П. П. Рубенс "Союз Землі і Води"

Барокова театралізація життя – популярність опери, кантати, ораторії, алегоричних церемоній, високомовності довгих перук, парчевих драпувань та емблем – нагадувала про те, що світ є облудною мішурою і настане час знімати маски й опускати завісу.

Оптичні ефекти барокової архітектури (собор Св. Петра в Римі, арх. Л.Берніні ) утверджували принцип загальної перетворюваності й всемогутності ілюзій. За допомогою безкінечних ілюзорних втілень людина прилучалася до трансцендентності.

Класицизм (від лат. classicus - взірцевий) – стиль і напрямок у літературі та мистецтві XVII – початку ХІХ ст., що звертався до античної спадщини як до взірця, ідеальної норми. Орієнтуючись на античні зразки, класицизм проголошував ідею громадянського обов’язку, морального пафосу, підкорення індивідуальності інтересам нації і держави. У XVIIІ ст. класицизм був пов’язаний із Просвітництвом, засновувався на ідеях французького раціоналізму, уявленнях про моральні ідеали, чітку організованість, логічність образів у літературі (І. В. Гете, Ф. Шиллер, М. В. Ломоносов), архітектурі (Ж. А. Габріель, В. І. Баженов, А. Н. Вороніхін, К. І. Россі), мистецтві (Н. Пуссен, Ж. Л. Давід, Е. М. Фальконе).

XVIII століття ввійшло в історію як століття Просвітництва, воно визначило основні тенденції, які сформували зміст європейської культури Нового часу. Істотне місце в культурі цього періоду мають проблеми, пов’язані з обґрунтуванням економічних, політичних, правових, моральних принципів суспільного життя, з пошуком більш сучасних форм її організації (ідеї англійської політичної економії, утопічний соціалізм). В мистецтві виникає сентименталізм і романтизм – стилі, які відображували різні реакції людей на нові умови суспільного буття.

Європейська культура проймається духом діловитості, практицизму, утилітаризму, породжених буржуазним підприємництвом. Протестантські ідеали особистої відповідальності людини перед Богом і людьми за виконання своїх людських обов’язків стають тепер дуже доцільними. Вони сприяють формуванню доброчесного відношення до праці, сім’ї, особистості, без чого був би неможливий розвиток капіталізму. Динамічність, активність, націленість на отримання вигоди стають відтепер виправданими культурними нормами людської поведінки.

Розвиток знань, зростання освіти, розглядаються як рушійна сила суспільного прогресу. Особливо зростає у цей час престиж філософії, високо піднесеної такими геніями, як Дж. Берклі і Д. Юм в Англії, Ф. Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, П. Гольбах, Д. Дідро у Франції, І. Кант, І. Фіхте, Г. Гегель, Л. Фейербах у Німеччині. Їм належать ідеї, що стали фундаментом класичної європейської філософії. Вчені і філософи стають на протязі всього Нового часу «володарями думок» в суспільстві. Європейська культура в цілому набуває переважно раціонального характеру.

В художній літературі одним із головних напрямків стає реалізм. Успіхом у публіки користується жанр роману, який надав широке багатопланове зображення дійсності (О. Бальзак, Е. Золя, Ч. Діккенс та ін.), в образотворчому мистецтві релігійна тематика відходить на другий план. Отримують поширення романтико-героїчні полотна (Т. Жеріко, Е. Делакруа), реалістичний портретний і пейзажний живопис, сцени із народного життя, побутовий жанр, сатирична графіка, історичні сюжети (Ф.Гойя, Ж. Енгр, К. Коро, Ф. Мілле, Г. Курбе, О. Дом’є та інші).

Проте вже в середині XIX ст. на фоні, здавалось, позитивних перспектив соціально-економічного, технічного, і наукового процесу, виникають ознаки наступаючої кризи європейської культури. Виходять у світ філософські роботи, просякнуті духом ірраціоналізму і песимістичними настроями (А. Шопенгауер, С. Кєркегор). Розгортається критика буржуазного суспільства.

Про наближення кінця того типу культури, яке це суспільство створило, говорять мислителі К. Маркс і Ф. Ніцше, з абсолютно протилежних позицій, розкриваючи його недоліки. К. Маркс відмічає, що капіталістичне виробництво вороже духовному виробництву, мистецтву, поезії. Буржуа бачить в мистецтві сферу вигідного вкладення капіталу і цінує художні твори лише як предмети розкоші. Занепад європейської буржуазної культури неминучій, і на зміну їй, згідно марксизму, має прийти нова культура – культура майбутнього комуністичного суспільства, яке створить умови для всебічного розвитку кожної людини. Ф. Ніцше з гнівом осуджує вульгарність і лицемірство буржуазної культури, стверджуючи, що історично закріплена у ній християнська мораль є “мораль слабих”, які, завдяки їй, отримують можливість вижити. А це призводить до виродження людства. В центрі філософії Ф. Ніцше – вольова, сильна, немилосердна особистість, яка повинна стати “по той бік добра і зла”, діяти за принципом “падаючого підштовхни”, розчищаючи таким чином шлях майбутній “надлюдині”.

Розчарування в ідеалах, втрата віри у вічні життєві цінності, втрата загальнозначущих соціальних, моральних, естетичних орієнтирів неприховано відображуються у європейському мистецтві останньої третини XIX ст. Виникає салонний живопис, який ублажає глядача красою і вишуканістю декоративних пейзажів і оголених “венер”.

Намагання відобразити швидкоплинні візуальні враження, породженні нестійкими станами і явищами навколишнього середовища, втілюється у живописі імпресіонізму. Імпресіонізм (від франц. impression - враження) як окремий напрямок у мистецтві виникає у 60-х роках ХІХ ст. (роботи французьких художників Е. Мане, О. Ренуара, Е. Дега).

Розвиток даного напрямку пов’язується із системою пленеру (К. Моне, К. Пісаро, А. Сіслей, К. Коровін та ін.). Художники намагались передати у своїх творах безпосереднє враження від навколишнього середовища, створюючи живописними засобами ілюзію світла та повітря. Для цього вони використовували оптичне змішування фарб, не змішуючи їх на палітрі. Як художній світогляд імпресіонізм був сприйнятий скульпторами (О. Роден, М. Россо, П. П. Трубецький), музикантами (К. Дебюсі, М. Равель) і поетами кінця ХІХ – початку ХХ ст. (К. Гамсун, І. Ф. Анненський та ін.).

Негативне відношення до світу буржуазних цінностей заставляє багатьох письменників звертатися до неоромантичного зображення екзотики далеких країн чи далекого минулого, мандрівок і пригод, героями яких є яскраві, сильні особистості (О. Дюма, Р.Л. Стівенсон, Ж. Конрад).

У всіх формах художньої творчості набуває популярність символізм, наповнюючи зображення явища таємним, містичним змістом (наприклад, відома картина Бьокліна “Острів мертвих”). З 1880-х років в моду входить термін “декаданс” (так називався тодішній французький журнал). Декаденти говорили про сутінки культури, падіння моралі, деградацію мистецтва, неспроможність людини перед обличчям долі. Декаданс стали розуміти як настрій втоми, песимізму, відчаю, відчуття руйнації і занепаду культури.

Тема 6.5. Сучасна західна культура

Наприкінці ХХ ст. людство вступило у нову стадію свого розвитку – стадію побудови інформаційного суспільства. Найбільш розвинуті промислові країни Північної Америки, Західної Європи і Південно-Східної Азії вже піднялись на його першу сходинку. Розуміння того, що це суспільство знаменує створення нової цивілізації і призводить до суттєвих трансформацій у системі сучасних культур є характерною рисою нової масової суспільної свідомості. Проте передчуття й усвідомлення невідворотності різкого повороту в історичних долях людства, пов’язаного з переходом до нової цивілізації, помітне вже в працях мислителів першої половини ХХ ст. У 20-ті роки ХХ ст. О. Шпенглер проголосив занепад нинішньої індустріальної цивілізації, але ще не визначив обриси і зміст нової. У кінці 50-х років американський економіст Ф. Махлун висунув тезу про настання інформаційної економіки і перетворення інформації в найважливіший товар, а в кінці 60-х років лідер постіндустріалізму Д. Белл вже прогнозував перетворення індустріального суспільства на інформаційне. На початку 80-х років виникнення інформаційного суспільства було зафіксовано у найбільш розвинутих країнах Заходу та у Японії американським професором Дж. Морганом, японським професором Й. Масудою та ін.

У ХХ ст. європейський тип культури поширився далеко за межі Європи, охопивши інші континенти – Америку, Австралію і ввійшов у тій чи іншій мірі у життя азіатських і африканських країн – таких як Японія, Сінгапур, ПАР. Культура європейського типу вже не є характерною лише для Європи, її тепер називають “західною культурою”. Відтепер можна говорити про наявність загальних рис, типових для західної культури в цілому, які в своєрідному вигляді виявляються і в культурах інших країн.

Сучасна західна культура виключно динамічна. Практицизм, індивідуалізм, погоня за матеріальними благами, специфічне відношення до часу (“час – гроші” ) багато в чому руйнують усталені в попередні епохи ідеали людської поведінки, людських взаємовідношень. Ця культура заснована на підприємництві, бізнесі, діловитості. Її головні герої – люди, що вміють заробляти гроші. У ній ціняться активність, раціональність, професіоналізм.

Сучасна західна культура досить живуча і продовжує існувати, незважаючи на різні голоси філософів, письменників, художників про її загибель. Їй вдалось вистояти у двох світових війнах, у боротьбі з фашистськими і комуністичними режимами, які проголошували себе носіями нової і більш досконалої, аніж вона, культури. Більш того, творчі можливості західної культури не тільки вичерпались, але ще більше зросли. Її досягнення у ХХ ст. стали настільки значними, що видозмінили умови життя всього людства.

Великий вплив на змістовну наповненість сучасної західної культури справили усі ті досягнення, що відбулись у різних формах матеріальної і духовної культури: винаходи в галузі електронних засобів зв’язку, освіти, побутової техніки, відкриттів в галузі генної інженерії, поглиблення у мікросвіт і космос, створення нових хімічних матеріалів з незвичайними властивостями тощо. Всі ці революційні зміни позначали перехід до нового типу суспільства (яке називають “постіндустріальним”, “електронним”, “інформаційним” тощо). Американський публіцист-футуролог, автор одного із варіантів концепції постіндустріального суспільства Е. Тоффлер, вбачає пряму залежність між розвитком техніки і способом життя, його цінностями. У роботі “Футурошок” Е. Тоффлер стверджує, що прискорення соціальних і технологічних змін створює багато всезростаючих труднощів, що викликають шок як у окремого індивіда, так і суспільства в цілому. В подібних соціокультурних умовах основним принципом у всіх сферах суспільного життя стає плюралізм.

Подібний плюралізм, появу множинності нових ідей ми помічаємо і у сучасному західному мистецтві. В ньому виникли різні течії і напрямки (експресіонізм, кубізм, абстракціонізм, сюрреалізм, неореалізм, гіперреалізм), нові форми і жанри мистецтва, пов’язані з використанням техніки (цифрова фотографія, електронна музика, комп’ютерна графіка), набули популярність масові художні видовища, отримала розвиток тенденція до синтезу різних мистецтв. Ці напрямки у мистецтві пов’язані з новим – модерністським світоглядом. Модернізм (від франц. moderne - сучасний) протиставляв себе традиціоналізму в якості єдиного "мистецтва сучасності" або "мистецтва майбутнього".

Саме слово „модерн” було вперше використано у V ст. для розмежування християнства, що набуло офіційного статусу, і минулого римського язичества. З того часу „модерність” (належність до сучасності) завжди передбачала необхідність усвідомлення епохи у співвіднесенні її з античністю. У Європі нова культура завжди формувалась на базі оновленого відношення до античності. Так, античне мистецтво завжди вважалось нормативним зразком, з яким звіряли свої твори художники „модерну” у всі часи. Культура „модерну” будь-якої епохи завжди озиралась на античність, і, навіть, критикуючи її, все ж ніколи повністю від неї не відмовлялась.

У ХІХ ст. модерн став набувати стійку тенденцію, протиставляти себе історії і традиції взагалі, пориваючи історичні зв’язки. Модерним починає вважатись тільки те, що виражає просто „нове”. Починається погоня за „великою новизною”, як такою. Така модифікація модерну ясно представлена, наприклад, в теорії мистецтва Ш. Бодлера – французького поета ХІХ ст., на якого великий вплив справив Е. По. Ш. Бодлер орієнтував художників на відмову від традиційних норм і зразків. Художнику пропонувалось завоювати простір і час майбутнього, не орієнтуючись при цьому на будь-які вказівки. Він не знав жодних правил поведінки, норм і зразків у цьому відкритому йому майбутньому; він просто створював нове, не маючи на цьому шляху ніяких орієнтирів. Ш. Бодлер, по суті, сформулював стратегію культури постмодерну.

Модернізм – це сукупність напрямків, що склалися у мистецтві ХХ ст. Точні часові межі цього явища визначити важко, адже модернізм – явище неоднорідне. Характерними особливостями модернізму є:

• відсутність єдиного стабільного начала (модернізм неможливо визначити як стиль в мистецтві – це скоріше сукупність стильових напрямків);

• філософія життя, неокантіанство, феноменологія, інтуїтивізм, фрейдизм як теоретична база модернізму;

• відмова у мистецтві від наслідування природі, зображення її видимої реальності, спроба, подібно науці, проникнути у потаємне, невидиме;

• елітарний характер культури, що поєднується із намаганням перебудови суспільства та прагненням до масовості.

Умовними часовими рамками існування модернізму можна вважати період з 1907 року (часу виникнення кубізму) по 60-ті роки ХХ ст. (початку постмодернізму). Центрами модернізму дослідники вважають Францію, Німеччину, Італію і Росію.

Модернізм, як явище культури ХХ ст., включає наступні напрямки у мистецтві:

1. Кубізм (від франц. cube - куб) – авангардистський напрямок у образотворчому мистецтві початку ХХ ст. (П. Пикассо, Ж. Брак, Л. Попова), особливостями якого були конституювання об’ємної форми на площині, використання простих, усталених геометричних форм (куб, конус, циліндр). „Точкою відліку” для кубізму стала робота П. Пікассо „Авіньонські дівчата” (1907). Кубізм не намагався навмисно відійти від реальності, він просто шукав нові способи її розуміння.