У

Ейфелєва вежа у Парижі

ніфікація, шаблонізація смаків, поглядів, ідеалів поєднується з конформізмом, втратою самостійності автономності особистості (я – “як всі”), неприйняттям інших ідей, не співпадаючих з “загальною думкою”: “надлишковість” культури на цьому рівні зникає. Формується вузьке, одноманітне, примітивне бачення світу, характерне для його сприйняття більшістю з низьким рівнем освіти.

Примітивізм і неосвіченість тут у якійсь мірі навіть вносять свій внесок у плюралізм сучасної культури: вони зрівнюють науку з міфом, логіку з містичними одкровеннями, а це призводить до формування у суспільній думці “норм”, що мають право на існування у такій же мірі, як й високі зразки творчого розуму.

_______________________________________________________________________________

“ Новизна сьогоденної ситуації полягає у вирівнюванні антагонізму між культурною і соціальною дійсністю шляхом відторгнення опозиційних, чужих і трансцендентних елементів у високій культурі, завдяки яким вона створювала інший вимір реальності. Ліквідація двомірної культури відбувається не засобом відхилення і відкидання “культурних цінностей”, а засобом їх повного вбудовування в усталений порядок і масового тиражування та демонстрації ... Те, що засоби масової комунікації гармонійно, часто непомітно змішують мистецтво, політику, релігії і філософію з комерційною рекламою, означає, що ці сфери культури приводяться до спільного знаменника – товарної форми. Музика душі стає ходовою музикою. Визнається не істинна цінність, а грошова вартість. Тут – зосередження раціональності status quo і початок будь-якої відчуженості реальності. ”.

(Г. Маркузе “Одновимірна людина”)

________________________________________________________________________________

Технізація. Загальновідомий факт – проникнення техніки у галузі буття тим більший, чим далі просунулась країна на шляху до цивілізації західного типу. Технізація життя є невід’ємною стороною сучасної західної культури, засобом і результатом її розвитку. За блага, які несе людям технічний прогрес, приходиться розраховуватися: зростання продуктивності праці призводить до безробіття; досягнення життєвого комфорту – збільшення відірваності людини від людини; автомобілізація населення підвищує його мобільність і посилює забруднення атмосфери (губиться природа). Панування техніки над людиною призводить до того, що вона сама набуває рис машини, стає автоматом, що функціонує у відповідності з вимогами технічного середовища, в якому воно знаходиться. Таким чином, у цих умовах зав’язується боротьба між двома протилежними установками: технізацією та антитехніцизмом. Цим двом тенденціям і уявленням відповідають два протилежні погляди на науку: сцієнтизм і антисцієнтизм (від англ. science – наука). Сцієнтизм відображується в переконанні, що наука є головною рушійною силою соціального прогресу і розвиток її дає засоби для відображення для вирішення усіх проблем, які постають перед нею. Наука дійсно стала лідером культури. Це підтверджується небувалим зростанням кількості людей, зайнятих у галузі науки. Досить відмітити, що кількість сучасних вчених сягає більш, ніж 90% усіх вчених, що жили до цього на Землі.

Інший напрямок – антисцієнтизм – виступає з негативною оцінкою досягнень науки. Потрібно визнати, що багато успіхів науки (ядерна фізика, технічні науки, генетика й інші) несуть в собі загрозу для самого існування людства. Антисцієнтисти звинувачують науку в тому, що вона збила людство з вірного шляху, змістивши його увагу з осягнення Бога і душі, внутрішнього духовного вдосконалення людини на пізнання і перетворення зовнішнього середовища.

У XX столітті виникає нова форма соціокультурної кризи, що має назву глобальної. У цей період виникає загальнолюдська культура, заснована на змінах соціального, політичного і культурного планів.

Спочатку глобальна соціокультурна криза, тобто криза в масштабах усієї планети, усвідомлювалась в негативній формі: як загальне руйнування матеріальної і духовної культури. Те, що доля людини і доля людства складають єдине ціле, показала вже перша світова війна. Люди усвідомили, що для світової війни не існує меж держав, тут тил і фронт об'єднані в одне єдине ціле. Недарма одне з яскравих філософських вчень XX століття – вчення про ноосферу – виникло саме в цей період часу. Ноосфера є цілісним планетарним явищем, і думка про це прийшла В.І.Вернадському в період світової катастрофи і катаклізмів: “Перша світова війна 1914-1918 років особисто в моїй науковій праці відбилася самим рішучим чином. Вона змінила корінним чином моє геологічне світорозуміння”.

Невипадково видатний російський мислитель саме «в атмосфері цієї війни» прийшов до ідеї про входження в ноосферу як завершальний стан еволюції біосфери, де людина представлена як найбільша геологічна сила, що змінює зовнішність Землі.

Римським клубом у 1972 році була представлена відома книга «Межі росту. Доповідь Римському клубові». В ній із усією гостротою поставлене питання про можливості людини покладатися на стихійний еволюційний процес розвитку суспільства. У представлених Римським клубом дослідженнях були виділені декілька типологічних рис сучасної кризи. Сучасні тенденції світового розвитку, зорієнтовані за принципом кількісного зростання, ведуть до катастрофічних наслідків. Звичайно, загальне уявлення про обмеженість Землі, як місця виробничої діяльності людини, носить досить абстрактний характер. Зараз цей тип кризи усвідомлюється більш конкретно, як «обмеженість деяких видів ресурсів».

Друга криза пов'язана із виникненням небезпечних тенденцій у використанні різного роду ресурсів. У результаті безконтрольної переробки ресурсів виникає непомірне навантаження на екологічну сферу. У результаті - чим більше використовується ресурсів, тим більшою є небезпека. Мова тут йде про знищення лісів - легенів планети, про парниковий ефект, зменшення озонового шару.

Ці глобальні проблеми є актуальними і зараз, оскільки є не вирішеною проблема економічного зростання на основі тотальної індустріалізації. Проблеми голоду, питної води, неграмотності, відставання країн, що розвиваються, ведуть до необхідності економічного зростання. При цьому немає можливості здійснити дане зростання без збільшення споживання енергії і ресурсів. Тому криза в найближчій перспективі буде розширюватися і поглиблюватися.

Іншим видом глобальної кризи, розглянутим Римським клубом, була криза внутрішнього розвитку самого суспільства. По-перше, ціна науково-технічного прогресу виявляється занадто великою. Справа в тім, що збільшується ризик виникнення масштабних техногенних катастроф (типу чорнобильської). Сучасна промислова й енергетична інфраструктура уразлива з боку впливу природних стихійних сил і соціальних катаклізмів (війн і революцій).

До криз внутрішнього, суспільного характеру відноситься і проблема нерівномірного розподілу негативних впливів науково-технічного прогресу на різні прошарки населення, країни і регіони світу. Так, країни, що володіють енергоресурсами та здійснюють їхню первинну переробку, створюють гігантське навантаження на екологію.

Засновник Римського клуба А. Печчеї говорив про проблеми, що поширюються по всій планеті, незважаючи на різні соціально-політичні умови: «Із усього цього випливає висновок, що наша самозростаюча система сама прирекла себе на шлях, що позбавляє її цієї можливості. Висновок напрошується сам собою: абсолютно нереалістично ставити в цьому культурному і функціональному безладді які б то не було нові амбіційні цілі глобального зростання. Людство опинилося у порочному колі».

Отже, на початку ХХІ століття західна культура все наполегливіше шукає шляхи виходу із вищеназваних протиріч. У 70 – 80 рр. ХХ ст. відбувається широкомасштабний „соціокультурний зсув”, що отримує назву постмодерн – (від лат. post - після та франц. moderne - сучасний). Саме у цей час була усвідомлена обмеженість раціоналізму і того, що наслідки прогресу поставили під загрозу знищення часу і простору самої культури.

Е. Гідденс обґрунтував появу постмодернізму “втомою від прогресу”. Характерними рисами постмодерну є:

• принцип „подвійного кодування”, що складається в одночасній орієнтації на маси та еліту.

• звернення до забутих художніх традицій;

• стильовий плюралізм (відео, інвайроменталізм, хеппенінг та ін.);

• звернення до гротескних типів художньої образності, іронії, ілюзії;

• художній експансіонізм, який розширює і ототожнює розуміння мистецтва з позахудожніми сферами діяльності (наприклад, екологія, політика, інформатика тощо).

________________________________________________________________________________

“ Це дослідження має якості об’єкта, умови пізнання в найбільш розвинутих суспільствах. Ми вирішили назвати їх “постсучасними” (postmodernes). Вони означають стан культури після змін, які вплинули на правила гри у науці, літературі і мистецтві, починаючи з кінця ХIX ст. Насамперед термін “постмодернізм” відбиває стан духовності європейського типу у наші дні, який пов’язаний з відчуттям віджитості якогось важливого етапу у розвитку цивілізації, віджитості сучасності. По-друге, постмодернізм – це комплекс філософських вчень, що так чи інакше виголошують кінець Історії, коли структурованість і впорядкованість людського світу будуть зруйновані і зникне сам розподіл на “моє” і “інше”. По-третє, це характеристика сучасної художньої практики, що ґрунтується на особливому типі письма, пов’язаного з ентропією смислу, деканонізацією матеріалу, радикальною іронією, карнавалізацією тощо”.

(Ж.-Ф. Ліотар “ Постсучасний стан”)

________________________________________________________________________________

Постмодернізм виступає в якості парадигми інтелектуальної і художньої трансформації духовного світу сучасної людини. У всякому разі, є обнадійливі симптоми того, що постмодерністські тенденції відкривають перспективи зростання гуманізму культури ХХІ століття.

Постмодерн – це особливий тип світогляду, зорієнтований на формування такого життєвого простору, у якому головними цінностями стає свобода у всьому, в тому числі і в діяльності людини. Постмодерністська свідомість спрямована на заперечення будь-яких норм і традицій – етичних, естетичних, методологічних тощо, на відмову від авторитетів будь-якого рангу, починаючи від держави, великої національної ідеї, етичних парадигм, і закінчуючи проявами поведінки людини у спілкуванні з іншими.

Термін „постмодерн” вперше використав Р. Панвіц, німецький поет і представник філософії культури на початку ХХ ст. для позначення кризових явищ у європейській культурі. У кінці 40-х років ХХ ст. А. Тойнбі позначив цим терміном культуру Європи після Нового часу.

Європейська гуманітарна культура Нового часу базувалась на таких ключових поняттях і настановах, як романтизм, символізм, закрита форма, мета, задум, ієрархія, творчість, жанр, глибина, метафізика, істина та ін. Цей інтелектуальний набір засобів і способів пояснював за допомогою раціональної думки відповідну першопочаткову реальність, „заглянути” по той бік повсякденної емпіричної реальності, осягнути істину.

Постмодернізм сприймає це як намагання розуму панувати над усіма сферами людської життєдіяльності, що виявилось у технократичному пануванні людини над природою і соціально-політичним пануванням людей над людьми. Позбавитись від претензій на будь-яке всезнання – одна із головних установок постмодерну. Визнається можливість безмежного числа картин світу, жодна з яких не може претендувати на істину, бо не існує способів і методів осягнення дійсності, які були б вільними від впливу людських бажань, потреб, мотивацій.

Постмодерністські письменники створюють художні твори, в яких немає ані героїв, ані особистостей, ані лідерів, де все спрямоване на руйнування ієрархії цінностей, змішуваність стилів, забуття імен і дат.

В исновки:

1. Перші уявлення людини про навколишній світ отримують свій розвиток у первісній культурі людства. Найважливішими відмінними рисами первісної культури є синкретизм (неподільність, недиференційованість її форм), та неписемність. Світ смислів, в яких жила людина на перших етапах своєї історії, визначався ритуалами, вони були невербальними “текстами” її культури.

2. Духовною основою первісної культури є міфологічна свідомість. Первісна міфологія втілювала у собі початкові форми духовної культури, які відділяються від неї на наступному етапі розвитку суспільства у релігію, мистецтво, філософію, науки.

3. У первісному мистецтві отримують свій розвиток перші уявлення про оточуючий світ. Вони сприяють закріпленню і передачі первинних знань і навичок, що були засобами спілкування між людьми. Мистецтво упорядковувало систему уявлень про оточуючий світ, регулювало і спрямовувало соціальні і психічні процеси, було засобом боротьби з хаосом у самій людині і людському суспільстві.

4. Історія античної епохи поділяється на дві фази, які частково нашаровуються одна на одну – грецьку й римську античність. Антична культура на протязі всього часу має міфологічний характер. Головними галузями грецької культури стають філософія і мистецтво. Вони визрівають у міфології, користуються її образами, але згодом набувають іншого змістовного значення, яке вже виходить за межі міфології. Мистецтво стає самостійною галуззю культури, сферою діяльності, спрямованою на задоволення естетичних потреб. У ньому виникають архітектура, скульптура, живопис, декоративно-прикладне мистецтво, лірична поема, драма, театр.

5. Найвищого розквіту культура Античної Греції досягає у сорокові і тридцяті роки V ст. до н.е. Головною рисою культури Стародавньої Греції був культ краси.

6. Римська античність запозичує більшість ідей і традицій грецької культури. Історія античного Риму охвачує період з VIII ст. до н.е. по VI ст. н.е. Опанувавши грецьку культуру, римляни збагатили її чудовими відкриттями у галузі будівельної техніки. Головним стимулом римської культури був культ корисності.

7. Середні віки – велика епоха людської історії, яка охвачує приблизно V – XV століття. Культура європейського середньовіччя виникла на звалищах Римської імперії. Характерні особливості середньовічного мистецтва: підпорядкованість релігії; високий рівень досконалості духовної музики – виникнення таких музичних форм, як хорал, меса, реквієм; перетворення мистецтва на символ потойбічного, близькість його до народної творчості; втрата середньовічним мистецтвом здобутків майстрів античності.

8. Час розквіту середньовічного мистецтва ділиться на два періоди: романський і готичний. Романський стиль західноєвропейського середньовічного мистецтва охоплює період з X до XII ст., коли панування релігійної ідеології було найбільш повним. Готика - художній стиль Західної і Центральної Європи часів пізнього середньовіччя між серединою XII ст. і XV-XVII ст. Готичне мистецтво, яке прийшло на зміну романському стилю, було переважно культовим і розвивалось у межах церковної ідеології.

9. Відродження (Ренесанс) – епоха у культурі країн Західної і Центральної Європи, перехідна від середньовічної до культури Нового часу.. Відмітними рисами культури Відродження є її світський характер, гуманістичний світогляд, відродження античної культурної спадщини. Епоха Відродження характеризувалась значним розвитком архітектури, театрального мистецтва й музики.

10. Новий час – епоха, яка охоплює період з XVII ст. до кінця XIX ст. (після цього починається період так званої новітньої історії, що триває по наш час). Це історична епоха, на протязі якої культура західноєвропейських країн набула тієї розвинутої форми, яка виділила Європу із всього останнього світу і яку виділяють, як особливий тип європейської культури.

11. В країнах Європи виникають оригінальні художні школи і літературні напрямки, в яких по різному находять відбиття два великих художніх стилі у європейському мистецтві того часу – бароко і класицизм. В мистецтві виникає сентименталізм і романтизм – стилі, які відображували різні реакції людей на нові умови суспільного буття. В художній літературі одним із головних напрямків стає реалізм.

12. Сучасна західна культура відзначається такими характерними рисами, як динамізм, практицизм, індивідуалізм, активність, раціональність, професіоналізм. Ці риси вплинули на формування нового – модерністського та постмодерністського світогляду.

13. У ХІХ ст. модерн став набувати стійку тенденцію, протиставляти себе історії і традиції взагалі, пориваючи історичні зв’язки. Модернізм – це сукупність напрямків, що склалися у мистецтві ХХ ст.: кубізм, футуризм, експресіонізм, абстракціонізм, супрематизм, сюрреалізм, поп-арт та ін.

14. Постмодерн як напрямок у сучасній культурі і культурології сформувався у 70 – 80 рр. ХХ ст. Характерними рисами постмодерну є: принцип подвійного кодування”, звернення до забутих художніх традицій, стильовий плюралізм, звернення до гротескних типів художньої образності, художній експансіонізм.

Семінар № 6

Тема: історичні типи культури

Цілі та завдання заняття: знайомство з характерними ознаками первісної культури; розкриття змісту міфологічної свідомості; з’ясування сутності моделі світу і людини в культурі античної Греції; ознайомлення з видатними пам’ятками культури Стародавньої Греції та культури античного Риму; характеристика культури Середньовіччя в контексті християнського світогляду; ознайомлення з пам’ятками готичної архітектури та скульптури; розгляд основних пам’яток культури Високого Відродження в Італії; розкриття сутності основних регулятивів та світогляду людини в культурі Нового часу; аналіз основних напрямків модернізму та постмодернізму у сучасній західній культурі.

Основні поняття та категорії теми: міфологія, синкретизм, античність, архітектура, акрополь, агон, катарсис, калокогатія, акведук, амфітеатр, скульптура, ірраціоналізм, спіритуалізм, готика, романський стиль, бароко, класицизм, реалізм, ренесанс, романтизм, модернізм, кубізм, експресіонізм, футуризм, абстракціонізм, супрематизм, сюрреалізм, поп-арт, авангард, хеппенінг, постмодерн, плюралізм.

План