Водохреща, Водохрещі, Йордана

19 січня — Водохреща, Водохрещі, Йордана. Свято це завершу­вало цикл зимових свят. У цей день у селах святили воду. Йдучи до церкви по свячену воду, люди квітчали посуд — глечики, пляшки, банки — сухими волошками або безсмертником,— щоб Бог милу­вав від злої напасті.

Зранку чоловіки йшли до річки чи ставка, вирубували з льоду хреста («йордана»), ставили поруч з ополонкою і обливали черво­ним буряковим квасом. Під обід священик виголошував молитву, освячував воду, занурюючи в неї срібного хреста. Після цього ви­пускали в повітря кілька пар голубів і вчиняли гучну стрілянину з холостих набоїв. Коли вже воду було освячено, люди підходили до ополонки і набирали воду у посуд. Після водосвяття всі повер­талися до своїх хат.

Поки мати готувала обід, батько кропив освяченою водою все в хаті та в господарстві; потім він (або його син) брав крейду і пи­сав хрести на образах, дверях. Потім вся сім'я сідала за стіл, перед їжею пили освячену воду.

Воду, зібрану на Водохрещі, зберігали для лікування різних хвороб. Дівчата, набравши з освяченої ополонки води, наливали у велику миску, на дно клали пучок калини і вмивалися — «щоб лиця кращі були».

Після Водохреща, вважалося, що морози слабнуть. Тому каза­ли: «Тріщи не тріщи, а вже минули Водохрещі». Але ця холодна пора року ще могла показати свою силу: мороз вітром на степових просторах міг боляче висікти незахищене обличчя (звідси і назва місяця — «січень»). А попереду ще чекав лютий сніжний місяць.

Водохреща, Водохрещі, Йордана — це чисто християнський зви­чай, що прийшов до нас — в Україну разом із християнством і зай­няв одне з чільних місць серед традиційних свят нашого народуі

Перші будівничі української держави

З давніх-давен дійшли до нас перекази про бойову звитягу слов'янських воїнів. Слов'яни завжди жили вільно і відкрито. Вони не прагнули до поневолення інших народів і не давали ні­кому підкорити себе. Часто їм загрожувала небезпека. Крім пів­денних кочівників, на їхні землі нападали з півночі варяги, зі схо­ду— гуни та авари. Чорним вихором налітали вороги на селища. Брязкала зброя, лилася кров. Чужинці захоплювали хліб, худобу, забирали в рабство жінок, дітей, підпалювали будинки. Часті на-

ІбО

біги ворогів змушували воїнів бути готовими до відбиття раптових нападів. Тож, навіть працюючи в полі, чоловіки не розлучалися зі зброєю. Під час військових дій слов'янські воїни були спритними і винахідливими. У кмітливості їм не було рівних. Озброєні щита­ми й дротиками, мужньо кидалися вони на ворога. Добре володі­ли луком, майстерно боронилися легкими щитами. Рятуючись від ворога, пірнали з головою у воду і, дихаючи крізь очеретину, пе­ребували в глибині річки багато годин. Під час воєн із Візантією слов'яни зіткнулися з новою для них військовою технікою. Але це їх не злякало, не зупинило. Відвойовуючи у візантійців зброю, вони швидко навчилися володіти нею і з успіхом застосовували. Ішов час. Міцніли племена, все більше з'являлося бажаючих поне­волити слов'ян. Виникла потреба у міцному організованому війсь­ку. Старійшини племен почали створювати загони, які б захища­ли рідну землю від ворогів. Ці загони називалися дружинами. На чолі дружини стояв ватажок — один із старійшин. Його іменували князем. Князь із дружиною не лише захищав одноплемінників від нападу ворогів, а й брав участь у військових походах. Здобуте у супротивника добро воїни ділили поміж собою. Князю, як пра­вило, діставалася більша частка. Це сприяло постійному збага­ченню князя, і поступово він вирізнявся майновим становищем навіть з-поміж старійшин. Та хоч яким би багатим був князь — і йому доводилося прислухатися до думки народу. Найбільшу силу мав сход — збори племені. У зборах брали участь дорослі чолові­ки. Проводили їх на майдані у центрі селища. У великих містах на сход людей скликав дзвін.

Поява князів у слов'ян започаткувала князівську владу. Поступово влада старійшин племені почала занепадати. Серед східнослов'янських племен почали утворюватися князівства.

Одне з наймогутніших у цей час було князівство у полян. Цент­ром його став Київ. Як і коли виник Київ? Хто його засновник? На ці запитання дасть відповідь мудра і давня книга, написана ченцем Києво-Печерського монастиря літописцем Нестором, «Повість ми­нулих літ: «Коли ж поляни жили осібно і володіли родами свої­ми,— бо й до сих братів існували поляни і жили кожен з родом своїм,— то були [між них] три брати: одному ім'я — Кий, а друго­му — Щек, а третьому — Хорив, і сестра їх — Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щекавицею, а Хорив — на третій горі, од чого й прозвалася вона Хорицею. Зробили вони городок [і] на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом. І був довкола міста ліс і бір великий, і лови-

151

ли вони [тут] звірину. Були ж вони мужами мудрими й тямущими і називалися полянами ». Літописний переказ вказує на те, що Київ заснував полянський князь Кий. Київ виник тисячу п'ятсот років тому. Змінювали один однрго князі. Зростав, будувався, міцнів Київ, збільшувалась територія князівства за рахунок приєднання сусідніх земель. 882 року новгородський князь Олег зібрав числен­ну дружину і пішов до Києва. Хитрощами виманив з міста князів і підло їх убив, захопивши таким чином владу. «І сів Олег, князю­ючи в Києві, і мовив Олег: „Хай буде се мати городам руським". Об'єднавши землі полян із новгородським князівством, Олег став величати себе Київським князем. Протягом трьох років він де си­лою, а де хитрістю приєднав до свого князівства інші землі. Так у слов'янському світі виникла держава з центром у місті Києві, яка дістала назву Київська Русь.