Питання для самоперевірки

1. Проаналізуйте історичні етапи розвитку професії вчителя.

2. Хто є основоположником педагогіки?

3. У чому соціальна цінність праці вчителя?

4. Обґрунтуйте специфіку педагогічної професії.

5. Охарактеризуйте головні соціальні функції, які має виконувати сучасний вчитель.

6. Назвіть основні категорії та поняття професійної діяльності вчителя.

7. Назвіть професійні якості вчителя. Обґрунтуйте їх.

Тема 2: предмет і завдання педагогіки. Лише ідею, а не техніку і талант, може повідомляти

одна особа іншій, і тому лише у вигляді відомих ідей,

тобто у вигляді теоретичної науки,

може існувати педагогіка.

П.П.Блонський

ПЛАН

1.Педагогіка як наука, її становлення та розвиток.

2. Предмет педагогіки.

3. Основні проблеми, що розробляє педагогіка.

4. Функції педагогічної науки.

Література

1. Волкова н.В.Педагогіка: посібник. – к., 2001. – с. 9-18.

2. Галузяк в.М., Сметанський м.І., Шахов в.І. Педагогіка: навч. Посібн. - Вінниця, 2001. - с.6-8.

3. Гончаренко С.У. Український педагогічний словник. —К.: Либідь, 1997. – 373 с.

4.Дубасенюк О.А., Іванченко А,В. Практикум з педагогіки: навч. посібник. — К.: ІСДО, 1996.— С. 14-16.

5. Закон України "Про Освіту" //Голос України. - 1996.- 25 квітня. - С.І-3.

6. Національна доктрина розвитку освіти України у XXI столітті. - К.: "Шкільний світ", 2001.- 35 с.

7. Педагогика /Под ред. В.А.Сластенина. - М.,1997. - С. 72-92.

8. Фіцула М.М. Педагогіка: посібник. – К., 2000. – С. 9-29.

9. Харламов И.Ф. Педагогика: учеб. — 6-е изд. — Мн., 2000. — С.10-29.

1. Педагогіка як наука, її становлення та розвиток.

Педагогіка — наука, що вивчає процеси виховання, навчання і роз­витку особистості.

Педагогіка — сукупність теоретичних і прикладних наук, що вив­чають процеси виховання, навчання і розвиту особистості.

Назва її походить від грецьких слів “раіs” (“paidos”) дити­на і “аgo” _ веду, тобто «дітоводіння». У Давній Греції так називали рабів, які супроводжували дітей рабовлас­ників до школи, пізніше — вільнонайманих людей, кот­рі займалися наставництвом, вихованням та навчанням дітей. Називали ще їх педономами, дидаскалами, майст­рами.

У Давньому Вавилоні, Єгипті, Сирії «пайдагогос» найчастіше були жреці, а в Давній Греції — найро­зумніші, найталановитіші вільнонаймані громадяни: педотриби, дидаскали, педагоги. У Давньому Римі цю роботу доручали державним чиновникам, які добре оволоділи науками, багато мандрували, знали мови, куль­туру і звичаї різних народів.

У середні віки педагогічною діяльністю займалися пе­реважно священики, ченці, однак у міських школах та уні­верситетах — дедалі частіше люди зі спеціальною освітою.

У Давньоруській державі педагогів називали «майстра­ми». Упродовж багатьох століть тут не існувало спеціаль­них навчальних закладів для підготовки вчителів. Ними були і дяки з піддячими, і священнослужителі, і мандрівні дидаскали — “школярі-книжники”.

До XVII ст. педагогіка розвивалась у лоні філософії, що була тоді майже всеохоплюючою системою науко­вих знань. Але розвиток матеріального виробництва і духовної культури, зростання у зв'язку з цим ролі осві­ти і школи, розширення та ускладнення навчально-виховної діяльності й збагачення відповідного фахово­го досвіду зумовили виокремлення педагогіки в само­стійну науку.

Основоположником педагогіки як науки є Я.А.Коменський.

О.А.Дубасенюк в історії розвитку педагогічної науки виділяє три основні етапи її становлення, виходячи із ступеня наукової розробленості педагогічних знань:

І етап, донауковий, тривав до XVII століття і характеризувався накопиченням значного фонду емпіричного матеріалу у вигляді окремих розрізнених педагогічних відомостей, які фіксувались у формі вірувань, правил, вимог, традицій, звичаїв, обрядів, що складають нині основу народної педагогіки; теоретичним осмисленням емпіричного навчально-виховного досвіду у філософських трактатах; виникненням і закріпленням у користуванні ряду педагогічних понять.

II етап, концептуальний, тривав від кінця XVII до початку XX століття і характеризувався створенням окремих теоретичних концепцій виховання й освіти при домінуючій ролі теорії навчання; накопиченням фактичного матеріалу і досвіду педагогічної діяльності, які створили науково-теоретичне підґрунтя для виявлення педагогічних закономірностей та подальшого узагальнення і систематизації педагогічних знань; виділенням та обґрунтуванням провідних компонентів науково-педагогічних знань (принципів, методів, форм організації навчально-виховного процесу).

ІІІ етап, системний, триває з початку XX століття і характеризується високим рівнем узагальнення, систематизації та структурування педагогічних емпіричних знань, одержаних у результаті проведення численних педагогічних експериментів; подальшим розвитком категорійного апарату науки; створенням цілісних науково обґрунтованих систем організації навчально-виховного процесу; становленням педагогіки як наукової системи.

Протягом багатьох віків процес виховання існував як природний для людського життя і не був предметом спеціального вивчення. Діти засвоювали виробничий і моральний досвід у процесі спільної трудової діяльності і повсякденного спілкування з дорослими. Не було ні спеціальних виховних закладів, ні осіб, які б спеціально займалися педагогічною діяльністю і професією яких було б виховання.

Виділяють такі стадії розвитку педагогіки: на­родна педагогіка — духовна педагогіка — світська педаго­гіка.

Народна педагогіка — галузь педагогічних знань, досвіду наро­ду, що виявляється в домінуючих у нього поглядах на мету, завдан­ня, засоби і методи виховання та навчання.

Термін уперше вжив О. Духнович у підручнику «Народна педагогика в пользу училищ и учителей сельских».

У 60-х роках XX ст. у педагогічну науку запровадже­но термін «етнопедагогіка» (Г. Волков). Якщо поняття «народна педагогіка» охоплює емпіричні педагогічні знан­ня без належності до конкретної етнічної спільноти, то по­няття «етнопедагогіка» пов'язане з конкретною етнічною належністю педагогічних традицій. Вона досліджує мож­ливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних педа­гогічних ідей народу в сучасній науково-педагогічній практиці, способи встановлення контактів народної педа­гогічної мудрості з педагогічною наукою, аналізує педаго­гічне значення явищ народного життя і визначає їх відпо­відність сучасним завданням виховання.

Духовна педагогіка — галузь педагогічних знань і досвіду з вихо­вання і навчання особистості засобами релігії.

2.Предмет педагогіки.

Кожна наука має свої предмет і об'єкт дослідження та є синтезом знань про явища дійсності, які вона вивчає. Разом з тим вона неодмінно перебуває в певних взаємо­зв'язках з іншими науками.

Предмет педагогіки — особлива сфера суспільної діяльності з ви­ховання людини, складовими частинами якої є освіта і навчання.

Предмет вивчення педагогіки розвивався і уточнювався протягом всієї історії розвитку педагогічної думки. На сучасному етапі існує декілька підходів до його визначення. Можна виділити щонайменше три з найбільш поширених. Підхід перший - предметом вивчення педагогіки є виховання як функція суспільства передавати новим поколінням суспільно-історичний досвід; виховання як спеціально організований процес; виховна діяльність, яка здійснюється у навчально-виховних закладах. Отже, провідним процесом, який вивчає педагогічна наука вважається виховання. Підхід другий - предметом вивчення педагогіки визнається дослідження сутності розвитку і формування особистості людини та визначення на цій основі теорії і методики виховання як спеціально організованого педагогічного процесу. Тобто, поряд з процесом виховання до предмету вивчення педагогіки додається дослідження закономірностей розвитку людини. Підхід третій - предметом вивчення педагогіки визнається освіта як реальний цілісний процес, цілеспрямовано організований у спеціальних соціальних інститутах (сім'ї, освітніх і культурних закладах). Цей підхід досить поширений в останні роки як у вітчизняній так і у зарубіжній педагогіці.

Не зважаючи на різноманітність підходів до визначення предмету педагогіки, провідними завданнями педагогічної науки лишаються вивчення виховання як суспільного явища, яке у широкому його розумінні охоплює освіту і навчання; його закономірностей; дослідження сутності та закономірностей розвитку і формування особистості в умовах спеціально організованого виховання; визначення цілей виховання; змісту, форм та методів виховної діяльності; дослідження ролі виховання у процесі розвитку і формування особистості; розробка основ теорії і практики виховання та навчання.

Педагогіка досліджує виховання як свідомий і плано­мірний процес підготовки людини до життя і праці, роз­криває його сутність, закономірності, тенденції та перс­пективи, вивчає принципи і правила, які регулюють ви­ховну діяльність.

Педагогіка покликана теоретично узагальнювати факти, проникати у внутрішню природу явищ, виявляти їх причини, передбачати їх розвиток. Во­на аналізує об'єктивні закономірності виховного процесу, досліджує істотні й необхідні, загальні та стійкі зв'язки, причинно-наслідкові залежності в ньому. їх знання дає можливість правильно будувати педагогічний процес, про­гнозувати результати виховання і здійснювати його від­повідно до потреб суспільства.

Педагогічна наука виникла і розвивалась як теорія ви­ховання підростаючих поколінь. Зумовлено це тим, що людина, її духовні та фізичні якості формуються в дитин­стві, підлітковому віці та юності. Саме у ці періоди життя розвиток особистості відбувається найбільш інтенсивно, формуються найголовніші її риси та особливості — розу­мові та фізичні сили, основи світогляду, переконань, мо­ральних почуттів, риси характеру, спрямованість потреб, інтересів, уподобань тощо. Тому істотні прогалини і недо­ліки у вихованні, допущені в ранньому віці, ліквідувати пізніше надзвичайно важко, а іноді й неможливо.

Вона вивчає процеси виховання, освіти і навчан­ня лише у властивих їй межах, розглядає у цих проце­сах тільки педагогічний аспект. Вона досліджує те, на яких загальнопедагогічних засадах, завдяки яким засо­бам виховної роботи потрібно будувати виховний про­цес, освіту і навчання людей різних вікових груп в освіт­ніх закладах, в усіх типах установ, організацій.