С

Томас Кун

воєрідним відліком часу у становленні культурології вважають праці І. Гердера (1744-1803), - насамперед, його "Ідеї до філософії людства", а також праці І. Канта (1724-1804), у яких проблема свободи розглядається скрізь призму культури. Ідеї цих мислителів стали фундаментом тієї парадигми, в межах якої культура постає позаприродною, особливим штучним світом, який включає в себе все багатомаїття видів, способів та наслідків людської діяльності. На цій підставі вже у ХІХ ст. сформувались і виникли уявлення про культуру як складну цілісність матеріальних та ідеальних артефактів.

Культурологія як самостійна наука. Специфіку культурології як самостійної науки у комплексі суспільних наук на початку ХХ ст. вбачали у її інтегративному характері: культурологія розглядалась як міждисциплінарна наука, орієнтована на поєднання самих різних знань про культуру з метою отримання повної картини буття та діяльності людини й суспільства як цілісних феноменів. Помилкою такого підходу до визначення культурології як науки є ототожнення будь-яких знань про культуру з культурологією. Об’єктом культурології, дійсно, є культура, але самостійна наука відрізняється від усіх інших наук своїм предметом, а, у даному випадку, культура постає одночасно й предметом культурології.

Отже, культурологія є самостійною, автономною наукою про культуру в усіх її формах та проявах. Враховуючи сучасні соціально-наукові підходи до розгляду культури, можна визначити, що в якості єдиного об’єкта культурології виступає весь світ створених людиною речей, споруд, окультуреної території, історичних подій, технологій діяльності, форм соціальної організації, знань, понять, символів, мов комунікації тощо.

Предметом культурології (тобто конкретною спрямованістю даної самостійної науки) є не вивчення окремих феноменів культури, а системне дослідження процесів генези і морфології культури, її структури, сутності і змісту, типології, динаміки і мови.

Отже, специфіка культурології полягає саме у системному підході до вивчення культури – культурологія прагне не до простого зображення "сукупності матеріальних і духовних цінностей, накопичених людством", а до усвідомлення всього світу людської культури як системної єдності.

Культурологія, таким чином, є системою знань про сутність, закономірності існування та розвитку культури, про механізми функціонування конкретних форм і сторін культури.

Культурологія занурює людину у світ духовних цінностей, дозволяє осмислити як єдиний комплекс міфологію, релігію, філософію, мистецтво, етичні та естетичні пристрасті.

Серед основних завдань культурології можна виділити такі:

1. аналіз культури як системи культурних феноменів.

2. виявлення ментального змісту культури.

3. дослідження різних типів культури.

4. вивчення питання соціокультурної динаміки.

5. вивчення культурних кодів та комунікацій.

Тема 1.2. Сутність культури: слово, поняття, проблема

Визначення об’єкта і предмета культурології концентрується навколо поняття культури, яке має багатозначний характер і використовується як у буденному його значенні, так і в глобальному контексті.

Отже, існує багато визначень культури. Одні під культурою розуміють цінності духовного життя. Інші, звужуючи це поняття, відносять до культури лише ідеологію, яка повинна обслуговувати сферу виробництва. Деякі культурологи вважають, що сьогодні існують понад 500 визначень культури. Це пояснюється багатогранністю феномена та широким вживанням терміна “культура” в конкретних дисциплінах.

Термін ” культура” у початковому його тлумаченні не позначав якогось особливого предмета, стану або змісту. Він був пов’язаний з уявленнями про дію, зусилля, спрямовані на дію чогось, і тому вживався з певним доповненням, що позначало завжди культуру чогось: культуру духу, культуру розуму тощо. Пізніше культуру стали розуміти як ”людяність”, тобто те, що виділяє людину з природи, варварського стану. Культура стала мірою, що відрізняла римлянина від варвара, цивілізовану людину від дикуна, природне від неприродного (штучного).

Незважаючи на різноманітність визначень культури, в них можна виділити синтезуюче ядро, що об’єднує різні точки зору. Таким ядром виступає слово “культура” (від лат. сultura - обробіток, вирощування, догляд). Первісно це стосувалось землеробської праці. В переносному значенні культура – це догляд, покращання, ушляхетнення тілесно – душевно-духовних нахилів та здібностей людини; відповідно існує культура тіла, душі і духовна культура (в цьому смислі Цицерон говорить уже про cultura animi - культуру душі).

Термін cultura у римського оратора і філософа використовується практично як синонім грецького "пайдейя" (виховання у відповідності з традиціями етосу). Культура в Античності усвідомлюється як свого роду вихованість, що дає можливість відрізнити цивілізований (від лат. civilis – що відноситься до громадянина) народ від варварів. Вважалось, що "культурність" передбачає громадянські чесноти і політичну зрілість, здатність займати будь-який державний пост в співвідношенні з постійним намаганням досягнення космічної гармонії і творчої витонченості.

Отже, культура - це сукупність матеріальних і духовних цінностей, які відображують активну творчу діяльність людей в освоєнні світу в ході історичного розвитку суспільства.

Разом з цим, під культурою розуміють рівень освіченості, вихованості людей, а також рівень оволодіння будь-якою галуззю знань чи діяльності (культура виробництва, культура праці, правова культура, моральна, політична, естетична, культура побуту).

У літературі можна зустріти різні спроби упорядкувати безліч визначень культури. У них виділяються наступні визначення культури:

• описові – у них просто перераховуються (заздалегідь не повно) окремі елементи і прояви культури, наприклад, звичаї, вірування, види діяльності;

• антропологічні пояснення – випливають з того, що культура є сукупністю наслідків людської діяльності, світ речей, штучно створений людиною (друга природа);

• нормативні – виходять з того, що зміст культури складають норми, які регулюють життя людей;

• адаптивні – культура трактується як властивий тільки людям спосіб задоволення потреб, як особливий вид діяльності, засобом якого вони пристосовуються до природних умов;

• історичні – підкреслюють, що культура є продуктом історії суспільства і розвивається шляхом передачі набутого людиною досвіду від покоління до покоління;

• функціональні – з’ясовують сутність культури, аналізуючи ті завдання, які вона виконує в суспільстві;

• семіотичні – розглядають культуру як систему знаків, що використовуються суспільством;

• символічні – акцентують увагу на використанні символів у культурі;

• герменевтичні – відносяться до культури як до текстів, які інтерпретуються і осмислюються людьми;

• ідеаційні – визначають культуру як духовне життя суспільства, як потік ідей і інших наслідків духовної творчості, які накопичуються соціальною пам'яттю;

• психологічні – вказують на зв’язок культури з психологією поведінки людини і бачать в ній соціально обумовлені особливості людської психіки;

• дидактичні – розглядають культуру як те, чому людина навчилася (а не успадкувала генетично);

• соціологічні – культура усвідомлюється як фактор організації суспільного життя, як сукупність ідей, принципів та соціальних інститутів, що забезпечують колективну діяльність людей.

Специфіка культури як якісної характеристики духовно-практичного освоєння людиною світу (зовнішнього та власного, внутрішнього) відбивається

у тому, що вона (культура) свідчить, в якій мірі людина стала для себе та інших людиною, як вона відчуває та усвідомлює себе такою. Культура відповідно, в такій же мірі, як і праця, робить людину людиною. Але якщо праця – це єдина соціальна субстанція, що створює людину та розвиває її сутнісні сили, то культура є єдиним показником того, в якій мірі людина стала людиною. Інакше кажучи, культура є якісною характеристикою розвитку суспільства.

А мериканський філософ Л. Мемфорд вважав, що культурна робота була для розвитку людини важливішою, аніж фізична праця. Важливіше, аніж обробіток землі, було створення тотемних стовпів, молитвених дощечок, ритуальних танців і пісень, виконання обрядів, тобто здійснення чисто людських дій, що формували душу людини.

Буття культури виступає як єдиний процес, який можна розділити на дві сфери: матеріальну і духовну культури. Це розмежування є досить умовним, адже у реальному житті вони тісно взаємопов’язані.

Матеріальна культура не тотожна ані матеріальному життю суспільства, ані матеріальному виробництву, ані матеріально-перетворюючий діяльності. Матеріальна культура включає фізичні об’єкти, створені руками людини (артефакти). Для артефактів характерно те, що вони створені людиною, мають відповідне символічне значення, виконують відповідну функцію і представляють цінність для колективу чи суспільству (парова машина, книга, храм, знаряддя праці, житловий будинок, прикраси). Матеріальна культура характеризує діяльність з точки зору її впливу на розвиток людини. Матеріальні культура – це також культура праці і матеріального виробництва, культура і охорона навколишнього середовища, культура топоса (місце проживання), культура відношення до власного тіла, фізична культура.

Духовна культура виступає складним утворенням і включає в себе пізнавальну і інтелектуальну культуру, філософську, моральну, художню, правову, педагогічну, релігійну. Духовну культуру утворюють норми, правила, еталони, моделі і норми поведінки, закони, цінності, ритуали, символи, міфи, знання, ідеї, звичаї, мова. Вона також є результатом діяльності людей, але творіння не рук, а розуму. Нематеріальні об’єкти не можна бачити, відчувати, слухати, вона існує в свідомості і підтримується людським спілкуванням.

Поняття духовної культури включає всі галузі духовної сфери (мистецтво, філософію, науку та інше), відображує соціально-політичні процеси, що відбуваються в суспільстві. Стародавні греки сформулювали класичну тріаду духовної культури людства: істина-добро-краса. Відповідно були виділені три найважливіших ціннісних абсолюта людської духовності: теоретизм (з орієнтацією на істину і створення особливого сутнісного буття, протилежного звичним проявам життя); етизм (що підкоряє моральному змісту життя всі інші людські намагання); естетизм (досягнення максимальної повноти життя з перевагою емоційно-чуттєвих переживань).

Наслідки матеріальної культури (мости, храми) існують дуже довго, а церемонії чи обряди – тільки той час, поки їх дотримуються. Будь-який об’єкт нематеріальної культури потребує матеріального носія. Знання реалізуються, зокрема, через книги, а звичаї, привітання – через рукостискання чи проголошення слів.

У культурології питання, що первинне – матерія чи дух – вирішується так: у культурі первинні значення і символ, а не річ і матеріал. Матеріал, із якого виготовлена книга, у культурі вторинний, а зміст інформації, що передається, – первинний. Але не про всі елементи культури можна так сказати. Так, одежа виконує дві функції: фізичну (захищає тіло від холоду) і культурну (слугує прикрасою). Для північних народів важливішою є якість матеріалу, із якого виготовлена одежа. А у південних народів – навпаки – первинна культурна функція, а вторинна - матеріальна (адже теплий клімат дозволяє обходитися без одежі, яка виконує, насамперед, знакову функцію).

Міф та релігія являють собою перші форми духовної культури людства. Міфом (від грець. mіfоs – оповідь, переказ) ми називаємо щось нереальне, вигадане, таке, чого не було в історичній дійсності. Міф – це переказ особливого роду, це вимисел, що приймається за правду. В міфах відображується наявний у людей досвід життя і діяльності. Характерними особливостями міфу є: ототожнення фантазії з реальністю та пояснення дійсності в наглядно-образній формі. Міф – це історично перша світоглядна форма відображення дійсності, у якій художнє, пізнавальне та практичне-перетворююче освоєння світу постає в синкретичній, взаємо опосередкованій єдності. Міфологія відбивала дійсність в її цілісності, яка включала в себе природу і родоплемінні відносини. Міфологія була покликана доповнити або полегшити процес матеріально-практичного освоєння світу. Міфи - це узагальнені образи, які включають в себе не тільки світ наявного буття, але і світ бажаний, світ надій і сподівань. Міф відрізняється від казки, оскільки в ньому є спроба пояснити світ. Він відрізняється від легенди, бо в його основі не лежить конкретне явище або подія.

Таким чином, як спосіб духовно-практичного освоєння світу міф є специфічною формою світоперетворення, опанування та олюднення світу, що виростає з надії, мрії про вільну реалізацію життєвих цілей.

Другим видом духовної культури є релігія (від лат. religio – благочестя, набожність), яка за визначенням Р. Л. Джонстоуна, є сукупністю вірувань і ритуалів, за допомогою яких люди пояснюють та реагують на те, що їм здається надприродним і священним.

Релігія виникає в епоху верхнього палеоліту (кам’яний вік, 40-50 тис. років тому) на відносно високому ступені розвитку первісного суспільства. Первинним об’єктом релігійного ставлення був реально існуючий предмет – фетиш. Також до перших родоплемінних релігій відносять магію, анімізм, тотемізм, анімалізм.

У сучасному світі релігія – відносно усталена система, яка містить в собі:

• релігійну свідомість, що складається з релігійних ідей та релігійних почуттів, які об’єднує віра, що передбачає реальне існування об’єкту віри (бога, янголів, душі, раю, пекла);

• релігійні дії (культова та поза культова діяльність);

• релігійні організації (об’єднання послідовників певної релігії, що виникають на підставі спільності вірувань і обрядів, та виступають носіями релігійних ідей – церква, культ, секта, віровчення).

Основою релігії, на відміну від міфів, є протиставлення сакрального (від лат. sacer – священне) та світського (буденного). Саме у розподілі світу на такі дві частини (а не у вірі у Бога, адже існують релігії без божества – наприклад, буддизм, конфуціанство, даосизм), за думкою Е. Дюркгейма, виявляється сутність релігії. Перехід межі між реальним та уявним світами можливий тільки шляхом зміни самої сутності людини (за допомогою різного роду ініціацій, чернецтва, релігійного аскетизму, містицизму тощо).

Тривалий та складний процес формування особистості обумовлений впливом усієї сукупності соціальних, природних, стихійних факторів, що виключає його штучне спрощення за рахунок розмежування, згортання або відкидання складових.

Людина, як надзвичайна складна істота, на думку соціального філософа Ю. Хабермаса, живе в розмаїтті багатьох світів: зовнішньому – об’єктивному, тотальному світі природи, науки, техніки, практики; соціальному – світі суб’єкт-об’єктних та суб’єкт-суб’єктних стосунків та ролей; а також у внутрішньому – світі індивідуальності, неповторності свого існування.

Людина як індивід має тілесність; мета тілесної активності – виживання. Людина як суб’єкт має свідомість; метою свідомої активності виступає пізнання. Людина як особистість має соціальність; мета соціальної активності – адаптація. Людина як індивідуальність має духовність; мета духовної активності – творчість.

Існують внутрішні, глибинні основи культури, які не можна перевести на стереотипи і штампи. На їх основі не можна створити таку техніку (або технологію), щоб з її допомогою автоматично стати культурною людиною.

Культура кожної епохи представляє собою єдність стилю (або форми), що об’єднує усі її матеріальні чи духовні напрямки. Таким чином, культурна людина не та, що багато знає про живопис, фізику чи генетику, а та, що усвідомлює і відчуває внутрішню форму, внутрішній нерв культури, її стиль. Культурна людина ніколи не є вузьким спеціалістом, що не відчуває і не розуміє нічого за межами своєї професії.

Аналіз сутності культури, її місця, ролі в суспільстві дозволяє виділити основні взаємопов’язані сторони, аспекти культури:

- культура – народжене суспільством, властиве суспільству соціальне явище, що відбиває його якісну характеристику та збагачує духовне життя людини;

- культура – процес творчої діяльності людини, спрямованої на пізнання

оточуючого світу і самої людини у цьому світі, на отримання об’єктивної і достовірної інформації про світ, де головну роль відіграє наука і мистецтво;

- культура покликана допомогти людині не тільки пізнати світ й саму себе, але й визначити своє місце в світі, сформувати світоглядні установки;

- культура включає в себе сукупність досягнутих людиною у процесі освоєння світу матеріальних і духовних цінностей, а також відповідних ціннісних орієнтацій людини в світі;

- культура, створюючи необхідні для орієнтації людини у світі норми поведінки та оцінки, забезпечує регулювання соціальних відносин людей;

- культура виступає як потужній фактор формування людських сутнісних сил, формування людини в людині, перетворення її природних захоплень, потреб, емоцій на справжні людські (саме у цьому полягає її гуманістичний зміст).

Культура не є усталеною структурою, вона постійно змінюється відповідно до розвитку всього суспільства та суспільних відносин. Зміни у культурі можуть пов’язуватися як із змінами соціальної структури, зміною цінностей та норм, так і зі впливом на культурну сферу політичних, економічних та інших факторів, впливом інших культур.

Розрізняють лінійний та циклічний типи соціокультурної динаміки.

Лінійна модель розвитку культури базується на загальній ідеї соціального прогресу. Провідна ідея цього типу соціокультурної динаміки – це прямолінійність культурного прогресу, що зумовлює обов’язковість для кожного суспільства пройти всі необхідні стадії розвитку. В межах лінійної концепції розвитку культури виділяють два напрямки відповідно до основних типів механізмів соціокультурних змін: еволюційний та революційний.

Еволюційна теорія культури бере свій початок у працях французьких філософів XVII ст., які, розглядаючи історію людства, вперше виділили поняття "цивілізованості" у протиставленні "варварству", та американського вченого Л. Моргана (1818 – 1881), котрий також у розвитку суспільства виділив такі основні стадії, як дикість, варварство і цивілізація.

Сутність еволюційної концепції культури полягає у тому, що соціокультурних розвиток суспільства представляється як поступовий шлях вперед від примітивних до найскладніших культурних форм і видів взаємодій.

Так, аналізуючи культуру первісного суспільства, англійський дослідник Е. Тейлор (1832 - 1917) зробив висновок, що розвиток того чи іншого народу відбувається прямолінійно, від простого до складного. Розглядаючи фактори, що впливають на процес розвитку культури, інший англійський вчений, один із засновників соціології, автор органістичної, еволюційної концепції розвитку суспільства, Г. Спенсер (1820 - 1903) виділяв у якості головного чинника соціокультурних змін фактор ускладнення соціальної структури суспільства, а французький дослідник Е. Дюркгейм (1858 - 1917), також класик соціології, вбачав причину змін у розподілі та спеціалізації праці. Ф. Тьоніс (1855 - 1936), один із засновників німецької школи соціології, розглядав розвиток суспільства як поступовий перехід від традиційного типу до сучасного, що зумовлюється змінами у системі соціальних зв’язків та типах регулювання соціальної поведінки, а саме – переходом від регулювання суспільних відносин на основі звичаїв та традицій до державного регулювання поведінки за допомогою системи правових норм – правил загального характеру, які стають загальнообов’язковими для всіх членів суспільства і підтримуються примусовою силою держави.

До еволюційної теорії культури відносять і концепції індустріального та постіндустріального суспільства. Американський економіст і соціолог У. Ростоу (1916) у середині 60-х років ХХ ст., виходячи із змін у характері виробництва та споживання, виділив у розвитку суспільства традиційну та індустріальну стадії. У 1973 р. видатний американський політолог і соціолог Д. Белл (1919) висуває концепцію постіндустріального суспільства, згідно з якою людство проходить у своєму розвитку три стадії – доіндустріальну (або аграрну), індустріальну та постіндустріальну, кожній з яких відповідає певних характер виробництва та технологій – сільське господарство, промисловість та сфера послуг. Для постіндустріальної стадії, яку ще називають технотронною (З. Бжезинський), технологічною (Ж. Елюль) надіндустріальною (Е. Тоффлер) або інформаційною, вихідними продуктами споживання стають послуги та знання, а головними технологіями - інформаційні технології.

________________________________________________________________________________

“Приблизно триста років тому відбувся вибух, ударні хвилі від якого обійшли всю землю, руйнуючи минулі суспільства та породжуючи зовсім нову цивілізацію. Таким вибухом була промислова революція. Звільнена нею гігантська сила поширилася по всьому світу. Друга хвиля торкнулася соціальних інститутів минулого і змінила образ життя мільйонів людей..."

(Е. Тоффлер “Третя хвиля”)

“ Надіндустріальне суспільство – це складне суспільство, яке розвивається швидкими темпами, воно засноване на найпередовішій технології та постматеріалістичній системі цінностей".

(Е. Тоффлер “Шок майбутнього”)

________________________________________________________________________________

До еволюційного напрямку у наукових концепціях розвитку культури можна віднести і релігійний еволюціонізм П. Тейяра де Шардена. Сучасний неоеволюціонізм у розумінні культури представлений працями таких вчених, як Ю. Стюард, Дж. Морок та ін.

Революційна концепція соціокультурних перетворень пов’язується, перш за все, із марксизмом. Згідно із концепцією видатного німецького вченого, представника конфліктологічного напрямку в соціології, К. Маркса (1818-`1883), суспільство у своєму розвитку обов’язково проходить 5 стадій: первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну та комуністичну. Кожна із стадій представляє собою цілісну суспільно-економічну формацію, у розвитку якої вирішальну роль відіграють економічні відносини. Перехід від однієї формації до іншої відбувається через соціальну революцію.

У відповідності з циклічним типом культурної динаміки окремі типи культур розглядаються як історично замкнені системи, при цьому головна увага приділяється аналізу циклів їх розвитку - від виникнення до занепаду.

Основоположником концепції циклічного розвитку культури вважається італійський філософ Дж. Віко (1668 –1740). Кожний народ, на думку вченого, проходить цикл в своєму розвитку, який включає три епохи: дитинство, або бездержавний період, де провідна роль належить жерцям; юність, для якої характерне формування держави і підкорення героям; зрілість людського роду, де відносини між людьми регулюються совістю та усвідомленням свого обов’язку. Формою правління в цей період є монархія або демократична республіка. Досягнувши вищого ступеню розвитку, люди знову падають на нижчий. Епоху середньовіччя Дж. Віко, наприклад, трактує як “друге варварство”.

Концепція циклічного розвитку дістала подальшого розвитку у працях М.Данилевського (1882 – 1885), О. Шпенглера (1880 – 1936), А. Тойнбі (1889 – 1975) та інших вчених.

Так, О. Шпенглер виділив вісім рівноцінних за зрілістю культур, що охоплюють основні частини світу: Європу, Азію, Африку, Латинську Америку: