П. Пікассо „Герніка”
2. Футуризм (від лат. futurum – майбутнє) виник як суспільно-політичний рух в Італії у 1909р., ідеологом якого був літератор Ф. Марінетті. В своїх маніфестах футуристи пропонували ідею „повстання проти тиранії слів „гармонія” та „гарний смак”, пропонували знищити театри, музеї, „вимести” з живопису всі уже використані сюжети, зображувати сучасне динамічне життя. Наслідуючи Ф. Ніцше (який стверджував, що „світ не є чимось фактичним, він рухається, перебуваючи у стані розвитку”), футуристи всіма засобами намагалися передати рух, прискорений темп життя. Це досягається засобами ритмічного повторення окремих фігур та їх частин, наприклад – збільшується кількість рук, ніг у людини, що біжить, зображується мигтіння відповідних фрагментів.
3. Експресіонізм (від лат. expressio – вираз) – напрямок в літературі та мистецтві початку ХХ ст., що проголосив єдиною реальністю суб’єктивний духовний світ людини, а його вираз – головною метою мистецтва. В межах експресіонізму виникли перші твори абстрактного мистецтва. У деяких художників, перш за все німецьких, експресіонізм набув яскравого антивоєнного характеру (Е. Барлах, Ж. Гросс, О. Дікс).
4. Абстракціонізм (від лат. аbstractio – відстороненість) - художній світогляд, напрямок у мистецтві ХХ ст., який відзначається заміною натуралістичної предметності вільною грою кольорів, ліній і форм. Серед засновників абстрактного мистецтва - В. Кандінський, П. Мондріан, майстри орфізму. Абстракціонізм виникає у 1910 р. і стає кульмінаційною точкою модернізму в плані відходу від предметності. Першим абстрактним твором вважається акварель В. Кандінського (1910р.), на якій, за словами одного французького критика, „перший раз в історії живопису не можна було що-небудь помітити або взнати”. Абстракціонізм відрізняється винятково простим малюнком: основна увага зосереджується на світлі і кольорі. До різновидів абстракціонізму відносять геометричну абстракцію, абстрактний експресіонізм, ташизм та ін.
5
.
Супрематизм
(від
лат. suprematie
– панування, перевага)
– напрямок в мистецтві, заснований у
1913 р. К. Малевичем. Філософською основою
супрематизму стало вчення А. Бергсона
та Б. Кроче про інтуїцію. Супрематизм
вказує на панування інтуїтивного,
чистого почуття, що оперує чистим
кольором і площинними геометричними
формами при відображенні зовнішнього
світу. Найбільш відомим супрематичним
твором
К. Малевича є його „Чорний
супрематичний квадрат на білому фоні”.
При повному зануренні в субстанцію
чорного квадрата свідомість, у кінцевому
рахунку, доходить до крайніх меж
усвідомлення чорного як Абсолюту.
„Квадрат” – символ Землі і всього
земного перетворюється у цій точці
виміру на більш фундаментальний символ
–
символ неба. „Чорний квадрат” К. Малевича
став легендою у мистецтві ХХ ст.
6
С.Далі. Передчуття громадянської
війни
Звертаючись до сфери підсвідомого, цікавлячись еротикою, нездійсненими бажаннями, грою фантазії, С. Далі поєднує різнорідні об’єкти, протиставляє їх один одному у надприродних ситуаціях. Серед найвідоміших образів С. Далі – розплавлений годинник, телефонний апарат з трубкою у вигляді лангуста, диван-губи, рояль, що звисає ніби драпіровка та ін. Використовує він і прийом „зникаючих образів”, які нібито розчиняються в оточуючому просторі.
________________________________________________________________________________
“ Традиційні засоби мистецтва (образи, гармонія, колір) знову стають лише “цитатами” і відголосками попереднього значення у контексті “ефекту відчуження”. Таким чином сюрреалістичні картини стають утіленням того, що функціоналізм прикриває засобом табу, бо вона нагадує йому про його уречевлену сутність і про те, що його раціональність невиправно ірраціональна. Сюрреалізм збирає те, у чому функціоналізм відмовляє людині; викривлена тут сутність – свідчення того, на що табу перетворило предмет бажання. За її допомогою сюрреалізм спасає те, що віджило, альбом ідіосинкразій, у яких вимога щастя дихає тим, що відняте у людини у її власному технофікованому світі”.
(Т.Адорно “Нотатки з літератури”)
________________________________________________________________________________
7. Еклектизм (від греч. eklektikos – той, хто вибирає) – художній напрямок (головним чином – в архітектурі), який використовує у ході створення творів будь-які співвідношення форм минулого, національних традицій, відвертого декоративізму, взаємозаміну та рівнозначущість елементів у творах, порушення ієрархії у художній системі та послаблення системності і цілісності. Еклектизму властиві: велика кількість прикрас; втрата різниці між масовою та унікальною забудовою у міському ансамблі; відсутність стильової єдності; використання принципу „non finito” (незакінченість твору, відкритість композиції); звільнення від античної традиції та опора на культуру різних епох і народів, тяга до екзотики; демократизм, тенденція до створення універсального, позастановий тип міської житлової будівлі.
8. Примітивізм - художній напрямок, що відображує спрощений погляд на людину і світ, з намаганням побачити світ очима дітей, радісно і просто, поза „дорослою” складністю. Таке намагання породжує сильні і слабкі сторони примітивізму. Примітивізм – атавістична ностальгія за минулим, туга за до цивілізаційним образом життя. Це – протидія реальності: світ ускладнюється, а художник його спрощує.
9.
Поп-арт
– нове фігуративне мистецтво. Поява
поп-арту пов’язана із творчістю
неодадаїстів Дж. Джонса та Р. Раушенберга
– у 50-ті роки ХХ ст. вони водять у мистецтво
предмети повсякденного використання.
Таким чином, абстракціоністській відмові
від реальності поп-арт протиставляє
грубий світ матеріальних речей, якому
приписується художньо-естетичний
статус. Теоретики поп-арту стверджують,
що у відповідному контексті кожен
предмет втрачає своє початкове значення
і стає твором мистецтва. Тому завдання
художника зводиться до надання буденному
предмету художніх якостей шляхом
створення відповідного контексту його
сприйняття. Естетизація предметного
світу стає принципом поп-арту. Поп-арт
– це композиція побутових предметів,
іноді у співвідношенні із муляжем чи
скульптурою. Художніми експонатами
поп-арту стають зафарбовані білою
олійною фарбою порвані черевики, старі
шини чи газові плити, пом’яті автомобілі,
о
бривки
газет чи афіш тощо.
Т. Вессельман. Натюрморт № 38
________________________________________________________________________________
“ Поп-арт – це популярне, ефемерне, споживацьке, дешеве, серійно створене, молоде, духовне, сексуальне, чаруюче й прибуткове мистецтво”.
( Р. Гамільтон)
“Поп-художники створювали картини, які кожен перехожий із Бродвею між впізнати в долю секунди: ... усі ці чудові сучасні речі, що будь-якою ціною намагались не помічати абстрактні експресіоністи”
( Е. Уорхол)
“Певна відкритість характеризує це мистецтво, відкритість пейзажу, який створює промислова цивілізація, відповідно до ідей сьогоднішнього покоління”
(У. Чарторийська)
________________________________________________________________________________
10. Гіперреалізм - художній напрямок, інваріант художньої концепції якого є знеособлена жива система у жорсткому і грубому світі. Гіперреалізм створює живописні понаднатуралістичні твори, що відображують найменші подробиці об’єкту. Сюжети гіперреалізму умисно банальні, підкреслено об’єктивні. Головними темами картин гіперреалістів стає рукотворна, „друга” природа міського середовища: бензоколонки, автомобілі, житлові будинки, телефонні будки, які зображуються як відчужені від людини. Гіперреалізм показує наслідки надмірної урбанізації, знищення екологічного середовища; доказує, що мегаполіс створю несприятливе для життя людини середовище.
11. Хеппенінг – один із видів сучасної західної культури. Автори перших постановок хеппенінгового характеру („Подвір’я”, „Творіння”) був А. Кепроу. Хеппенінг передбачає загадкові, іноді алогічні дії акторів, і характеризуються великою кількістю реквізиту із речей, бувши у використанні, і, навіть, узятих на смітнику. Учасники хеппенінгу наряджаються у яскраві, недоладні костюми, що підкреслюють бездушність виконавців (їх подібність на ящики, відра тощо). Концепцію світу і особистості, запропоновану хеппенінгом, можна сформулювати наступним чином: світ – це потік випадкових подій, особистість повинна суб’єктивно відчувати повну свободу, але, насправді, підкорятись одній дії, бути маніпульованою.
Одночасно з розвитком різноманітних напрямків модерністської культури критики західної культури говорять про те, що вона одночасно носить кризовий характер і якщо не приймати ніяких мір, то це загрожує втраті усіх її досягнень. Наведемо думки видатних мислителів ХХ ст., які не вичерпують проблем західної культури, витоки яких сягають ще ХIX ст.
У західній цивілізації відбувається заміна творчості працею, духовності – інтелектом, різноманітності природного середовища – похмурою одноманітністю міських будівель, високого мистецтва – примітними розвагами, глибоких відчуттів – швидкоминучими емоціями (О. Шпенглер).
Сучасна західна культура наскрізь проникнута чуттєвим началом, намаганням до чуттєвих задоволень і насолод; вона втратила духовність і тому приречена на руйнацію, яка завершиться лише тоді, коли сформується нова духовність, що несе нові моральні ідеали (П. Сорокін).
В ХХ ст. відбулося “повстання мас”, які вороже відносяться до незрозумілої і недоступної для їх розуміння і сприйняття елітарної культури; внаслідок цього відбувається “дегуманізація” мистецтва, примітивне і стандартизоване масове мистецтво поглинає суспільство. (Х. Ортега- і-Гасет).
Сучасне західне суспільство все більше перетворюється на “мегамашину” – до країв раціоналізований і бюрократичний механізм, який придушує особистість і перетворює її у бездушну деталь, виконуючу відповідні їй обов’язки; особистісні зв’язки людей підміняються технологічними відношеннями, гуманізм і справедливість стають жертвами бездушної організації суспільства. (Л. Мамфорд).
Існування західної цивілізації поставлено під загрозу зі сторони наростаючого націоналізму економічно відсталих країн Азії і Африки; послаблений внутрішніми протиріччями Захід може бути невзмозі протистояти руйнівним імпульсам, що витікають з цих країн, і може загинути в нових війнах, розв’язаних фанатиками з ядерними бомбами в руках. (С. Хантінгтон).
Очевидно, деякі з цих висловлювань носять дискусійний характер, інші – хоч і справедливі, проте можуть бути переборені засобами, віднайденими західною цивілізацією у ході свого подальшого розвитку. Можна виділити декілька аспектів, у яких виявляється конфліктна ситуація сучасної західної культури.
З узагальненого погляду на культурологічні і суспільні процеси західного світу в ХХ ст. можна помітити, що, з одного боку, відбувається разюче прискорення соціального і технологічного вдосконалення життя, а з іншого, спостерігається необмежений розмах насилля і знущання над людиною, крайнім виявленням якого є злодіяння проти людства, в страхіттях Освенцима, в казармених утопіях тоталітарних держав та ін. В минулому насилля було буденним явищем, воно складало необхідну умову існування і функціонування суспільної системи (так, без рабства не могло бути античності, а без кріпацтва – середньовіччя). В сучасній західній культурі, саме в наслідок пережитих спільнотою у ХХ ст. змін, насилля сприймається як порушення норм людського буття.
С
творення
умов для збільшення свободи людини –
одне із найбільших досягнень сучасної
західної цивілізації.
До цих умов відносяться:
соціальна мобільність – відкритість шляхів для зміни соціального статусу людини (переміщення її із одних прошарків суспільства в інші) і покращення матеріального стану (завдяки освіті, індивідуальним здібностям, успішній кар’єрі тощо);
розширення можливостей вибору місця життя, професії, праці, сексуального партнера;
зростання часу для дозвілля і можливостей його індивідуального використання (хобі, спілкування тощо);
збільшення різноманітності і доступності джерел інформації, а, значить, і свободи у визначенні своєї інтелектуальної позиції;
зростання соціологічної захищеності особистості;
збільшення середньої тривалості життя, а значить, і можливостей для самореалізації особистості, для досягнення повноти життя;
зміна стилів поведінки і мислення у межах одного життя, що закріплює ідею розвитку, змін, діалогу поколінь.
Отже, культура, зорієнтована на розвиток людської свободи, несумісна з насиллям над особистістю.
Елітарність і масовість. Відносне розшарування культури на “культуру для усіх” і “культуру для обраних”, існувало завжди. Навіть в первісні часи шамани й жерці складали культурну еліту, володіючи особливими пізнаннями, які виходили за межі загальноплемінної культури. З появою писемності виник розподіл на елітарну культуру “грамотних” людей і фольклорну (народну, етнічну культуру). В ХХ столітті цей розподіл набув форм елітарної й масової культур.
Елітарна культура зорієнтована, на думку її творців, на сприйняття елітою як кращою частиною суспільства, яка має особливу сприйнятливість. Це форма культури, що включає образотворчі види мистецтва, літературу, музику і призначена для вищих прошарків суспільства.
Інформація, що міститься у сучасних наукових виданнях, надзвичайно важкий зміст сучасного мистецтва малозрозумілі, важкі для сприйняття і вимагають для свого розуміння певних зусиль і відповідного рівня знань.
Не маючи ніяких знань в галузі історії мистецтва, естетики, літературознавства, культурології тощо, важко у повній мірі оцінити багато видатних шедеврів літератури (наприклад, творчість Дж. Джойса, Х.Л. Боргеса, О. Хакслі та поетів-символістів); музики – творів І. Стравінського, Г. Малера, А. Шнітке. К. Дебюсі; живопису – кубізму, абстракціонізму, сюрреалізму; кіно – фільмів А. Тарковського чи О. Сакурова). Висока культура стала спеціалізованою. Час енциклопедично освічених універсалів, які відчувають себе як вдома у всіх сферах культури, пройшов. У кожній сфері культури тепер є своя, порівняльно нечисленна еліта.
________________________________________________________________________________
“ Опинитися “між стилями” чи між субкультурами – означає знаходитися в життєвій кризі. Люди майбутнього присвятять більше часу пошукам стилю, ніж люди минулого і теперішнього часу. Змінючи свою самоідентифікацію, людина суперіндустріального суспільства викреслює власну траєкторії у світі суперечливих субкультур. Така соціальна мобільність майбутнього: не просто рух від одного планового угрупування до іншого. Безперервний рух від однієї короткотривалої субкультури до іншої викреслює дугу життя людини”.
(Е.Тоффлер “ Шок майбутнього”)
________________________________________________________________________________
Для масової культури характерним є загальнодоступність, легкість сприйняття, спрощеність, розважальність. Її світ багатоликий: пригодницька і детективна література, сентиментальна проза, кінематографія з бійками, вампірами, еротикою, поп-музика - рок, реп, реггі, техно тощо, популярні нариси про навколонаукові і псевдонаукові справи, сенсаційні новини, спорт, містика...Масова культура не вимагає від людини ні знань, ні роздумів – навпаки, під її впливом вона деградує, спираючись на безпосередні емоційні реакції. Тому не дивно, що вона звертається до давніх міфів з їх іраціонально-емоційним настроєм і створює нові міфи, що сприймаються також “не розумом, а серцем” (чаклунство, астрологія, гадання, віра в чудеса, расистські, націонал-соціалістичні, комуністичні утопії).
У масовій культурі протистоять дві тенденції: одна спирається на примітивні відчуття й бажання, майже до біологічних інстинктів (секс, агресія), і у своєму крайньому відображенні породжує контркультуру – войовничу і ворожу до існуючих у світі порядків взагалі; інша спирається на властиві простим людям бажання підвищити свій соціальний статус і освітній рівень (популяризація науки, комікси з коротким викладенням сюжетів творів класичної літератури тощо). До кінця ХХ ст. друга тенденція помітно посилилася і культурологи стали казати про зростання мідкультури – культури середнього рівня. Проте розрізнення між масовою та елітарною культурою так само залишається гострою проблемою.
Знаменитий італійський учений–медієвіст, семіотик і спеціаліст з масової культури Умберто Еко в своїй лекції в Колумбійському університеті “Від Інтернету до Гутенберга” поставив проблему співвідношення нових засобів комунікації до попередніх. На думку філософа, острах людства, що новий спосіб комунікацій розруйнує попередній, можна висловити у формулі “Це вб’є те” .
________________________________________________________________________________
“ Писемність, згідно Платону, може знищити пам’ять. Друкована книга розруйнує ту образність і наочність візуальної культури, яку представляли середньовічні собори (думка Віктора Гюго в романі “Собор Паризької Богоматері”) А у другій половині ХХ ст. подібні побоювання висловлює канадський культуролог Герберт Маршалл Маклюен: радіо і телебачення може знищити друковану книгу. Чи зможе гіпертекст замінити книгу? ... чи існує така перспектива в реальності ... і, чи є різниця між візуальною і писемною комунікаціями, книгами і гіпертекстами? Спробуємо відповісти на це запитання. Навіть після того, як вигадали друк, книги ніколи не були єдиним способом отримання інформації. Були ще картини, гравюри, усне мовлення і т.п. Навіть, якби було б правильним, що сьогодні візуальна комунікація придушує писемну, то проблема полягає не у їх протиставленні, а у вдосконаленні обох ... візуальні комунікації повинні співіснувати з вербальними, і в першу чергу, з писемними”.
(У. Еко “ Від Інтернета до Гутенберга”)
________________________________________________________________________________
Плюралізм та уніфікація. Сучасна культура плюралістична (від лат. pluralis – множинний): ніколи раніше не було такої різноманітності культурних систем і підсистем, поглядів, напрямків як тепер. На одне й теж питання можна зустріти багато різних точок зору: наукової, філософської, художньої, релігійної, етичної, юридичної, політичної... При цьому визнається їх відносна незалежність. Плюралізм виявляється і у середині кожної системи чи підсистеми: існує множинність релігій, філософських концепцій, математичних й природничо-наукових теорій, художніх стилів, шкіл в мистецтвознавстві, теорій особистості. Таке протиріччя між цілісністю культури та її оволодінням суб’єктом через множину мінливих областей знань призводить до того, що замість цілісної картини світу людина отримує осколки розбитого “дзеркала”, які вона сама зібрати не в змозі.
Культура в цілому “надлишкова” – в тому плані, що породжує надлишкову множинність можливих підходів до будь-якої проблеми, яка у ній виникає. Хоча не всі із них ефективні, це створює культурний фон, на основі якого зароджуються нові ідеї. Одночасно ця надлишковість є не тільки результатом, але й джерелом творчого розвитку культури.
Але механізми масової культури діють і в зворотному напрямку – в сторону уніфікації, шаблонізації культурного життя. Її принцип – тиражування і поширення в суспільстві одних і тих же матеріальних і духовних цінностей. Сотні мільйонів людей в різних країнах одночасно можуть отримувати один і той же комплект сьогоденних новин, дивитися одні й ті ж фільми і спортивні змагання, слухати одних і тих же співаків чи політичних діячів.
Масова культура стандартизує все – від умов побуту, харчування й одежі до бажань, думок й ідеалів. І все це завдяки ЗМК (засобам масової комунікації), які нав’язують індивідам, що належать до різних соціальних прошарків, однакові соціальні стереотипи.
В
масовій культурі здійснюється “побіг
від свободи”: особистість звільнюється
від вибору власної позиції, перегляду
множинності можливих варіантів, із яких
потрібно вибрати, взявши на себе
відповідальність за вибір. Право вибору
передається іншому – авторитету, лідеру,
телеведучому, священику чи просто владі.