У

Леслі Уайт

розвитку культурологічного знання можна виділити три історичних періоди:

• донауковий етап уявлень про культуру (від Стародавнього світу до XVIII ст.);

• етап становлення знань про культуру у межах інших наук (XVIII – ХІХ ст.);

• формування культурології як самостійної науки (ХХ ст.).

Донауковий етап уявлень про культуру. Вже у давніх міфах є спроба відповісти на питання про початок культурної історії людства. В легендах і міфах кожного народу є легендарні герої, які вчать людей оволодінню культурними досягненнями. Наприклад, Прометей навчив людей користуватися вогнем, Гермес - виготовляти знаряддя праці, опрацьовувати метали. Характерно, що доля міфологічного героя майже завжди складалась трагічно. Так, Прометей порушив волю богів та видав їхні секрети людям, за що Зевс прикував його до скелі і прирік на страшні муки.

Еволюція природи та людини, як особливого виду у природі, є вихідним моментом культурної історії людства. Той чи інший досягнутий рівень культури людства визначає кожен раз заново “окультурення“ кожної народженої людини, в результаті чого врешті решт відбувається окультурення людської природи.

Елементи людської природи представляють собою єдність природного і соціального, або природного і окультуреного. Наприклад, фізичне тіло людини представляє собою не тільки природне утворення, а ще і наслідок багатовікової трудової, тобто культурної діяльності. Навіть не дивлячись на те, що фізичне тіло людини з часом практично не змінилося, рука сучасної людини істотно відрізняється своїми вміннями від руки первісної людини.

Потрібні були століття розвитку культури, щоб рука людини змогла навчитися виготовляти складну техніку, створювати високодосконалі твори скульптури, живопису чи музики, найвищі досягнення які відтворюються, за словами Ф. Енгельса “в картинах Рафаэля, статуях Торвальдсена, музиці Паганіні”.

Щ е більше це стосується духовного світу людини, який формується під впливом культурної діяльності і в процесі здійснення культурних зв’язків та відносин між людьми.

Проблема полягає в тому, що людина стає повноцінною особистістю поступово, а не з моменту народження: вона не просто успадковує природні задатки своїх батьків, але й самостійно засвоює все багатство культурних цінностей.

Одним із істотних моментів культурної історії людства є потреби, які на відміну від потреб тварин здатні зростати. Зростання потреб і було тим першим історичним актом, що визначив всю суперечливу культурну історію людства.

Одвічно людина і людство не мали інших потреб, окрім тих, які започаткувала в нас природа. Це, перш за все, потреба до самозбереження роду “людина” та окремого індивіда. Але, щоб зберегти себе як вид в природі, людина свої вітальні потреби може задовольнити лише способами принципово відмінними від тих, за допомогою яких зберігають себе тварини. Для людини в природі потрібна особлива їжа, житло, одяг. Тому перший культурно-історичний акт був спрямований на виробництво засобів, необхідних для задоволення цих потреб, на виробництво власне матеріального життя, або другої природи.

Отже, акти людської діяльності слугували задоволенню природних потреб людського суспільства, хоча в цілому здійснювались у формі культурної творчості окремих індивідів, що реалізувалась в постійно здійснюваних актах спілкування людей один з одним.

Культурна творчість людей, таким чином, проявляється відразу в якості подвійного відношення – природного і суспільного.

Природне відношення підказано людській діяльності самою природою. Воно полягає у тому, що людині потрібно вирішити питання, що їй робити, щоб вижити в природі.

Суспільне життя народжувалось у процесі спілкування індивідуумів і зводилося до того, щоб загальними зусиллями визначити, як здійснити ту чи іншу діяльність. Відповісти на це питання індивід мав сам, бо природа з приводу цього нічого не підказувала.

Таким чином, саме суспільна потреба в праці та індивідуальна потреба в спілкуванні зумовили початок культурної історії людства й органічно поєднали людських індивідуумів у суспільне ціле. Саме в цьому полягає філософський сенс культури. Потреба в праці та спілкуванні – це потреба культурної історії людства, пов’язаної з появою повсякденного завдання, викликаного необхідністю й можливістю самому обирати свій образ життя, створювати самого себе і власний світ культури – державу, мораль, право, науку, мистецтво; створювати уявлення про добро й справедливість, совість і честь, які народжувались лише у процесі спілкування.

Етап становлення знань про культуру у межах інших суспільних наук. Становлення культурології як специфічної сфери гуманітарного знання сягає Нового часу і пов’язується із філософськими концепціями Дж. Віко, І. Гердера та Г. Гегеля. У цей час оформлюються перші культурологічні парадигми, чітко виділяється й усвідомлюється розрізнення "природного" і "цивілізаційного", "культурного".

Р озглядаючи даний період як час становлення культурологічних концепцій та парадигм, відомий історик науки і філософії Т. Кун (1922-1996) звертав увагу на те, що будь-яка наука, насамперед, соціальна, завжди задіяна у ціннісний контекст конкретно-історичного періоду, який потрібно враховувати при вивченні досягнень тих або інших наукових шкіл.