Питання для самоперевірки

1. Що вивчає педагогіка?

2. Назвіть основні етапи становлення педагогіки, виходячи із ступеня наукової розробленості педагогічних знань.

3. Що спільного і відмінного між педагогічною наукою та педагогічною практикою?

4. Що є предметом педагогіки?

5. Назвіть основні проблеми, що розробляє педагогіка.

6. Які функції реалізує педагогіка як наука?

Тема 3: Виникнення та становлення педагогіки. Природа завжди породжує закони більш

справедливі, ніж ті, що вигадуємо ми.

М.Монтель

ПЛАН

1. Походження виховання.

2. Порівняльна оцінка системи виховання у державах Стародавньої Греції (Спарті, Афінах).

3. Зародження елементів педагогічної теорії у працях стародавніх римських та грецьких філософів.

4. Особливості освітньо-виховної практики та педагогічної думки в епоху середньовіччя. Виникнення університетів.

5. Епоха Відродження. Виникнення гуманістичної педагогіки, її представники.

6. Стислий нарис подальшого розвитку ідей гуманістичної педагогіки у працях класиків ХУІІІ-ХХ ст.

6.1 Реформаторська педагогіка зарубіжних країн.

6.2 Розвиток педагогічної думки в Росії

6.3 Освіта і педагогічна думка в Україні.

Література

1. Волкова Н.П. Педагогіка. - К., 2001. – С. 529-566.

2. Кравець В.П. Історія класичної зарубіжної педагогіки та шкільництва. – Тернопіль, 1996. – 223 с.

3. Константинов Н.А. и др. История педагогики. - М.: Просвещение, 1982.- 446 с.

Історія педагогіки / за ред. проф. М.В.Левківського, докт. пед. наук О.Д.Дубасенюк. – Житомир, 1999. –336 с.

4. Педагогіка: навчальний посібник / В.М. Галузяк, М.І.Сметанський, В.І.Шахов. – Вінниця: “Книга-Вега”, 2003. – С.10-17.

5. Український педагогічний словник // Під ред. Гончаренка С. – Київ.: Либідь, 1997. – 373 с.

6. Фіцула М.М. Педагогіка. Посібник. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000.- С.446-489.

ПИтання для СамостійнОї роботИ

1. Виникнення перших шкіл у стародавній Індії, Китаї, Єипті.

2. Школа і педагогіка в епоху домонополістичного капіталізму.

3. Педагогічні ідеї Я.А. Коменського, Й.Г. Песталоцці, А.-В. Дістервега, Ж.Ж. Руссо, М. Монтесорі.

1. Походження виховання.

Людство від покоління до покоління передає свій досвід, удосконалюючи його. Одним із аспектів цього досвіду є виховання.

Залежно від методологічних позицій вчені по-різному пояснювали природу виховання. Представники біологічної теорії (французький етнограф Ш.Летурно (1831-1902), англійський соціолог Т. Спенсер (1820-1903)) вважали, що виховання не є специфічною, характерною особливістю людського суспільства, що воно – біологічне явище, властиве усім живим організмам.

Прихильники психологічної теорії (зокрема американський історик і теоретик педагогіки П. Монро (1869-1947)) переконані, що виховання ґрунтується лише на несвідомому бажанні дітей наслідувати поведінку дорослих, наслідування є механізмом, сутністю виховного процесу.

Згідно з релігійною теорією (німецький педагог К. Шмідт (1818-1864)), у вихованні людини виявляється насамперед творча дія Бога, який створивши людей, дав їм здібності виховувати дітей.

Представники трудової теорії (німецький філософ Ф. Енгельс (1820-1885), англійський соціолог Л. Морган (1818-1881)) стверджували, що поштовхом до виникнення виховання було виробництво найпростіших знарядь праці та пов’язана з цим необхідність передавати молодому поколінню знання й уміння їх виготовлення і користування ними.

Однак усі вчені сходяться на тому, що виховання виникло з потреби батьків передати дітям усе те, що вони створили у власній практиці, свої погляди на навколишню дійсність. Така передача досвіду і поглядів – одна з найважливіших передумов існування і розвитку людського суспільства.

2. Порівняльна оцінка системи виховання у державах Стародавньої Греції (Спарті, Афінах).

У Давній Греції, що складалася з невеликих рабовласницьких міст-держав, найоригінальніша система виховання існувала в Спарті – головному місті Лаконії і в Афінах – головному місті Аттіки.

Спільним в обох системах було те, що вони призначалися для виховання заможного повноправного населення в дусі зневажливого ставлення до фізичної праці й до людей праці (неповноправного населення і рабів).

У Спарті виховання мало військово-фізичний характер. Його головним завданням була підготовка мужнього, фізично розвиненого, здорового, загартованого й витривалого воїна – захисника земельної аристократії.

Виховання було державним і суворим, контролювалося з перших днів народження дитини: новонароджених оглядали у спеціальному місці (лесха) і повертали батькам лише здорових дітей.

З 7 років хлопчиків, які до цього жили вдома, віддавали у державні навчально-виховні заклади (агели), в яких вони перебували до 18 років. В агелах вихованців привчали зносити голод, холод і спеку. Вони спали на земляній підлозі, отримували на рік один плащ, погано харчувалися. Майже весь час їх тренували в бігу, стрибках, метанні списа та диска, у боротьбі, а на дозвіллі вони розважалися військовими іграми, вчилися співати і грати на музичних інструментах. Вихованці брали участь у нічних облавах на рабів (криптіях). З 15-річного віку юнаки мали право носити зброю. Після кожного року навчання проводилися публічні випробування – агони.

Розумовому вихованню дітей і молоді в Спарті приділялося мало уваги. Усі зусилля були спрямовані на виховання беззаперечного послуху, витривалості та вміння долати труднощі й незгоди.

Юнаків 18-20 років об’єднували в групи ефебів, у яких вони відбували військову службу. Дівчата також проходили військово-фізичну підготовку, щоб разом з дорослими жінками під час воєнних походів чоловіків тримати в покорі рабів і охороняти місто, державу.

Рабів у Спарті, як і в усій Давній Греції, вважали знаряддям, що вміє говорити. Вони були позбавлені всіх прав, у тому числі й на освіту.

Афінська система виховання дещо відрізнялася від спартанської. Тут виховання мало індивідуальний характер. Афіни прагнули до поєднання розумового, морального, естетичного та фізичного розвитку. Метою виховання була гармонійно розвинена особистість (“калокагатія” – внутрішня і зовнішня досконалість).

До семи років хлопчики і дівчатка виховувались в сім’ї. З 7 до 14 років хлопчики навчалися у приватних школах граматистів і кіфаристів (дівчатка одержували домашнє виховання). Заняття проводили вчителі, яких називали дидаскалами (від гр. “дидаско” – навчаю). Учнів до школи та додому супроводжували раби-педагоги.

У школах граматистів навчали писати, читати та лічити; писали на воскових дощечках паличкою (стилем), лічили на пальцях, камінцях і рахівницях (абаках).

У школах кіфаристів (музики) учнів, крім елементарної грамоти вчили співати, грати на музичних інструментах, декламувати уривки з “Одисеї”, “Іліади” та інших художніх творів.

У школах палестрі (школі боротьби) під керівництвом учителів-педотрибів підлітки та юнаки 14-15 років навчалися п’ятиборства (біг, стрибки, боротьба, метання диска і списа), а також плавання.

Юнаки 17-18 років з найбагатших сімей аристократів виховувалися у гімнасіях (гімназіях), в яких вони вивчали філософію, політику, літературу та займалися гімнастикою. Юнаки 18-20 років готувалися до військової служби (вивчали зброю, морську справу, фортифікацію, військові статути, закони держави).

3. Зародження елементів педагогічної теорії у працях стародавніх римських та грецьких філософів.

У Давній Греції та Римі зародилися перші педагогічні теорії, які в той час ще не виокремилися з філософії в самостійну науку. Серед їх авторів – Сократ, Платон, Аристотель, Демокрит, Квінтіліан.

Сократ (469-399 до н.е.) – давньогрецький філософ, народився у сім’ї скульптора й акушерки поблизу Афін. Більшу частину свого життя присвятив філософській творчості та педагогічній діяльності. Заперечував можливість і необхідність пізнання світу й природи через нібито недоступність їх людському розуму. Вважав, що людина повинна пізнати тільки саму себе.

Сократ – один з основоположників теорії про “добру природу людини незалежно від її статі та походження. Головне завдання вихователя - пробудити кращі потаємні сили вихованця.

Вважав, що вчительська діяльність важливіша за обов’язки батьків і визначав її як повивальне мистецтво. Головний принцип такої діяльності – відмова від примусу й насилля, а найдієвіший засіб виховання – переконання.

Виходячи з ідеї самопізнання, Сократ розробив евристичний метод навчання: вчитель повинен доводити хибність уявлень учнів, і підводити їх до правильного розуміння істини. Цей метод навчання (евристична бесіда, сократівський метод), на його думку, розвиває мислення, сприяє розумовому розвитку.

Про твори Сократа нічого не відомо. Своє вчення він викладав усним методом.

Платон (427-347 до н.е.) – афінський філософ, учень Сократа. Написав низку праць: “Держава”, “Закони”, “Федр”, “Бенкет”, “Тімей” та ін. Займався педагогічною діяльністю в Афінах, при гімнасії Академія заснував філософську школу.

У своїх творах Платон наводить проект держави, яка складається з трьох прошарків суспільства:

- філософи;

- воїни;

- усі інші (ремісники, хлібороби, торговці тощо).

Використовуючи досвід афінської та спартанської систем виховання, Платон першим у світі обґрунтував систему освіти і виховання підростаючого покоління. Мета виховання, на його думку, - формування “тіла і душі найпрекраснішими. Він обстоював державне, суспільне виховання дітей і першим дійшов висновку про необхідність відкриття державних дитячих дошкільних закладів.

На думку Платона діти 3-6 річного віку здобувають виховання на майданчиках при храмах, де жінки-вихователі, призначені державою, розвивають їх через ігри, казки, пісні, бесіди тощо. Дітей 7-12 років (хлопчиків і дівчаток) в державних школах навчають читання, письма, лічби, музики, співів. Для підлітків 12-16 років – гімнасії. Молодь 18-20 років проходить військову підготовку в групах ефебів. Найздібніші молоді люди віком від 20 до 30 років можуть здобувати вищу освіту. Вивчаючи філософію, астрономію, арифметику, геометрію, музику, вони готуватимуться до виконання важливих доручень у державі.

Особи віком від 30 до 35 років найздібніші та найосвіченіші, можуть удосконалювати свою освіту, щоб згодом стати керівниками держави. Після 50 років вони звільняються від керівництва державою і можуть самовдосконалюватися.

Для представників третьої верстви (ремісники і хлібороби) виховання здійснюється у процесі практичного життя. Платон зневажливо ставився до фізичної праці, вважав, що навчання не повинно носити трудовий характер.

Аристотель (384-322 до н.е.) - учень Платона, грецький філософ, в науці пішов своїм шляхом (“Платон мені друг, але істина дорожча”). Він був вихователем Олександра македонського, царя Філіпа. Жив у Афінах.

Аристотель вважав, що людина наділена рослинною душею (її функції – розмноження і харчування), тваринною душею (відчуття і почуття) і розумом, а тому потребує всебічного виховання: фізичного, розумового та морального. Починати слід з фізичного виховання.

Вперше в історії педагогіки він зробив спробу вікової періодизації, яку, вважав, слід враховувати у процесі виховання. Її критерієм він вважав природу розвитку особистості. На відміну від Платона, Аристотель обґрунтував значення діяльності у вихованні та навчанні (“Коли вчаться, то не грають”, “Молодь потрібно готувати не для забави”).

Аристотель вважав, що все життя людини повинно бути діяльним, маючи на увазі діяльність душі з удосконалення певних доброчинностей. Він був переконаний, що фізична праця принижує вільно народжених і забирає час, призначений для розвитку інтелектуальних сил.

Аристотель категорично виступав проти навчання дівчат і жінок, вважаючи. Що вони за своєю природою істотно відрізняються від чоловіків і тому освіта не принесе їм користі.

Демокрит (460-370 до н.е.) – видатний представник античного матеріалізму. Обстоював ідею гармонійного розвитку особистості, метою виховання вважав підготовку молоді до реального життя.

На його думку, виховання й навчання облагороджує людину. Обов’язок дорослих – дати можливість дітям учитися.

Одним із перших у світі Демокрит висловив думки про необхідність виховання відповідно до природи дитини. Навчання розглядав як серйозну трудову діяльність.

Значної уваги Демокрит надавав проблемам виховання дітей у сім’ї, зокрема батьківському авторитету. На його думку, розсудливість батька – найдієвіша настанова для дітей.

Квінтіліан Марк Фабій (бл. 35-96) – видатний римський педагог, автор праці “Про виховання оратора” (12 книг).

Педагогічна теорія Квінтіліана ґрунтується на виробленому ним вченні про позитивну природу людини. На його думку, всі діти мають здібності до навчання. Навчання повинно чергуватися з грою. Надаючи великого значення у розвитку дитини мові, вимагав, щоб усі, хто виховує дітей, добре знали мову. Помітне місце у вихованні відводив музиці та естетичному вихованню.

На думку Квінтіліана, кожна людина обдарована природою, тупих дітей немає, вони тільки природою наділені різною мірою. Мета виховання – підготовка освіченого оратора, здатного вести активне громадське життя.

Квінтіліан обґрунтував низку дидактичних вимог:

• радив одночасно вивчати кілька предметів, певним чином чергуючи їх;

• для міцного засвоєння знань потрібна система вправ і повторення, поєднання, заучування матеріалу з його осмисленням;

• врахування індивідуальних особливостей учнів у навчанні, почуття радості у навчанні.

Він вперше в історії педагогіки сформулював вимоги до вчителя:

• любити дітей;

• в усьому бути для них хорошим прикладом;

• розмовляти чистою мовою;

• бути освіченим.

Особливі вимоги висував до вчителя молодших класів, оскільки його помилки важко виправити. Щоб працювати у школі підвищеного типу, вчитель спершу має попрацювати певний час в елементарній школі.

Педагогічні ідеї Сократа, Платона, Аристотеля, Демокрита, Квінтіліана набули розвитку в творах грецьких і римських філософів – Цицерона, Лукреція, Плутарха, Сенеки та ін. Ці твори вивчали українські та російські просвітителі Ф. Прокопович, М. Ломоносов, І.Вишенський та ін.

4. Особливості освітньо-виховної практики та педагогічної думки в епоху середньовіччя. Виникнення університетів.

Епоха середньовіччя охоплює значний історичний період, від Римської імперії вона успадкувала християнську релігію в західному різновиді – католицизм (з 1054 р.). Християнська церква стала головною ідеологічною силою, яка визначала розвиток культури.

В епоху середньовіччя у Західній Європі склалося кілька типів виховних систем. Серед них вирізнялось церковне (духовне) виховання, що здійснювалось в сім’ї та церковних школах (парафіяльних, монастирських, соборних) латинською мовою. Учні спочатку зазубрювали молитви і псалми, вчилися читати релігійні книги, писати, співати, вивчали арифметику (не далі 4 дій). Навчали катехізисним методом (запитання і відповіді). Широко використовувались тілесні покарання.

Кращі учні монастирських і соборних шкіл вивчали “сім вільних мистецтв, які поділялися на 2 частини: тривіум (граматика, риторика, діалектика) і квадривіум (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Вершиною навчання вважалося богослов’я.

Діти світських феодалів здобували лицарське виховання, в основу якого було покладено вивчення вільних благочестей: їзда верхи, стріляння з лука, метання списа, фехтування, плавання, полювання, гра в шахи, вміння складати і співати пісні.

До 7 років діти феодалів (хлопчики) виховувались в сім’ях. А з 7 до 14 – виконували обов’язки пажа при дружині сюзерена; від 14 до 21 року вони були зброєносцями сюзерена. Серед них було багато неписьменних і брутальних людей.

Міські купці та ремісники домоглися відкриття для своїх дітей церковних шкіл, в яких навчались рідною мовою. Згодом ці школи було перетворено на міські початкові школи, що утримувались на кошти магістрату. Учнів навчали читати, писати, лічити та релігії.

Виховання дітей селян мало практичний характер. Ним займалися батьки у повсякденній праці в хаті, на городі, на полях.

Виховання й освіта селян мало практичний характер. Дівчата знатного походження виховувалися у сім’ях або пансіонатах при жіночих монастирях. Їх вчили читати й писати, а в пансіонах – ще й латинської мови, благородних манер. Дівчата з непривілейованих станів набували вдома вміння вести господарство, навчалися рукоділля та релігійних настанов.

Вчені, невдоволені тим, що церковні школи ігнорували нові знання, що не відповідали догмам віри, у ХІІ ст. почали об’єднуватись у позацерковні спілки. Вони стали ініціаторами створення вищих спеціальних шкіл – університетів.

Перші університети було відкрито в Болоньї (1158), Оксфорді (1168), Кембріджі (1209), Парижі (1253), Празі (1348) та в інших містах Європи. Ці заклади мали самоврядування.

У середньовічних університетах було чотири факультети: артистичний (підготовчий) з терміном навчання 5-7 років; юридичний, медичний і богословський (термін навчання 5-6 років).

Основними методами занять в університетах були лекції та диспути. Студенти виконували багато вправ і писали письмові роботи-трактати.

5. Епоха Відродження. Виникнення гуманістичної педагогіки, її представники.

Розвиток виробництва і розпад феодалізму в країнах Західної та Центральної Європи в ХІУ-ХУІ ст. зумовили розквіт науки, техніки, культури і мистецтва. Цей період називають Епохою Відродження.

Характерною його рисою є гуманізм, який підносить людину в суспільстві, бореться проти її приниження. Гуманістична педагогіка характеризується повагою до дітей, запереченням фізичних покарань, прагненням до вдосконалення здібностей дітей.

Гуманісти значної уваги надавали фізичному і естетичному вихованню, вивченню рідної мови, грецької і латинської, математики, астрономії, механіки, природознавства, географії, літератури, мистецтва. Вони вважали, що в процесі навчання й виховання діти повинні активно мислити, самостійно пізнавати навколишній світ, а тому навчально-виховний процес треба зробити привабливим для них, широко використовувати наочність, проводити прогулянки, екскурсії та ін. Діти повинні навчатися рідною мовою. Жінки мають право навчатися в різних типах шкіл.

Серед тогочасних мислителів вирізняється Еразм Роттердамський (1469-1536) – відомий нідерландський письменник-педагог. У своїх памфлетах гостро висміює середньовічні школи і виховання, католицьке духовенство критикує схоластику, формалізм у навчанні, паличну дисципліну і брутальність вчителів. Навчання, на його думку, має бути легким, приємним, враховувати інтереси дітей розвивати їхню активність і самостійність.

Італійський педагог Вітторіно де Фельтре (1378-1446) – створив школу “Будинок радості”, якою уславився як “батько гуманності і як перший учитель нового типу.

Школа була розташована на березі мальовничого озера, серед алей і фонтанів. Тут виховувалися діти вищої аристократії. Велика увага приділялася фізичному та розумовому вихованню (вивчали грецьку мову та літературу, математику, астрономію, природознавство, логіку, метафізику, музику, живопис). У школі не було тілесних покарань, виховання здійснювалось на особистому прикладі вихователів і наглядом за дітьми.

Французький письменник Франсуа Рабле (1494-1553) у романі “Гаргантюа і Пантагрюель” гостро критикував схоластичне навчання дітей та молоді, прагнув показати, яким має бути гуманістичне виховання. На відміну зубрячки і схоластики він пропонував будувати навчання на зацікавленості дитини навколишнім середовищем.

Вивчення дітьми природи під час прогулянок, бесіди про предмети, що їх оточують, відвідування майстерень та ознайомлення з трудовою діяльністю людей – усе це, на думку Рабле, - поглиблює знання дитини, розвиває її мислення та активність. Він пропонував широку програму навчання.

Томас Мор (1478-1535) – англійський соціаліст утопіст обстоює необхідність надання всім громадянам можливості, духовної свободи і освіти. Критикуючи економічний і політичний лад в Англії, змалював картину виховання й освіти дітей та молоді на фантастичному острові Утопія.

Тут усі люди працюють, держава піклується про освіту і виховання громадян, які навчаються рідною мовою, вивчають арифметику, геометрію, природознавство, астрономію, діалектику, музику. Вчителі використовують наочність. Велика увага приділяється фізичному вихованню, гімнастичним і військовим вправам.

Діти працюють разом з дорослими, опановують землеробство, ремесла. Дорослі мають можливість займатись самоосвітою, до їхніх послуг бібліотеки та музеї. Чоловіки й жінки мають рівні права для здобуття освіти.

Таким чином Т.Мор проголосив принципи загального навчання, вимагав однакової освіти для чоловіків і жінок, самоосвіти дорослих, спробував усунути суперечність між фізичною і розумовою працею.

Томаззо Кампанелла (1568-1639) – італійський мислитель у творі “Місто Сонця” у фантастичній формі показав життя людей у соціалістичній державі, верховним керівником якої є вчений – “Сонце” (метафізик). Його помічники – “Мои” (могутність), “Сін” (мудрість), “Мор” (любов) керують обороною, економікою, наукою, мистецтвом, сімейно-побутовими справами.

Усі громадяни працюють. Займаються самоосвітою, відвідують бібліотеки, музеї, картинні галереї. Освіта і виховання зосереджені в руках верховного правителя та його помічників.

Діти виховуються в спеціальних групах під керівництвом нянь-виховательок, у школах вивчають науки рідною мовою, займаються гімнастичними вправами (ігри, біг, метання диска) працюють у майстернях (взуттєвій, ковальській, столярній, художній тощо), у полі, на городі.

На думку Кампанелли, навчання і виховання мають бути такими, щоб із шкіл не виходили “дармоїди і злодії”.

Протести гуманістів проти змісту й методики схоластичної освіти не могли істотно вплинути на діяльність середньовічної школи, яка залишалась під впливом католицької церкви. Почату гуманістами боротьбу продовжили представники Реформації і Ян Гус (Чехія), Мартін Лютер і Томас Мюнцер (Німеччина).

6. Стислий нарис подальшого розвитку ідей гуманістичної педагогіки у працях класиків ХУІІІ-ХХ ст.