поведінки у державному і суспільному житті. Дисципліна є необхідною умовою ефективного функціонування суспільства і держави, досягнення поставленої мети у діяльності органів державної влади та їх посадових осіб, підприємств, установ, організацій, а також громадян.    Дисципліна може бути різних видів: договірна, військова, фінансова, трудова тощо, але для сфери державного управління основне значення має службова дисципліна в державних органах, передусім органах виконавчої влади, характеристика якої наведена в попередній главі підручника.    Хоча законність на відміну від дисципліни означає дотримання насамперед правових норм, заходи щодо забезпечення законності у державному управлінні завжди передбачають в кінцевому підсумку забезпечення належного стану дисципліни державних службовців.    Забезпечення законності потребує створення і зміцнення певних гарантій.

Гарантії законності — це обумовлені закономірностями суспільного розвитку умови, засоби, фактори, що забезпечують дотримання законності.    Виділяють загальні й спеціальні гарантії законності.

До загальних гарантій належать об'єктивні умови суспільного розвитку, в яких здійснюється правове регулювання. Серед них, як правило, виділяють:    - політичні умови — розвиток демократії, гласність, поділ влади, свобода інформації;    - економічні умови — рівень розвитку ринкових відносин, виробництва, гарантованість економічної свободи, добробут населення тощо; ідеологічні умови — рівень розвитку правосвідомості, заснованої на визнанні пріоритету прав і свобод людини, правової культури громадян, і насамперед державних службовців.

До спеціальних гарантій належать:    - стан законодавства, його стабільність і відповідність розвитку відносин у суспільстві, рівень юридичної техніки;    - рівень діяльності з попередження і припинення правопорушень, у тому числі заходів юридичної відповідальності;    - доступність і якість правосуддя;    - ефективність контролю за реалізацією правових актів.    Активне використання наведених гарантій законності досягається різними шляхами, проте всі вони передбачають цілеспрямовану діяльність відповідних державних органів і посадових осіб.

Сукупність завдань, функцій, повноважень, форм, методів і порядку такої діяльності прийнято вважати системою засобів забезпечення законності.    Цю систему утворюють наступні основні групи засобів забезпечення законності у державному управлінні:    1) різні види контрольної діяльності у сфері державного управління з боку державних органів, органів місцевого самоврядування і громадських організацій;    2) різні способи реагування державних органів, насамперед органів виконавчої влади, на звернення громадян (пропозиції, заяви і скарги) з метою правової охорони і захисту їхніх прав і свобод;    3)  здійснення спеціалізованого судового захисту порушених прав і свобод громадян у порядку адміністративного судочинства;    4)  нарешті, притягнення до різних видів юридичної відповідальності посадових осіб державних органів за протиправні дії у сфері державного управління, а також, у необхідних випадках, застосування заходів адміністративної відповідальності до громадян, які своїми протиправними діями порушують встановлений порядок управління.

43.Контроль як засіб забезпечення законності у державному управлінні та його види.

Діяльності по забезпеченню законності має державно-правовий характер, а органи, які здійснюють таку діяльність (органи виконавчої влади, міліція, прокуратура, різні державні інспекції, служби, суди, деякі суспільні утворення та ін.), наділяються юридично владними повноваженнями. Такого роду діяльність вважають способами забезпечення законності. Кожний із цих способів має властиві тільки йому риси, закріплені у відповідних нормативних актах, і реалізується за допомогою спеціальних методів. Разом з тим ці способи тісно зв'язані між собою єдністю мети - забезпечити строге дотримання вимог законності й дисципліни всіма суб'єктами державного управління. Контроль - основний спосіб забезпечення законності й дисципліни в державному управлінні, один з найбільш важливих елементів державного управління. Без організації й здійснення контролю неможлива належна робота державного апарата, інших підконтрольних державі структур. Контроль також виступає одним з основних дисциплінуючих факторів поводження громадян. У державному управлінні контроль поширюється на всі сфери: народне господарство, соціально-культурну, адміністративно-політичну діяльність і міжгалузеве державне управління. Сама контрольна діяльність здійснюється шляхом перевірок, планових і позапланових ревізій, обстежень, витребування звітів, проведення рейдів, оглядів і ін. Головними напрямками здійснення контролю в сфері державного управління є:

1) дотримання планового, фінансового, ціноутворюючого, договірного, технологічного, виконавського, трудового й іншого видів державної дисципліни;

2) використання державних ресурсів;

3) дотримання вимог природоохоронного законодавства;

4) підбор і розміщення кадрів у державному секторі;

5) виконання соціальних програм і ін. Принципи контролю:

1) універсальність; 2) систематичність; 3) неупередженість; 4) реальність; 5) дієвість, оперативність, результативність; 6) гласність. Контроль можна класифікувати:

по органах, які його здійснюють;

по сфері діяльності, що підлягає контролю;

по формах його проведення. Контроль здійснюють:

1) орган законодавчої влади (Верховна Рада України);

2) Президент України і його Адміністрація;

3) представницький орган АРК - Верховна Рада АРК;

4) органи виконавчої влади (Кабінет Міністрів України, Рада міністрів АРК, міністерства, державні комітети, відомства й інші центральні органи, місцева державна адміністрація і її підрозділи, адміністрація державних підприємств, установ, організацій;

5) судові органи (Конституційний Суд України, суди загальної юрисдикції, військові суди, господарські суди);

6) спеціальні контролюючі органи - державні інспекції й служби (пожежна, санітарна, автомобільна й інша інспекції, Державна податкова адміністрація, Державна митна служба й ін.);

7) органи місцевого самоврядування (місцеві ради і їхні виконавчі органи).

По сфері діяльності, що підлягає контролю, контроль підрозділяється:

на відомчий, міжвідомчий і над (або поза) відомчим. Відомчий контроль здійснюється міністерствами, відомствами, іншими підрозділами усередині відповідної структури (тому його ще називають внутрішньовідомчим контролем). Сутність міжвідомчого контролю полягає в тому, що такий контроль здійснюється органом міжгалузевої компетенції за виконанням загальнообов'язкових правил, що діють у відповідній сфері. Надвідомчий контроль здійснюється органами загальної компетенції - Кабінетом Міністрів України, Радою міністрів АРК, місцевими державними адміністраціями з питань господарського, соціально-культурного й адміністративно-політичного будівництва незалежно від відомчого підпорядкування об'єктів контролю. За результатами відомчого й надвідомчого контролю винних осіб можна залучити до дисциплінарної відповідальності, оскільки перевірки здійснюють вищестоящі посадові особи (або їхні повноважні представники), наділені правом прийому на роботу. Результатом проведення міжвідомчого контролю може стати залучення до адміністративної або кримінальної відповідальності. Залучення до кримінальної відповідальності не виключає можливості накладення дисциплінарного стягнення. Контроль здійснюється у формі перевірок (обстеження й вивчення окремих напрямків фінансово-господарської діяльності, за результатами якої складається довідка або доповідна записка), ревізій (документальний контроль фінансово-господарської діяльності, за результатами якої складається акт), витребування звітів і ін.

44.Нагляд як один із засобів забезпечення законності у державному управлінні, його сутність та відмінність від контролю.

Контроль і нагляд поєднує їхня єдина мета - забезпечення законності й дисципліни в державному управлінні, форми здійснення роботи - перевірки, витребування звітів, пояснень і ін., обов'язковість вказівок. Але контроль, на відміну від нагляду, проводиться повсякденно й безперервно широким колом контролюючих органів. Нагляд же здійснює єдиний державний орган - прокуратура. Різна в них і нормативна база. Головне, чим відрізняється контроль від нагляду, - це те, що контролюючий орган має право втручатися в оперативну діяльність підконтрольного об'єкта (іноді навіть підмінюючи собою керівний орган цього об'єкта) і самостійно залучати правопорушників до юридичної відповідальності, у той час, як прокуратура позбавлена таких можливостей. Прокуратура, здійснюючи нагляд, тільки порушує питання про усунення виявлених нею порушень законодавства. Прокурор приносить протест, вносить припис або подання про усунення порушень закону або виносить постанову про дисциплінарне виробництво, виробництво в справі про адміністративне правопорушення або про порушення кримінальної справи відносно винних осіб, але самостійно ніяких конкретних дій по ліквідації (припиненню) протиправної ситуації не здійснює. Конкретні дії по наведенню порядку проводять компетентні посадові особи - сама особа, винна в здійсненні правопорушення, або вищестояща посадова особа, що має право втручатися в оперативну діяльність підконтрольного йому об'єкта. Таким чином, контроль можна охарактеризувати як складову частину (елемент) управління, що забезпечує систематичну перевірку виконання Конституції, законів України, інших нормативних актів, дотримання дисципліни й правопорядку і яка проявляється у втручанні контролюючих органів в оперативну діяльність підконтрольних, дачі ним обов'язкових для виконання вказівок, призупиненні, зміні або скасуванні актів управління, застосуванні заходів примуса відносно підконтрольних органів або осіб. Нагляд же має на меті виявлення й попередження правопорушень, усунення їхнього наслідків шляхом застосування форм прокурорського реагування без права самостійно залучати винних до правової відповідальності, втручатися в оперативну й господарську діяльність піднаглядних об'єктів, змінювати або скасовувати акти управління.

45. Внутрішній адміністративний контроль в системі органів виконавчої влади.

46. Парламенський контроль у сфері державного управлінні.

Парламентський контроль — це особливий вид державного контролю, який здійснюється Верховною радою України на підста­ві та у межах, визначених Конституцією і законами України, що дає змогу парламентові отримувати достовірну й об’єктивну інформацію про фактичне виконання своїх обов’язків і повноважень відповідни­ми органами влади та їх посадовими особами, належним чином реагу­вати на виявлені порушення і, відтак, спрямований на забезпечення конституційної законності та державної дисципліни у сферах їх без­посередньої владно-управлінської діяльності.

У системі державного контролю парламентський контроль має суттєві особливості, які зумовлені статусом суб'єкта контролю — Верховної Ради України як представницького органу держави. Це є підставою для визнання парламентського контролю особливою формою державного контролю, котра виходить за межі традиційного уявлення про державний контроль як засіб забезпечення законності у державному управлінні. Метою парламентського контролю є:    - встановлення не тільки відповідності діяльності на території України або в межах її інтересів за кордоном Конституції і законам України, а й доцільності, соціально-економічної та політичної обгрунтованості діяльності;    - виявлення відхилень від конституційних вимог, державних програм;    - визначення причин незаконної або недоцільної діяльності та засобів, спрямованих на вдосконалення, раціоналізацію, розвиток об'єкта контролю;    - виявлення передумов притягнення винних до відповідальності. Парламентський контроль здійснює Верховна Рада України, яка діє без будь-яких доручень, безпосередньо на підставі Конституції і законів України, в межах власної компетенції щодо будь-яких об'єктів контролю — за виключенням судів та правоохоронних органів при провадженні оперативно-розшукової роботи, досудового слідства, здійснення правосуддя за окремими справами.    Щодо цих об'єктів здійснюється непрямий парламентський контроль при призначенні шести суддів Конституційного Суду України, обранні суддів у системі судів загальної юрисдикції (в тому числі спеціалізованих судів), наданні згоди Верховної Ради України на затримання чи арешт судді, призначенні трьох членів Вищої ради юстиції.    Непрямий парламентський контроль Верховна Рада здійснює також щодо діяльності Президента України при:    — заслуховуванні щорічних та позачергових послань Президента про внутрішнє і зовнішнє становище України і затвердженні рішень про надання Україною займів та економічної допомоги іноземним та міжнародним організаціям, про одержання Україною від іноземних держав, банків та міжнародних фінансових організацій займів, не передбачених Державним бюджетом України, здійсненні контролю за їх використанням;    — схваленні рішень про згоду щодо надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України в іншу державу або допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України;    — затвердженні указів Президента України про введення воєнного або надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію, про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації;    — обговоренні подання Президента України про стан війни і укладення миру, рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань;    — наданні згоди на обов'язковість міжнародних договорів України та денонсації міжнародних договорів України;    — прийнятті рішення про направлення до Президента України запиту на вимогу народного депутата, групи народних депутатів, комітету Верховної Ради України;    —  здійснення процедури усунення Президента України з поста в порядку імпічменту.    Прямий (безпосередній) парламентський контроль Верховна Рада України здійснює щодо:    - забезпечення конституційних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина;    - діяльності Кабінету Міністрів України, Генерального прокурора України, інших державних органів та посадових осіб, які обираються, призначаються, затверджуються Верховною Радою України або на призначення яких потрібна її згода;    - фінансово-економічної діяльності держави.    Парламентський контроль за забезпеченням прав, свобод та обов'язків людини і громадянина здійснюється Верховною Радою України безпосередньо та через Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, через деякі інші державні органи, у формуванні складу яких Верховна Рада бере безпосередню участь (наприклад, Конституційний Суд України, Вища рада юстиції тощо).    Парламентський контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України здійснюється при:    — розгляді та прийнятті рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України;    — затвердженні загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;    — наданні згоди на призначення Президентом України Прем'єр-міністра України;    — щорічних та позачергових обговореннях звіту Кабінету Міністрів України;    — звіті членів Кабінету Міністрів України за вимогою комітету Верховної Ради України, але не менш однієї п'ятої від її конституційного складу;    — розгляді питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийнятті резолюції недовіри Кабінету Міністрів України;    — обговоренні проекту Закону про Державний бюджет України і доповіді про хід виконання Державного бюджету України;    — затвердженні загальної структури, чисельності, визначенні функцій Збройних Сил України, Служби безпеки, інших військових формувань, Міністерства внутрішніх справ.    Щодо діяльності Генерального прокурора України, інших державних органів та посадових осіб, які обираються (призначаються, затверджуються) Верховною Радою України або на призначення яких потрібна її згода, парламентський контроль здійснюється при: виконанні Верховною Радою України номінаційних функцій; обговоренні звітів та інформації вказаних посадових осіб; висловленні довіри (недовіри) Генеральному прокуророві України; наданні згоди на призначення та звільнення посадових осіб, визначених п. 24 частини першої ст. 85 Конституції України.    Парламентський контроль за фінансово-економічною діяльністю держави здійснюється безпосередньо Верховною Радою України: під час обговорень на всіх етапах бюджетного процесу; шляхом затвердження переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, визнання правових засад вилучення об'єктів права приватної власності; через Рахункову палату, яка діє на підставі відповідного закону; при наданні згоди на призначення Президентом України на посади та звільнення з посад Голови Національного банку, Голови Антимонопольного комітету, Голови Фонду державного майна, призначенні половини складу Ради Національного банку України.    Поряд з Верховною Радою, яка безпосередньо здійснює парламентський контроль, функціонують спеціалізовані суб'єкти парламентського контролю — комітети Верховної Ради України, тимчасові спеціальні комісії, тимчасові слідчі комісії, Рахункова палата, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, які діють на підставі спеціальних законів у порядку, встановленому Регламентом Верховної Ради України.    Спеціалізовані контрольні органи парламенту — Рахункова палата, Уповноважений Верховної Ради з прав людини — не обіймають весь обсяг діяльності відповідних об'єктів контролю. Так, компетенція Уповноваженого з прав людини не поширюється на права військовослужбовців, на стосунки у військових формуваннях України. Завдання Рахункової палати обмежені виконанням видаткової частини Державного бюджету.

47. Судовий контроль. Адміністративна юстиція як провідний засіб сахисту прав громадян та забезпечення законності у державному управлінні.

Судовий контроль — специфічний вид контролю в сфері державного управління. Особливість цього контролю полягає в тому, що він здійснюється не систематично, не повсякденно, як, наприклад, конт­роль з боку спеціалізованих контролюючих органів або прокурорський нагляд за законністю в державному управлінні, а одноразово при розгляді справ (адміністративних, цивільних, кримінальних).

Судовий контроль в управлінні можна класифікувати за двома основними напрямками:

за видом суду, який здійснює контроль, та за формою втручання в діяльність підконтрольного органу. В останньому випадку виділяють пряму (безпосередню) і непряму (опосередковану) форми втручання.

В Україні судовий контроль здійснюють Конституційний Суд України, суди загальної компетенції та арбітражні суди.

Контроль з боку Конституційного Суду є особливим видом судового контролю, який відокремлений від контролю з боку судів загальної компетенції та арбітражних судів. Така відокремленість обумовлена особливим статусом Конституційного Суду і предметом його контролю. Конституційний Суд здійснює контроль, який виходить за межі контролю в державному управлінні. До його контрольних повноважень належать: обов’язок приймати рішення і давати висновки в справах про конституційність законів та інших актів Верховної Ради України, актів Президента України, правових актів Верховної Ради АРК; вирішення питань про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України; додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених Конституцією. На нього також покладений обов’язок офіційного тлумачення Конституції та законів України (Закон України від 16 жовтня 1996 р. «Про Конститу­ційний Суд України»1).

Судовий контроль з боку судів загальної компетенції найбільш доцільно розглянути через ступінь втручання суду в діяльність відповідного органу (безпосередня і опосередкована форми втручання).

При розгляді цивільних справ за позовами і передусім таких, де однією із сторін є орган державного управління, суд (суддя) оцінює їх з точки зору відповідності закону, приймає певне рішення по справі, яким може змінити чи скасувати управлінське рішення (акт управлін­ня), чим фактично втручається в управлінську сферу діяльності державного органу. Це справи про незаконне звільнення (коли суд поновлює на роботі), відшкодування збитків (зобов’язує сторону відшкодувати збитки, встановлює їх розмір), скасування рішення управ­лінського органу (про надання жилого приміщення) та ін. Форма втручання суду в діяльність органу державного управління тут є прямою (безпосередньою). Прямою форма втручання судді (суду) в діяльність органу державного управління буде і у разі вирішення суддею справ, які розглядаються у цивільно-правовому порядку (в тому числі справ про адміністративні правопорушення). Судові рішення в таких випадках або скасовують, або змінюють незаконні акти органів виконавчої влади (їх посадових осіб), або ж не визнають юридичної сили за актами, що суперечать закону.

При розгляді кримінальних справ (найбільш показові з них — про розкрадання майна) суд, навпаки, може застосовувати тільки непряму (опосередковану) форму втручання. Поряд з вирішенням питання про винність особи в кримінальному злочині та її відповідальність суд перевіряє законність дій органів управління, посадових осіб та інших громадян. Якщо суд виявить порушення законності, він виносить окрему ухвалу (ст. 340 Кримінально-процесуального кодексу України; далі — КПК). Це форма інформування дер­жавних органів, комерційних та інших структур, об’єднань громадян про виявлені порушення закону і умови, що їх породжують. Суд повідомляє про необхідність вжити заходів щодо їх усунення і попередження в майбутньому. Але цим суд не змінює реальний стан справ в органі чи організації, на підприємстві, в установі, куди надіслана його ухвала, як це він робить при розгляді деяких цивільних справ, справ про адміністративні правопорушення та справ по скаргах громадян. Обов’язок прийняти управлінське рішення по окремій ухвалі та змінити ситуацію на краще лежить на керівництві відповідних органів і організацій.

Контроль з боку господарських судів має багато спіль­ного з контролем з боку судів загальної компетенції. Основна від­мінність між ними полягає в предметі спору і суб’єктах, які беруть участь у справі (юридичні особи). Різною для них є і нормативна база. Господарські суди у своїй діяльності керуються Господарським процесуальним кодексом України1 та Законом України від 7 лютого 2002 р. «Про судоустрій України»2. Значні відмінності має і процедура розгляду справ.

Викладене дає можливість дійти висновку, що судовий контроль в управлінні — це заснована на законі діяльність судів по перевірці правомірності актів і дій органів управління, їх посадових осіб, відновленню порушених прав, а в необхідних випадках — застосуванню до цих суб’єктів правових санкцій.

Мета адміністративної юстиції - захист "суб'єктивних публічних прав громадян", "самого об'єктивного порядку", тобто правопорядку, "забезпечення законності управління", гарантування самостійності й незалежності виконавчої, адміністративної влади. Головна характерна особливість адміністративної юстиції - те, що вона являє собою правосуддя, тобто уособлює судову, а не виконавчу гілку влади.

Загалом конституційне закріплення права на судовий захист громадян у стосунках з органами державної влади (ст. 55 Конституції України) викликало помітне зростання кількості звернень громадян до суду за захистом прав і свобод. Це свідчить, що громадяни, маючи часто негативний досвід спілкування з державними органами, переконалися в тому, що найкраще захистити свої права й законні інтереси від порушень з боку цих органів, їх посадових осіб вони можуть саме у судовому порядку.    Водночас різні форми позасудового захисту прав громадян зберігають своє важливе значення в системі засобів забезпечення законності у державному управлінні. Тим більше в сучасних умовах, коли адміністративна юстиція тільки запроваджується в Україні.

48. Звернення громадян як засіб забезпечення законності у державному управлінні.

Одним із найважливіших заходів щодо забезпечення закон­ності й дисципліни в державному управлінні є право громадян на звернення до державних органів влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій різних форм власності, громадських об'єднань.

Звернення громадян становлять сукупність активних во­льових дій фізичних осіб. їх особливість полягає в тому, що не всі звернення громадян можна віднести до заходів, які забез­печують законність і дисципліну в державному управлінні. Тільки скарги й заяви про порушення чинного законодавства та недоліки в роботі тих чи інших осіб, державних і недержав­них структур ініціюють компетентні органи (повноважних осіб) на проведення контрольно-наглядових дій з метою усу­нення порушень і недоліків.

Скаргу на протизаконні дії або рішення відповідних органів та їх посадових осіб подають у порядку підлеглості вищому органу або посадовій особі, що не позбавляє громадянина пра­ва на звернення в суд відповідно до закону, а в разі відсутності такого (вищого) органу або незгоди громадянина з прийнятим за скаргою рішенням — безпосередньо в суд.

Отже, захищаючи свої законні права й свободи, громадяни звертають увагу компетентних органів на порушення законодавства й таким чином захищають наявні в державі та суспільстві правовідносини. Такий контроль у деяких випад­ках називають ще індивідуальним.

49. Поняття, ознаки та підстави адміністративної відповідальності, її правове регулювання.

Адміністративна відповідальність — це специфічне реагування держави на адміністративне правопорушення, що полягає в застосуванні уповноваженим органом або посадовою особою передбаченого законом стягнення до суб'єкта правопорушення.    Як явище правової дійсності вона характеризується двома видами ознак. По-перше, це ознаки, властиві юридичній відповідальності в цілому (основні); по-друге, ознаки, що відмежовують адміністративну відповідальність від інших видів юридичної відповідальності (похідні).    Основні ознаки адміністративної відповідальності полягають у тому, що вона:    1) є засобом охорони встановленого державою правопорядку;    2) нормативне визначена і полягає в застосуванні (реалізації) санкцій правових норм;    3) є наслідком винного антигромадського діяння;    4) супроводжується державним і громадським осудом правопорушника і вчиненого ним діяння;    5) пов'язана з примусом, з негативними для правопорушника наслідками (морального або матеріального характеру), яких він має зазнати;    6) реалізується у відповідних процесуальних формах. Похідні ознаки адміністративної відповідальності визначаються її юридичною природою.    Тривалий час у правовій науці підставою адміністративної відповідальності вважалася протиправна винна дія або бездіяльність, що порушує встановлене адміністративно-правовою нормою правило, але за своїм характером і наслідками не тягне за собою кримінального покарання.    Отже, першим вихідним моментом була теза про те, що порушення правил поведінки, встановлених будь-якою адміністративно-правовою нормою, тягне за собою адміністративну відповідальність. Друге вихідне положення полягало в тезі про те, що притягнення до адміністративної відповідальності можливе тільки при порушенні норми адміністративного права. Проте сучасна юридична практика довела, що ці відправні позиції не завжди вірні. Дослідження Інституту адміністративної відповідальності свідчать про те, що вона настає, по-перше, при порушенні не всіх, а тільки певної групи адміністративно-правових норм, і, по-друге, при порушенні норм не тільки адміністративного права.    Це пояснюється специфікою адміністративного права, що, як відомо, регулює суспільні відносини, які виникають у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності держави. Внаслідок багатоманітності суспільних відносин, які виникають у даній галузі, всі норми адміністративного права утворюють кілька груп. Це такі, що:    - закріплюють порядок утворення і правове положення суб'єктів;    - визначають форми і методи управлінської діяльності;    - встановлюють порядок проходження державної служби, права й обов'язки державних службовців;    - визначають способи і порядок забезпечення законності в державному управлінні;    - регулюють управління окремими галузями (соціально-культурною, адміністративно-політичною тощо), державними функціями і територіями;    - встановлюють права і обов'язки різних категорій фізичних осіб у сфері виконавчої і розпорядницької діяльності держави.    Як правило, адміністративна відповідальність настає за порушення найменшої частини адміністративно-правових норм, а саме за порушення фізичними особами деяких обов'язків у сфері державного управління, тобто за вчинення адміністративних правопорушень (проступків).    Щодо основної маси норм адміністративного права, то порушення встановлених ними правил тягне дисциплінарну відповідальність. Більш того, у ряді випадків окремі категорії фізичних осіб (наприклад, військовослужбовці) при вчиненні адміністративних правопорушень підлягають дисциплінарній відповідальності, тоді як за загальним правилом встановлена відповідальність адміністративна (ст. 15 КпАП).    Таким чином, не всяке порушення правил, встановлених адміністративно-правовою нормою, спричиняє адміністративну відповідальність. Адміністративну відповідальність тягне порушення тільки тієї норми адміністративного права, що охороняється адміністративними санкціями.    До того ж, адміністративна відповідальність може наставати не тільки за порушення правил, встановлених адміністративно-правовою нормою, а й за порушення норм інших галузей права. Зокрема, ст.51 Кримінального кодексу передбачає можливість притягнення до адміністративної відповідальності особи, що здійснила злочин, який не має великої суспільної небезпеки.    Викладене дозволяє визначити, що похідними ознаками адміністративної відповідальності будуть такі:    1. Її підставою є не тільки адміністративне правопорушення (проступок), а й порушення норм інших галузей ;права, у випадках, прямо передбачених чинним законодавством.    2. Вона полягає в застосуванні до винних адміністративних стягнень. У ст. 23 КпАП зазначено, що адміністративне стягнення є мірою відповідальності.    3. Право притягнення до адміністративної відповідальності надано багатьом державним органам та їх посадовим "особам. Серед них — органи державної виконавчої влади, "місцевого самоврядування, суди (ст. 213 КпАП). Повний "їх перелік міститься в розділі III (статті 218—244) КпАП.    4. Законодавством встановлено особливий порядок притягнення до адміністративної відповідальності (складання протоколу, збір і оцінка доказів, винесення постанови тощо).    5. Адміністративна відповідальність урегульована нормами адміністративного права, що містить переліки адміністративних стягнень та органів, уповноважених їх застосовувати.    6. Право встановлення адміністративної відповідальності має досить широке коло суб'єктів: Верховна Рада;    Президент; Кабінет Міністрів; міністерства, що наділені правом затвердження загальнообов'язкових правил (наприклад, Міністерство охорони здоров'я затверджує санітарні правила. Міністерство транспорту — правила користування транспортними засобами і т. д.); обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, що приймають рішення, які передбачають адміністративну відповідальність за їх порушення (з питань боротьби зі стихійними лихами, епідеміями, епізоотіями) і затверджують правила, за порушення яких передбачена відповідальність ст. 152 (порушення правил благоустрою), ст. 159 (порушення правил торгівлі на колгоспних ринках), ст. 182 (порушення тиші в громадських місцях) КпАП; районні, районні в містах Києві і Севастополі державні адміністрації, які приймають рішення, що передбачають адміністративну відповідальність за їх порушення (з питань боротьби зі стихійними лихами, епідеміями, епізоотіями).    Реальна юридична відповідальність настає за наявності трьох підстав: нормативної, складовою частиною якої є норма, що закріплює склад; фактичної (правопорушення); процесуальної (правозастосовчий, юрисдикційний акт).    Система правових норм, які регулюють застосування адміністративних стягнень, є нормативною основою адміністративної відповідальності.    За змістом їх можна поділити на три види:    а) матеріально-правові, що закріплюють загальні питання адміністративної відповідальності (завдання і система законодавства про адміністративні правопорушення, підстави і суб'єкти відповідальності, система адміністративних стягнень та ін.); склади адміністративних проступків;    б) адміністративно-процесуальні, що закріплюють провадження у справах про адміністративні правопорушення;    в) організаційні, що закріплюють порядок створення, правове становище, підвідомчість суб'єктів адміністративної юрисдикції.

50. Поняття адміністративного проступку та його ознаки.

51. Склад адміністративного проступку. Об’єкт адміністративного проступку.

52. Обєктивна сторона адмністраимвного проступку.

Об’єктивна сторона адміністративного проступку – це зовнішній прояв  суспільно небезпечного посягання на об’єкт, що перебуває під охороною адміністративно – правових санкцій. (Об'єктом адміністративно-правової охорони є суспільні відносини, що регулюються нормами різних галузей права. Об'єкт може бути: загальним, родовим, видовим і безпосереднім. Об’єктивну сторону адміністративного правопорушення характеризують ознаки, які визначають акт зовнішньої поведінки правопорушника. До них належать - адміністративно-протиправним діянням (дією чи бездіяльністю);

- суспільно шкідливими наслідками або загрозою настання таких наслідків;

- причинним зв'язком між протиправним діянням та його наслідками (ця ознака необхідна для правопорушень із матеріальним складом);

- додатковими ознаками (часом, місцем, способом, обстановкою скоєння правопорушення). Всі інші ознаки мають факультативний характер.

Об'єктивна сторона правопорушення характеризує протиправне діяння із зовнішньої сторони. Воно як правило фіксується в протоколі про адміністративне правопорушення, а також інших процесуальних документах, необхідних для доведення вини правопорушника.

Протиправне діяння може бути простим і складним. Просте являє собою єдину дію або короткочасну бездіяльність, єдиний короткочасний акт протиправної поведінки. Складне діяння або складається з кількох самостійних дій, або розтягнуте в часі, або вчинюється групою осіб. Види складних діянь: - з двома різними діями; - такі, що складаються з альтернативних дій. - збірні - триваючі - такі, що продовжуються.

53.Суб’єкт та суб’єктивна сторона адміністративного правопорушення.

Суб'єкт правопорушення – це особа, яка його здійснила. Нею, як правило, може бути повнолітня і обов'язково осудна особа. Це може бути фізична і юридична особа. Відповідно до ст. 12 КпАП суб'єктом може бути фізична особа, яка досягла на момент вчинення адміністративного правопорушення 16-річного віку і яка є осудною.

Окремі адміністративні правопорушення можуть вчинити тільки спеціальні суб'єкти, які крім віку і осудності характеризуються додатковими ознаками:

- посадові особи;

- громадяни, власники підприємств чи уповноважені ними особи;

- особи, які представляють власників або уповноважені ними органи чи профспілки;

- неповнолітні у віці від 16 до 18 років;

- державні службовці;

- водії транспортних засобів;

- підприємці;

- працівники торгівлі та представники інших спеціальностей;

- інші спеціальні суб'єкти.

Конкретизація спеціальних суб'єктів - фізичних осіб визначена в диспозиціях статей Особливої частини КпАП України.

Юридичні особи можуть бути суб'єктами адміністративних правопорушень, що пов'язані із недотриманням правил екологічної безпеки, санітарно-гігієнічних правил, правил протипожежної безпеки та інших.

Суб'єктивна сторона адміністративного правопорушення характеризується внутрішнім психічним ставленням суб'єкта до вчиненого ним проступку та його наслідків, що конкретизується через:

- вину (умисну чи необережну);

- мету вчинення проступку;

- мотив, що спонукав особу до протиправних дій.

Наявність усіх чотирьох елементів складу адміністративного правопорушення є єдиною фактичною підставою, необхідною для притягнення винної особи до адміністративної відповідальності.

Адміністративні правопорушення класифікуються залежно від різних критеріїв.

Так, залежно від родового об'єкту посягання вони можуть бути правопорушеннями:

- в галузі охорони праці і здоров'я населення;

- що посягають на власність;

- в галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам'яток історії та культури;

- в промисловості, будівництві та в галузі використання електричної і теплової енергії;

- у сільському господарстві;

- на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв'язку;

- в галузі житлових прав громадян, житлово-комунального господарства та благоустрою;

- в галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, В галузі фінансів і підприємницької діяльності;

- в галузі стандартизації, якості продукції, метрології та сертифікації;

- що посягають на громадський порядок і громадську безпеку;

- що посягають на встановлений порядок управління. Залежно від форми вини:

- умисні правопорушення;

- необережні правопорушення. Залежно від характеру діяння:

- простими, які являють собою одноразову дію чи бездіяльність (самовільне підключення телефонного апарату або іншого абонентського пристрою до діючого телефону чи іншого абонентського пристрою);

- складними, які характеризуються двома чи більше різними діями або складаються з альтернативних дій (непокора пішоходів сигналам регулювання дорожнього руху, перехід ними проїзної частини у невстановлених місцях або безпосередньо перед транспортними засобами, що наближаються, невиконання інших правил дорожнього руху).

54 Поняття, мета та види адміністративних стягнень. Заходи впливу, що застосовуються до неповнолітніх. Адміністративне стягнення - захід відповідальності, що застосовується з метою виховання особи, яка скоїла адміністративний проступок, а також попередження скоєння нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.

Стаття 23. Мета адміністративного стягнення Адміністративне стягнення є мірою відповідальності і застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами. Стаття 24. Види адміністративних стягнень

За вчинення адміністративних правопорушень можуть

застосовуватись такі адміністративні стягнення:

1) попередження;

2) штраф;

3) оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення

або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення;

4) конфіскація: предмета, який став знаряддям вчинення або

безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення; грошей,

одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення;

5) позбавлення спеціального права, наданого даному

громадянинові (права керування транспортними засобами, права

полювання);

6) виправні роботи;

7) адміністративний арешт.

Законами України може бути встановлено й інші, крім

зазначених у цій статті, види адміністративних стягнень.

Законами України може бути передбачено адміністративне видворення за межі України іноземців і осіб без громадянства за вчинення адміністративних правопорушень, які грубо порушують правопорядок. Стаття 24-1. Заходи впливу, що застосовують до неповнолітніх

За вчинення адміністративних правопорушень до неповнолітніх у віці від шістнадцяти до вісімнадцяти років можуть бути застосовані такі заходи впливу:

1) зобов'язання публічно або в іншій формі попросити

вибачення у потерпілого;

2) застереження;

3) догана або сувора догана;

4) передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання. Стаття 25. Основні і додаткові адміністративні стягнення

Оплатне вилучення та конфіскація предметів можуть застосовуватись як основні, так і додаткові адміністративні стягнення; інші адміністративні стягнення, зазначені в частині першій статті 24 цього Кодексу, можуть застосовуватись тільки як

основні.

За одне адміністративне правопорушення може бути накладено основне або основне і додаткове стягнення.

Стаття 26. Попередження

Попередження як захід адміністративного стягнення виноситься в письмовій формі. У передбачених законом випадках попередження фіксується іншим установленим способом. Стаття 27. Штраф

Штраф є грошовим стягненням, що накладається на громадян і посадових осіб за адміністративні правопорушення у випадках і розмірі, встановлених цим Кодексом та іншими законами України.

Стаття 28. Оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення

Оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, полягає в його примусовому вилученні за рішенням суду і наступній реалізації з передачею вирученої суми колишньому власникові з відрахуванням витрат по реалізації вилученого предмета.

Порядок застосування оплатного вилучення і види предметів, які підлягають вилученню, встановлюються цим Кодексом та іншими законами України.

Стаття 29. Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення

Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, полягає в примусовій безоплатній передачі цього предмета у власність держави за рішенням суду. Конфісковано може бути лише предмет, який є у приватній власності порушника, якщо інше не передбачено

законами України.

Конфіскація вогнепальної зброї, інших знарядь полювання і бойових припасів не може застосовуватись до осіб, для яких полювання є основним джерелом існування.

Порядок застосування конфіскації, перелік предметів, які не підлягають конфіскації, встановлюються цим Кодексом та іншими законами України.

Стаття 30. Позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові

Позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (права керування транспортними засобами, права полювання), застосовується на строк до трьох років за грубе або систематичне порушення порядку користування цим правом.

Позбавлення права керування засобами транспорту не може застосовуватись до осіб, які користуються цими засобами в зв'язку з інвалідністю, за винятком випадків керування в стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння, а також у разі

невиконання вимоги працівника міліції про зупинку транспортного засобу, залишення на порушення вимог встановлених правил місця дорожньо-транспортної пригоди, учасниками якої вони є, ухилення від огляду на наявність алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння.

Позбавлення права полювання не може застосовуватись до осіб, для яких полювання є основним джерелом існування.

Стаття 31. Виправні роботи

Виправні роботи застосовуються на строк до двох місяців з відбуванням їх за місцем постійної роботи особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, і з відрахуванням до двадцяти процентів її заробітку в доход держави. Виправні роботи призначаються районним, районним у місті, міським чи міськрайонним

судом (суддею).

Стаття 32. Адміністративний арешт

Адміністративний арешт установлюється і застосовується лише у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до п'ятнадцяти діб. Адміністративний арешт призначається районним, районним у місті, міським чи міськрайонним судом (суддею).

Адміністративний арешт не може застосовуватись до вагітних жінок, жінок, що мають дітей віком до дванадцяти років, до осіб, які не досягли вісімнадцяти років, до інвалідів першої і другої груп.

55. Адміністративний процес, його поняття в широкому і вузькому розумінні. Адміністративно-процесуальні норми та їх особливості.

     Поняття адміністративного процесу в адміністративно-правовій науці прийнято розглядати в широкому і вузькому розумінні.    У широкому розумінні адміністративний процес — це встановлений законом порядок розгляду і вирішення індивідуально-конкретних (адміністративних) справ, що виникають у сфері державного управління, спеціально уповноваженими на те органами (посадовими особами) та, у відповідних випадках, загальними (звичайними) судами. У вузькому розумінні адміністративний процес розглядається як порядок розгляду справ про адміністративні правопорушення і застосування до правопорушників адміністративних стягнень.    Адміністративний процес виступає специфічним (оскільки не є класичним у згаданому вище розумінні) видом юридичного процесу / завдяки врегулюванню адміністративно-процесуальними нормами має притаманні йому цілі (мету), структуру і суб'єктів.    Мета адміністративного процесу — це заздалегідь заплановані результати, досягнення яких можливе з допомогою відповідних засобів та способів. У свою чергу, завдання процесу відображають необхідність для суб'єкта здійснити певні дії, спрямовані на досягнення мети.    Специфіку адміністративного процесу відображає і його структура — сукупність взаємозв'язаних адміністративних проваджень, що мають як юрисдикційний, так і неюрисдикційний характер.    Суб'єктами (учасниками) адміністративного процесу виступають як державні органи, насамперед органи виконавчої влади, їх посадові особи, так і органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, підприємства, установи, організації, об'єднання громадян, їх органи та посадові особи, громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Поняття суб'єктів процесу включає до складу його учасників також осіб, які діють з метою ведення процесу і здатні приймати остаточні рішення.    Отже, адміністративний процес являє собою врегульовану адміністративно-процесуальними нормами діяльність органів виконавчої влади, їх посадових осіб, інших уповноважених суб'єктів, спрямовану на реалізацію матеріальних норм адміністративного, а також інших галузей права в ході здійснення проваджень щодо розгляду і вирішення індивідуально-конкретних справ.

Адміністративно-процесуальні норми та їх особливості Найважливішим фактором, що визначає правовий характер адміністративно-процесуальної діяльності, виступає її урегульованість адміністративно-процесуальними нормами, які в своїй сукупності утворюють галузь адміністративно-процесуального права. Адміністративно-процесуальна норма є встановленим державою загальнообов'язкове правило поведінки, що регулює суспільні відносини, що виникають в процесі вирішення індивідуально-конкретних справ у сфері державного управління. Адміністративно-процесуальним нормам притаманний ряд особливостей, які дозволяють відмежувати їх від інших видів процесуальних норм. Насамперед, це стосується значного кола суб'єктів, уповноважених встановлювати правила поведінки такого роду. Якщо кримінально-процесуальні і цивільно-процесуальні норми встановлюються на законодавчому рівні, то адміністративно-процесуальні норми приймаються не тільки законодавчим органом держави, а й виконавчими органами різного рівня. Відповідно, адміністративно-процесуальні норми реалізуються широким колом уповноважених на те суб'єктів, до числа яких відносяться, перш за все, органи управління, а при здійсненні юрисдикційних функцій і судові органи, тоді як реалізація кримінально-процесуальних і цивільно-процесуальних норм є прерогативою судових органів, органів досудового слідства і дізнання і інших суб'єктів, коло яких чітко окреслено Кримінально-процесуальним і Цивільно-процесуальним кодексами.

56. Структура, мета та суб’єкти адміністративного процесу.

Структура адміністративного процесу.

Дихотомічний поділ адміністративного процесу за ознакою наявності конфлікту між учасниками правовідносин, регламентованих відповідною галуззю права: Група 1 - Неконфліктні провадження - предметом цієї групи є адміністративні провадження неконфліктного характеру. Вона існує, як одна з умов задоволення тих чи інших клопотань, причому предметом правового оцінювання є відповідні документи. Ця група не має на меті застосування примусових заходів. Ії результат - задоволення законних інтересів фізичних чо юридичних осіб, а також забезпечення ефективної роботи публічної адміністрації. Група 2 - Конфліктні провадження - в основі змісту цієї групи адміністративного процесу покладено конфлікт між учасниками кореспондуючих матеріальних правовідносин. Окрім наявності конфлікту, є змагальність сторін при розгляді справи; обов'язкова наявність рішення у вигляді правового акта; специфічне коло суб'єктів, уповноважених розглядати відповідну категорію справ; більш конкретизована нормативна регламентація порядку процесуальної діяльності останніх. Ці групи адмін. процесу обєднують адмін. провадження, які є видами адмін. процесу та співвідносяться як загальне та особливе. Провадження - це якісно однорідна група процесуально-процедурних дій з владної реалізації будь яких відособлених матеріально-правових норм. Такі дії об'єднуються єдністю кінцевої мети, потребами професійної спеціалізації праці щодо правозастосування, міркуваннями щодо підвищення ефективності правового регулювання. Адміністративне провадження - це вид адмін.процесу, який об'єднує послідовно здійснювані уповноваженим суб'єктом (публічною адміністрацією) процесуальні дії щодо розгляду та вирішення індивідуальних справ. Адмін. процесуальна стадія - відносно відокремлені частини адмін. провадження, які являють собою сукупність процесуальних етапів, спрямованих на досягнення локального завдання в рамках загальної мети вирішення індивідуально-конкретної справи. Спільними для адмін.процесу є такі стадії: - аналіз ситуації, в ході якого збирається, досліджується інформація про фактичне становище справи, реальні факти, існуючі проблеми; - прийняття рішення у справі, в якій фіксується воля суб'єкта публічної адміністрації; - виконання рішення. Етапи адміністративного провадження - це сукупність послідовних процесуальних дій, об'єднаних єдиною проміжною метою на певному відтинку конкретного адміністративного провадження. Суб'єкти адміністративного процесу. Суб'єктами адміністративного процесу виступають державні органи, адміністрація державних підприємств, установ і організацій, посадові особи державних органів, органи місцевого самоврядування і їхні посадові особи, об'єднання громадян, їхні органи й посадові особи, власники, їхні представники й уповноважені, громадяни України, іноземні громадяни й особи без громадянства. Особливе місце серед суб'єктів адміністративного процесу займають суди (судді) і органи прокуратури. Поняття «суб'єкт процесу» є більше широким, чим поняття «учасник процесу». Учасники процесу - це громадяни, інші особи, колективи громадян і організацій в особі їхніх представників, наділені правами й несучі певні обов'язки, які дозволяють їм брати участь у розгляді адміністративної справи з метою захисту своїх прав і законних інтересів або прав і законних інтересів осіб, яких вони представляють, а також сприяти здійсненню адміністративного процесу.

КпАП визначає таких учасників процесу: особа, яка притягується до адм.відпов (ст.268), потерпілий (ст.269), законні представики (ст.270), захисик (ст.271), свідок (ст.272), експерт (ст.273), перекладач (ст.274). Поняття суб'єктів процесу містить у собі учасників процесу, а також осіб і органи, які діють із метою ведення процесу й здатні на державно-владних підставах ухвалювати рішення щодо справи останніх. Суб'єктів адміністративного процесу поділяють п'ять груп : 1) громадяни; 2) виконавчо-розпорядчі органи та структурні частини їхнього апарату; 3) об'єднання громадян та їх органи, а також органи самоорганізації населення, що мають адміністративно-процесуальну правосуб'єктність; 4) державні службовці та посадові особи, що наділені адміністративно-процесуальними правами і обов'язками; 5) інші державні органи та їх посадові особи.

За характером процесуального статусу всі суб'єкти поділяються на три групи: 1) суб'єкти, що вирішують справу; 2) суб'єкти, відносно яких вирішується справа; 3) допоміжні учасники процесу. До першої групи завжди належать державні органи, їх посадові особи. До другої групи можуть входити практично будь-які суб'єкти, як органи, так і особи. До третьої належать свідки, постраждалі, експерти, перекладачі, адвокати. Конкретний перелік учасників адміністративно-проце-суальних відносин залежить від виду адміністративного провадження.

57. Поняття, види та структура адміністративних проваджень.

§ 1. Адміністративні провадження: поняття, класифікація, стадії Однією з найважливіших особливостей адміністративного процесу є значно ширше порівняно з кримінальним та цивільним процесом коло охоплюваних суспільних відносин. Це зумовлює структуру адміністративного процесу як сукупність окремих проваджень, кожне з яких становить певну єдність послідовно здійснюваних дій і процедур, спрямованих на розгляд і вирішення індивідуально-конкретних (адміністративних) справ. Вони мають назву адміністративних проваджень.    Поділ адміністративного процесу на окремі адміністративні провадження (далі в цій главі — провадження) відображає об'єктивну потребу суспільного поділу праці й спеціалізації діяльності суб'єктів, уповноважених здійснювати таку діяльність. При цьому виділення конкретних проваджень у рамках адміністративного процесу пов'язане з необхідністю регулювання певних, якісно однорідних адміністративно-процесуальних правовідносин.    Класифікація проваджень можлива за різними критеріями (підставами). Залежно від характеру індивідуально-конкретної (адміністративної) справи можна виділити:    - неюрисдикційні адміністративні провадження;     - юрисдикційні адміністративні провадження.   Залежно від ступеня врегульованості процесуальної форми можна виділити звичайне и спрощене (прискорене) провадження. Прискорене (провадження, наприклад, у справі про адміністративне правопорушення у випадках, коли штраф стягується на місці здійснення правопорушення) характеризується спрощеною процесуальною регламентацією, мінімальною кількістю процесуальних актів, певною “спресованістю” стадій.    Можлива класифікація проваджень і з точки зору інстанційності розгляду справ.    У структурі кожного окремого провадження можна виділити стадії провадження відносно відмежовані, виділені в часі й логічно пов'язані сукупності процесуальних дій (процедур), які відрізняються колом суб'єктів і закріплюються відповідними процесуальними актами.    До основних стадій провадження, котрі властиві в цілому адміністративно-процесуальній діяльності, належать:    - стадія аналізу ситуації, в ході якої збирається і фіксується інформація про фактичний стан справ, реальні факти, оцінюється перспектива подальшого руху справи, ухвалюється рішення про необхідність такого руху. Цю стадію можна також назвати стадією порушення адміністративної справи;    - стадія прийняття (ухвалення) рішення в справі, в ході якої: а) дається юридична оцінка зібраної інформації; б) повно й всебічно досліджуються Матеріали справи з метою встановлення об'єктивної істини, ухвалюється конкретне рішення;     - стадія виконання (або звернення до виконання) ухваленого рішення, в ході якої дістає логічне завершення вся діяльність щодо адміністративної справи (підкреслимо важливість цієї стадії, оскільки без неї все провадження в справі практично втрачає сенс, стає пустою формальністю);     - стадія оскарження, або опротестування, рішення в справі (ця стадія має факультативний характер).    У стадіях адміністративно-процесуальної діяльності можна виокремити ще простіші складові — етапи процесуальної діяльності і процесуальні дії. Наприклад, у стадії порушення провадження в справі про адміністративне правопорушення можна виділити етапи припинення правопорушення і застосування заходів, які забезпечують провадження в справі (наприклад, адміністративне затримання), складання протоколу про правопорушення і т. ін.   Серед видів процесуальних дій доцільно виділити попередні, проміжні й завершальні процесуальні дії. Наприклад, до попередніх процесуальних дій можна віднести медичний огляд з метою встановлення наявності та ступеня алкогольного сп'яніння громадянина при розв'язанні питання про можливість притягнення його до адміністративної відповідальності за керування транспортним засобом у стані алкогольного сп'яніння. Проміжною процесуальною дією може бути призначення необхідної експертизи в ході розгляду адміністративної справи. Завершальною є, наприклад, процесуальна дія, спрямована на виконання винесеної в справі постанови.    Отже, структуру адміністративних проваджень, як і в цілому адміністративно-процесуальної діяльності, утворюють процесуальні стадії, їх етапи, а також процесуальні дії, що в сукупності виступають первинними складовими адміністративного процесу.

58. Юрисдикційні адміністративні провадження, їх види та характерні риси юрисдикційної діяльності.

59. Неюрисдикційні адміністративні провадження та їх види.

§ 5. Неюрисдикційні провадження

Вказана група проваджень є найчисленнішою з-поміж інших, тому що йдеться про справи позитивного характеру, де немає спо­ру чи правового конфлікту. Порівнюючи у суспільстві кількість правомірних дій і правопорушень, або кількість справ, що вирі­шуються органами публічної адміністрації, де є спірна ситуація та де її немає, слід зробити висновок, що вчинків і справ позитивного характеру, в яких відсутня конфліктна складова, суттєво більше. Звідси й більша кількість неюрисдикційних проваджень.

До характерних рис неюрисдикційних проваджень слід віднес­ти такі: -реалізуються в межах владної діяльності органів публічної адміністрації та посадових осіб;

-спрямовані на вирішення справ позитивного характеру (які не містять конфліктної складової);

-не пов'язані із застосуванням адміністративного примусу;

-частіше ініціюються громадянами чи організаціями.

Виходячи з раніше наведених видів неюрисдикційних адмініст­ративних проваджень розглянемо сутність основних із них.

1. Нормотворчі провадження - це порядок підготовки, при­йняття та оприлюднення підзаконних нормативно-правових актів. Виходячи з важливості вказаного виду правових актів (оскіль­ки саме вони складають основний масив документів, що регламен­тують порядок здійснення тих чи інших операцій, порядок реалі­зації прав, свобод та законних інтересів громадян тощо) необхідно розглядати нормотворчі провадження в рамках загальних засад неюрисдикційних проваджень адміністративного процесу.

Стадії прийняття підзаконних нормативно-правових актів.

Будь-який державно-управлінський правовий акт, як уже за­значалося в аналізі вимог до правових актів державного управління, повинен відповідати встановленій процедурі підготування, при­йняття та оприлюднення. Вказане свідчить про необхідність у процесі прийняття проходження певних стадій.

І. Підготування акта. У ході цієї стадії є такі стадії як правова ініціатива, аналіз ситуації, підготування проекту правового акта. Правова ініціатива може належати як органові (посадовій особі), що приймає (затверджує) документ, так і іншим органам (органі­заціям). Скажімо, для видання наказу Міністерства охорони здо­ров'я правовою ініціативою може бути постанова Кабінету Міністрів України чи Указ Президента України з проблематики охорони здоров'я громадян. Водночас доручення віце-прем'єр-міністра Ук­раїни з соціально-гуманітарних питань може слугувати основою для розробки наказу зазначеного міністерства. Аналіз ситуації та підготовка проекту наказу Міністерства охорони здоров'я доруча­ється певним департаментам (управлінням) міністерства або кон­кретним посадовим особам.

II Прийняття рішення. На цій стадії можна вирізнити такі ста­дії: обговорення та голосування в колегіальних органах, внесення змін до проекту, оформлення рішення. Більшість органів виконав­чої влади належать до єдиноначальних, у яких рішення керівником приймається одноособово, тобто прийняття рішення в такому ви­падку зводиться до підписання проекту управлінського акта.

III. Оприлюднення та доведення акта до відома виконавців чи заінтересованих сторін. Ця стадія здійснюється оприлюдненням у засобах масової інформації (нормативні правові акти державного управління) або персонального ознайомлення (переважно коли мова йде про індивідуальні акти, чи коли коло адресатів є незнач­ним). У цілому ж, орієнтуючись на положення чинного законодав­ства, акти Президента України та Кабінету Міністрів України не пізніш як у п'ятнадцятиденний строк після їх прийняття в установ­леному порядку і підписання підлягають оприлюдненню держав­ною мовою в офіційних друкованих виданнях, якими є «Офіційний вісник України» та газета «Урядовий кур'єр». 2. Реєстраційні провадження - встановлений законодав­ством порядок офіційного визнання законності відповідних дій чи нормативно-правових актів. Під реєстрацією розуміють велику кількість проваджень, які мають місце у найрізноманіт­ніших сферах суспільного життя. Різновидами реєстраційних проваджень є:

-провадження з державної реєстрації нормативно-правових актів органів публічної адміністрації;

-провадження з державної реєстрації автотранспортних за­собів;

-провадження з реєстрації об'єднань громадян;

-провадження з реєстрації актів цивільного стану;

-провадження з реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності;

-провадження з реєстрації прав власності на нерухоме майно;

-провадження з реєстрації приватної нотаріальної діяльності;

-провадження з державної реєстрації друкованих засобів ма­сової інформації;

-провадження з державної реєстрації юридичних осіб і фізич­них осіб - підприємців тощо.

Для прикладу розглянемо два види реєстраційних проваджень:

-провадження з державної реєстрації нормативно-правових актів органів публічної адміністрації;

-провадження з державної реєстрації друкованих засобів ма­сової інформації.

Розглядаючи особливості проваджень відносно державної ре­єстрації нормативно-правових актів органів публічної адмініст­рації, доцільно зазначити обов'язковість для значної їх кількості реєстрації у Міністерстві юстиції України. Відповідно до вимог Указу Президента України від 3 жовтня 1992 р. № 493/92 «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» нормативно-правові акти, що видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління і контролю та зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідом­чий характер, підлягають державній реєстрації.

Державну реєстрацію залежно від виду подзаконного норматив­но-правового акта здійснюють:

Міністерство юстиції України;

Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим;

обласні, Київське та Севастопольське міські управління юс­тиції;

районні, районні у містах Києві та Севастополі управління юстиції.

Стосовно провадження з державної реєстрації друкованих за­собів масової інформації (далі - ЗМІ), слід вказати таке.

Державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації здійснюють:

а) Державний комітет телебачення і радіомовлення (для ЗМІ із загальнодержавною, регіональною, та/або закордонною сферою розповсюдження);

б) Республіканський комітет з інформації Автономної Респуб­ліки Крим (зі сферою розповсюдження в Автономній Республіці Крим);

в) комітети інформації обласних державних адміністрацій (зі сферою розповсюдження в межах однієї області, одного чи кількох районів, міста).

Заяви про реєстрацію друкованих засобів масової інформації, додатків до них у вигляді видань газетного та журнального типу подаються до органу реєстрації засновником (співзасновниками) на кожне видання окремо в друкованому вигляді державною мо­вою. Про друковане видання, випуск якого передбачено кількома мовами одночасно, подається одна заява.

У заяві про державну реєстрацію періодичного друкованого видання мають бути вказані:

засновник (співзасновники) видання (засновник - юридична особа наводить повну назву згідно з документами, що підтвер­джують його цивільну правоздатність; засновник - фізична особа наводить свої паспортні дані);

вид видання (газета, журнал, збірник, бюлетень, альманах, календар, дайджест тощо); статус видання (вітчизняне - друкова­ний засіб масової інформації, у якого засновником виступають українська(і) юридична(і) та/або фізична(і) особа(и); спільне друкований засіб масової інформації, створений за участі іноземної(их) юридичної(их) та/або фізичної(і) особи (осіб);

назва видання (мовою/мовами, якою/якими виходитиме у світ);

мова/мови видання;

сфера розповсюдження (місцева - у межах Автономної Рес­публіки Крим, однієї області, обласного центру або двох та більше сільських районів, одного міста, району, окремих населених пунк­тів, а також підприємств, установ, організацій; регіональна - дві та більше областей; загальнодержавна - у межах України; закордон­на - за межами України);

категорія читачів (верстви населення, на які розраховане видання: усе населення, дорослі, молодь, діти, чоловіки, жінки, інваліди, студенти, працівники певної галузі, науковці, педагоги тощо);

програмні цілі (основні принципи) або тематична спрямова­ність (їх стисла характеристика: розвиток освіти, підвищення рівня духовності, розвиток дозвілля, інформування населення з певних питань та ін.);

передбачувані періодичність випуску, обсяг (в умовних дру­карських аркушах) і формат видання;

юридична адреса засновника, кожного із співзасновників та його (їх) банківські реквізити;

місцезнаходження редакції;

вид видання за цільовим призначенням (наказ Міністер­ства юстиції України від 21 лютого 2006 р. № 12/5 «Про затвер­дження Положення про державну реєстрацію друкованих засобів масової Інформації в Україні та Положення про державну реєстрацію інформаційних агентств як суб'єктів інформаційної діяль­ності»).

Заява розглядається у місячний строк від дня її одержання. За результатами розгляду заяви приймається одне з таких рішень:

про державну реєстрацію;

про відмову в державній реєстрації;

про зупинення строку розгляду заяви про державну реєст­рацію.

На завершення огляду державної реєстрації ЗМІ слід наголоси­ти, що жодних перешкод свободі слова чи можливості вільного існування друкованих засобів масової інформації через обов'яз­кову реєстрацію немає. Йдеться про приведення до єдиного зна­менника вимог щодо можливості заснування та функціонування друкованих ЗМІ. Держава жодним чином не втручається в редак­ційну політику видання та не впливає на інші внутрішні питання діяльності засобу масової інформації.

3. Атестаційні провадження - це встановлений законодав­ством порядок визначення відповідності об'єктів атестації ви­могам (критеріям), що необхідні для функціонування у певній сфері. Виходячи з указаного визначення серед об'єктів можна вка­зати велику кількість осіб, видів діяльності, речовин, організацій та ін., що дає можливість навести такі види атестаційних про­ваджень:

підсумкова атестація учнів у системі загальної середньої школи;

атестація державних службовців;

атестація наукових і педагогічних працівників;

атестація навчальних закладів;

атестація програмного забезпечення засобів вимірювальної техніки;

атестація суб'єктів племінної справи у тваринництві;

атестація виробництва молока, молочної сировини і молоч­них продуктів суб'єктів господарювання;

атестація дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння ор­ганогенного утворення, напівдорогоцінного каміння тощо.

Як приклад наведемо провадження з атестації наукових пра­цівників.

Згідно з вимогами постанови Кабінету Міністрів України від 13 серпня 1999 р. «Про затвердження Положення про атестацію наукових працівників» головною метою атестації є визначення відповідності кваліфікації наукового працівника обійманій по­саді.

Під час атестації наукових працівників оцінюються:

рівень професійної підготовки наукового працівника;

результативність його роботи;

ефективність праці з урахуванням конкретних вимог до цієї категорії працівників;

перспективи використання здібностей наукового працівника;

заходи щодо стимулювання підвищення його професійного рівня,

потреби в підвищенні кваліфікації та професійної підго­товки

Не підлягають атестації дійсні члени (академіки) і члени-кореспонденти Національної академії наук, Української академії аграрних наук, Академії медичних наук, Академії педагогічних наук, Академії правових наук, Академії мистецтв, а також особи, які обіймають посади наукових працівників на умовах строковою трудового договору або за сумісництвом.

Атестація наукових працівників проводиться не рідше одного разу на п'ять років

60. Поняття провадження в справах про адміністративне правопорушення, види та стадії провадження.

Провадження в справах про адміністративні правопорушення - це особливий вид процесуальної діяльності, врегульована нормами адміністративно-процесуального права діяльність уповноважених органів, яка спрямована на притягнення до адміністративної відповідальності осіб, які вчинили адміністративні правопорушення.

Йому притаманні наступні особливості:

- виникає у зв'язку із вчиненням проступку та необхідністю проведення адміністративного розслідування;

- реалізується тільки визначеним колом суб' єктів особливе місце серед яких посідають органи виконавчої влади;

- процесуальні акти цього провадження мають певну специфіку;

- за допомогою даного провадження реалізуються норми адміністративної відповідальності;

- здійснюється, як правило, у позасудовому порядку;

- з усіх видів адміністративного процесу воно найбільш подібне до юрисдикційних проваджень в інших галузях права (зокрема, кримінально-процесуального).

Загальний аналіз законодавства України дає змогу виділити два види провадження в справах про адміністративні правопорушення: звичайне та спрощене.

Звичайне здійснюється у більшості справ і детально регламентовано чинним законодавством. Воно передбачає складання протоколу, визначає зміст, запобіжні заходи та порядок їх застосування, права та обов'язки учасників провадження, порядок розгляду справ, факти, обставини, що є доказами.

Спрощене провадження застосовується щодо невеликої кількості правопорушень. Таке провадження характеризується мінімумом процесуальних дій та їх оперативністю. Протокол правопорушення не складається, посадова особа, що виявила правопорушення, приймає і виконує рішення про накладення стягнення (штрафу або попередження) на місці вчинення правопорушення. Спрощена процедура не застосовуються при провадженні у справах про порушення митних правил (ч.1 ст.3б3 МКУ).

Залежно від виду органів, які здійснюють адміністративне провадження, розрізняють три види провадження:

- адміністративне;

- судове;

- таке, що здійснюється громадськими організаціями.

В адміністративному порядку провадження здійснюється органами виконавчої влади, тобто:

- адміністративними комісіями при місцевих органах державної виконавчої влади;

- одноособово службовими (посадовими) особами - представниками органів державної виконавчої влади: річкового, повітряного, автомобільного та електротранспорту, внутрішніх справ, пожежного нагляду, рибоохорони, митного нагляду, нагляду за охороною праці, військовими комісаріатами (тобто інспекторами, контролерами, начальниками цих органів) тощо.

Провадження у справах про порушення митних правил здійснюється тільки уповноваженими посадовими особами Митної служби України та місцевими судами (суддями).

У судовому порядку провадження у справах про адміністративні правопорушення здійснюється суддями одноособово.

Провадження може здійснюватися і громадськими органами та їх уповноваженими особами, наприклад, громадськими органами з охорони громадського порядку; громадськими інспекторами: Українського товариства охорони пам' яток історії та культури, лісовим інспектором, мисливським інспектором, органів рибоохорони, охорони навколишнього природного середовища тощо.

Розрізняють два основних різновиди провадження: загальне і прискорене. В більшості випадків здійснюється загальне провадження шляхом здійснення послідовних стадій за відповідною процедурою.

Прискорене провадження стосується випадків, передбачених ст. 256 КпАП, коли протокол не складається, а стягнення у вигляді попередження або штрафу накладається на місці скоєння правопорушення.

Загальне провадження складається з чотирьох стадій:

1. порушення адміністративного провадження;

2. розгляд справи і винесення постанови;

3. оскарження і опротестування постанови;

4. виконання постанови.

Завданнями провадження у справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її точній відповідності із законодавством, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян в дусі додержання законів, зміцнення законності (ст.245 КУпАП).

Таким чином, провадження у справах про адміністративні правопорушення - це комплекс взаємопов' язаних та взаємообумовлених процесуальних дій, спрямованих на своєчасне, повне і об' єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законодавством, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян в дусі додержання законів, зміцнення законності, які здійснюються спеціально уповноваженим органом або посадовою особою державних органів з метою охорони прав та законних інтересів громадян, охорони власності, виконання завдань з охорони громадського порядку і громадської безпеки.