Еміль Дюркгейм

Термін “аномія” (від фр. anomie – неорганізованість) як руйнування культурної єдності через відсутність чітких соціальних норм, вперше вжив французький соціолог Е. Дюркгейм ще у 90-ті роки XIX ст., підкреслюючи, що аномія була пов'язана з руйнацією, послабленням або протиріччями у системі соціальних цінностей, норм та соціальних зв’язків. І з тих пір дослідники суспільства неодноразово відзначали, що зростання злочинності, збільшення числа розлучень були результатом руйнування культурної єдності, особливо у відношенні релігійних і сімейних цінностей.

Інший дослідник даної проблеми, американський вчений Р. Мертон вважав, що аномія виникає у разі розриву між існуючими у культурі цілями (цінностями) та схвалюваними засобами їх досягнення (нормами).

На початку ХХ ст. У. Огборн запропонував ввести у науковий обіг поняття “культурного запізнювання”. Цим терміном описуються ситуації, коли зміни матеріальної сфери випереджають можливості нематеріальної культури (звичаї, переконання, філософські системи, закони і форми правління) пристосуватися до них. Результатом цього, як вважає У. Огборн, є постійна невідповідність між матеріальною і нематеріальною культурою, що породжує велику кількість поки не вирішених соціальних проблем.

Третя форма культурного конфлікту спостерігається в доіндустріальних суспільствах, колонізованих європейськими націями, як наслідок панування далекої культури. Відповідно до досліджень Б. Маліновського, ці суспільства мало інтегровані через наявність великої кількості суперечливих елементів у їх культурі. Вивчаючи суспільства Південної Африки, Б. Маліновський відзначив протиборство двох культур, що мають різну структуру: місцевої та культури європейських колоніальних держав. Якщо європейські цінності “накладаються” на місцеві африканські, результатом є не інтеграція, а конфліктне змішування двох культур. На думку Б. Маліновського, ця суміш виглядала нестабільною. Він передбачив тривалу боротьбу між двома культурами навіть після того, як колонії здобудуть незалежність.

Отже, моделі культури формуються в ході постійної боротьби між протилежними тенденціями – до об'єднання і роз'єднання.

Для позначення особливого соціального феномену, вираженого в почутті приналежності до спільності, скріпленої спільним історичним минулим і сьогоденням та бажанням загального майбутнього використовується поняття "ідентифікація" – як процес і результат самоототожнення людини з іншою людиною (у нашому випадку – носієм іншої культури). Основою для цього почуття є сформована подібність у способі життя, традиції, цінностях, світогляді. Складаючись у порівнянні "своїх" і "чужих", воно випробовує вплив від сприйняття себе з боку цього "чужого". При цьому почуття ідентичності може або посилюватися від подібного порівняння, або піддаватися руйнуванню, якщо деякі характеристики "своїх" перестають відповідати сформованим уявленням, а їх поведінка вже не відповідає очікуванням, заснованим на минулому досвіді. В останньому випадку відбувається переосмислення традиційної і пошук нової ідентичності. Результатом може стати або зміцнення власної ідентичності, нерідко в дещо зміненому виді, або "примикання" до іншої, більш "сильної". Втрата ідентичності загрожує втратою психологічної рівноваги, дискомфортом, розпадом цінностей і не може продовжуватися довго.

Суспільні науки пропонують кілька підходів до аналізу соціальних ідентифікацій. Так, когнітивістський підхід (Х. Тажфель, А. А. Леонтьєв) акцентує увагу на потребі людини у поясненні власної поведінки, а для соціопсихологічного підходу найбільш важливим є питання про взаємозв'язок процесів ідентифікації із базовими потребами особистості, такими як самозбереження, самореалізація, потреба у включеності в групу або дистанціювання від неї. Ідентифікація з групою чи спільністю, відповідно до психоаналітичної теорії З. Фрейда, співвідноситься із потребою в любові, захисті з боку сильного авторитету, проте у даній концепції недостатньо висвітлюються механізми соціальної ідентифікації, а саме – факт включеності людини у безліч соціальних зв'язків – як прямих, так і опосередкованих.

Інтенсифікація соціального розвитку, значні соціокультурні зміни неминуче сприяють виникненню соціальної маргинальності, що важливо враховувати при дослідженні особливостей міжкультурної комунікації.

Маргінальність (від лат. margo – край) – це стан особистості або соціальної групи, спільності, що існує на межі двох різних культур. Поняття маргінальності фіксує відрив від цінностей і норм однієї культури при недостатньому рівні адаптації у системі цінностей і норм іншої.

В особистісному плані маргінальність викликає психічну напругу, адже на індивіда впливають одразу дві культурні системи, цінності і норми яких можуть заперечувати одне іншу, що може призвести до подвійності особистісної самосвідомості. На думку американського соціолога Р. Парка, маргінальна особистість – продукт природно-культурного процесу, що розширює взаємодії культур. Така людина, за Р. Парком, неминуче стає (у порівнянні з оточуючим його культурним середовищем) індивідом з більш широким кругозором, більш витонченим інтелектом, більш незалежними і раціональними поглядами.

Тема 8.3. Культурний шок та його негативні і позитивні наслідки

Зустріч двох культур (у момент переміщення носія культури А у культуру Б) не відбувається без наслідків - ні для тих, хто спостерігає за поведінкою іноземця, ні для самого іноземця. У свідомості носія культури А відбуваються порівняння своєї культури, свого звичного способу життя з повсякденним поводженням, властивим культурі Б. Це порівняння ніколи не буває вільним від емоційного ставлення людини, тобто від оцінкового сприйняття культури Б. Оцінка нової культури може бути як позитивною, так і негативною.

Індивід почуває себе комфортно в іншому оточенні доти, доки він бачить подібності зі своєю культурою, доки його оточують речі, зрозумілі для нього. Потім, наштовхуючись на новизну, він спочатку виявляється дезорієнтованим, а потім починає усвідомлювати відмінності.

У певних обставинах такий дискомфорт викликає своєрідний шок, тобто сильну психічну і фізичну реакцію на надзвичайні подразники. Шок може бути викликаний сильним психічним дискомфортом внаслідок зневаги загальноприйнятими нормами моралі, традиції, закону, ритуалу чи етикету.

У сучасній науці поняття "шок" одержало популярність завдяки діяльності Римського клуба (неурядової міжнародної організації, створеної у 1968 році для дослідження та прогнозування глобальних проблем людства), який оприлюднив перші загрозливі прогнози можливих глобальних екологічних катастроф.

Перші спроби пояснення культурного шоку були зроблені за допомогою теорій символічного інтеракціонізму та феноменологічної соціології.

Теорія символічного інтеракціонізму (Дж. Г. Мід, Ч. Х. Кулі) розглядає соціалізацію як результат міжособистісного спілкування. Так, Ч. Кулі вважав, що особистість формується за допомогою багатьох взаємодій (інтеракцій) людей із оточуючим середовищем. Ідея "дзеркального Я" у Ч. Кулі виходить із розуміння соціального пізнання й одночасно міжіндивідуальних взаємодій. Ми дивимось на уявлення інших про нас самих, як у дзеркало, і судимо про самих себе по цьому відображенню.

У межах феноменологічної соціології Г. Гарфінкель знайшов зв'язок фонових очікувань (уявлень про те, яким повинна бути взаємодія) із "моральними афектами". Його експерименти показали, що при руйнуванні фонових очікувань сфера взаємодії ставала безглуздою, а об'єкти і явища позбавлялися своїх повсякденних функцій.

____________________________________________________