–

Скульптурний бюст Перікла

храм Ерехтейон (421-406 рр. до н.е.).

Храм Парфенон

Храм Парфенон будувався під загальним керівництвом Фідія. В узгодженні з Периклом, він побажав втілити у цьому найбільшому пам’ятнику Акрополя ідею торжества демократії. Парфенон – найкращий храм, виконаний в дорійському стилі. Античні греки надавали великого значення утилітарному призначенню мистецтва. До їх архітектури можна використати визначення, яке Олександр Блок дав поетичній народній творчості: “единство пользы и красоты”. Дещо пізніше, аніж відбувалось будівництво Парфенону, афінський філософ Сократ сказав, що краса – це користь. Парфенон був також сховищем, державною скарбницею, державним банком. В казну богині Афіни надходили різні пожертвування. Значну цінність в грошовому еквіваленті представляла дорогоцінний металевий посуд та дорогоцінності, багато з яких були подаровані союзними містами, інші складалися із доходів земель, які належали богині, частина із доходів срібних копалень тощо.

В Парфеноні зберігалась також головна статуя храму, виконана в хризоелефантинній техніці (від гр. хрисос – золото, елефас – слонова кістка). Існує думка, що в дні крайніх злиднів дозволялось переплавляти золоту «одежу» статуї на монети з тією умовою, що згодом потрібно було повернути їх богині. Друге призначення Парфенону полягало тому, що це була культова будівля, тісно пов’язана зі святом Панафіней і з Панафінейською процесією. Третє призначення Парфенону - у тому, що, увічнюючи перемогу греків над персами, він був монументом слави і завоювань, пам’яткою свободи і незалежності грецького народу.

В бажанні якомога простіше поєднати храм з пейзажем грецькі архітектори добивались виключних успіхів. Під час архітектурних обмірів Парфенону виявили, що у будівлі, як і в людському тілі, немає ані прямих, ані рівних площин: усі лінії і площини вигнуті або прогнуті, вісі колон, при уявному їх продовженні вгору, перетинаються в одній точці на висоті двох кілометрів. Парфенон здається органічно вписаним у високій скелі Акрополя.

Х рам Ніки Аптерос. Побудований біля 425 року до н.е. архітектором Каллікратом, храм Ніки Аптерос – одна із найгарніших будівель іонійського ордеру класичної епохи.

Мармуровий храм (висота колони – 4,04 м.) мав по чотири іонійських колони з західної і східної сторін і глухі стіни з півдня і півночі. У невеличкому (3,74 х 4,19 м) внутрішньому приміщенні стояла статуя богині перемоги – Ніки. За легендою, Ніка була задумана і створена без крил, адже жителі Афін хотіли, щоб Перемога завжди залишилась з ними і не могла покинути місто.

Храм Ніки Аптерос (безкрилої)

Х

Храм Ерехтейон

рам Ерехтейон (421-406 рр. до н.е.). Останньою будівлею Акрополя був храм, присвячений Афіні, Посейдону і міфічному царю Ерехтетю. Це єдиний храм Акрополя, що має в плані асиметричний характер. Тут вперше в історії світової архітектури роль колон виконували скульптури жіночих постатей – каріатид.

Скульптура. Як вже було зазначено, архітектура і скульптура складали у Стародавній Греції єдине органічне ціле. Скульптурні твори не тільки визначали знаково-смислову форму самого храму, який був “обрамленням” статуї божества, а й заповнювали перекриття та конструктивні частини будівлі. Скульптурні композиції розміщувались на фронтонах і методах будівлі, а в іонійському ордері оточували рельєфний фриз.

П ерші із грецьких скульптур відверто відображують вплив Єгипту. Фронтальність і невпевнене подолання скутості рухів – виставленої вперед лівої ноги чи руки, прижатої до грудей. Кам’яні скульптури (частіше всього із мармуру, яким так багата Еллада), відображують невисказану чарівність. Це оголені юнаки (куроси), атлети, переможці в змаганнях.

Без перебільшення можна сказати, що скульптура Еллади народилась на стадіоні. Благотворний взаємовплив фізичної культури і мистецтва виявлявся у тому, що художника надихала краса добре тренованого, стрункого тіла, а прекрасні статуї надихали юнаків на тренування, даючи їм зразок фізичної досконалості.

Ще одним образом скульптур були юні жінки (кори) в хітонах або плащах. Але грецькі жінки не приймали участі в спортивних змаганнях, тому краса жіночого тіла не зразу засяяла в мистецтві.

________________________________________________________________________________

“ Статуї греків зображувалися оголеними: те, що для інших здавалося б безсоромним ображенням людської гідності, у Стародавньому світі було цнотливою поезією і усвідомленням людської гідності, – ось чому скульптура досягла у греків такого розквіту".

(В. Бєлінський “Загальні риси грецького мистецтва”)

________________________________________________________________________________

Тіла грецьких статуй надзвичайно одухотворені. Кожен пластичний мотив, будь-то опора на обидві ноги чи на одну, перенесення центру тяжіння на зовнішню опору, голова, нахилена до плеча чи відкинута назад, мислилася грецькими художниками, як аналог духовного життя. Тіло і психіка усвідомлювалися в їх неподільності. Характеризуючи в “Лекціях з естетики” класичний ідеал, Г. Гегель зазначав, що у “класичній формі мистецтва людське тіло визнається не чуттєвим існуванням, а існуванням і природною зовнішністю духу”.

В идатний французький скульптор О. Роден якось влучно сказав про одну давньогрецьку скульптуру: ”Цей юначий торс без голови краще усміхається світу і весні, аніж могли це зробити очі і губи.”

Проте, рухи і пози, відображені у скульптурі майстрів Стародавньої Греції, могли бути самими простими, майже буденними, і зовсім не обов’язково вони могли втілювати щось високе: Ніка, яка розв’язує сандалії, хлопчик, що виймає занозу із п’ятки, дискобол уславленого скульптора Мірона – майстра миттєвих станів і рухів.

Інший, не менш знаменитий скульптор, – Поліклет, зображував своїх атлетів у спокійних позах, позах легкого та повільного руху. Цей рух зовсім не має “сюжетної” підстави, він самоцінний. Скульптури Поліклета - це пластичний гімн ясності розуму та мудрій рівновазі.

Обличчя античних грецьких статуй в класичний період імперсональні, тобто мало індивідуалізовані, відображені у небагатьох варіаціях загального типу, але у цей загальний тип втілено високий духовний смисл.

________________________________________________________________________________

“ Античність називають культурою тіла, північну культуру – культурою духу... Антична скульптура, що звільнилася від образу видимої або відчутної стіни і вільно, безвідносно до чого б то не було постала на рівній площадці, де її, як тіло серед інших тіл, можна було розглядати з усіх боків, послідовно розвивалась далі – аж до зображення оголеного тіла. Правда, на відміну від інших різновидів скульптури у історії мистецтв, тут це робилось засобами анатомічно переконливої розробки граничних поверхонь цього тіла”.

(О.Шпенглер “Занепад Європи”)

________________________________________________________________________________

Вазопис. Яскравим віддзеркаленням грецького живопису була грецька кераміка. Грецький керамічний посуд був досить різноманітним за формою: овальні амфори з вузькою шийкою і двома ручками – для збереження вина, зерна, рослинного масла і меду; об’ємні кратери з широким горлом – для вина, змішаного з водою, звичного напою греків; вишуканої форми гідрії – посудини для носіння води з двома горизонтальними ручками, щоб підіймати на голову, і третьою, вертикальною, щоб знімати з голови; плошинні з ніжкою і двома ручками кіліки – чаші для пиття; високі, видовжені лекіфи – для духмяного масла. Всі вони відрізняються дивовижно вишуканою формою, яка у кожній посудині визначалася її призначенням.

Мистецтво вазопису швидко вдосконалюється в пізньо-архаїчну епоху. Чорнофігурні вази характерні для VI століття, в їх виготовленні перше місце займає Аттика зі столицею Афінами.

Чорнофігурний вазопис виключно декоративний. Малюнок наводиться на глиняний жовтий, оранжевий чи рожевий фон посудини. В основі малюнка – силует, так що постать зображується не об’ємно. Деталі відпрацьовуються різцем подібно гравіруванню по металу. Тіло жіночих постатей зафарбовується в білий колір. Вся незамальована частина вази у більшості випадків покривається лаком, який надає їй металічний відблиск.

У кінці VI століття у вазописі настає докорінний перелом: чорнофігурний розпис замінюється на більш досконалий – червонофігурний. У ході розпису людські постаті залишають в теплому кольорі глини, а фон покривається блискучим чорним лаком. Деталі вже не гравіруються, а позначаються тонкими чорними лініями, більш тонкі, ледь помітні, блідо жовтими штрихами. Це дає можливість “відривати” постаті від площини, промальовувати їх мускулатуру, зображувати тонкі складки одежі тощо.

Римська античність запозичує більшість ідей і традицій грецької культури. Історія Античного Риму охвачує період з VIII ст. до н.е. по VI ст. н.е., коли паралельно з процвітанням елліністичних центрів на Заході зростала військова міць Риму. Спершу – невеликі олігархії (влада багатих) на берегах Тібру, потім – уся територія Італії, і, нарешті, – велика держава, імперія, що поглинула усі Середземноморські території, весь античний світ.

Падіння Карфагена в 146 р. до н.е. було переломною подією, починаючи з цього часу Рим завоював Грецію. Гордий Рим, непохитний і суворий, схилив голову перед великою грецькою культурою. Власні художні традиції римлян були досить бідними. Рим сприйняв і асимілював весь пантеон грецьких божеств давши їм тільки інші назви. Зевс став Юпітером, Афродіта – Венерою, Арес – Марсом і т.д.

Римська культура з самого початку несла у собі зерна занепаду, тому що рабовласницький Рим був останнім актом рабовласницького суспільства, він вийшов на сцену тоді, коли протиріччя цього суспільства досягли загрозливої гостроти. Навіть коли Рим знаходився у зеніті слави, тобто в період пізньої республіки і ранньої імперії Августа (кінець I ст. до н.е. – поч. I ст. н.е.), потім при Антонінах (II ст.), у його мистецтві було більше зовнішньої ефектності, аніж справжньої величі. Велич Риму штучно підтримувалась багнетами легіонерів. Державу постійно трясли загрозливі повстання рабів, починаючи зі знаменитого повстання Спартака.

Опанувавши грецьку культуру, римляни збагатили її чудовими відкриттями в галузі будівельної техніки. Римляни першими стали використовувати у будівництві міцний і водонепроникний матеріал – римський бетон, створили і вдосконалили особливу систему великих суспільних будівель із цегли і бетону, широко використовували поряд з грецькими ордерами такі архітектурні форми, як арка, склепіння, купол.

Характерні особливості мистецтва. З проголошенням Римської імперії (I – V ст. н. е.) перед мистецтвом було поставлено завдання возвеличення особистості правителя і прославлення його влади. Дев’ять грандіозних акведуків постачали водою імператорський Рим. Римський письменник Юлій Фронтін впевнено заявляє, що не можна порівняти ці “величезні кам’яні споруди з безкорисними пірамідами Єгипту чи з найуславленішими, але святково пустопорожніми будівлями греків”. У цих словах ключ до розуміння чи не найважливішого стимулу римського мистецтва – культу корисності, і навіть пафосу.

________________________________________________________________________________

“ Культ корисності, і навіть, пафос. В ім’я держави! Бо пафос Риму мав дуже конкретну основу. Це був не пафос боротьби зі смертю, як у Єгиптян, не пафос боротьби із Звіром, як у багатьох стародавніх цивілізацій, не пафос краси, що облагороджує світ, як в Елладі, це був, як ми бачили, пафос державності, що переростає у пафос світового панування. Панування як самоціль... Корисним, потрібним було лише те, що задовольняло такі потреби, будь-то акведук, що з навколишніх гір доставляв воду у столицю світу, чи тріумфальна арка, що надихала на нові ратні подвиги...”.

(Л. Любімов “Мистецтво стародавнього світу”)

________________________________________________________________________________

Будуються численні монументи римських імператорів I – II століть н.е., коли Рим досяг вершин своєї могутності.

Владу імператорів підкреслюють грандіозні пам’ятники архітектури (ансамблі міст, знамениті імператорські бані – терми, амфітеатри).

Римська архітектура не може порівнятися в художніх цінностях з грецькою, але вона велична, досить ефектна і у своїх інженерно-будівельних досягненнях значно вища простої балочної конструкції грецького храму.

Типи римських будівель різноманітніші, світські не менше визначні, аніж культові, і багато з них закріпились у світовій архітектурі на віки (наприклад, базиліка зі склепінчастим перекриттям).

В I і II століттях були побудовані знаменитий Колізей – амфітеатр, що вміщав одночасно п’ятдесят тисяч глядачів, які через вісімдесят входів могли швидко заповнити і звільнити амфітеатр. Тут відбувалися гладіаторські бої і травля звірів. Арена амфітеатру мала дерев’яну рухому підлогу, яка могла підніматися і опускатися. Вона могла заповнюватися водою із підведеного до будівлі рукава акведуку, і тоді в Колізеї влаштовувалися морські битви.

Колізей

Художню основу Колізею складали ритми зовнішньої стіни по вертикалі і горизонталі. Колізей поділяється на три яруси аркад, четвертий ярус глухої стіни був увінчаний круглими щитами, які посилювали ефект широти будівлі, “підтримували” ритмічність арок нижніх поверхів і прикрашували його.

________________________________________________________________________________

“ Колізей – споруда, по-перше, святкова, по-друге, світська, по-третє, призначена для масового використання. На відміну від культових споруд, наприклад, від єгипетських храмів, в композиції Колізею головну роль відіграють міркування чисто практичні, утилітарні, наприклад, турбота про те, як зручно розмістити глядачів. Не менше, ніж практична доцільність, відображена у Колізеї його масовість – весь нижній поверх Колізею перетворений на суцільний ланцюг арочних входів для швидкого пропуску 50 тис. глядачів".

(А. Цірес “Римський Колізей”)

________________________________________________________________________________

Пантеон - “храм усіх богів”. Побудований біля 118 – 125 рр. у епоху імператора Адріана (117 – 138 рр.). Пантеон – це велична купольна ротонда, у якій вперше образний акцент був перенесений з зовнішнього виду на внутрішній простір храму.