Структура залікового кредиту з дисципліни заочна форма навчання

Назва теми	Кількість годин
	Лекції	Практич. заняття	Самост. робота	Індивід. робота
Тема 1. Основи фінансової діяльності суб’єктів підприємництва	1,0		14,0
Тема 2. Особливості фінансування суб’єктів підприємництва різних форм організації бізнесу	1,0		14,0
Тема 3. Формування власного капіталу підприємства	1,0		14,0
Тема 4. Внутрішні джерела фінансування підприємства	1,0	0,5	14,0
Тема 5. Дивідендна політика підприємства	1,0	0,5	14,0
Тема 6. Фінансування підприємства за рахунок запозичених ресурсів	1,0	0,5	14,0
Тема 7. Фінансова діяльність на етапі реорганізації підприємства	2,0	0,5	14,0
Тема 8. Фінансове інвестування підприємства	2,0	0,5	14,0
Тема 9. Оцінювання вартості підприємства	2,0	0,5	14,0
Тема 10. Фінансова діяльність підприємства у сфері зовнішньоекономічних відносин	2,0	0,5	14,0
Тема 11. Фінансовий контролінг на підприємстві	2,0	0,5	20,0
Р А З О М	16	4	164

Опорний конспект лекцій тема: основи фінансової діяльності суб’єктів підприємництва

1. Основні сутнісні сторони підприємництва.

2. Поняття “суб’єкта підприємництва”. Класифікація та ідентифікація суб’єктів підприємництва.

3. Поділ суб’єктів підприємництва за трьома основними організаційно-правовими формами підприємницької діяльності: одноосібне володіння, партнерство (товариства), корпорація (акціонерні товариства).

4. Поняття фінансової діяльності суб’єктів підприємництва. Методи та форми фінансування суб’єктів підприємництва.

1. Норми Господарського кодексу України визначають підприємництво як самостійну ініціативу, систематичну, на власний ризик господарську діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання і підприємцями з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Матеріальну основу підприємницької діяльності складає власність. Власник має право використовувати належне йому майно (будівлі, споруди, будинки, засоби виробництва, виготовлену продукцію, транспортні засоби, грошові кошти, цінні папери тощо) для здійснення підприємницької діяльності. При цьому всім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Підприємництво є вільним економічним господарюванням в різних сферах діяльності (крім заборонених законодавчими актами), здійснюване суб'єктами ринкових відносин з метою задоволення потреб конкретних споживачів і суспільства в товарах (роботах і послугах) та одержання прибутку (доходу), необхідних для саморозвитку власної справи (підприємства) і забезпечення фінансових обов'язків перед бюджетами й іншими господарюючими суб'єктами.

У західних країнах підприємництво розглядається як особливий тип господарювання, в основі якого — пошук нових можливостей виробництва товарів і послуг на основі інновацій та уміння залучення ресурсів із найрізноманітніших джерел. Тобто, підприємництво - це принципово новий тип господарювання, який базується на інноваційному поводженні власників підприємства, на умінні знаходити і використовувати ідеї, утілювати їх у конкретні підприємницькі проекти.

Підприємництво є особливим видом діяльності, в основі якої такі неодмінні умови і вимоги:

• підприємець бере на себе ініціативу з'єднання ресурсів землі, капіталу і праці в єдиний процес виробництва чи товару, послуги;

• підприємець бере на себе завдання прийняття основних рішень у процесі виробництва чи товарів, послуг, які й визначають курс діяльності підприємства;

• підприємець — це новатор, особа, яка прагне вводити в побут на комерційній основі нові продукти, нові виробничі технології або навіть нові форми організації підприємства;

• підприємець — це людина, що йде на ризик. Він ризикує не тільки своїм часом, працею, діловою репутацією, але й вкладеними коштами — своїми власними і або компаньйонів-акціонерів.

Суть підприємництва як методу господарювання розкривають його основні функції: ресурсна, організаційна та творча. Ресурсна функція підприємництва передбачає, що воно націлене на найбільш ефективне використання матеріальних, трудових, фінансових та інформаційних ресурсів з урахуванням досягнень науки, техніки, управління і організації виробництва. Організаційна функція зводиться до діяльності по організації виробництва, збуту, маркетингу, менеджменту і реклами. Творча функція полягає у сприянні генеруванню та реалізації нових ідей, здійсненню техніко-економічних, наукових розробок, проектів, що пов'язані з господарським ризиком.

Для підприємництва як методу господарювання характерні такі основні ознаки: самостійність і незалежність господарюючих одиниць; господарський ризик; економічна відповідальність; це особливий тип підприємця - господарника за своїми новаторськими здібностями; успіх побудовано на інноваційній діяльності.

Підприємництво здійснюють на таких принципах: вільний вибір діяльності; залучення на добровільних засадах до підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян; самостійність у формуванні програми діяльності та виборі постачальників і споживачів; встановлення цін відповідно до законодавства; вільне наймання працівників; залучення та використання матеріально-технічних та трудових, природних, фінансових та інших ресурсів, використання яких не заборонене або не обмежене законодавством; вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, встановлених законодавством; самостійне здійснення зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем належної йому частки валютного виторгу на власний розсуд.

Залежно від форми власності розрізняють державне, колективне і приватне підприємництво. Державне підприємництво — це діяльність державних підприємств, що випускають товари і послуги, необхідні для розвитку національної економіки на комерційних і некомерційних засадах (це господарська діяльність державних підприємств з виробництва матеріальних благ та надання послуг суб'єктам економіки. Д. п. відіграє значну роль у господарюванні країни, наповненні ринку вітчизняними товарами, забезпеченні населення роботою).

Приватне підприємництво ґрунтується на власності окремих громадян України з правом наймання робочої сили. Колективне підприємництво ґрунтується на власності трудового колективу, іншого статутного товариства, суспільної і релігійної організації.

Будь-яка економічна діяльність пов'язана з типовими фазами відтворювального циклу (виробництво — обмін — розподіл — споживання), виділяють такі види підприємницької діяльності, як виробнича, фінансова і комерційна. Виробниче підприємництво поширюється здебільшого на виробництво і споживання товарів і послуг та здійснюється на виробничих підприємствах і в організаціях. Комерційне підприємництво поширюється на обмін, розподіл і споживання товарів та послуг і має місце в сфері торгівлі, на товарних біржах. Фінансове підприємництво поширюється на обіг і обмін вартостей (охоплює комерційні та ощадні банки, фондові біржі).

Підприємницька діяльність це сукупність послідовно або паралельно здійснюваних угод, кожна з яких обмежена порівняно нетривалим, чітко окресленим часовим інтервалом. Угодою є взаємодія двох або декількох господарських суб'єктів, які функціонують в інтересах одержання взаємної вигоди, що ґрунтується на письмовому договорі або усній угоді.

Умовами розвитку підприємницької діяльності є такі: створення законодавчої і нормативної бази (надання всім господарюючим суб'єктам гарантій щодо цілості їх власності, створення для всіх учасників ринкових відносин рівних прав і надання повної економічної свободи тощо); конкурентний режим господарювання; формування елементів ринкової інфраструктури (система товарних і фондових бірж, комерційних банків, вільний доступ до ресурсів, кредитів, інформації); заохочення та розвиток дрібного підприємництва; створення сприятливого економічного середовища (податкові і фінансові пільги, прямі державні дотації, фінансування ризикових проектів інноваційного характеру).

Підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах на вибір підприємця. Порядок створення, діяльності, реорганізації і ліквідації окремих організаційних форм підприємництва визначається відповідними законодавчо-нормативними актами України. У випадку, коли цей порядок спеціальним законодавством не передбачений, підприємець керується нормами Господарського кодексу України.

Відповідно до норм Господарського кодексу України повинна бути державна підтримка підприємництва, для чого органи влади повинні: надавати підприємцям земельні ділянки, передавати державне майно, необхідне для здійснення підприємницької діяльності; сприяти підприємцям в організації матеріально-технічного забезпечення та інформаційного обслуговування їх діяльності, підготовці кадрів; здійснювати первісне облаштування неосвоєних територій об'єктами виробничої і соціальної інфраструктури з продажем або передачею їх підприємцям у визначеному законом порядку; стимулювати модернізацію технології, інноваційну діяльність, освоєння підприємцями нових видів продукції та послуг; подавати підприємцям інші види допомоги.

2. Суб’єктами підприємництва є юридичні особи (підприємства) будь-якої форми власності та фізичні особи, що займаються самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик виробничою, фінансовою, комерційною діяльністю, а також посередницькою діяльністю (торгівлею) з метою одержання прибутку чи збільшення вартості капіталу.

Характерними особливостями суб’єктів підприємництва є такі:

1. це самостійні господарюючі одиниці, створені компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності;

2. ці одиниці мають самостійний баланс, рахунок у банку, печатку зі своїм найменуванням, знак для товарів і послуг;

3. це організована форма продуктивної діяльності окремих громадян, підприємств, організацій, які відповідають вимогам економічної системи;

4. це власники майна і наділені майном незалежні учасники господарських відносин різних форм власності й організаційно-правових форм, із властивою їм господарською компетенцією відповідно до функцій, які вони виконують у ринковій інфраструктурі, здатні нести майнову та фінансову відповідальність за зобов’язаннями у межах, передбачених суспільним господарським порядком та мають на меті отримання вигоди або здійснення суспільно корисної діяльності.

У економічній літературі подано класифікацію суб’єктів підприємництва за різними класифікаційними ознаками: за організаційно-правовою формою; за організаційно-економічною формою об’єднання підприємств; за галузевою приналежністю; за масштабами діяльності; класифікація господарських товариств.

Ідентифікація суб'єктів підприємництва можлива за безліччю факторів і характеристик. Найважливішими ознаками будь-яких суб'єктів підприємництва, що визначають їх місце у господарських відносинах, є такі:

1. господарська компетенція (сукупність господарських прав та обов'язків);

2. майнова незалежність (залежно від інституту засновників і, відповідно, від обраної організаційно-правової форми суб’єкти підприємництва мають різний ступінь майнової відповідальності);

3. відповідальність за зобов'язаннями в межах належного суб’єктам підприємництва майна, якщо інше не передбачено законодавством;

4. мету яка залежить від функціональної ролі суб’єктів підприємництва в економічній системі (прибутковість, збільшення вартості капіталу);

5. організаційно-правова форма (підприємство, товариство, установа, організація, тощо) суб'єкта підприємництва;

6. наявність у суб’єктів підприємництва статусу юридичної особи.

Підприємництво передбачає функціонування різних форм господарювання. Класифікуючи суб’єкти підприємництва з точки зору форм власності, слід мати на увазі, що в Україні виділяють державне, колективне, приватне і змішане підприємництво, а в країнах з розвиненою ринковою економікою - приватний і державний сектори економіки.

3. Сучасна економічна теорія визнає три основні організаційно-правові форми підприємницької діяльності: 1) одноосібне володіння; 2) партнерство (товариство); 3) корпорація (акціонерне товариство).

Одноосібне володіння - це таке підприємство, власником якого є одна особа чи сім'я, що самостійно веде справу у своїх інтересах, одержує весь дохід і повністю несе ризик від бізнесу. Власник має матеріальні ресурси та обладнання, необхідні для виробничої діяльності, або купує їх, а також особисто контролює діяльність підприємства.

Згідно із законодавством, до підприємств з одноосібним володінням в Україні належить індивідуальне підприємство, сімейне підприємство, приватне підприємство з правом наймання робочої сили. Як одна з найпростіших форм підприємницької діяльності, одноосібне володіння має певні переваги: власник має повну самостійність, значну свободу і оперативність дій, існує досить сильний безпосередній стимул до ефективного виробництва.

Однак цій організаційній формі притаманні значні недоліки: труднощі із залученням великих капіталів (комерційні банки не дуже охоче надають великі кредити), необмежена відповідальність за борги, невизначеність строків діяльності, недоліки спеціалізованого менеджменту (на власника лягає багато обов'язків, функцій з організації виробництва, опанувати якими одній людині не так легко).

Значно краще йдуть справи на підприємствах, що засновані на партнерстві. Партнерство - це підприємство, організація або установа, створені на засадах угоди двох чи більше окремих осіб (у тому числі юридичних) шляхом об'єднання їхнього майна та підприємницької діяльності. Об'єднуючи свої фінансові ресурси і вміння вести справу, партнери таким чином розподіляють ризик, а також прибутки і збитки. За ступенем участі засновників у діяльності підприємства розрізняють товариства з обмеженою відповідальністю, з додатковою відповідальністю, повні та командитні. Вид товариства впливає на роль партнерів у функціонуванні підприємства.

Товариством з обмеженою відповідальністю визнається товариство, учасники якого несуть відповідальність за свою господарську діяльність у межах їх внесків (у вигляді майна, грошей, продуктів інтелектуальної власності та ін.).

Товариство з додатковою відповідальністю - це підприємство, партнери якого відповідають за його зобов'язаннями перед кредиторами своїми внесками до статутного фонду, а при недостатності цих сум - додатково належним їм майном у однаковому для всіх учасників кратному розмірі. Граничний розмір відповідальності партнерів зазначається в статутних документах.

Повним визнається товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.

Командитне товариство - це підприємство, що поряд з одним або більшістю учасників, які несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, включає також одного або більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майні товариства. Якщо в командитному товаристві беруть участь два або більше партнерів з повною відповідальністю, вони несуть солідарну відповідальність по боргах товариства.

На підприємствах, що ґрунтуються на партнерстві, виявляється ряд переваг: завдяки спеціалізації в управлінні досягається більш висока ефективність виробництва, об'єднуються значні ресурси, що зменшує загрозу банкрутства і створює певну довіру банків. Недоліки цих форм господарювання полягають у тому, що при наявності партнерів можливі розходження в поглядах, інтересах, що іноді затримує прийняття відповідних рішень; необмежена відповідальність призводить до того, що доводиться нести збитки за помилки своїх партнерів.

В Україні до форми партнерства відносять також кооперативи, колективні та орендні підприємства.

Право колективної власності виникає на основі добровільного об'єднання майна громадян і юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних товариств, інших господарських об'єднань; передачі державних підприємств в оренду, викупу колективами державного майна; перетворення державних підприємств на акціонерні та інші товариства.

Кооператив (від лат. "cooperatio" - співробітництво) - це добровільне об'єднання громадян для спільного ведення господарської або іншої діяльності, засноване на особистій участі і використанні власного або орендованого майна.

В економіці України існують два основних типи кооперативів: виробничі і споживчі. Підприємницьку діяльність здійснюють виробничі кооперативи. Вони займаються виробництвом товарів і продукції, виконанням робіт і наданням платних послуг підприємствам, організаціям і окремим громадянам. Членом кооперативу може бути кожен громадянин, який досяг 16 років.

Взаємовідносини між кооперативом і його членами регулюються договором. Майно кооперативів формується за рахунок грошових і матеріальних внесків (паїв) його членів, виробленої продукції та доходів від реалізації продукції та ін. Одержаний дохід розподіляється між членами кооперативу за трудовим вкладом кожного, частина його може розподілятися залежно від величини внеску (паю).

Розвитку підприємництва сприяють орендні відносини, які регулюються Законом “Про оренду майна державних підприємств і організацій”. Оренда - це засноване на договорі тимчасове платне володіння і користування майном для здійснення підприємницької діяльності. Об'єктами оренди можуть бути цілі майнові комплекси державних підприємств або її структурних підрозділів.

Суб'єктами орендних відносин є орендодавець і орендар. Орендодавцями є органи, уповноважені управляти відповідним майном. Орендарями можуть стати трудові колективи, громадяни, юридичні особи, іноземні держави і особи без громадянства.

Орендар самостійно вибирає, що йому виробляти і реєструє нове підприємство у встановленому законом порядку. Найперспективнішою формою оренди, яка широко застосовується в західних країнах, є лізинг. Лізинг - це довгострокова оренда машин, устаткування тощо. Вона являє собою, по суті, новий спосіб фінансування й активізації збуту, що ґрунтується на збереженні права власності на товар за орендодавцем.

Третім типом організації підприємництва, що за обсягом продажу товарів, надання послуг домінує у розвинутому діловому світі, є корпорація або акціонерне товариство.

У Законі України “Про акціонерні товариства” зазначається, що акціонерним товариством є господарське товариство, статутний капітал якого поділено на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями.

Акціонерні товариства згідно умов ЗУ “Про акціонерні товариства” за типом поділяються на публічні акціонерні товариства та приватні акціонерні товариства. Кількісний склад акціонерів приватного акціонерного товариства не може перевищувати 100 акціонерів. Публічне акціонерне товариство може здійснювати публічне та приватне розміщення акцій. Приватне акціонерне товариство може здійснювати тільки приватне розміщення акцій. У разі прийняття загальними зборами приватного акціонерного товариства рішення про здійснення публічного розміщення акцій до статуту товариства вносяться відповідні зміни, у тому числі про зміну типу товариства - з приватного на публічне. Зміна типу товариства з приватного на публічне або з публічного на приватне не є його перетворенням.

Перевагами акціонерних товариств є можливість значного розширення фінансування, демократизація управління підприємством, покращення господарських зв'язків між підприємствами, можливість швидкого будівництва на акумульовані кошти нових підприємств і послаблення диспропорцій в економіці внаслідок швидкого випуску дефіцитних товарів, прискорення процесу міжгалузевого переливання капіталу і впровадження досягнень науково-технічного прогресу у цих галузях, посилення заінтересованості працівників у результатах їхньої праці тощо.

Недоліки акціонерної форми організації підприємницької діяльності: можлива втрата акцій дрібними акціонерами під час економічної кризи, посилення системи залежності й контролю менших акціонерних товариств могутнішими, зростання маси фіктивного капіталу і можливість фінансових махінацій, використання акціонерної форми як засобу примусового випуску нерентабельних філіалів, цехів тощо.

Акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства належать до господарських товариств, тобто це підприємства або інші суб'єкти підприємництва, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку

Відповідно до Закону України “Про господарські товариства” господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Господарськими товариствами є підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.

Поряд із приватним сектором, до якого входять індивідуальні і колективні підприємства, в ринковій економіці існує і державне підприємництво. Такі підприємства функціонують на поєднанні комерційних і некомерційних начал. Кожна з форм організації підприємницької діяльності має не тільки відповідні фінансові переваги і соціальну привабливість, а й недоліки. Вибір конкретної форми, виду господарської діяльності, її масштабів залежить від конкретних підприємців, які є ключовими фігурами ринкової економіки.

Суб’єкти підприємництва можуть функціонувати у таких галузях виробничої сфери економіки України як: промисловість; сільське господарство; транспорт; будівництво; зв’язок; торгівля; суспільне харчування та галузях невиробничої сфери: житлово-комунальне обслуговування; охорона здоров’я; наука, освіта, спорт, культура.

До виробничої сфери належать види діяльності, які: створюють матеріальні блага (промисловість, сільське господарство, будівництво); доставляють матеріальні блага (транспорт, зв’язок); пов’язані з продовженням процесу виробництва у сфері обігу (торгівля, матеріально-технічне забезпечення, заготівля, громадське харчування). Невиробнича сфера - сукупність галузей економіки, які виконують функції надання суспільству послуг нематеріального характеру: галузі сфери послуг (житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування населення, транспорт, зв’язок); галузі соціального обслуговування (освіта, охорона здоров’я, фізкультура і спорт, культура та мистецтво, наука та наукове обслуговування); органи управління та оборони; кредитування, фінансування, страхування.

В Україні підприємництво є ринковою діяльністю, що здійснюється такими його суб’єктами як: фізична особа – підприємець; мале підприємство; середнє підприємство; велике підприємство; група підприємств.

Найпростішою формою здійснення підприємницької діяльності є форма приватного підприємництва - фізичні особи, тобто без створення підприємств чи інших юридичних осіб. Підприємцем є фізична особа, яка є громадянином України, іноземним громадянином, особою без громадянства, що здійснює підприємницьку діяльність. Громадянин, який бажає займатися підприємницькою діяльністю, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур до свого статусу фізичної особи, якого він набув з моменту народження, набуває додаткової ознаки — “суб'єкт підприємницької діяльності”.

Згідно умов Господарського кодексу України малими (незалежно від форми власності) є підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує 50 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної 500 тис. євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує 1000 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну 5 млн. євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні. Усі решта підприємств є середніми.

Останніми роками набуває все більшого поширення утворення в Україні груп підприємств, які є продуктом глобалізації та економічної інтеграції, одним з проявів яких є рівень активності саме великого національного бізнесу та його просування за межі країни.

За загальносвітовою практикою виділяють три типи груп підприємств: транснаціональна група підприємств, тобто група з не менш як двома підприємствами, розташованими у різних країнах; група підприємств-резидентів, усі підприємства якої розташовані на одній національній території; частина транснаціональної групи підприємств, розташована на національній території.

Група виникає з об’єднання акціонерних товариств, серед яких за різними рівнями ієрархії існують материнські та дочірні підприємства. Тобто, підприємство може бути як незалежним, так і у складі групи підприємств.

4. Функціонування будь-якого суб'єкта підприємництва пов'язують з його діяльністю у таких сферах: операційній, фінансовій, інвестиційній.

Операційна діяльність суб'єкта підприємництва це його основна діяльність, пов'язана із виробництвом та реалізацією продукції, виконанням робіт та наданням послуг, що забезпечує основну частину його прибутку від звичайної діяльності (операційного прибутку).

Інвестиційна діяльність це - сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій, тобто всіх видів майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладають в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, у результаті якої створюють прибуток (дохід) або досягають соціального ефекту. Також інвестиційну діяльність можна розглядати як процес обґрунтування і реалізації найефективніших форм вкладення капіталу, спрямованих на розширення економічного потенціалу підприємства.

Згідно з П(С)БО, інвестиційна діяльність - це придбання та реалізація тих необоротних активів, а також тих фінансових інвестицій, які не є складовою еквівалентів грошових коштів – короткотермінових високоліквідних фінансових інвестицій, що вільно конвертуються у певні суми грошових коштів і характеризуються незначним ризиком зміни їх вартості. Така діяльність суб'єкта підприємництва пов'язана зі змінами розміру капіталу, тобто є вкладенням капіталу з метою приросту вартості майна суб'єкта підприємництва.

Враховуючи розмаїття підходів до характеристики поняття фінансової діяльності суб’єктів підприємництва, відзначимо, що даний термін трактують як у вузькому, так і в ширшому значенні. Так, у економічній літературі подано такі визначення фінансової діяльності:

1. це діяльність суб’єкта підприємництва, що реалізується шляхом використання відповідних форм і методів фінансового забезпечення функціонування підприємств для досягнення ними основної мети – отримання доходів;

2. це діяльність, пов’язана із організацією фінансів підприємства та здійснення відповідно до цілей і завдань стратегії економічного розвитку господарюючого суб’єкта. Це діяльність пов’язана із формуванням активів та фінансової структури капіталу;

3. це особливий вид діяльності персоналу підприємства по формуванню та використанню фінансових ресурсів. Фінансова діяльність має бути організована так, щоб рішення що приймаються по управлінню фінансами були найбільш ефективні за наявних обмежень, якими є брак коштів у підприємства та особливості середовища бізнесу;

4. фінансову діяльність одночасно розглядають у таких аспектах: у вузькому та широкому значеннях. У вузькому значенні основний зміст фінансової діяльності полягає у фінансуванні підприємства. У даному випадку прикладами руху коштів є такі: надходження власного капіталу із зовнішніх джерел, отримання позик, погашення позик, сплата дивідендів. У широкому значенні під фінансовою діяльністю розуміють усі заходи, пов’язані з мобілізацією капіталу, його використанням, примноженням (збільшенням вартості) та поверненням;

5. це діяльність суб’єкта підприємництва пов’язана з мобілізацією фінансових ресурсів, необхідних для виконання завдань, які поставив перед ним його засновник.

Згідно з П(С)БО фінансова діяльність - це діяльність, яка призводить до змін розміру та складу капіталу підприємства, який не є результатом операційної діяльності.

Фінансова діяльність суб’єкта підприємництва має бути спрямована на розв’язання таких основних завдань: фінансове забезпечення поточної виробничо-господарської діяльності; пошук резервів збільшення доходів, прибутку, підвищення рентабельності та платоспроможності; своєчасність виконання зобов’язань перед суб’єктами господарювання, бюджетом, банками; забезпечення інвестиційної діяльності підприємства; контроль за ефективним, цільовим розподілом та використанням фінансових ресурсів.

Пріоритетне завдання фінансової діяльності суб’єктів підприємництва полягає в мобілізації капіталу для фінансування їх операційної та інвестиційної діяльності. Термін «фінансування» характеризує всі заходи, спрямовані на покриття потреби підприємства в капіталі, а саме: мобілізацію фінансових ресурсів (грошових коштів, їх еквівалентів та майнових активів), їх повернення, а також відносини між підприємством та капіталодавцями, які з цього випливають (платіжні відносини, контроль та забезпечення).

У Господарському кодексі України вказано, що фінансова діяльність включає грошове та інше фінансове посередництво, страхування, допоміжну діяльність у сфері фінансів і страхування. Усі перелічені види є елементами фінансової діяльності суб'єктів підприємництва. Значна частина цих елементів (видів) фінансової діяльності є фінансовими послугами - операціями з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів (Закон України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг”).

Фінансовим посередництвом є діяльність, пов'язана з отриманням та перерозподілом фінансових коштів, крім випадків, передбачених законодавством. Фінансове посередництво здійснюється установами банків та іншими фінансово-кредитними організаціями. Фінансове посередництво здійснюється установами банків та іншими фінансово-кредитними організаціями. У чинному законодавстві щодо цих суб'єктів підприємництва вживається термін фінансова установа. Під фінансовою установою розуміється юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру в порядку, встановленому законом. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг (Закон України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг”).

Страхуванням у сфері господарювання є діяльність, спрямована на покриття довготермінових та короткотермінових ризиків суб'єктів підприємництва з використанням заощаджень через кредитно-фінансову систему або без такого використання.

Допоміжною діяльністю у сфері фінансів та страхування є недержавне управління фінансовими ринками, біржові операції з фондовими цінностями, інші види діяльності (посередництво у кредитуванні, фінансові консультації, діяльність, пов'язана з іноземною валютою, страхуванням вантажів, оцінювання страхового ризику та збитків, інші види допоміжної діяльності). Види допоміжної діяльності у сфері фінансів та страхування:

а) недержавне управління фінансовими ринками здійснюється об'єднаннями фінансових установ. Останні мають право на добровільних засадах об'єднувати свою діяльність, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України та вимогам законів з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг. Правовий статус, види, порядок створення, правовий режим функціонування та припинення діяльності об'єднань визначається згідно з законами України. Об'єднання фінансових установ набуває статусу саморегулюючої організації після внесення запису про неї до відповідного реєстру, який ведеться державними органами з питань регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг у межах їх компетенції (Закон України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг”). Компетенція окремих видів об'єднань фінансових установ визначається, зокрема Законом України “Про аудиторську діяльність”, Законом України “Про страхування”, Законом України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”, Законом України “Про банки і банківську діяльність”;

б) біржові операції з фондовими цінностями здійснюються на фондовій біржі - організації, яка створюється без мети отримання прибутку та займається виключно організацією укладення угод купівлі-продажу цінних паперів та їх похідних;

в) інші види діяльності - посередництво у кредитуванні, фінансові консультації, діяльність, пов'язана з іноземною валютою, страхуванням вантажів, оцінювання страхового ризику та збитків тощо - здійснюються компетентними суб'єктами підприємництва відповідно до законодавства.

Основні форми фінансування, тобто форми забезпечення фінансовими ресурсами суб'єктів підприємництва класифікують за такими критеріями: залежно від мети фінансування; за джерелами надходження (мобілізації) коштів; за правовим статусом капіталодавців.

Залежно від мети фінансування: на розширення всіх видів діяльності, тобто фінансування відбувається за рахунок власних фінансових ресурсів (самофінансування) і залучених коштів (банківські кредити, бюджетні кошти); рефінансування - розширення діяльності за рахунок реінвестованих прибутків і дивідендів; санаційне фінансування є фінансуванням заходів, спрямованих на фінансове оздоровлення за рахунок власних фінансових ресурсів, банківських кредитів, коштів кредиторів і працівників.

За джерелами надходження (мобілізації) коштів: внутрішні джерела - чистий прибуток, амортизаційні відрахування, стійка кредиторська заборгованість (стійкі пасиви); зовнішні джерела - засновники додатково вносять кошти на збільшення капіталу, реінвестовані дивіденди, банківські кредити, бюджетні кошти, кошти за перерозподілом (кошти вищестоящих організацій у холдингах - кошти материнського підприємства, в промислово-фінансових групах - кошти головного підприємства).

За правовим статусом капіталодавців: кошти засновників (власників) або акціонерів; бюджетні кошти це фінансування інвестицій державних підприємств, кредити під гарантію уряду, фінансування інвестицій недержавних підприємств із наступним обміном на корпоративні права.

Позичковий капітал, як і власний, може бути мобілізований суб’єктами підприємництва із зовнішніх та внутрішніх джерел. До зовнішніх джерел формування позичкового капіталу належать: кредити банків (довго- та короткострокові); кредиторська заборгованість за матеріальні цінності, виконані роботи, послуги; заборгованість за розрахунками (з одержаних авансів, з бюджетом, з оплати праці тощо). До внутрішніх джерел формування позичкового капіталу суб’єктів підприємництва можна віднести такі: нараховані у звітному періоді майбутні витрати та платежі (у тому числі так звані стійкі пасиви); доходи майбутніх періодів.

До джерел фінансування можна також віднести фінансові ресурси суб’єктів підприємництва, що формуються в результаті реструктуризації активів. Під реструктуризацією активів розуміють заходи, пов’язані зі зміною складу та структури окремих позицій активів. У рамках реструктуризації активів розглядають також амортизаційні відрахування та кошти, які одержує підприємство в результаті дезінвестицій. Хоча, дискусійним є питання віднесення дезінвестицій до зовнішніх джерел фінансування.

У суб’єктів підприємництва можуть бути різні альтернативи залучення капіталу. Звичайно, неможливо дати однозначних рекомендацій щодо вибору тієї чи іншої форми фінансування. В одних випадках фінансові ресурси слід формувати шляхом збільшення власного капіталу, в інших - на основі залучення додаткових позик. Для одних підприємств вигідніше використовувати внутрішні джерела фінансування, для інших - зовнішні.

Фінансист під час прийняття рішень щодо вибору найбільш прийнятної форми фінансування повинен скористатися відповідними критеріями. До типових критеріїв прийняття фінансових рішень можна віднести такі.

• Ліквідність (платоспроможність). Цей критерій вимагає визначити, як вплине форма фінансування на рівень теперішньої та майбутньої платоспроможності підприємства. Вхідні й вихідні грошові потоки необхідно координувати у такий спосіб, щоб у будь-який час підприємство було спроможним виконати свої поточні платіжні зобов’язання. Цього можна досягти шляхом дотримання фінансової рівноваги в довгостроковому періоді. Слід враховувати також можливості пролонгації строків повернення фінансових ресурсів, санкції за порушення умов залучення коштів тощо. Якщо фінансовим менеджментом підприємства неправильно розраховані строки залучення та використання капіталу або якщо вони порушені в результаті погіршення умов діяльності підприємства (зменшення обсягів реалізації, неврахування інфляції при формуванні відпускних цін, високий рівень невиправданої дебіторської заборгованості, непередбачені штрафи за порушення податкового законодавства тощо), то фінансова рівновага порушується і підприємство не в змозі виконати свої платіжні зобов’язання. Якщо неплатоспроможність стійка, то це є підставою для порушення справи про банкрутство підприємства.

• Прибуток/рентабельність. Слід розрахувати, як вплине та чи інша форма фінансування на результати діяльності суб’єктів підприємництва. При цьому необхідно виходити з того, що рентабельність активів підприємства має перевищувати вартість залучення капіталу, а також ураховувати, що зростання частки заборгованості в структурі капіталу в окремих випадках може призвести до підвищення прибутковості підприємства, а в інших - навпаки.

• Структура капіталу (незалежність). Застосовуючи ту чи іншу форми фінансування, слід прогнозувати, як це вплине на рівень автономності і самостійності підприємства при використанні коштів; на збереження інформаційної незалежності та контроль над підприємством у цілому. Окрім цього, необхідно виявляти можливі ризики, зокрема ризик структури капіталу.

• Накладні витрати, пов’язані із залученням коштів. До них належать, наприклад, емісійні витрати, витрати на обов’язкові аудиторські перевірки, витрати на обов’язкову публікацію звітності в засобах масової інформації тощо.

• Мінімізація оподаткування. Доцільно вибирати ту форму фінансування, яка дасть найбільший ефект з погляду зменшення податкових платежів. Звичайно, оподаткування слід розглядати в контексті його впливу на вартість залучення капіталу в цілому. Наприклад, при мобілізації коштів шляхом збільшення статутного капіталу слід враховувати, що пов’язані з цим накладні витрати зменшують об’єкт оподаткування, однак дивіденди, які є платою за використання власного капіталу, слід сплачувати за рахунок чистого прибутку після оподаткування. Відсотки за користування позиками відносяться на валові витрати. Разом з тим податкові переваги, які можуть проявлятися при залученні позичкового капіталу, слід зіставляти із фінансовими ризиками, які при цьому виникають. Використовуючи як джерело фінансування нерозподілений прибуток, підприємство практично уникає затрат на мобілізацію коштів, однак на реінвестування може спрямовуватися лише прибуток, який залишається в розпорядженні підприємства після оподаткування. Тут варто враховувати рівень оподаткування розподіленого та нерозподіленого прибутку, ставки оподаткування доходів фізичних осіб тощо.

• Об’єктивні обмеження - відсутність кредитного забезпечення, необхідного для залучення позик, низький рівень кредитоспроможності, законодавчі обмеження щодо використання тієї чи іншої форми фінансування, договірні обмеження тощо.

• Особливості законодавства про банкрутство - черговість задоволення претензій кредиторів; переважання механізмів санації неспроможного боржника чи захисту інтересів кредиторів тощо.

• Максимізація доходів власників (дивідендна політика). Згідно з цим критерієм усі рішення менеджменту підприємства, у тому числі рішення у сфері фінансування, повинні спрямовуватися на досягнення головної цілі діяльності суб’єкта підприємництва - максимізації доходів власників.

На практиці кваліфіковані фінансові менеджери розробляють власну систему критеріїв прийняття фінансових рішень, яка, крім згаданих критеріїв, може бути доповнена іншими або дещо спрощена.

Складність управління фінансовими ресурсами суб'єктів підприємництва викликала різні підходи до формування окремих позицій активів і пасивів, організації руху грошових коштів, які набули назви “правил фінансування”. Такими “правилами фінансування” є: “Золоте (або банківське) правило фінансування”, “Золоте правило балансу”, “Правило вертикальної структури капіталу”.

Зміст “золотого (банківського) правила фінансування” такий: фінансовий капітал має бути мобілізованим на термін, не менший від того, на який цей капітал перебуває в необоротних та оборотних активах підприємства, що забезпечує його належну ліквідність і платоспроможність.

“Золоте правило балансу” дає змогу відстежувати терміни мобілізації і використання фінансових ресурсів та позичених коштів, орієнтуючись на досягнення певних співвідношень між окремими статтями пасивів та активів.

“Правило вертикальної структури капіталу” пов'язане зі встановленням його складу та структури джерел формування. Структура капіталу - це співвідношення власних і позичених коштів (джерел) у структурі пасивів.