Діакритичні знаки вказують на такі особливості звуків:

[́] – після літери вгорі – м’якість приголосного: [с́ад́], [л́ýл́ка]; [тін^/],[ ден^/];

[’] – після літери вгорі – напівм’яка вимова приголосного: [jáв’ір], [тúх’і], [в’іте^ир];

[·] – перед знаками голосних – і-подібний призвук перед м’яким приголосним: [бу·д́];

[··] – над знаками голосних – і-подібний призвук на початку і в кінці голосних між м’якими приголосними: [л́·у·т́];

[:] після літери або [ˉ] над літерою – подовження звука: [a:] або [ā], [д́:] або [đ́]: [в’ід:ати], [м’íд́:˙у] або [м’íдđ˙у];

[˚] після літери вгорі – лабіалізація: [с˚ум];

[́] – над голосним – головний наголос: [хатúна].

Наголос може позначатися також вертикальним штрихом [^|] перед наголошеним складом: [са^|док];

[̀] над голосним – побічний наголос: [с^|і̀л^|с^|когосподáрс^|киĭ];

[^|] перед наголошеним складом – наголос акцентної групи: [поп’ід^|л´ícом];

[^||] перед наголошеним складом – синтагматичний наголос[сóнце^и | пе^ичé не^и||стéрпно];

[″] над наголошеним складом – логічний наголос: [вúслухаĭ моjу″ дýмку];

[।] звичайна пауза: [ре^ивé та стóгне^и | д́н́іпр ши^ерóкиĭ];

[।।] тривала пауза: [на зéмл́у з́л́ізла н́іч||].

Розрізняють деталізовану і спрощену фонетичну транскрипцію.

Фонематична транскрипція

Запис живого мовлення з метою передачі тільки фонемного складу слів без відтінків, зумовлених різними фонетичними умовами, називається фонематичною транскрипцією. Фонематична транскрипція – транскрипція, яка засобами алфавіту рідної мови передає лише фонемний склад слів, а не всі особливості усного мовлення: /томý/, /с́аду/.

У записах не вживаються літери на позначення 2 фонем (щ, ї), звучання яких залежить від позиції (я, ю, є), ь, ’, велика літера, розділові знаки (замість них – ।, ॥). Запис фонематичною транскрипцією береться у прямі: । ... । або скісні дужки: / ... /. Фонематичний запис дуже близький до орфографічного. У фонематичній транскрипції використовується значно менша кількість додаткових знаків.

Обидва різновиди транскрипції мають велике значення, але використовуються з різною метою.

6. Закономірності сполучуваності звукових одиниць в українській мові. Позиційні зміни приголосних та голосних звуків. Асиміляція приголосних, її різновиди. Дисиміляція приголосних, її різновиди

У мовному потоці зміни приголосних зумовлюються різними чинниками: впливом сусідніх фонем – голосних і приголосних (комбінаторні зміни), позицією приголосного у слові або складі (позиційні зміни), різного роду обмеженнями з боку діючих у мовній системі тенденцій щодо групових сполучень приголосних та ін.

Асиміляція приголосних. Асиміляцією (від лат. assimilatio — уподібнення) називається фонетичний процес уподібнювання одного звука іншому. Завжди відбувається або між голосними, або між приголосними, ніколи не відбувається між голосним та приголосним. В результаті асиміляції сусідні звуки становляться або абсолютно однаковими, або подібними частково, за якоюсь однією чи кількома ознаками. В залежності від цього розрізняються два типи асиміляції — повна і неповна (часткова). При повній асиміляції обидва приголосні стають якісно однаковими і зливаються в один довгий звук, наприклад: [см'ійец':а] (т'с' -> ц'ц' -> [ц':]), [бавис':а] (шс'-> с'с' -> [с':]).

Випадки часткової асиміляції можна спостерігати у словах екзамен [еґзаме^ин] (асиміляція за дзвінкістю), уві сні [увіс'н'і] (пом'якшення [с] під впливом наступного пом'якшеного [н]).

За місцем розташування звуків, між якими відбувається асиміляція – асиміляція суміжна (звуки стоять поруч) і асиміляція на відстані.

Асиміляція на відстані:

• поява у слові залізо звука /з/ із /ж/ (з давньоруського слова железо);

• зміна /ч/ на /ш/ у слові шипшина (з шипчина).

За напрямом асиміляція буває прогресивною (наступний звук уподібнюється попередньому) і регресивною (попередній звук уподібнюється наступному). Якщо приголосний впливає на вимову наступного приголосного, тобто впливає у звичайному напрямі розташування звуків у слові зліва направо (такий самий напрям розташування букв у нашому письмі), то такий асимілятивний вплив називається прогресивною асиміляцією (слово «прогрес» тут використано в найзагальнішому значенні — «рух вперед»). Для прикладу можна простежити звукові зміни у слові бджола. У давньоруській мові — бъчела — приголосні [б] і [ч] не впливали один на одного, бо між ними був голосний [ъ]. Але в свій час голосний [ъ] зник (занепав у слабкій позиції), отже, звуковий склад змінюється: бчела — бчола ([е] після шиплячого змінився на [о]). Дзвінкий приголосний [б] асимілює (уподібнює собі) наступний глухий [ч], що стає дзвінким [дж], тобто відбувається прогресивна асиміляція. (В російській мові тут маємо випадок регресивної асиміляції: пчела (із бчела).

Прогресивна асиміляція в українській мові спостерігається в невеликій кількості випадків. Так, за прогресивною асиміляцією пом'якшився приголосний [с] суфікса -ськ- під впливом попереднього м'якого (сільський з давньоруського сельскый); відбулося подовження приголосних у таких словах, як суддя, зілля, ніччю ([суд'йа] — [суд'д'а] — уподібнення [й] попередньому м'якому приголосному) та деяких інших.

Випадки прогресивної асиміляції:

• за дзвінкістю: давньоруське бъчела – бчела - бджола (/ч/ змінюється на /дж/);

• за місцем і способом творення: поява подовжених пом’якшених приголосних /д’:/, /т’:/, /з’:/, /с’:/, /ц’:/, /л’:/, /н’:/, /ж’:/, /ш’:/, /ч’:/ –у словах знання, життя, весілля, збіжжя, клоччя; суддя; галуззю; ллю; спросоння.

Найпоширенішою в українській мові є асиміляція регресивна, тобто коли приголосний уподібнює собі попередній звук, впливає у зворотному напрямі («регрес» — «рух назад»), наприклад, у слові лічба приголосний [ч] ми вимовляємо як дзвінкий [дж], бо на нього впливає наступний дзвінкий [б]: ліджба ([ч] – [дж]). Пишемо всупереч вимові лічба, бо не кожний випадок асимілятивної зміни закріплюється у правописі.

За характером дії регресивну асиміляцію розрізняють кількох видів, а саме:

• за дзвінкістю й глухістю приголосних (інакше — за участю голосу і шуму);

• за місцем і способом творення приголосних;

• за м'якістю й твердістю приголосних.

1. Асиміляція за участю голосу в українській літературній мові найяскравіше виявляється в тому, що глухі приголосні перед дзвінкими вимовляються як дзвінкі, наприклад, вимовляємо [молод'ба, бород'ба, проз'ба, воґзал, анеґдот, еґзамен, буггалтер, фудбол, дизгармоніjа (але за правописом пишемо молотьба, боротьба, просьба, вокзал, анекдот, екзамен, бухгалтер, футбол, дисгармонія).

Заміна глухого приголосного дзвінким перед наступним дзвінким відбувається у всіх словах української мови без винятків. Будь-яке нове слово, яке з'явилося недавно або з'являється в наш час, підлягає дії цієї закономірності: бейсбол [беĭзбол], прес-бюро [презб'урó], лісгосп [л'ізгосп].

Колишній префікс съ- перед дзвінкими перетворився на з-, і ця вимова закріплена правописом: збити, здати, згода (з колишніх събити, съдати, съгода). Вимова (і написання) префікса з- на місці давнього -сь- поширилася і на позицію перед сонорним: зрубати, зразу, злити, зняти, змити. Крім того, слід писати букву з перед с, ц, ч, ш, хоч у цій позиції приголосний з не вимовляється: за правописом  зсипати, зшити, зціпити, зчистити; у вимові [ссúпати], [шшúти], [сц'íпити], [шчúстити].

У вимові й на письмі давній префіксальний [с] вимовляється й пишеться перед глухими [к], [п], [т], [ф], [х]: сказати, сплатити, стерти, сфабрикувати, схопити.

Глухий приголосний замінюється відповідним дзвінким і на межі двох слів: кіт біжить [к'ідб'іжит́], сміх буде, плач буде [см'ігбуде^и, пладжбуде^и], бік болить [бíґболúт'], фініш близько [ф'ін'іжблúз'ко]. Така вимова характерна для розмовного стилю, при неповільному темпі мовлення.

Перед сонорними [л], [р], [н], [м], [в], [j] у літературній вимові асиміляція приголосних за дзвінкістю не відбувається: свої, слива, мокрий, хитрий, сап’ян [сапjáн].

На відміну від глухих, дзвінкі приголосні в українській мові виявляють досить помітну незалежність, зберігаючи свою дзвінкість в багатьох позиціях. Якщо сполучення «шумний глухий + шумний дзвінкий» в жодній позиції у слові не зустрічаються, то сполучення «шумний дзвінкий + шумний глухий» є звичайними і досить поширеними в середині слова (рідко  в кінцевих групах приголосних): голубка, солодкий, низка, дядько, слизько, брязк, плебс, загс.

Повністю зберігають свою дзвінкість приголосні на кінці слова перед паузою: зуб, брід, перелаз, босоніж, [ґи^ерлúґ], доріг, ґедзь.

Проте в деяких випадках відбувається асиміляція і за глухістю: дзвінкі приголосні перед глухими втрачають свою дзвінкість. В основному це засвідчується на межі префікса і кореня. Приголосний [з] у прийменнику (префіксі) з [з-] повністю знеголошується і змінюється на глухий [с] перед наступним кореневим глухим: [схáти, спечéри, с:áду, скопати, спопелúти, стоптáти, схлúпувати]. У більшості випадків і в префіксі роз- (рідше в без-) перед глухими [з] змінюється на [с]: [росказáти^е, роспи^етáти^е, росхвалúти^е, рóскіш, беспéчниĭ]. Однак приголосний [з] у подібних позиціях може й зберігати свою дзвінкість: розсудити, безслідний.

У префіксах від-, над-, під-, об- та у відповідних прийменниках приголосні [д], [б] перед глухими знеголошуються лише частково — тут сильніша тенденція зберігати дзвінкість приголосного.

У позиції середини слова піддається помітному впливові глухих лише один приголосний [г] у словах нігті, кігті, легкий, вогкий, дьогтю [н'іхт'і], [к'іхт'і], [ле^ахкúĭ], [вохкиĭ], дьо[х]тю.

2. Асиміляція за місцем і способом творення приголосних. Асиміляція за місцем і способом творення виявляється здебільшого у взаємному уподібненні зубних свистячих [з], [с] і шиплячих [ж], [ш], а також близьких до них африкат [дж], [ц], [дз], [ч]. Перед усіма цими приголосними асимілюються також приголосні [т], [д].

Свистячі уподібнюються наступним шиплячим: розжувати  ро[ж:]увати, без жартів  бе[ж:]артів, через жито  чере[ж:]ито, з жерсті  [ж:]ерсті, принісши  прині[ш:]и, вирісши  вирі[ш:]и, ліщина  [л'ішчина] (з лісчина), ліс шумить  лі[ш:]умить; з джерела  [ждж]ерела.

У сполученнях [зш], [зч] відбувається одночасно подвійна асиміляція  за місцем і способом творення (зш  жш, зч -> жч) та за глухістю (жш  шш, жч - шч): без шапки  бе[жш]апки  бе[ш:]апки, розчісувати  ро[жч]ісувати  ро[шч]ісувати.

Шиплячі повністю уподібнюються наступним свистячим у середині слів: гнешся — гне[с':]я, учишся — учи[с':]я, не тривожся — не триво[з'с']я. На межі повнозначних слів шиплячі звичайно зберігають свою вимову, але у швидкому темпі мовлення вони можуть частково уподібнюватись наступним свистячим: товариш сина, комиш сохне, обстеж завулок, зволож землю, зауваж собі, ландиш зацвів. Так само, очевидно, і в словах із префіксом між-: міжзоряний, міжсортовий.

Відбуваються також різні асимілятивні зміни між шиплячими, свистячими приголосними та африкатами [дж], [дз], [ч], [ц]: у чашці  у ча[с'ц']і, розплачся  розпла[ц'с']я, не морочся  не моро[ц'с']я.

Передньоязикові [д], [т] перед [з], [с], [ц], [ж], [ш], [ч] змінюються повністю або частково на африкати: відзнака  ві[дз]нака, спортзал  спор[дз]ал, коритце  кори[ц:]е, вітчизна  ві[ч:]изна, молодшиий  моло[джш]ий, коротший  коро[чш]ий. Повної зміни зазнає [т'] у дієсловах з часткою -ся, причому приголосний [с'] у частці також змінюється, таким чином, тут маємо випадок взаємної асиміляції: сміється  сміє[ц':]я, хилиться  хили[ц':]я.

Деякі приголосні змінюються перед суфіксами -ськ(ий), -ств(о), -чин(а), змінюючи при цьому і самі суфікси: Рига  ризький, пороги  запорізький, Париж  паризький, киргиз  киргизький, убогий  убозтво; козак  козацтво, козацький, ткач  ткацтво, ткацький, Прилуки  прилуцький, Бахмач  бахмацький, чех  чеський, волох  волоський, товариш  товариський; козаччина, Вінниччина, Німеччина, Полтавщина, Одещина.

3. Наслідком асиміляції за м'якістю й твердістю є пом'якшення твердих приголосних перед м'якими і, навпаки, ствердіння м'яких приголосних перед твердими, наприклад: день  [д']нями, освіта  осві[т']ні, сторінка  сторі[н']ці, галка  га[л']ці; дядько  Дядченко, редька  Редьчин (вимовляється дч), донька  доньчин (нч також вимовляється твердо).

Регресивна асиміляція за м’якістю: внаслідок впливу наступного пом’якшеного приголосного попередні тверді приголосні (д, т, з, с, дз, ц, н, л) змінюються на пом’якшені приголосні: ку/з’н’/а, майбу/т’н’/е, /с’в’а/то.

Регресивна асиміляція за твердістю: під впливом наступного твердого попередній пом’якшений змінюється на відповідний йому твердий кінь + -н- кінний, шість – десят = шістдесят.