Модуль ііі. Соціокультурні світи

Змістовий модуль 6.

Історичні типи культури

• Первісна культура людства.

• Антична культура.

• Культура середньовіччя та Відродження.

• Культура Нового часу.

• Сучасна західна культура.

У даному модулі історичні типи культури розглядаються з позицій європоцентризму. Це дає можливість через призму вітчизняної та європейської культури пізнати інші культури. Мова йде не про єдину людську культуру, а про вивчення загальних тенденцій розвитку багатоманітних культур, які складають основу культурного діалогу. Окрема культура забезпечує цілісність соціокультурного світу, бо вона утворює загальне інформаційне середовище, у якому відбувається життєдіяльність її членів. Це середовище об’єднує їх, дає можливість взаємодіяти між собою.

Соціокультурні світи можуть бути замкнуті у сферу окремої етнічної культури (наприклад, світ Стародавнього Єгипту чи світ інків), але, на відміну від національних культур, вони не обов’язково виникають на основі етнічної спільності, і можуть охоплювати різні народи і країни (наприклад, світ Європейського середньовіччя, світ арабської культури).

У темах модуля розглядаються періоди найвищого розквіту культури відповідних історичних епох - первісна культура людства, у якій отримують свій розвиток перші уявлення людини про навколишній світ; епоха античної культури, що заклала основи розвитку всієї європейської і світової культури; культура середньовіччя та Відродження, що відобразила в людині все багатство внутрішнього світу, пристрасні і душевні поривання; культура Нового часу, у якій відбилися зміни у суспільних стосунках, прискорення темпів життя, зростання масштабів соціальної динаміки і усвідомлення світу і людини; а також сучасна західна культура, з її плюралізмом, множинністю нових ідей, що відображуються у різних напрямках філософії, мистецтва, науки.

Тема 6.1. Первісна культура людства

Часові межі первісного суспільства визначити досить важко. Істоти групи HOMO з’явились приблизно біля 4 мільйонів років назад, HOMO habilis (спроможні виготовляти пам’ятні знаряддя праці) – біля 2 мільйонів років тому, а Homo sapiens – біля 100 тисяч років назад. Найстародавніше місто – Єрихон – виникло біля 10 тисяч років тому, а стародавні держави утворились на рубежі IV – III тисячоліть до н. е. Первісний образ життя зберігся й в наш час у деяких народів Африки, на островах Тихого океану. Виходячи з цього, можна стверджувати, що епоха первісної культури є найтривалішою у людській історії.

Незважаючи на регіональні й географічні особливості життя первісних племен, існують певні характерні риси, які поєднують їхню культуру. Найважливішою відмінною рисою первісної культури є синкретизм (від грецького suncretis – поєднання) – неподільність, недиференційованість її форм, ознака її нерозвинутого стану. Інша важлива ознака цієї культури – неписемність. Це зумовило повільність накопичення інформації в суспільстві, а звідси – повільні темпи культурного і соціального розвитку.

На ранніх стадіях первісного суспільства, коли мова була досить примітивною і можливості вербальної комунікації невеликі, головним інформаційним каналом культури була, окрім природно-біологічної активності, трудова діяльність. У праці поєднувались в одне ціле прагматичний та інформаційний аспекти. Освоєння і передача смислу трудових операцій відбувалось у позавербальній формі. Дії первісної людини були взірцем, основним засобом навчання і спілкування. Поступово дії, які приносили корисний ефект, ставали взірцем, вони передавались із покоління в покоління і перетворювались на усталений ритуал.

Усе життя первісної людини проходило у виконанні великої кількості ритуальних процедур і обрядів. Значна частина з них, насправді, мала раціонально неусвідомлений характер. Оскільки причинно-зумовлений характер зв’язків між діями й наслідками при відсутності мовних форм їх відображення й недостатньо розвинутому мисленні погано піддавались аналізу та усвідомленню, ритуали перетворювались на безліч практично некорисних дій.

Отже, світ смислів, в яких жила людина на перших етапах своєї історії, визначався ритуалами. Вони були невербальними “текстами” її культури. Ритуальні дії ставали своєрідними символами, знання яких відбивало рівень оволодіння культурою і соціальну значимість особистості. Дії за взірцем визначали поведінку кожного індивіда, а це виключало його творчу самостійність. Індивідуальна самосвідомість у цих умовах розвивалась повільно і майже повністю зливалась з колективом.

Проблеми порушення соціальних норм поведінки, неслухняності, протиріччя між особистими і суспільними інтересами не існувало. Індивід не просто повинен вести себе “як всі” – він не міг відступати від ритуальних вимог, що визначали його поведінку. Особливу роль тут відігравали табу – обов’язкові заборони. Вони оберігали життєво важливі для існування роду правила колективного життя (порядок розподілу їжі, заборону споріднено-кровних статевих зв’язків, недоторканість особи вождя тощо).

Культура, таким чином, розпочинається з запровадження заборон, які припиняли асоціальні прояви тваринних інстинктів, але одночасно стримували особисту винахідливість. З розвитком мови формується й набуває швидко зростаючої важливості новий інформаційний канал – усне вербальне спілкування. Це супроводжується розвитком мислення й індивідуальної самосвідомості. Індивід перестає ототожнювати себе з колективом, у нього виникає можливість висловлювати, пропонувати і обговорювати різні думки і пропозиції з приводу подій, планів тощо, хоч самостійність мислення тривалий час залишається ще досить обмеженою.

На цьому етапі духовною основою первісної культури стає міфологічна свідомість. Вона відрізняється тим, що людина переносить на оточуючий світ властивості, які вона помічає в самій собі: предмети природи уявляються їй живими, одухотвореними істотами, які також мають свою волю, думки, бажання, відчуття. У міфах невід’ємно ані для розповідача, ані для слухача співвідносяться реальність й вимисел. Проте вони пояснюють все, у них усе стає зрозумілим.

Незважаючи на недостатність реальних знань, мовна символіка міфів вливається в ритуали і надає їм смисл (у тому числі й таємний смисл магічних ритуалів, доступний лише посвяченим – чаклунам, магам). У свою чергу міфотворчість породжує нові магічні ритуали. Міфи прогнозують усі форми життєдіяльності людей і виступають як основні “тексти” первісної культури. Їх усна трансляція забезпечує встановлення єдності поглядів усіх членів племінної спільноти на оточуючий світ. Віра у “свої” міфи укріплює спільноту і разом з цим відокремлює "своїх" від "чужаків", які вірують в інші міфи.

Поезія міфів – перша форма літературної творчості. Але міфологічна символіка втілюється не тільки у мовну форму – вона відображується також і в знакових обрядах, співах, танцях, малюнках, татуюваннях, оздобленні зброї, предметів домашнього вжитку тощо.

В результаті міфологія утворює атмосферу, у якій народжується різноманітні види суспільного мистецтва. У міфах закріплюються та освячуються практичні відомості і навички господарської діяльності. Завдяки їх передачі із покоління в покоління, накопичений на протязі багатьох віків досвід зберігається у соціальній пам’яті і утворює первинний рівень знань і способів мислення, від якого розпочинається шлях, що веде до розвитку філософії й науки. В міфологічних розповідях про божества, що населяють світ, зароджується релігійний світогляд.

На відміну від мистецтва епохи цивілізації, первісно мистецтво не складало автономної галузі у сфері культури. Тут художня діяльність тісно переплітається з усіма існуючими формами культури: міфологією, релігією. З ними вона існує в нерозривній єдності, утворюючи те, що називається первісним синкретичним культурним комплексом. В первісному суспільстві майже всі види духовної діяльності пов’язані з мистецтвом і відображують себе через мистецтво.

У первісному мистецтві отримують свій розвиток перші уявлення про оточуючий світ. Вони сприяють закріпленню і передачі первинних знань і навичок, що були засобами спілкування між людьми. Мистецтво упорядковувало систему уявлень про оточуючий світ, регулювало і спрямовувало соціальні і психічні процеси, було засобом боротьби з хаосом у самій людині і людському суспільстві.

________________________________________________________________________________

“ Генезис елементарної образотворчої діяльності починається ще до початку нижнього палеоліту (200 000 – 250 000 років тому). Таке "домистецтво" у своєму розвитку пройшло 3 послідовних етапи – "натуральної творчості", "натурального макету" і "глиняного періоду"... Цей величезний цикл передісторії засобів, форм і змісту творчості завершується на світанку епохи неантропа узагальненим малюнком звіра, інакше кажучи, народженням великого анімалістичного мистецтва верхнього палеоліту, згодом доповненого антропоморфною темою”.

(А. Д. Столяр “Походження образотворчого мистецтва”)

________________________________________________________________________________

Звернення людини до художньої творчості розпочалось біля 40 тис. років тому назад з появою сучасного виду людини (Homo Sapiens). Цей момент можна розглядати як найбільше відкриття, що не має собі рівного в історії за тими можливостями, які у ньому закладені.

Н а початку пізнього палеоліту народились всі види образотворчої діяльності:

• розписи на стінах і стелях печер;

• рельєф і кругла скульптура;

• малюнок на камені, кості, розі.