Тема: внутрішні джерела фінансування суб’єктів підприємництва

1. Сутність фінансування підприємства. Значення самофінансування. Класифікація самофінансування.

2. Самофінансування як показник фінансової діяльності суб’єктів підприємництва.

3. Чистий прибуток суб’єктів підприємництва.

4. Амортизаційні відрахування як внутрішнє джерело формування фінансових ресурсів суб'єктів підприємництва.

1. Забезпечення суб’єктів підприємництва фінансовими ресурсами є їх фінансуванням. Основним внутрішнім джерелом фінансування підприємств є самофінансування, пов’язане з реінвестуванням (тезаврацією) прибутку у відкритій чи прихованій формі. Термін «фінансування» характеризує всі заходи, спрямовані на покриття потреби підприємства в капіталі, які включають мобілізацію фінансових ресурсів (грошових коштів, їх еквівалентів та майнових активів), їх повернення, а також відносини між підприємством та капіталодавцями, які з цього випливають (платіжні відносини, контроль та забезпечення).

Ефект самофінансування проявляється з моменту одержання чистого прибутку до моменту його визначення, розподілу та виплати дивідендів, оскільки отриманий протягом року прибуток вкладається в операційну та інвестиційну діяльність. Рішення власників підприємства про обсяги самофінансування є одночасно і рішенням про розмір дивідендів, які підлягають виплаті.

Передумовою самофінансування є самоокупність, що передбачає відшкодування з отриманих доходів поточних витрат на виробництво, сплату податків до бюджету, відрахувань до державних цільових фондів, а при недостатності власних фінансових ресурсів не заперечує можливість залучення зовнішніх джерел. Обов'язковою умовою самоокупності є беззбитковість і прибутковість діяльності.

Щодо розуміння економічної природи самофінансування, зокрема що стосується вибору його джерел, серед вчених-економістів і практиків одностайності немає. Тобто джерелами самофінансування суб’єктів підприємництва вважають або усі нижче зазначені позиції або лише декотрі з них: власні фінансові ресурси (чистий прибуток підприємства, отриманий від звичайної і надзвичайної діяльності; сума амортизаційних відрахувань, розрахована за прийнятим на підприємстві методом їх нарахування; сума витрат на поліпшення необігових активів, які відносять на витрати підприємства в межах встановленого нормативу; інші кошти, з яких не сплачують податок на прибуток (страхові відшкодування; компенсації за відчуження майна державою тощо); кошти бюджету; банківські кредити.

Відповідно існують такі підходи до трактування змісту самофінансування: це забезпечення витрат на просте і розширене відтворення тільки за рахунок прибутків суб’єктів господарювання; це забезпечення витрат на просте і розширене відтворення за рахунок власних джерел фінансування - власних фінансових ресурсів; це забезпечення витрат на просте і розширене відтворення за рахунок власних і позичених джерел фінансування (крім асигнувань з бюджету) і кредитів банку; це забезпечення витрат на просте і розширене відтворення за рахунок виручки і асигнувань з бюджету; це забезпечення витрат на просте і розширене відтворення за рахунок фінансових ресурсів які визнаються грошовими коштами, що перебувають у розпорядженні підприємства на праві господарського відання або прирівняні до власних.

Самофінансування є системою господарювання за якої всі витрати як на просте так і на розширене відтворення підприємств забезпечуються ним із власних джерел. Практично самофінансування виявляється в тому, що коштів фонду розвитку, який формується з прибутку, достатньо для фінансування витрат на ці потреби. Частково ці витрати можуть покриватися і за рахунок кредитів банку, але за умови погашення їх також із коштів цього фонду.

Самофінансування це фінансова стратегія управління власними грошовими коштами (фінансовими ресурсами) суб'єктів підприємництва з метою накопичення капіталу, достатнього для фінансування розширеного відтворення. Самофінансування передбачає підвищення ролі власних фінансових ресурсів, зокрема чистого прибутку й амортизаційних відрахувань у формуванні капіталу підприємств.

Самофінансування є методом фінансового забезпечення розширеного відтворення на підприємстві за рахунок власних і прирівняних до них фінансових ресурсів. самофінансування передбачає покриття витрат на просте і розширене відтворення за рахунок власних (внутрішніх) фінансових ресурсів. Кошти, котрі надходять підприємству як емісійний дохід, цільові кошти бюджету, а також з інших джерел, не заборонених законодавством, після оподаткування привласнює суб'єкт підприємництва і вважає їх власними фінансовими ресурсами.

Суб’єкти підприємництва не завжди можуть повністю забезпечити себе власними фінансовими ресурсами, тому використовують залучені та позичені грошові кошти як елемент, що доповнює самофінансування. За таких умов самофінансування є попередньою умовою отримання кредитів на фінансування інвестиційної та операційної діяльності і засобом їх погашення (кредитори погоджуються фінансувати інвестиційні проекти за умови участі самого підприємства у його фінансуванні). При складанні кредитних угод для фінансування інвестиційних проектів, банки (фінансові організації) мають надію на позитивні результати від провадження цього проекту, які дадуть підприємству змогу сплатити відсотки і погасити суму основного боргу.

До основних переваг самофінансування можна віднести такі: залучені кошти не потрібно повертати та сплачувати винагороду за користування ними; відсутність затрат при мобілізації коштів; не потрібно надавати кредитне забезпечення; підвищується фінансова незалежність та кредитоспроможність підприємства.

Функції самофінансування: фінансове забезпечення відтворення необігових активів підприємств; підтримання розміру обігового капіталу і фінансування його приросту; фінансування витрат, пов'язаних з обслуговуванням основного і обігового капіталу.

На практиці для суб’єктів підприємництва самофінансування означає: вигідне вкладення капіталу; обов'язкове фінансування за рахунок власних коштів; збільшення фінансової ємності.

Вигідне вкладення капіталу. Власні фінансові ресурси дешевші порівняно з іншими, що залучають ззовні. На відміну від користування власними ресурсами, залучення кредитів потребує сплати відсотків за їх користування. Застосування емісії цінних паперів (облігацій, акцій) потребує виплати відсотків або дивідендів. Кошти, залучені на інших умовах (надані для спільної діяльності зі створенням і без створення юридичної особи), теж потребують відповідної плати.

Обов’язкове фінансування суб’єктів підприємництва за рахунок власних коштів. Обов'язковість самофінансування полягає у нівелюванні ризику втрати контролю за підприємством або у неможливості збільшувати акціонерний капітал та підвищувати рівень заборгованості. Наприклад, для малих та середніх підприємств певну загрозу становить залучення великих сум кредитів, для акціонерних товариств - вдавання до додаткових емісій акцій, які зменшують контрольний пакет, що гарантує його незалежність.

Збільшення фінансової ємності що дає змогу суб'єкту підприємництва (підприємству чи товариству) отримувати кредити в банках або спеціалізованих фінансових організаціях, проводити додаткові емісії акцій.

Потрібно враховувати, що самофінансування суб’єктів підприємництва має економічні межі, які пов’язані з виплатою дивідендів акціонерам на акції, відсотків на облігації, стримуванням рухомості капіталу.

Класифікації самофінансування суб’єктів підприємництва: чисте самофінансування - чистий прибуток (частина чистого прибутку від звичайної і надзвичайної діяльності); валове (повне) самофінансування - чистий прибуток + амортизаційні відрахування + кошти, прирівняні до власних (до прибутку) - кошти, отримані від розміщення додаткових емісій цінних паперів за номінальною вартістю, емісійний дохід, асигнування з бюджету, кошти вищестоящих організацій, кошти фондів підтримки підприємництва, кошти міжнародної науково-технічної допомоги, тощо.

Повне самофінансування суб’єктів підприємництва це коли збільшення їхніх поточних витрат, пов’язаних з фінансуванням приросту оборотного капіталу, капітальні інвестиції та витрати майбутніх періодів забезпечуються внутрішніми джерелами коштів, і насамперед власними. Повне самофінансування гарантує суб’єктам підприємництва найвищу фінансову стійкість.

Поділ самофінансування підприємства за формами: для підтримання рівня виробництва (забезпечують коштами у вигляді амортизаційних відрахувань); з метою зростання (збільшення основного і обігового капіталу) забезпечується такими фінансовими ресурсами: нараховані амортизаційні відрахування у звітному періоді; чистий прибуток, отриманий у звітному періоді; нерозподілений прибуток минулих періодів; кошти фінансових резервів; реінвестовані дивіденди; емісійний дохід.

Звертаємо увагу на те, що у деяких літературних джерелах відзначено, що амортизаційні відрахування не належать до джерел самофінансування, оскільки ефект фінансування завдяки амортизації виникає в результаті специфічного виду реструктуризації активів: заморожені в необоротних активах фінансові ресурси вивільняються і залишаються на розрахунковому рахунку підприємства у вигляді відповідної частини виручки від реалізації. Здебільшого авансований капітал повертається на підприємство швидше, ніж виникає потреба в оновленні засобів.

До внутрішніх джерел фінансування відносять також створювані з власної ініціативи підприємств забезпечення (резерви) для відшкодування майбутніх витрат, збитків, зобов’язань, величина яких є невизначеною. У складі забезпечень наступних витрат і платежів (розділ 2 пасиву балансу) відображаються нараховані у звітному періоді майбутні витрати і платежі, величина яких може бути визначена тільки на основі прогнозних оцінок, а також залишки коштів цільового фінансування і цільових надходжень.

Ефект фінансування за рахунок забезпечень проявляється завдяки існуванню часового розриву між моментом їх формування (нарахування) та використання (грошових виплат). Залежно від цього визначають можливий строк використання їх як джерела фінансування. Якщо забезпечення мають короткостроковий характер, однак нарахування здійснюється регулярно (револьверно) і зберігаються стабільні залишки на відповідних рахунках, то їх можна трактувати як довгостроковий капітал. Величина забезпечень визначається на основі прогнозних розрахунків фінансових та бухгалтерських служб підприємства. Розмір забезпечень, які відносяться на валові витрати, лімітується податковим законодавством.

За своїми характеристиками резерви можна трактувати як позичковий капітал підприємства з невизначеними строками та сумами погашення. До основних видів забезпечень, які можуть створюватися на підприємствах, відносять такі: забезпечення виплат персоналу: на додаткове пенсійне забезпечення; на виконання гарантійних зобов’язань; на реструктуризацію; на виконання зобов’язань за ризиковими (обтяжливими) контрактами тощо.

Забезпечення використовуються для відшкодування лише тих витрат, для покриття яких вони були створені. Забороняється створювати забезпечення для покриття майбутніх збитків від діяльності підприємства.

Поділ самофінансування, залежно від способу відображення прибутку у звітності, зокрема у балансі:

1. Приховане самофінансування (у розумінні західних фахівців це приховування прибутку до оподаткування шляхом формування прихованих резервів з метою отримання відтермінування сплати податків і виплати дивідендів). Ця форма фінансування підприємства пов’язана з використанням прихованого прибутку. Приховування прибутку здійснюється у результаті формування прихованих резервів, котрі проявляються лише при їх ліквідації. Приховане самофінансування здійснюється за рахунок прибутку до оподаткування. Отже, відбувається відстрочка сплати податків і виплати дивідендів.

Приховані резерви - це частина власного капіталу підприємства, яка жодним чином не відображена в його балансі, отже, обсяг власного капіталу в результаті формування прихованих резервів буде меншим, ніж це є насправді. Є два способи формування прихованих резервів у балансі: 1) недооцінка активів (передчасне списання окремих активів, застосування прискореної амортизації, незастосування індексації,); 2) переоцінка зобов’язань (наприклад, за статтями “Забезпечення наступних витрат і платежів”, “Поточні зобов’язання із внутрішніх розрахунків” тощо).

Підприємства можуть формувати зазначені резерви як вимушено, так і за власними розрахунками. У першому випадку приховані резерви утворюються, якщо законодавство не дозволяє здійснювати індексацію або якщо вона пов’язана з невиправдано високим оподаткуванням.

Величина прихованих резервів в активній стороні балансу дорівнює різниці між балансовою вартістю окремих майнових об’єктів підприємства та їх реальною (вищою) вартістю. Досить часто величину прихованих резервів акціонерних товариств, акції яких котируються на біржі, розраховують як різницю між ринковим курсом акцій та їх балансовим курсом.

Мобілізація прихованих резервів здійснюється: шляхом реалізації окремих об’єктів основних та оборотних засобів; у результаті індексації балансової вартості майнових об’єктів, які неможливо реалізувати без порушення нормального виробничого циклу (даний метод реструктуризації активів не пов’язаний з реальним поліпшенням платоспроможності, однак безпосередньо впливає на підвищення кредитоспроможності підприємства).

Формування прихованих резервів може здійснюватися в рамках реалізації певного типу дивідендної політики з метою відстрочення податкових платежів чи з інших фінансово-політичних мотивів підприємства. Грамотно використовуючи облікову політику, за допомогою інструментарію прихованого самофінансування можна забезпечити стратегію стабільних дивідендів. Наявність у підприємства прихованих резервів з погляду кредиторів є позитивним чинником, зокрема в тих випадках, коли як кредитне забезпечення приймається майно, реальна вартість якого є вищою, ніж це відображено у звітності.

2. Відкрите самофінансування (тезаврація прибутку - спрямування його на формування власного капіталу підприємства з метою фінансування інвестиційної та операційної діяльності). Тезаврований прибуток відображається в балансі підприємства за такими позиціями: у пасиві за статтями: нерозподілений прибуток; резервний капітал; статутний капітал. При тезаврації прибутку, як правило, підвищується курс корпоративних прав підприємства; в активі він може бути спрямований на фінансування будь-яких майнових об’єктів: оборотних і необоротних; короткострокових і довгострокових.

Величина тезаврації відповідає обсягу чистого прибутку, який залишився в розпорядженні підприємства після сплати всіх податків та нарахування дивідендів. Нерозподілений прибуток є власністю засновників (учасників) i тому збільшує суму власного капіталу, а сума збитку відповідно зменшує суму власного капіталу.

Недоліки відкритого самофінансування (тезаврації) можна охарактеризувати так: оскільки на реінвестування спрямовується чистий прибуток, попередньо він підлягає оподаткуванню, в результаті чого вартість цього джерела фінансування збільшується; обмежені можливості контролю за внутрішнім фінансуванням знижують вимоги до ефективного використання коштів; помилковість інвестицій (оскільки рентабельність реінвестицій може бути нижчою середньоринкової процентної ставки, це може призвести до зниження ефективності ринку капіталів у цілому); порушення принципу достовірності при складанні звітності та підвищення рівня асиметрії в інформаційному забезпеченні її зовнішніх користувачів.

2. Самофінансування доцільно розглядати не лише як метод фінансування, а також як індикатор фінансової діяльності сучасного підприємства (коефіцієнта самофінансування), що відображає ступінь ризику, котрий може призвести його до банкрутства. Традиційно у вітчизняній і зарубіжній літературі для характеристики рівня самофінансування на підприємстві пропонують такі показники:

1. Коефіцієнт забезпечення фінансовими ресурсами суб'єкта підприємництва (Ккзфр) - співвідношення джерел фінансового забезпечення суб'єкта підприємництва (в антикризовому управлінні підприємств відомий як коефіцієнт Бівера):

Ккзфр=(П + А) : (К + 3),

де П - прибуток, що спрямовують у фонд нагромадження грн.; А - амортизаційні відрахування, грн.; 3 - залучені кошти, грн.; К - кредиторська заборгованість, грн.

2. Рентабельність самофінансування (РС), що показує величину чистого прибутку, котрий отримують із одиниці вкладених власних фінансових ресурсів, яка в подальшому може бути використана на самофінансування :

Рс=Чп : ФРв

де Чп - чистий прибуток суб'єкта підприємництва, після формування резерву на виплату дивідендів акціонерам (учасникам) товариств; ФРв - власні фінансові ресурси (чистий прибуток, отриманий у відповідному періоді, нерозподілений прибуток, амортизаційні відрахування у відповідному періоді нерозподілена амортизація).

3. Самофінансування на рівні суб'єктів підприємництва може відображати і коефіцієнт самозабезпечення власними фінансовими ресурсами інвестиційних проектів

Ксп = (Чпн + А + Др + Вп) : Іо,

де Чпн - чистий прибуток, спрямований у фонд нагромадження, А - амортизаційні відрахування, Др - дивіденди реінвестовані, Вп - витрати на поліпшення необігових активів, Іо - обсяг капітальних інвестицій.

4. Показник самофінансування інвестицій на основі операційного грошового потоку (cash flow):

КФ=Ам+(Чд-(С+Ам)-Пм)*(1-Пп)

де КФ – грошовий потік (cash flow), Чд – чистий дохід (виручка від реалізації продукції без ПДВ), С – витрати на виробництво продукції без амортизаційних відрахувань, Ам – амортизаційні відрахування, Пм – майнові податки, Пп – ставка податку на прибуток.

С=КФ:Чі

де С – самофінансування, Чі – чисті інвестиції (сума приросту нематеріальних активів, основних засобів і довгострокових фінансових інвестицій).

5. Показник частки самофінансування в ціні продукції – відношення показника валового самофінансування підприємства до обсягу продажу продукції :

Чсц=Дсф:Опт,

де Чсц - частка самофінансування у ціні продукції; Дсф - джерела самофінансування, Опт - обсяг продажу продукції в оптових цінах.

6. Для оцінки чистого самофінансування використовують коефіцієнт капіталізації прибутку – відношення реінвестованого у підприємство чистого прибутку до суми отриманого чистого прибутку протягом відповідного періоду.

Критерій оцінки ефективності діяльності суб’єктів підприємництва різних організаційно-правових форм і форм власності, що відображає їх фінансову стійкість, незалежність, ефективність використання активів та прибуткову діяльність, формується з таких показників:

• коефіцієнт фінансової незалежності: власний капітал / активи, або активи / вартість власного капіталу (А:Вк);

• коефіцієнт покриття: поточні активи / поточні зобов'язання (Па:Пз);

• коефіцієнт оборотності капіталу: чистий дохід / активи (Чд:А);

• частка поточних зобов'язань у власному капіталі: поточні зобов'язання / власний капітал (Пз:Вк);

• коефіцієнт рентабельності продажу: чистий прибуток / чистий дохід (виручка) (Чп:Чд);

• частка поточних активів у власному капіталі: власний капітал / поточні активи (Вк:Па);

• коефіцієнт капіталізації фінансового результату: реінвестований прибуток / чистий прибуток ( Кк = Рп:Чп).

На підставі вказаних вище фінансових індикаторів можна розрахувати рентабельність (дохідність) власного капіталу скоригованого на коефіцієнт капіталізації прибутку - стійкого економічного зростання підприємства (власного капіталу). Цей показник відображає дохідність фінансово-господарської діяльності суб'єкта підприємництва з урахуванням відповідної структури капіталу, виробничої ефективності та ефективності використання активів (Рвк - рентабельність власного капіталу), у формалізованому вигляді можна записати так:

Рвк = (Вк : Па) х (Чп : Чд) х (А : Вк) х (Па : Пз) хЧд : А) х (Пз : Вк) х Кк.

4. Згідно положень Податкового кодексу основними засобами визнаються матеріальні активи, у тому числі запаси корисних копалин наданих у користування ділянок надр (крім вартості землі, незавершених капітальних інвестицій, автомобільних доріг загального користування, бібліотечних і архівних фондів, матеріальних активів, вартість яких не перевищує 2500 гривень, невиробничих основних засобів і нематеріальних активів), що призначаються платником податку для використання у господарській діяльності платника податку, вартість яких перевищує 2500 гривень і поступово зменшується у зв’язку з фізичним або моральним зносом, та очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких з дати введення в експлуатацію становить понад один рік (або операційний цикл, якщо він довший за рік).

Амортизація основних фондів і нематеріальних активів Згідно ЗУ “Про оподаткування прибутку підприємств” - поступове віднесення витрат на їх придбання, виготовлення або поліпшення, на зменшення скоригованого прибутку платника податку у межах норм амортизаційних відрахувань, установлених діючим законодавством.

З метою оподаткування амортизація поділяється на звичайну, бонусну та прискорену.

Звичайною вважається амортизація основного фонду, що здійснюється за встановленими нормами.

Бонусною вважається амортизація основного фонду, яка передбачає віднесення частки витрат на його придбання (спорудження) до складу валових витрат платника податку та подальшої амортизації частки витрат, що залишається після такого віднесення (залишкової вартості основного фонду).

Прискореною вважається амортизація основного фонду, що здійснюється за подвійними нормами. У разі застосування прискореної амортизації податковий облік основного фонду ведеться окремо у підгрупі відповідної групи основних фондів у розрізі норм такої прискореної амортизації.

Амортизація (згідно положень Податкового кодексу) - систематичний розподіл вартості основних засобів, інших необоротних та нематеріальних активів, що амортизується, протягом строку їх корисного використання (експлуатації).

Основні засоби для цілей податкового обліку підлягають розподілу за такими групами:

група 1 - будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої, в тому числі жилі будинки та їх частини (квартири і місця загального користування), вартість капітального поліпшення землі;

група 2 - автомобільний транспорт та вузли (запасні частини) до нього; меблі; побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, інше конторське (офісне) обладнання, устаткування та приладдя до них;

група 3 - будь-які інші основні фонди, не включені до груп 1, 2 і 4;

група 4 - електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, пов'язані з ними засоби зчитування або друку інформації, інші інформаційні системи, комп'ютерні програми, телефони (у тому числі стільникові), мікрофони і рації, вартість яких перевищує вартість малоцінних товарів (предметів).

Балансову вартість групи основних фондів (окремого об'єкта основних фондів групи 1) на початок розрахункового кварталу визначають за формулою:

Б(а) = Б(а-1) + П(а-1) - В(а-1) - А(а-1),

де Б(а) - балансова вартість групи (окремого об'єкта основних фондів групи 1) на початок розрахункового кварталу, Б(а-1) - балансова вартість групи (окремого об'єкта основних фондів групи 1) на початок кварталу, що передував розрахунковому; П(а-1)- сума витрат на придбання основних фондів, здійснення капітального ремонту, реконструкцій, модернізацій та інших поліпшень основних фондів, котрі підлягають амортизації, протягом кварталу, що передував розрахунковому; В(а-1) - сума виведених з експлуатації основних фондів (окремого об'єкта основних фондів групи 1) протягом кварталу, що передував розрахунковому; А(а-1) - сума амортизаційних відрахувань, нарахованих у кварталі, що передував розрахунковому.

Амортизація - систематичний розподіл вартості, яка амортизується, необоротних активів протягом строку їх корисного використання (експлуатації). Вартість, яка амортизується, - первісна або переоцінена вартість необоротних активів за вирахуванням їх ліквідаційної вартості.

Група основних засобів - сукупність однотипних за технічними характеристиками, призначенням та умовами використання необоротних матеріальних активів. Знос основних засобів - сума амортизації об'єкта основних засобів з початку його корисного використання.

Норми амортизації (Наі) встановлюють у відсотках до балансової вартості кожної з груп основних фондів на початок звітного (податкового) періоду в такому розмірі (у розрахунку на податковий квартал): група 1 -2%; група 2 - 10%; група 3 - 6%; група 4 - 15%.

Р озмір амортизаційних відрахувань визначають щоквартально:

де встановлення балансової вартості основних засобів (Б(а)) на початок звітного періоду для об'єкта, що належить до групи 1 основних засобів:

Б(а) = (Б(а - 1) - А (а - 1) + К(а - 1);

для основних засобів, що належать до 2, 3 груп:

Б(а) = (Б(а - 1) - А(а - 1) + П(а - 1) + К(а-1) - В(а-1)) х 1 (а-1),

де Б(а) - балансова вартість основних засобів;

Б(а-1)- балансова вартість окремих основних засобів на початок попереднього періоду;

А(а-1) - сума амортизаційних відрахувань, нарахованих у попередньому періоді;

1(а-1)- індекс інфляції у попередньому періоді;

П(а-1) - витрати на придбання і введення в експлуатацію засобів;

К(а-1) - витрати на виконаний капітальний ремонт суми, що перевищують 5% сукупної вартості відповідної групи фондів, а введених із 2004 р. - 10% (об'єкта 1-ї групи),

В(а-1) - вартість виведених із експлуатації основних засобів.

Для амортизації нематеріальних активів застосовують лінійний метод, за яким кожний окремий вид нематеріального активу амортизується рівними частками на основі його первісної вартості з урахуванням індексації протягом терміну, котрий платник податку визначає, маючи на увазі термін корисного використання таких нематеріальних активів або терміну діяльності платника податку, але не більше 10 років безперервної експлуатації.

Амортизаційні відрахування здійснюють до досягнення залишковою вартістю нематеріального активу нульового значення. Платники податку всіх форм власності мають право застосовувати щорічну індексацію балансової вартості груп основних фондів та нематеріальних активів на коефіцієнт індексації, який визначають за формулою:

Кі = [І(а-1)-10]:100

де І(а-1) - Індекс інфляції року, за результатами якого провадиться індексація.

Відповідно до положення (стандарту) бухгалтерського обліку 7 “Основні засоби” рекомендовано нараховувати амортизацію такими методами: прямолінійним (прямолінійного списання); зменшення залишкової вартості (зменшення залишку); прискореного зменшення залишкової вартості; кумулятивним (суми чисел); виробничим (суми одиниць продукції).

П рямолінійний метод. Річну суму амортизаційних відрахувань визначають множенням установленої норми амортизації на первісну вартість об'єкта, зменшену на суму очікуваної ліквідаційної вартості.

де Ар - для кожної і-ї групи основних засобів річна сума амортизаційних відрахувань; Озі - первісна вартість кожної і-ї групи основних засобів, зменшена на суму ліквідаційної вартості; Наі - норма амортизації.

Метод зменшення залишкової вартості. Суть цього методу полягає у визначенні суми амортизації основних засобів, враховуючи залишкову вартість такого об'єкта на початок року. Суму амортизаційних відрахувань визначають множенням залишкової вартості основних засобів на річну норму амортизації:

Аз = (Озі х Нзі): 100

де Аз - сума амортизаційних відрахувань, отриманих методом зменшення залишкової вартості; Озі - первісна вартість і-ї групи основних засобів, зменшена на суму ліквідаційної вартості; Нзі - норма амортизаційних відрахувань і-го об'єкта амортизації.

Річну норму амортизації підприємство розраховує самостійно за такою формулою:

де Лзi - ліквідаційна вартість основних засобів; t - термін корисного використання і-го об'єкта амортизації.

Метод прискореного зменшення залишкової вартості. При використанні цього методу річну суму амортизації визначають враховуючи залишкову вартість основних засобів на початок року або первісну вартість на дату початку нарахування амортизації і подвійної річної норми амортизації, яку підприємство розрахувало самостійно методом прямолінійного списання, тобто за формулою:

Апз = ((Озпі х (Нзі 2)):100, де Озпі - залишкова вартість об'єкта амортизації на початок року, Aпз - амортизація, отримана за методом прискореного зменшення залишкової вартості основних засобів, 2 - коефіцієнт збільшення норми амортизації.

При використанні кумулятивного методу (методу суми цілих значень років служби) річна сума амортизації визначається як добуток амортизованої вартості та кумулятивного коефіцієнта. Кумулятивний коефіцієнт розраховують діленням числа років, що залишаються до кінця терміну служби основних фондів, на суму чисел років їх корисного використання. Норму амортизації визначають як співвідношення терміну служби, що залишається і суми чисел років.

Ак = Нак х (Озі-Лзі), де Ак - амортизація, отримана за кумулятивним методом, Нак - норма амортизацій відповідного року.

Виробничий метод застосовують тоді, коли для відшкодування вартості окремих основних засобів згадані методи не є ефективними. За таким амортизацію нараховують на підставі сумарного виробітку об'єкта за весь період його експлуатації у відповідних одиницях виміру (одиницях виробленої продукції, відпрацьованих машино/годин, кілометрах пробігу та ін). Норму амортизації за цим методом розраховують так:

Нав = (Озпі - Лзі ):Ор, де Нав - норма амортизації за виробничим методом, Ор - розрахунковий обсяг виробітку об'єкта амортизації за весь період експлуатації у відповідних одиницях виміру.

Відповідно до законодавства використання амортизаційних відрахувань суб'єктами підприємництва недержавної форми власності не регламентується. На державних комерційних і казенних підприємствах за рахунок амортизаційних відрахувань формують амортизаційний фонд.