2.6. Складність економічних систем та аналіз ризику

З огляду на динамічний, нестаціонарний характер економічно­го середовища, можна дійти висновку, що умовою стратегічної ефективності компанії (фірми) є адаптивність, стійкість, манев­реність економічних рішень (обраних стратегій). Це виражається в переході від стратегічного планування до стратегічного мене­джменту, який власне і містить елементи маневреності, адаптив-ності, гнучкості обраної стратегії і завдяки цьому забезпечує зниження ступеня ризику.

Сучасна теорія раціонального функціонування підприємства (фірми) ґрунтується на тій позиції, що метою будь-яких рішень, які приймаються, є максимізація ринкової вартості [122]. Зрос­тання ринкової вартості підприємства зумовлює покращення ма­теріального стану його власників. Визначення головної мети (ці­лі) в управлінні підприємством (компанією, фірмою) не виключає існування множини інших цілей, які стосуються різних сфер управління [46, 50, 78, 275]. Так, можна говорити про низку цілей щодо інвестиційної (інноваційної) діяльності, цілей стосовно розпорядження обіговим капіталом компанії, формування (на­громадження) обсягів і структури капіталу, цілей щодо функціо­нування компанії для підвищення її ефективності. Процес управ­ління компанією (підприємством) та, зокрема, його фінансами охоплює (схематично) дві принципові сфери і веде до необхідно­сті прийняття двох груп рішень: інвестиційних (в їх широкому розумінні) та фінансових [81].

Інвестиційні рішення — це такі рішення, сенс яких полягає у формуванні обсягу і структури активів, необхідних для прове­дення господарської діяльності (функціонування) компанії (фір­ми). Вони стосуються питань використання капіталу.

Надзвичайно важливою складовою економічного управління ді­яльністю компанії (фірми) є інвестиційний менеджмент. Інвестиції, зокрема, являють собою вкладення капіталу для наступного його зростання. Приріст капіталу має бути достатнім для того, щоб компен­сувати інвестору те, що він відмовився від використання наявних коштів на споживання за поточний період, і винагородити його за ризик, компенсувати збитки від інфляції тощо.

Інвестиції в об'єкти підприємницької діяльності здійснюються за різними формами, класифікуються за окремими ознаками (де­тальніше про це йдеться в [25, 143, 227]).

Фінансові рішення стосуються питань фінансування цих акти­вів (їх необхідних обсягів і структури). Це власне рішення щодо нагромадження (пошуків) капіталу та оптимізації його структури.

Як один, так і другий вид рішень є важливими для досягнення цілей компанії (підприємства). Суттєво, що процес прийняття рішень розпочинається з питань стратегічної, інвестиційної (ін­новаційної) діяльності, а також формування потреб у ресурсах з огляду на зміни щодо рівня і структури активів. Ці наміри нерід­ко суперечать можливостям і умовам їх фінансування, необхід­ності пошуку джерел фінансування.

Важливою умовою прийняття оптимального (раціонального) рішення є наявність основної мети, яка могла б бути критерієм для обрання рішень. В економічній літературі досить поширена думка, що за умов ринкової економіки для компаній (фірм) цю функцію виконує прибуток. Але необхідно наголосити, що кри­терій максимізації прибутку може бути однозначно визначений лише тоді, коли рішення приймаються у детермінованих умовах та коли вони стосуються короткочасового терміну, за наявності повної (вичерпної для їх прийняття) інформації.

Функціонування компаній (фірм) великою мірою залежить від зовнішнього щодо них економічного середовища. Значну роль тут відіграють державні структури (встановлення відповідних за­конів, макроекономічна політика, впровадження податкової полі­тики тощо). Економічне середовище формується також у резуль­таті діяльності інших суб'єктів ринку, зокрема інших компаній. Воно є досить динамічним, нестаціонарним, невизначеним.

Нова парадигма щодо управління компанією (фірмою), як за­значається, зокрема, в [13], ґрунтується на системному і ситуа­ційному (сценарному) аналізі (підходах) до управління. Компанія (підприємство) тут розглядається як відкрита система. Успіх пов'язується з тим, наскільки гнучко вона пристосовується до свого зовнішнього середовища (оточення) — економічного, полі­тичного, демографічного, географічного, як враховує та оптимізує ризик. Чи зуміє компанія (підприємство) своєчасно розпізна­ти ризики, загрозу своєму існуванню, чи буде вона стійкою до «ударів долі», чи скористається з виниклих можливостей, чи зможе здобути максимальну вигоду з цих можливостей, не пору­шуючи існуючих законів, норм моралі та етики — ось головні критерії ефективності всієї системи управління (менеджменту).

Ще однією рисою нової парадигми є концепція компанії як соціально-економічної системи. Не лише характер стратегій, тип структур управління, процедури планування моніторингу і конт­ролю, але й стиль керівництва, кваліфікація людей, їх поведінка, ставлення до ризику, реакція на нововведення і зміни повинні по­стійно аналізуватись й удосконалюватись [5, 13]. Будь-який об'єкт (процес) управління є економічною системою. Вона, в свою чер­гу, є складовою соціально-економічної системи. Головна власти­вість соціально-економічної системи — те, що в її основу покла­дені інтереси людей, оскільки основний її елемент — людина. Сукупність суспільних колективних та особистих інтересів впли­ває на стан і процес розвитку системи.

Економічна система є складною, динамічною, нестаціонар­ною і відкритою [199,202].

Складність економічних систем визначається неоднорідністю елементів, що її утворюють, різнохарактерними та ієрархічними зв'язками між елементами, структурним різноманіттям елементів. Цим пояснюється множинність критеріїв щодо їх діяльності.

Динамічність і нестаціонарність економічних систем зумов­люється тим, що вони неперервно розвиваються за постійної змі­ни обсягів матеріальних, трудових, фінансових, інформаційних ресурсів, обсягів, затрат, доходів, коливань попиту і пропозиції, нестачі, неповноти інформації, конкуренції тощо.

Економічна система є відкритою системою, бо вона обміню­ється інформацією із зовнішнім середовищем.

Вплив суб'єкта на об'єкт управління може здійснюватись ли­ше за умови циркуляції певної (необхідної) інформації між керу­ючою і керованою підсистемами. Процес управління (прийняття рішень), незалежно від його конкретного змісту, завжди передба­чає одержання, передачу, переробку та використання інформації.

Необхідною є інформація, що, зокрема, містить дані про:

• цілі і завдання відносно керованої економічної системи (її підсистем);

• критерії діяльності та межі керованості системи (об єкта,

проекта);

• стан об'єкта управління;

механізм функціонування, закономірності і тенденції розви­тку об'єкта (проекта);

• можливі зміни умов діяльності компанії (фірми). Прогноз мож­ливого розвитку зрушень зовнішнього економічного середовища;

• альтернативні стратегії діяльності (проекту), наявність аль­тернатив рішень;

• наслідки реалізації альтернатив, механізм вибору кращого (оптимального, раціонального), в певному сенсі, варіанту.

Універсальною схемою, що відображає технологічну сторону управління (менеджменту), є схема кібернетичного контуру управління зі зворотним зв'язком. Наведена на рис. 2.5 схема є загальновідомою, але розглянемо її детальніше.

Рис. 2.5. Схема кібернетичного контуру управління зі зворотним зв'язком

По-перше, управління — процес цілеспрямований, отже, існує певна ціль (мета), на досягнення якої зорієнтований суб'єкт управління.

По-друге, об'єкт управління (керована система) за рахунок своєї діяльності здатний забезпечити досягнення цієї мети.

По-третє, керуюча інформація так чи інакше діє на об'єкт, тобто, сприймаючи її, він змінює свою поведінку.

По-четверте, суб'єкт управління має можливість прогнозува­ти поведінку об'єкта, зокрема, зміну її під впливом керуючої ін­формації.

Інструментом такого прогнозування є певна модель (комплекс моделей), якою керується суб'єкт управління. Модель дозволяє здійснювати відповідний прогноз, порівнювати його з ціллю і на цьому підґрунті формувати керуючу інформацію. Однак будь-яка модель відображає лише частину чинників і закономірностей, які впливають на поведінку об'єкта управління. Тому у контурі уп­равління передбачено канал зворотного зв'язку.

Проте, і на цьому потрібно наголосити, необхідна обов'язкова наявність у системі управління трьох основних компонентів, які мають інформаційну природу: мети (цілей), моделей управління та даних, що надходять у систему [46, 202].

Цілі як перший інформаційний компонент за формою є інфор­мацією про прагнення суб'єкта досягти певного усвідомленого результату.

Другим інформаційним компонентом є моделі управління. Вони використовуються не лише для дослідження управлінської ситуації, а й для формалізації суб'єктом об'єктивно існуючих, важливих, стій­ких зв'язків і співвідношень, що визначають специфіку об'єкта, зов­нішнього економічного середовища та самого суб'єкта управління.

Третім інформаційним компонентом є дані, що надходять у систему ззовні. Це як інформація про об'єкт (зокрема інформація зворотного зв'язку), так і інформація про зовнішнє економічне середовище.

Цілі, моделі і вихідна інформація управління — специфічні для кожного рівня управління.

Система управління формує керуючу інформацію, спираю­чись на задані інформаційні компоненти. Але сам процес форму­вання керуючої інформації може бути організований по-різному. Часто вважається, що кінцева інформація може бути одержана та одержується реально в результаті перетворення в системі управ­ління вихідної інформації за деякою попередньо заданою схе­мою. Схема ця визначається моделями, застосовуваними систе­мою управління. У такому разі система управління розглядається як детермінований інформаційний перетворювач. До таких сис­тем належать різноманітні автоматичні пристрої — від регулято­ра Дж. Ватта до складних автоматизованих виробництв. Говори­тимемо, що процес формування керуючої інформації в системі управління є повністю визначеним, якщо інформаційні компонен­ти системи управління задовольняють таким умовам:

1. Система цілей суб'єкта управління однозначно кількісно ви­значена і відносно просто може бути приведена до однієї цілі. Це означає, що суб'єкт завжди має можливість однозначно оцінити перевагу для себе однієї з двох будь-яких ситуацій (об'єктів, про­ектів), з якими він зустрічається у своїй управлінській діяльності, або визначити їх еквівалентність.

Усі моделі, використовувані в системі управління, є форма­льними, строго кількісно визначеними і відображають, з погляду суб'єкта управління, всі суттєві стійкі властивості та закономірно­сті об'єкта управління та його зв'язки із зовнішнім середовищем. 3. Первісна інформація відображає всі важливі індивідуальні особливості об'єкта управління та його зв'язки із зовнішнім се­редовищем, що реально склалися на об'єкті і в зовнішньому се­редовищі, і спільно з моделями забезпечує можливість однознач­ної ідентифікації всіх істотних з погляду суб'єкта управління ситуацій.

Однак у системах управління соціально-економічними об'єк­тами умови інформаційної повноти (детермінованості), як прави­ло, не виконуються. По-перше, суб'єкт управління сам може бути соціально-економічною системою. Його цілі формуються в ньому самому і внаслідок розглянутих вище обставин можуть не лише не збігатися з цілями об'єкта, але й мати суперечливий характер. Далеко не завжди цілі бувають виражені в кількісно визначеній формі, через що однозначна оцінка різноманітних ситуацій і варі­антів дій може виявитися неоднозначною.

По-друге, моделі, що описують поведінку об'єкта управління (ризику), не можуть, як правило, відображати всі його стійкі сут­тєві властивості [128].

По-третє, первісна інформація не завжди відображає всі суттєві ситуації, бо їх урахування здійснюється опосередковано, переду­сім через систему економічних показників. Показники виражають якісні чинники в кількісно визначеній формі, що створює перед­умову втрати частини інформації. Нарешті, внаслідок хоч і не про­тилежності, але певної суперечності цілей суб'єкта та об'єкта управління останній може бути заінтересований у спотвореному поданні інформації стосовно ситуації, що склалась на момент фо­рмування інформації зворотного зв'язку (звітної інформації).

У разі, коли хоча б одна з умов інформаційної повноти не ви­конується, процес формування управлінської (керуючої) інфор­мації не є повністю визначеним, тобто обтяжений певним ступе­нем ризику.

Одним з сучасних напрямів в економіці є сценарний аналіз (підхід), спрямований до узгодження конкретних прийомів і кон­цепцій менеджменту з певними ситуаціями для досягнення цілей компанії (підприємства) з найбільшою ефективністю. Поняття «ситуаційні змінні» є найбільшим внеском ситуаційного (сценар­ного) аналізу в теорію менеджменту. Більшість авторів приста­ють до думки, що існує не більше десяти чинників, які доцільно згрупувати в два основні класи (внутрішніх і зовнішніх) ситуа­ційних змінних компанії (підприємства) [199, 297].

Сценарний аналіз трактує внутрішні змінні як ситуаційні чин­ники, що діють усередині компанії (підприємства). До них належать цілі, структура, завдання (функції управління), технологія і люди. У практиці менеджменту перелічені змінні не можуть роз­глядатись незалежно одна від одної.

Трактування компанії (підприємства) як відкритої системи (чи як елемента системи національної економіки) дозволяє перейти до аналізу зовнішніх змінних компанії (підприємства) для з'ясування їх впливу на внутрішні змінні і, можливо, визначення взаємозв'язків усього комплексу зовнішніх і внутрішніх змінних компанії (підприємства). Відкриті системи активно взаємодіють із зовнішнім середовищем. За певних умов відкрита система мо­же досягнути стану рухомої рівноваги з середовищем, де її стру­ктура чи найважливіші структурні характеристики залишаються постійними, тоді як система здійснює із середовищем непере­рвний обмін інформацією, ресурсами, енергією.

Сценарний аналіз поділяє чинники зовнішнього середовища компанії (підприємства) на дві групи: середовище безпосеред­нього впливу і середовище опосередкованого впливу.

До зовнішніх змінних середовища безпосереднього впливу на­лежать такі чинники: постачальники (трудових ресурсів, матеріа­лів, капіталу, інформації тощо), споживачі, конкуренти, законо­давчі акти і державні органи (уряд).

До зовнішніх змінних опосередкованого впливу належать: нові­тні технології, стан економіки, соціально-культурні та політичні чинники. Вони так само помітно впливають на функціонування компанії (підприємства), як і чинники безпосереднього впливу. Середовище опосередкованого впливу, як правило, складніше, ніж середовище безпосереднього впливу. У спробах прогнозува­ти досліджувані чинники має місце дещо більші неоднозначність, неповнота інформації а, отже, вищий ступінь ризику.

Інтегрований вплив зовнішніх змінних компанії (підприємства) визначає конкретні ситуаційні характеристики зовнішнього сере­довища компанії (фірми). На деяких з них побіжно зупинимося.

Взаємодія (кореляція) чинників зовнішнього економічного се­редовища — це рівень сили, з якою зміна одного чинника впли­ває на інший чинник (інші чинники) зовнішнього середовища. Згідно з цим лише у взаємозв'язку чинників зовнішнього середо­вища з урахуванням динаміки їх змін вдається оцінити вплив цих чинників на компанію (фірму).

Під складністю зовнішнього середовища розуміють кількість чинників, на які система зобов'язана реагувати для свого успіш­ного функціонування. Тут враховується також рівень змінювано­сті (варіації) кожного чинника.

Динамічність середовища— це швидкість, з якою відбува­ються зміни в оточуючому середовищі компанії. Багато вчених стверджують, що оточення виробничих систем трансформується зі зростаючою швидкістю. У різних галузях швидкість змін сере­довища суттєво відрізняється.

Невизначеність зовнішнього середовища є функцією від кіль­кості інформації, яку має підприємство стосовно основних чин­ників зовнішнього середовища, а це визначає ступінь ризику що­до повноти і точності цієї інформації. Чим невизначенішим є зовнішнє середовище (більший ступінь ризику), тим в цілому ва­жче приймати ефективне рішення.

Слід чітко усвідомлювати, що виключити економічний ризик повністю неможливо в принципі. Він існує через об'єктивні, при­таманні економіці категорії конфліктності та невизначеності, від­сутності повної (вичерпної) інформації, неможливості здійснення точного (однозначного) прогнозу щодо цілої низки параметрів економічних об'єктів (проектів) і процесів, які аналізуються, а також багатокритеріальності та суперечності (конфлікту) між окремими критеріями (цілями).

Суттєво впливати на виникнення ризику можуть такі чинники, як погодні умови, збої у роботі устаткування, зміни в попиті, ці­нах на товари тощо. Причиною ризику є також конфліктність си­туації. Ризик виникає тоді, коли приймається рішення з кількох можливих варіантів і є невпевненість у тому, що це рішення при­веде нас до найефективніших результатів. Аналіз, оцінка та вра­хування економічного ризику, оптимізація управління ним є по­тужним засобом у прийнятті рішень на макро- та мікроекономічному рівнях, у бізнесі (маркетингу, менеджменті). Чим більш ускладненим і невизначеним є оточуюче середовище, тим складнішими, очевидно, будуть і методи управління, які ви­користовуються менеджментом.

Ще раз зауважимо, що підприємницька діяльність завжди обтяжена ризиком. Джерелом невизначеності, яка породжує ризик, є всі стадії виробничого процесу — від купівлі і доставки сиро­вини, матеріалів, комплектуючих виробів до продажу продукції. Взаємозв'язок між ризиком і прибутком має ґрунтовне значення для глибокого розуміння підприємництва та розробки ефектив­них методів менеджменту. В реальній економіці (бізнесі) неви­значеність стає джерелом чи виграшу, чи збитків [16, 282].

Середньозважені очікувані сплати (у відсотках до взятого в кредит акціонерного капіталу) є вартістю капіталу. Дані сплати забезпечуються фактичним прибутком компанії (фірми), прибутковістю використання її активів [122, 199]. Як зазначається в ни­зці праць, зокрема [16, 18], однією з перших ознак збільшення ступеня ризику і руху до банкрутства є зниження прибутковості, яка стає нижчою від вартості капіталу фірми. Відсотки за кредит і дивіденди, що їх сплачує компанія (фірма), перестають відпові­дати ринковим умовам, які склалися, і вкладення коштів у дану фірму стає невигідним. Кредитори (власники облігацій) одержу­ють тверді суми, визначені кредитними угодами (контрактами), але відносна вигідність їх вкладень у дану фірму зменшується, а в зв'язку зі зниженням вартості акціонерного капіталу знижуєть­ся і ціна акцій, зростає ступінь ризику повернення коштів. У фір­ми виникають труднощі з готівкою, особливо якщо кредитори не погодяться подовжити терміни кредитних угод на наступний період і фірма буде змушена сплатити не лише відсотки, але й суму основ­ного боргу. Може виникнути криза ліквідності, і компанія (фірма) ввійде в стан «технічної неплатоспроможності». Цей ступінь спаду може розглядатись як банкрутство. Зниження прибутковості компа­нії (фірми) означає зменшення її вартості. Вартість фірми може зни­зитися нижче суми зобов'язань кредиторам. Це означає, що акціо­нерний капітал зникає. Однак вартість компанії (фірми) може впасти нижче ліквідної вартості активів. Тоді ліквідаційна вартість розглядається як ціна фірми, ліквідація фірми стає доцільнішою, ніж її експлуатація. Акціонери в такому разі втрачають свій капітал. Таким чином, рух, що розпочався з відносного зниження прибутко­вості, може призвести компанію (фірму) до банкрутства.

На рис. 2.6 наведено схему, за якою можна аналізувати ризик, зумовлений внутрішніми та зовнішніми щодо об'єкта (господар­ської системи) причинами.

Джерелами можливих збитків підприємця, а отже, і джерелом ризику є:

• політичні чинники;

• економічна, соціальна нестабільність;

• темпи науково-технічного прогресу, застосування нових технологій, моральне старіння товарів і обладнання;

• недосконалість методів управління виробництвом (компані­єю, фірмою);

• некомпетентність кадрів;

• рекет, злодійство, загострення кримінальної ситуації;

• несумлінність компаньйонів;

• недосконалість кредитно-грошової і фінансової політики держави;

форс-мажорні обставини.

Наприклад, деякі компанії (фірми) можуть мати непевний (випадковий) обсяг продажу та високу частку постійних витрат. Вони особливо обтяжені ризиком можливого зниження обсягів попиту, що значно зменшує надходження грошових ресурсів, то­ді як витрати залишаються в основному незмінними.

Необхідно враховувати три характерні аспекти діяльності біз­несменів (менеджерів): обмежені можливості управління; недо­статність інформації; брак часу. Господарські ситуації неможли­во контролювати повністю. Вони залежать від дій постачальників і конкурентів, запитів на продукцію, заходів уряду тощо. Ці ситу­ації ніколи не повторюються точно, бо діють приховані на даний час тенденції. Як результат — інформація неповна, ненадійна, часто недоступна. Основні випадкові (можливі) причини, які знижують ефективність окремих інвестиційних проектів і є дже­релом ризику, наведені в [25, 78, 90, 275].

Як свідчать дослідження, одним з важливих питань в якісному аналізі ризику є, зокрема, аналіз і прогнозування можливих втрат (збитків) ресурсів. Необхідно наголосити, що випадковий розви­ток подій здатний призводити не лише до збитків у вигляді під­вищених витрат ресурсів і зниженні кінцевого результату. Одна й та ж випадкова подія може призвести до збільшення витрат у ви­гляді одного виду ресурсів і зменшення іншого, тобто поряд із підвищеними витратами одних ресурсів може мати місце економія інших. Збитки, які можуть спостерігатися у підприємницькій діяльності, оцінюються їх величиною та ймовірністю появи. Це стосується збитків матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, утрат часу і спеціальних видів збитків [83, 122, 226].

Матеріальні збитки мають місце у випадках, непередбачених підприємницьким проектом, додаткових витратах чи прямих зби­тках матеріальних ресурсів (інгредієнтів). Маючи оцінку ймовір­них витрат по кожному з окремих видів матеріальних ресурсів у вартісному виразі, можна звести їх в один показник.

Трудові збитки є витратами робочого часу, що зумовлені ви­падковими, непередбачуваними обставинами.

Фінансові збитки мають місце за наявності прямих фінансових утрат, що пов'язані з непередбачуваними виплатами, штрафами, сплатою додаткових податків, утратою цінних паперів. Фінансові збитки проявляються і в разі недоодержання грошей з тих джерел, звідки вони повинні були надійти. Особливий вид збитків пов'я­заний з інфляцією, зміною курсу грошової одиниці. Поряд з безпо­воротними можуть мати місце тимчасові втрати, зумовлені заморо­жуванням рахунків, несвоєчасною видачею коштів, відстрочкою виплати боргів.

Втрати часу мають місце, коли процес підприємницької дія­льності йде із запізненням. Пряма оцінка втрат вимірюється го­динами, днями, тижнями, місяцями затримки в одержанні запла­нованого результату.

Спеціальні види збитків проявляються у вигляді заподіяння збитків здоров'ю та життю людей, оточуючому середовищу, імі­джу (престижу) підприємця.

З погляду загальної оцінки величини ймовірних збитків їх можливо класифікувати як визначальні і другорядні. Якщо має місце якийсь один вид збитків, домінуючий за абсолютною вели­чиною чи ймовірністю виникнення, у кількісній оцінці рівня ри­зику до уваги можна брати лише цей вид збитків.

Розглядаючи збитки, що призводять до ризику, необхідно бра­ти до уваги лише випадкові збитки, що не піддаються прямому обчисленню.

Збитки можливо класифікувати за видами підприємницької діяльності: виробничі, комерційні, фінансові [226].

Основні причини збитків інвестиційних проектів розгляда­ються, зокрема, в [25, 291].

Деякі з основних причин щодо можливого випадкового зниження ефективності від інвестицій в акції та інвестиційні сертифікати й інші цінні папери наводяться в [25, 210, 275, 285, 291]. Якщо рішення приймається в умовах невизначеності та зумо­вленого цим ризику (іншого в економіці майже не буває), а його наслідки поширені на кілька періодів (років), то критерій макси-мізації прибутку не може бути однозначно інтерпретованим, от­же, не може бути надійним підґрунтям для прийняття раціональ­них (оптимальних) рішень.